Хрещення Русі за В. Великого

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Миколаївський національний університет

імені В.О. Сухомлинського

навчально-науковий Інститут історії та права

Кафедра історії України

Курсова робота

з Давньої та модерної історії України

ХРЕЩЕННЯ РУСІ ЗА ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО

Студента Навчально-наукового

інституту історії та права

групи: 254

Мудрого Максима Ігоровича

Перевірив: науковий керівник

к.і.н., доцент Пархоменко В. А.

Миколаїв - 2012



Зміст

Вступ

Розділ I. Історія християнства

Розділ II. Зачатки християнства у київській державі

2.1 Язичництво, як основа буття давньоруського суспільства

2.2 Спроби введення християнства у ІХ-Х століттях

Розділ III. Остаточне впровадження християнства у 988 році

3.1 Передумови прийняття нової релігії у Х столітті

3.2 «Хрещення» Русі

3.3 Опір населення при впровадженні християнства

Розділ IV. Наслідки прийняття християнства Володимиром

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Немає в сучасній історичній науці, присвяченій Давній Русі, більш визначного і також добре дослідженого питання, ніж питання про хрещення Київської Русі та подальшого розповсюдження християнства.

В контексті нинішнього інтересу до релігійних вірувань українського народу та історії їх розвитку особливо гостро постає необхідність дослідження і збереження духовних надбань попередніх поколінь, адже об'єктивне вивчення історичної спадщини і врахування її уроків сприятиме визначенню подальших шляхів розбудови громадянського суспільства в Україні.

Протягом семидесяти років існування тоталітарного режиму, в умовах якого українська офіційна історіографія розглядала історію релігії з атеїстично-матеріалістичної точки зору, дослідження у цій галузі науки в більшості випадків зводилися до проблем соціального підгрунтя хрещення Київської Русі, історії формування церковної організації, діяльності окремих видатних діячів церкви тощо. В світлі сьогоднішніх державотворчих процесів, які супроводжуються відродженням національної культури, є всі умови для грунтовного дослідження вітчизняної історії в тому числі й питань, пов'язаних зі зміною релігії в Київській Русі.

Процес заміни давньоруського язичництва християнством, який розтягнувся на кілька століть, часто розглядається дослідниками через призму певної релігійної конфесії, що призводить до необ'єктивності і однобокості в оцінках впливу світових християнських центрів на вибір релігії Володимиром. Ще один аспект проблеми полягає в наявності діаметрально протилежних точок зору щодо наслідків християнізації українського народу, автори яких або надто перебільшують роль християнства в українській культурі, натомість недооцінюючи язичництво або ж абсолютизують значення останнього, надаючи християнському впливові негативного забарвлення. Об'єктивний і незаангажований погляд на процес становлення християнства дозволить вирішити ряд наукових проблем, пов'язаних із взаємодією язичництва і християнства та проблемою становлення нової віри на території нашої держави.

Запровадження Володимиром Святославовичем християнства офіційною релігією у Київській Русі стало новим поштовхом у процесах взаємовпливу його з язичництвом. З опорою на етнічну релігійну традицію, використання прийнятних форм східної (візантійсько-православної) та західної (римо-католицької) гілок християнства в Київській Русі в кінці Х століття була здійснена спроба впровадити варіант християнства, що в своїй основі мав кирило-мефодіївську спадщину, вивчення впливу якої на характер співіснування старої та впроваджуваної релігій відіграє конструктивну роль у розробці шляхів порозуміння і співпраці церков, які функціонують в Україні на сучасному етапі.

Проблемам утвердження церковного християнства в Київській Русі в історіографії відведена чимала роль. Проте малодослідженим залишається процес зміни уявлень та вірувань серед широких народних мас, які й після прийняття нової релігії залишалися язичниками і досить поверхнево сприймали християнські положення. Саме в цьому середовищі сформувалася нова релігія, що стала основою народного світогляду не лише в розглядуваний період, а й в наступні століття, існуючи у формі оязичненого християнства. Дослідження процесу становлення народного християнства в Київській Русі забезпечить можливість цілісного вивчення наслідків християнізації українського народу.

