Втрата Київською митрополією церковної автономії як одна з історичних передумов розгортання церковно-православного руху в Україні

Анотація

Статья посвящена анализу предпосылок возникновения украинского церковно-православного движения. Показан процесс потери Киевской митрополией своего автономного статуса.

Ключевые слова: «украинское церковно-православное движение», «церковь», «Киевская митрополия», «епископ», «митрополит», «автокефалія», «соборноправность».

Видатні діячі того часу, які безпосередньо брали участь у громадсько-політичному та культурному житті доби національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. наголошували на непересічному значені цього періоду для життя Церкви. Митрополит Василь Липківський, звертаючись до історії Української православної церкви, виокремив 1917-1930 рр. в окремий період, кваліфікуючи його як добу відродження Української церкви. Професор Київського університету Св. Володимира В. Зінківський, описуючи найважливіші церковні й деякі суспільно-політичні події, свідком і учасником яких йому випало стати так писав про революційні події: «коли спалахнула революція, вона надзвичайно окрилила церковні кола, які відчули, що для російської Церкви відкривається нова епоха.» [5, 36.] Іван Гаращенко, будучи учасником українського національно-церковного руху, зазначав у своєму щоденнику, що «церковне життя після революції пішло особливими шляхами» [10, 76.]

Таким чином, падіння самодержавного режиму мало значний вплив не лише на політичне життя в країні, а й значно вплинуло на церковну ситуацію в національно-територіальних одиницях колишньої Російської імперії. В Україні в умовах розгортання національно-демократичної революції розвивається церковно-православний рух, який ставив своїм завданням досягнути автокефалії православної церкви в Україні, її соборноправності та українізації.

Про український церковно-православний рух як про реальну силу дослідники говорять із періоду після Лютневої революції 1917 р. [13, 25.] Цей рух, будучи породженим революцією, був реакцією на стан справ у Церкві. На думку І. Преловської, сил йому надавали загальне суспільно-політичне піднесення, пробуджений націоналізм та церковний радикалізм. [13, 29.] Нерозв'язаність національного питання, позначилася на сфері державно-церковних відносин і створила ґрунт для національного руху всередині самої церкви. Церковний рух мав на меті відродження національної церковної самобутності та самосвідомості, тому деякі науковці кваліфікують його як складову частину українського національного руху. [15, 166]

Радянські дослідники 20-х років ХХ ст. пов'язували рух за автокефалію Української православної церкви з політичною самостійністю держави, наголошуючи на спільному ґрунті їх походження. [14, 18.]

Звертаючись до характеру українського церковного руху, слід відмітити, що він був за розмахом та складом учасників народним і за пропонованими формами побудови церковного життя демократичним. [6, 18.]

Деякі науковці, зокрема Н. Полонська-Василенко, зазначають, що рух за автокефалію бере свій початок з 1686 р., коли Константинопольський патріарх дав свою згоду на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріарха. [12, 20.] У середині ХІХ ст. дане питання знову підіймається національно-демократичною громадськістю України, зокрема, у програмі Кирило-Мефодіївського братства висувалася вимога «знесення папської церкви, «домовини України»… й утворення нової творчої живої братської церкви».

Під час першої російської революції 1905-1907 рр., коли Російська православна церква вже перебувала в кризовому стані, автокефальний рух знову дає про себе знати. Однак більш точним буде вести мову наприкінці ХІХ початку ХХ ст. безпосередньо не про рух за автокефалію, тобто незалежність української церкви, а за український церковний рух, що прагнув повернення до національних джерел у церковному житті, відновлення колишньої церковної самобутності. Розпочавшись із вимог автономного статусу, соборноправності, українізації богослужіння церковно-православний рух пішов значно далі, вимагаючи автокефалії Української церкви.

Важливою групою історичних передумов, що призвели до виникнення та розгортання українського церковно-православного руху за автокефалію, соборноправність та українізацію в період національно-демократичної революції 1917-1920-х рр. є передумови, які пов'язані з втратою церковної автономії Київської митрополії та її підпорядкуванням Московському патріархату.

Після офіційного запровадження у 988 р. християнства на Русі в Києві була встановлена митрополича кафедра. Однак церковний устрій та організація часів князя Володимира Великого достовірно невідомі. Професор Є. Голубинський робить припущення, що церква на Русі на початку була самостійною та незалежною, на чолі з архієпископом. Знавець церковного права, історик О. Лотоцький зазначає, що початкове церковне управління в київській церкві відрізнялося від того, яким воно стало в наступні роки, але його сліди, на думку дослідника, були свідомо вилученні, оскільки не відповідали прагненням грецьких церковних кіл, що очолювали Київську митрополію. [8, 257.]

На початку ХІ ст. Київська митрополія вже остаточно підпорядковувалася Константинопольському патріархату. Проте дослідники історії православної церкви на Русі ведуть мову лише про номінальну залежність Київської митрополії, зазначаючи, що протягом перебування її під юрисдикцією Константинопольського патріарха ми не зустрінемо проявів втручання останнього у її внутрішнє управління. [4, 37] Поставляючи митрополитів для Київської митрополії, Константинопольський патріарх надавав усю владу владиці із собором руських єпископів. [9, 233.] Існує думка про те, що права Київських митрополитів були значно ширшими ніж права грецьких митрополитів. Тому деякі дослідники приходять до висновку про фактичну автокефалію Руської церкви. [16, 74.] Влада Константинопольського патріарха полягала в здійсненні загальної духовно-моральної опіки над митрополією та праві благословення та поставлення Київських митрополитів. Проявом фактичної самостійності Руської православної церкви було те, що патріархи надсилали київським митрополитам листи з олов'яними печатками. Такий порядок був заведений при зверненні до першоієрархів автокефальних церков. До підлеглих митрополитів відсилалися грамоти скріплені восковими печатками. [4, 12.]

Протягом двох із половиною століть від заснування Київської митрополії її очолювали греки. За цей час відомі лише два випадки поставлення на митрополита місцевих людей без погодження з Константинополем. Першим митрополитом українцем став Іларіон. Його було обрано на соборі в Києві у 1051 р. за часів Ярослава Мудрого. В період правління великого князя київського Ізяслава Мстиславича відбувся у 1147 р. собор у святій Софії Київській, на якому був обраний й висвячений на митрополита Київського Клим Смолятич. Це був другий випадок в історії християнства на Русі, коли митрополичу кафедру обійняв не грек. Правомірність обрання митрополита собором руських єпископів сумніву не викликає, адже згідно з 28 правилом IV Вселенського Собору, який відбувся у місті Халкедон у 451 р., Константинопольський патріарх мав право лише поставляти або висвячувати митрополитів так званих «іноплемінних областей». А їх обрання належало до компетенції собору єпископів відповідної митрополії. [7, 63.]

Щодо походження ієрархії Руської церкви, то це були переважно місцеві люди. За даними митрополита Макарія (Булгакова), які ґрунтуються на основі літописних джерел, за перші сто років руської ієрархії, серед єпископів було лише три греки. [ 9, 21-25.]

З послабленням Константинопольської патріархії, яка продовжувала існувати після завоювання Візантії у 1453 р., незалежність Київської митрополії стала ще більш виразною.

З входженням українських земель до складу литовсько-польської держави постало питання про закріплення прав і вольностей православної церкви. 1 листопада 1632 р. були підписані й скріплені печаткою короля Владислава IV «Пункти заспокоєння обивателів Корони і Великого Князівства Литовського народу руського релігії грецької». Згідно з ними володіння Київської митрополії офіційно були поділені на дві частини, кожна з яких управлялися своїм митрополитом: зуніт (греко-католик) і дезуніт (православний). Православний митрополит обирався згідно з стародавнім звичаєм усім народом і поставлявся Константинопольським патріархом. Також православним дозволялося відправляти богослужіння, здійснювати святі таїнства, мати церкви, семінарії, братства.

Тоді ж було обрано й нових ієрархів Київської митрополії: архімандрита Києво-Печерської Лаври Петра Могилу митрополитом Київським, Олександра (Афанасія) Пузину єпископом Луцьким та Йосифа Бобриковича єпископом Мстиславським.