З огляду на вищесказане дослідження особливостей становлення народного християнства в Київській Русі постає актуальним і назрілим науковим завданням.

Об'єктом дослідження є процес впровадження християнства на Русі.

Предметом дослідження стало питання про обрання князем Володимиром нової віри та його впровадження в Давньоруській державі.

Мета дослідження полягає у здійсненні комплексного аналізу ролі Володимира Великого у прийнятті християнства та значенні цього процесу. У курсовій роботі поставлено наступні завдання:

- охарактеризувати процес впровадження християнства;

- висвітлити всі проблеми та чинники, що перешкоджали цьому процесу;

- простежити процес утвердження християнства в Київській Русі у світлі взаємодії його з язичництвом;

- з'ясувати наслідки прийняття християнства для подальшого розвитку Русі; християнство київський русь язичництво

- сформулювати пропозиції щодо використання досвіду становлення народного християнства в Україні на сучасному етапі.

Практичне значення. Матеріал даної роботи може бути використаний для написання реферативної роботи, для вивчення на спецкурсі з релігієзнавства, у навчально-педагогічної практиці.

Структура курсової роботи складається з вступної частини, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг курсової роботи складає 30 друкованих сторінок.



Розділ I. Історія християнства

Християнство (від грецького слова chrimos - “месія”) виникло в Палестині в I ст. н.е. Перші християни другої половини І століття всі були євреями по крові та іудеями за релігійними переконаннями. Вони вважали своєю релігією іудаїзм, але на відміну від решти іудеїв додатково вірили в Христа як Месію (Мошіаха), якого Бог у відповідності з біблійними пророцтвами має ось-ось надіслати євреям. Християни початку другого століття вірили, що Бог уже виконав свої біблійні обіцянки і послав було їм Месію в образі Ісуса.

На початку ІІ століття християнство, організаційно остаточно відокремившись від іудаїзму, устами своїх творців і проповідників стало усвідомлювати себе, як говорив святий Юстин Філософ(†166р.) , “єдиною істиною релігією і в той же час єдиною істиною філософією”. Блаженний Августин (†430 р.) в своїх багаточисельних творах доводив: що християнська релігія “ є такою ж давньою, як давнім є і Всесвіт”.

Відокремившись від іудаїзму, християнство тут же розпалося на велике число ворогуючих між собою церков. Так, уже в найдавнішій книзі святого письма християнства Апокаліпсисі згадуються діючі в рамках християнства ніколаїти, шанувальники нечестивої Єзавелі, шанувальники вчення Валаама. Потім в християнстві з'явилися нові єресі, розколи, течії, число яких лише за описами та критикою святого Ірінея, єпископа ліонського, наближалося до двох сотень. В IV столітті зусиллями церковних верхів та імператорської влади християнство консолідувалося в єдину церкву. На Вселенських та помістних соборах протягом IV - VІІІ століть з понад півтори сотні святих книжок було відібрано менше 30, що їх було канонізовано, зведено в єдиний збірник і названо Новим Заповітом. На соборах же вперше було сформульовано і канонізовано стислий виклад християнського віровчення, що його було названо Символом віри. Рішенням тих же соборів та декретами імператорської влади було утворено адміністративні одиниці об'єднань віруючих християн: парафії (приходи), благочинні округи, діацезії (вікаріати), єпіскопії (архієпископії) митрополії та патріархати. Об'єднання всіх патріархатів було названо Вселенською Християнською церквою. Пізніше на цих же соборах було канонізовано вчення про те, що Ісус Христос був одночасно і справжньою людиною і справжнім Богом; запроваджено поклоніння святим та іконам, форма ритуального одягу священників тощо. Всі християни та громади, що не визнавали рішень та дій Вселенських соборів, оголошувалися єретиками, ворогами Господа Бога і Святої Церкви та нещадно знищувались. Знищувалися з такою запопадливістю, що до нашого часу не дійшло навіть решток жодного опозиційного, що існувало до утворення Вселенської церкви. Від цього часу і до наших днів сутність християнства сприймається всіма і різного роду християнами через призму Символу віри (Нікео-Цареградського) та текст Святого письма (Біблії), що їх було затверджено на соборах протягом IV - VІІ століть.

В часи неподільного панування християнської церкви в рамках Римської імперії сутність християнського віровчення влучно висловлена католицьким богословом V столітті Вінсентом Лірінським: “Християнство - це те, в що вірують скрізь, завжди і всі!”

Правда, навіть в рамках самого християнства останнє ніколи не було тим, в що вірують “скрізь, завжди і всі”. Вже в V столітті від Римської імперії відокремилася частина її колишніх території, а разом з цим від Вселенського християнства відокремилися церкви у Вірменії (до цього часу існує поза рамками Вселенської церкви вірмено-григоріанська церква), Єгипті (Коптська церква), в Ефіопії (Ефіопська ортодоксальна церква) та християнські громади Месопотамії, Персії та Індії (Малабарська церква). Останні зараз називають себе Староправославними (Староортодоксальними) церквами. Вони не послали своїх делегатів на IV (Халкідонський) Вселенський Собор і не визнали рішень цього собору про одночасно дві - справжню божественну та справжню людську природи Ісуса Христа. Решта християн називають всі Староортодоксальні християнські церкви монофізитами - одноприродниками - що визнають в Ісусі Христі лише одну, божественну, природу.

Імператор Феодосій в 395 році розділив Римську імперії між своїми синами на Східну з центром у Візантії (Константинополі) і Західну з центром в Римі. Цим юридично було покладено початок розпаду Римської імперії. Внаслідок політичного, соціального, військового та історичного обособлення частин Римської в 1054 році стався розпад єдиної колись Вселенської Християнської церкви (Розкол Церквів) на церкву Західну (католицьку, латинську, папську) та Східну (ортодоксальну, грецьку, візантійську).

В ХVІ столітті в надрах католицької церкви визрів внутрішній розкол і з неї відокремилися церкви протестантські: лютеранська, кальвіністська та англіканська. Останні в свою чергу дали початок цілій низці протестантських сект: баптистів, євангелістів, пуритан, індепендентів, конгрегаціоністів, п'ятидесятників, методистів, соцініан, моравських та польських братів, суботників, назаренів, сайєнтистів, унітаріан, адвентистів та десятків і сотень інших. Хоча в меншій мірі, утворювалися нові і нові секти та розколи в наслідок розкладу католицтва (Старокатолицизм, Маріоніти, Янсеніти) та православ'я (старообрядці, духобори, молокани, чуриковці, інокентіївці, іоаніти, мальованці). Всі ці секти функціонують і донині на території всієї земної кулі [6, 215-228].



Розділ II. Зачатки християнства у київській державі

2.1 Язичництво, як основа буття давньоруського суспільства

Формування держави на східнослов'нських теренах супроводжувалося злиттям родоплемінних культів та зміною язичницьких релігійних уявлень. Складалась багатобожна релігія, яку в науці прийнято називати язичництвом. Відносини між племінними богами, включеними в єдину систему загальнодержавних зв'язків, поступово набували ієрархічного характеру.

Політеїзм давньослов'янського язичництва грунтувався на вірі в багатьох богів, які були покровителями певної царини буття людини. Так, Велес вважався богом достатку, опікуном торгівлі, худоби, покровителем мистецтв і ремесел; Перун був богом грози, грому і блискавки, символом війни та покровителем воїнства; Мокоша відповідала за сферу життєдіяльності жінок; Стрибог уособлював вітер, був творцем погоди і т.д. Існували релігійні культи деяких богів, що усвідомлювалися як цілком автономні і еволюціонували в бік монотеїзму. Така тенденція простежується на прикладі культів Перуна, Велеса і особливо на вшануванні культу Рода, що втілював у собі елементи першореальності, вважався творцем Всесвіту, повелителем усіх життєво необхідних природних стихій.

Мiсцями язичницьких культiв у Русi були святилища (капища), а також природнi мiсця поклонiння стародавнiм богам. В жертву богам приносилися тварини і безкровні дари у вигляді хліба, овочів, меду тощо. Що ж до язичницького богослужіння, то, через відсутність відповідних джерел, у більшості випадків ми можемо лише здогадуватися, як воно відбувалося і який зміст мали його священнодійства.