Звертаючись безпосередньо до процесу підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату слід відмітити, що тривалий час у науковій історіографії панувала думка про прагнення Б. Хмельницького приєднати Київську митрополію до Московського патріархату слідом за політичним підпорядкуванням держави. Такої думки, із різницею у підходах та висновках, дотримувалися як дослідники з української діаспори, так і вітчизняні вчені дореволюційного та радянського періоду. [14, 1-172] Однак сучасні дослідники переконують у хибності твердження про намагання Б. Хмельницького підпорядкувати Українську православну церкву московській духовній владі. Гетьман розглядав українську церкву як необхідний і важливий інститут української держави. Тому його заходи були спрямовані на збереження та зміцнення автокефальних засад Київської митрополії, яка перебувала під юрисдикцією Константинопольського патріарха. [16, 143.]

Слід погодитися, що ставлення дрібного духовенства до рішень Переяславської Ради було здебільшого прихильним. Але позиція українських ієрархів була іншою. Вони були стурбовані перспективою втратити своїх прав і свобод, привілеїв, церковної та економічної незалежності. Яскравим проявом такої стурбованості був виступ під час зібраної Б. Хмельницьким ради, відомого богослова, черкаського протопопа Федора Гурського. Він, порівнюючи Україну з новонародженим Ісусом, і, вказуючи на те, чим покриті дари, принесені послами від Польщі, Росії та Туреччини, пророкував, яка доля чекає народ. Дари від Росії були вкриті рогожами, отже і «народ, соединившись с москвитянами оденется в рогожки и под рогожки». [14, 39-40.] Слід мати на увазі той факт, що митрополит Сильвестр Косів не був присутній під час остаточних переговорів Б. Хмельницького у 1654 р. До того ж він відмовився приводити до присяги московському царю своїх дворових людей. [17, 154-155.]

У липні-серпні 1654 р. до Москви прибуло посольство від українського духовенства, на чолі з І. Гізелем. Метою цієї дипломатичної місії було підтвердження прав і привілеїв Київської митрополії. Зокрема були висунуті наступні положення: про підтвердження загальних прав і привілеїв української церкви та залишення її під владою Константинопольського патріарха; про по життєве затвердження митрополита, єпископів, архімандрита Києво-Печерської лаври та про вільне обрання після їх смерті наступників як духовенством, так і мирянами; про здійснення духовного суду духовними особами з апеляцією до митрополита та його суду. [17, 167-168.]

Більш переконливо виглядають конкретні занепокоєння, які виникали у українського духовенства при підпорядкуванні Московської патріархії. Маючи за приклад події, які розгорталися у Білгородській єпархії, коли вона управлялася московськими архієреями Михаїлом, а пізніше Аврамієм. Тут старі київські церковні звичаї та права скасовувалися, а запроваджувалися нові на зразок московської церкви. Духовенство Київської митрополії турбувала небезпека подібного стан справ і у них. Так, в Білгородській єпархії книги, що друкувалися в київських друкарнях вилучалися, а надсилалися нові з Москви, традиційний спів та читання були відмінений, запроваджений на зразок того, які були в Московській церкві. Хрещення, яке здійснювалося через обливання, було заборонене і впроваджене хрещення шляхом занурення. Також у церквах митрополії були зняті з престолів антимінси і надані нові патріарші. [2, 61.]

Московському патріарху Іоакиму були направлені списки з листів, які були подані гетьману особами, які зібралися в Києві для обрання митрополита. В листах був поданий виклад причин через, які виборці не хотіли погодитися на зміну юрисдикційного статусу Київської митрополії. Вони стосувалися вірогідного скасування стародавніх прав і привілеїв, якими користувався Київський митрополит, і які засвідчували його особливий статус. Непокоїла українське духовенство й відсутність у московських митрополіях типографій.

Після Переяславської Ради (1654 р.) склалася ситуація, яка викликала занепокоєння у українського духовенства. Вона була пов'язана з тим, що царизм кваліфікував рішення Ради як повернення до Росії раніше втрачених земель. Таке трактування стосувалося й Київської митрополії. Виходячи з цього, царські урядники, втручалися в справи, які належали до компетенції Київського митрополита, намагалися будувати на церковних землях оборонні споруди, проводили роботу по розчленуванню території митрополії. Так, фактично в односторонньому порядку три єпархії, розташовані не на українських землях, але, які підлягали юрисдикції Київського митрополита були підпорядковані московській духовній владі: Смоленська, Мстиславсько-Могилівська та Полоцька.

Спроби підпорядкувати Київського митрополита патріарху російської церкви були здійсненні після смерті Сильвестра Косова й обрання його наступником Луцького єпископа Діонісія Балабана у 1657 р. Слід наголосити, що гетьман І. Виговський навіть не повідомляв Москву про вибори митрополита. Однак, як відмічає І. Огієнко, на нього чинився тиск із метою відмовити його від наміру посилати новообраного митрополита для затвердження до Константинополя. [11, 171-172.] Й самого митрополита, котрий прийняв хіротонію на сан у Яссах, намагалися схилити бити чолом царю та патріарху Никону. Діонісій Балабана відповів, що з часу хрещення Русі київські митрополити приймали благословення від Константинопольських патріархів. Коли І. Виговський остаточно відійшов від Москви і став налагоджувати стосунки з Польщею, митрополит залишив Київ і переїхав до Чигирину.

У жовтні 1659 р. гетьманом Лівобережної України був обраний Ю. Хмельницький. По його обранню були підписані й схвалені царським урядом, розроблені А. Трубецьким Переяславські статті. У цих статтях містилося положення, яке було відсутнє у Березневих статтях 1654. р. про перебування Київського митрополита та всього духовенства під благословенням патріарха Московського. В той же час А. Трубецький від імені російського уряду призначив Лазаря Барановича місцеблюстителем Київської митрополії.

Незабаром старшина, усвідомивши, що вона немає права вирішувати таку справу, як зміна юрисдикційного підпорядкування митрополії, відправила посольство з клопотанням про скасування цього пункту. [17, 176-177.]

Що стосується Л. Барановича, то він став першим серед українських архієреїв, який звернувся до царя за стверджувальною грамотою на Чернігівську єпископську кафедру. Разом із тим українська ієрархія не збиралася поступатися своїми давніми привілеями. Так, під час Великого Московського Собору, який відбувався у 1666-1667 рр. українське духовенство не поступилося своїми правами. Патріархи Паїсій Олександрійський та Макарій Антиохійський висунули вимогу, щоб під час богослужіння ніхто з російських чи українських архієреїв не мав на митрі хреста. Українське духовенство дало зрозуміти, що саме буде вирішувати як йому чинити, наголошуючи на тому, що ієрархи Київської митрополії мають привілей носіння хреста на митрі від Константинопольського патріарха.

Навіть ніжинський протопоп Максим Филимонович, постать неоднозначна й суперечлива в історичній літературі, будучи виразником прихильних настроїв щодо приєднання до Московської держави, виступив з осудом намірів поставити митрополитом Київським росіянина, всупереч самостійного права вибору.

Провідну роль в остаточному підпорядкуванні Київської митрополії московському патріархові відіграв гетьманський уряд на чолі з І. Самойловичем.

На той час митрополича кафедра була вакантною. У жовтні 1684 р. гетьман отримав лист від патріарха Московського Йоакима про необхідність проведення виборів митрополита Київського. Того ж року була відправлена грамота до Константинопольського патріарха від імені російських царів Івана та Петра. В ній повідомлялося, що митрополича кафедра пустує, і, посилаючись на віддаленість Константинопольського владики та крайню потребу постановити митрополита, прохали, щоб новообраний митрополит, а також його наступники поставлялися в Москві. Не дочекавшись відповіді, Московський патріарх дав вказівку провести вибори митрополита. Влітку 1685 р. в Києві при Софійському соборі було обрано митрополитом Київським Луцького єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського, якого самого, до речі, на самому соборі не було.[2, 56-57.] Також на соборі було мало представників духовенства. Не був присутнім і Л. Баранович. Після сповіщення про обрання його на митрополичу кафедру єпископ Гедеон заявив про неможливість східних патріархи захистити православ'я й бажання отримати посвяту від Московського патріарха. [14, 103.]

Така заява викликала занепокоєння у духовенства, котре не наважувалося самостійно вирішувати питання переходу Київської митрополії у відання патріарха. Крім того, на думку учасників собору, питання зміни юрисдикції митрополії належало виключно Константинопольському патріарху. Висловлювалася думка про можливі негативні наслідки для православних Польщі при розриві з Константинополем, оскільки таким чином у польського уряду з'явиться більше шансів схилити населення до унії. Духовенство побоювалося бути позбавленим при переході до Московського патріарха своїх привілеїв. Викликало занепокоєння заборони вільного обрання митрополитів у Києві і їх призначення патріархом, як це робилося у Московській державі; суд митрополита перестане бути найвищою інстанцією у справах духовних; зміни місця перебування митрополита, оскільки за існуючим у північно-східній церкві звичаєм Київський митрополит змушений був би почергово перебувати біля Московського патріарха; втрата давніх привілеїв Київських митрополитів, вилучення з титулу митрополита слів «всія Русі», київський владика змушений буде носити білий клубок (з 1564 р. митрополити Московської церкви повинні були носити білий клубок [1, 333.]); непокоїло можливе закриття друкарень [2, 59]. український церковний православний московський патріарх

Сучасні дослідники М. Харишин та В. Мордвінцев заперечують висловлювання дореволюційних та дослідників з діаспори про те, що це був протест із боку духовенства щодо зміни підпорядкування. [16, 172.] Фактично українське духовенство висунуло свої умови, при виконанні яких воно погоджувалося на зміну канонічного статусу Київської митрополії. Собор погодився перейти під підпорядкування Московського патріарха, але наголосив, що ця справа повинна бути розпочата не самим київським духовенством, а йти від Царгородського владики. [С.58-59.] У кінці липня 1685 р. до Москви були направленні посланці. Вони повинні були передати Московському патріарху та царям спільні побажання українського духовенства та гетьмана щодо підтвердження прав Української церкви. Ці побажання зводилися до наступних пунктів: звернення до Константинопольського патріарха з приводу передачі Київської митрополії під управління патріарха Московського беруть на себе московські царі та патріарх; зробити це вони повинні якомога швидше, щоб не допустити розколу митрополії та заспокоїти сумління новообраного митрополита, котрий свого часу присягнув Константинопольському владиці; залишити за митрополитом титул екзарха Царгородського патріарха і, щоб йому підпорядковувалися всі православні Польщі; відносини між патріархом та митрополитом будувалися наступним чином: «митрополит лише приймає благословення і постановлення, а в суд його митрополії патріарх не вступає і ніхто від них до патріарха не ходить з цим»; визнання Київського митрополита вищим серед усіх руських митрополитів; Київському митрополиту підпорядковуються усі попередні чини та установи єпископії, архимандрії, ігуменства, монастирі й церкви; йому підлягають усі маєтності на правому березі Дніпра; збереження права вільно друкувати книги в Києво-Печерській лаврі та інших друкарнях та вільно навчатися наукам «грецькою та латинською мовами»; свобода вільного обрання митрополита, який до смерті займає свою кафедру; збереження за митрополитом його особливих права: носити на митрі хреста, а також носити хрест перед митрополитом. [3, 222.]

Гетьман прохав дати грамоту, в якій були б підтвердження широкій автономії Київської митрополії. Від імені царів Іоанна й Петра та царівни Софії гетьман І. Самойлович отримав грамоту, в якій повідомлялося, що після приєднання південно-руської церкви до Московської її права не будуть порушені. Відмовлено було лише щодо пункту про титул екзарха. Він надавав особливі права та привілеї митрополиту. Зокрема, екзарх займав перше місце серед архієреїв під час усіх богослужінь та на соборах. Про грамоту від патріарха Йоакима, яка б підтверджувала права та привілеї Київської митрополії мови не велося. [3, 228.] Посвята єпископа Гедеона у митрополити Київські проходила у Москві в Успенському соборі в листопаді 1685 р. Він урочисто виголосив архієрейську присягу патріарху, обіцяючи у всьому слухати його. [14, 121.] Дослідник С Терновський коментуючи цю подію, наголосив на порушенні Гедеоном присяги, яку він складав патріарху Константинопольському при посвяті його в сан єпископа Луцького. [14, 128.]

Після присяги патріарх Йоаким надав грамоту, в якій він не давав жодних обіцянок із приводу збереження привілеїв Київського митрополита. Навпаки в ній проявилося бажання урівняти його з іншими російськими архієреями, так жодного разу він не згадує новопоставленого владику як митрополита всієї Русі. [2, 11] В той же час, на думку дослідників, митрополит почав носити подібно всім російським владикам білий клубок, чого київські митрополити не робили.

Для завершення підпорядкування митрополії необхідно було отримати згоду з Константинополя. З цією метою було відправлено посольство на чолі з дяком Микитою Алексєєвим та посланцем від гетьмана Іваном Лисицею. Слід відмітити, що Єрусалимський патріарх Досифій відомий учений-каноніст, засудив патріарха Йоакима за його прагнення підпорядкувати Київську митрополичу кафедру, наголосивши, що для зміни юрисдикційного статусу митрополії не має жодних достатніх мотивів. Зустрічаючись із посланцями в Адріанополі, він відмовився брати участь у цій справі і заявив, що порадить зробити це саме і Константинопольському патріархові. Він розцінював дії Йоакима як порушення цілісності церкви та втручання владики у справи чужої єпархії, що суперечить церковним канонам.

Внаслідок геополітичної ситуації, яка склалася в той час, питання підпорядкування Київської митрополії вирішували світські особи. Під тиском турецького візира Константинопольський патріарх дав згоду на зміну юрисдикційного статусу митрополії. У 1686 р. Діонісій надіслав відповідні грамоти: Соборну грамоту про перехід Київської митрополії під владу Московського патріарха, по дві грамоти російським царям, патріархові Московському та гетьману І. Самойловичу, грамоту Київському митрополиту Гедеону та дві всім православним митрополії. [2, 166-191] Висвяту митрополитів дозволялося робити в Москві.

Разом з тим патріарх Константинопольський не прагнув повного розриву з Українською церквою. Про це свідчить зміст грамот, виданих ним. Грамоти набирали чинності за виконання наступних умов: митрополит повинен обиратися згідно із звичаями Української церкви, тобто всім миром; хіротонія митрополитів здійснюватися у Москві повинна при крайній потребі й не повинна носити обов'язкового характеру; під час богослужінь митрополит повинен спочатку поминати ім'я святішого вселенського патріарха, а потім ім'я Московського патріарха.

Слід додати, що патріарх Діонісій був позбавлений патріаршества і засуджений за передачу Київської митрополії під духовну владу Москви, про що він повідомляє патріарха Йоакима у 1688р. Отже, у 1686 р. відбулося остаточне підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. Зміна церковного управління була породжена певною мірою політичною ситуацією в Україні. Акт зміни юрисдикції не був короткотривалим і раптовим, йому передували конкретні історичні події, які мали глибоке підґрунтя. Витоки церковного розладу в Київській митрополії сягають другої половини ХV ст. і були продиктовані церковно-політичною ситуацією. Константинопольський патріарх не міг вплинути на покращення ситуації у митрополії. Тому найкращим виходом із складної ситуації, на думку духовенства, була зміна юрисдикційного статусу. При переході під керівництво Московського патріарха українське духовенство, в першу чергу, турбувало збереження автономного статусу митрополії, давніх привілеїв митрополита, прав і вольностей українського духовенства.

Однак після підпорядкування митрополії московська духовна влада розпочала здійснювати заходи по ліквідації її автономного статусу та церковної самобутності. Розпочався процес уніфікації церковної організації.

Зміна юрисдикційної підлеглості митрополії, яка кваліфікувалася діячами українського церковного відродження як незаконна, стала однією з підстав розгортання церковно-православного руху 1917-1921 рр.

Отже, український церковно-православний рух, який розпочався після повалення самодержавного режиму, мав під собою глибоке коріння. Існував цілий комплекс історичних передумов, який зробив можливим розгортання цього руху. Вони були пов'язані із зміною юрисдикційного статусу Київської митрополії у 1686 р. та поступовою втратою її автономного статусу, яким вона користувалася, перебуваючи під юрисдикцією Константинопольського патріарха. Протягом свого розвитку православна церква в Україні набула комплекс характерних рис, які проявилися в церковній організації, управлінні, обрядовій сфері, формуванні своєї богословської традиції, мові, церковному співі, архітектурі, іконописі, одязі та зовнішньому вигляді священнослужителів. Існування цих особливостей дає підстави говорити, про існування українського православ'я. З обмеженням автономного статусу митрополії відбувалося поглинання й національно-церковної традиції. Відбувався процес включення Української церкви в російську православну церковну традицію. Прагнення зберегти певними прошарками українського суспільства традицій Української церкви створювало передумови для відродження національних церковних традицій. Перетворення церкви в державну установу, ідеологічне обслуговування нею потреб самодержавного режиму негативно впливало на загальне становище церкви. Необхідність подолання наслідків самодержавного режиму в церковній сфері усвідомлювалася освіченими верствами суспільства.

З піднесенням демократичного суспільно-політичного руху на початку ХХ ст., прагнення загального реформування всіх сфер життя розгорнувся й набрав нової сили і церковний рух, який виступав за відродження українського православ'я, вилучення Церкви з орбіти державних відносин, і закономірного прагнення унезалежнення як від державної влади, так і від чужої церковної влади в умовах створення самостійної української держави.

Таким чином на період Лютневої революції існував комплекс передумов для розгортання церковно-православного руху в Україні. Приводом і своєрідним поштовхом для його розвитку було повалення одноосібної царської влади й формування української державності.

Література

1. Аболенский Ив. Московское государство при царе Алексее Михайловиче и патриархе Никоне, по запискам архидиакона Павла алеппского / Аболенский Ив. // Труды Киевской Духовной Академии. 1876. №12. - С. 644-702.

2. Архив Юго-Западной России. К., 1871. Ч.IV. - 546 с.

3. Архив Юго-Западной России. К., 1872. Ч.1. Т.5. - 488 с.

4. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви / Власовський І. - Нью Йорк Київ С.Бавнд Брук, 1990. Т. IV. - Ч. 1. - 368 с.

5. Зеньковский В.(протопресвитер). Пять месяцев у власти. (15 мая - 19 октября 1918 г.): Воспоминания. / Ред. М.А. Колеров. - Москва, 1995. - 240 с.

6. Зінченко А. Всеукраїнський Православний Церковний Собор 1921 р. в духовному розвитку українського народу / Зінченко А. // Український церковно-визвольний рух і утворення Автокефальної Православної Церкви. К., 1997. - С.11-23.

7. Карташев А.В. Очерки по истории Русской Церкви. В 2-х т. / Карташев А. В. Париж, YMCA-PRESS, 1956. Т.2. 425 с.

8. Лотоцький О. Автокефалія / Лотоцький О. К., 1999, Т.ІІ. - С.550.

9. Макарій (Булгаков), митрополит. История Русской Церкви. / Макарій (Булгаков), митрополит Спб., 1857. Т.2. - 389 с

10. Мартирологія українських церков. - Торонто; Балтимор, 1987. - Т. 1.- 1207 с.

11. Огієнко І.І. Українська Церква: Нариси з історії Української православної церкви: У 2 т. / Огієнко І.І. К.: Україна, 1993. Т.1. 284 с.

12. Пилявець Л. Автокефалія православної церкви на Україні / Пилявець Л. // Людина і світ. 1990 №5. - С. 19-24.

13. Преловська І. ВПЦР організаційний осередок УАПЦ (1917-1921) / Преловська І // Український церковно-визвольний рух і утворення Автокефальної Православної Церкви. Матеріали наукової конференції. Київ, 12 жовтня 1996 р. К.: Вид. Комітету для відзначення 75-річчя УАПЦ., 1997. - С.29-49.

14. Сухоплюєв І. Українські автокефалісти / Сухоплюєв І. Харків, «Червоний шлях», 1925. - 62 с.

15. Турченко Ф., Ігнатуша О. Українська автокефальна / Турченко Ф., Ігнатуша О. // Вітчизна. 1989. № 2. С. 166-175.

16. Федорів Ю. Історія церкви в Україні / Федорів Ю. Торонто, 1990. 312 с.

17. Харишин М., Мордвінцев В. Російське самодержавство та Київська митрополича кафедра, або як українська православна церква позбулася автокефалії / Харишин М., Мордвінцев В. К., 1999. - 331 с.

Размещено на allbest.ru