У особливій пошані перебував культ предків, який вважався не лише одним із способів відліку часу у вигляді рахунку поколінь, а й пов'язувався із землеробством, оскільки душі пращурів, за віруваннями, оберігають посіви на полях і турбуються про високий урожай. Шанувалися героїчні подвиги дідів і прадідів, їх добрі діяння на користь не лише родини, а й суспільства. На честь померлих предків кілька разів на рік влаштовувалися поминальні вечері, які відрізнялися особливою сакральністю: готувалися ритуальні страви, виконувалися певні обрядодії тощо.

З порами року перебували в залежності основні стародавні свята: Великдень, Купала, Спаса, народження нового сонця. Численні свята пов'язувалися також із згаданим культом предків, скотарським та землеробським культами, які більшою чи меншою мірою співвідносилися із культом сонця. Язичницькі свята мали різноманітну обрядовість, супроводжувалися іграми, забавами тощо. Виконанням усіх ритуальних дій та обслуговуванням основних культів займалися жерці - волхви [5, 15-19].

Князь Володимир у 980 р. провів язичницьку реформу, проголосивши верховним богом Перуна, з метою консолідації етнічної віри і протиставлення її християнству. Проте язичництво племінних культів перешкоджало етнічному, державному та культурному об'єднанню племен у централізовану державу, суперечило єдності Русі.

Напередодні хрещення Русі 988 року відбувається конкуренція язичницького і християнського культів.

Греки і болгари вели в Київській Русі місіонерську діяльність. Саме тому догмати і теологія християнства були найбільш зрозумілими на Русі.

Необхідно було вибирати нову віру, але цей вибір диктується політичними, торгівельними, культурними зв'язками з певними країнами, чи народами, а також приналежністю спільноти до певного регіону, тобто визначається крім всього іншого ще й геополітичною ситуацією [2, 215].

2.2 Спроби введення християнства у ІХ-Х століттях

За свідоцтвами античних авторів, першими місіонерами серед східноєвропейських варварів були полонені - християни, які були захоплені у так званих готських (скіфських) війнах ІІІ ст. Без сумніву, християнство у ІІІ ст. здобуло розповсюдження в античних містах Причорномор'я. Багато прихильників нової віри проживало в Херсонесі та в містах колишнього Боспорського царства. На початку ІV ст. у Північному Причорномор'ї склались перші варварські єпископії.

Археологічні дослідження, вивчення глиняних календарів, орнаментів, людських поховань черняхівської культури свідчать про те, що нова віра була вже досить поширена. Але християнство ще не було офіційно затверджено. Його сповідувала тільки частина населення, яка за кількістю, очевидно, була набагато менша язичницької.

Перша християнизація Русі, на думку деяких істориків, відбулася за часів Аскольда та патріарха Фотія. Така думка має підстави - автор VІІ ст. (сучасник описаних подій) Іоанн із Нікіу пише: “Куврат (так звали Кия), князь гунів та племінник Охрана, у молодості був охрещений та виховувався у Константинополі у надрах християнства. Він виріс при царському дворі. Він був тісно пов'язаний дружбою з Іраклієм, після його смерті, як осяяний царською милістю, виявляв щиру подяку до його дітей та жінки Мартіни. Силою святого животворного хрещення, їм прийнятого, він перемагав всіх варварів та язичників”.

Безперечно, цей факт потребує детальної перевірки, але при будь-яких умовах свідотство Іоана Нікіуського заслуговує на нашу увагу.

Можливо, відсутність в іноземних джерелах відомостей про хрещення Володимиром Русі пояснюється саме тим, що уперше офіційний акт введення християнства в Київській державі відбувся у 860 р., при Аскольді.

Б.А.Рибаков, спираючись на Фотія, Костянтина Багрянородного та на деякі вітчизняні джерела (Ніконовський літопис, часописи) впевнено говорить про існування Руської метрополії, заснованої у часи Аскольда. На думку Б.А.Рибакова дані про хрещення русів у 860 - 870 роки при патріархах Фотії та Ігнатії зникли з рукопису Нестора при Мстиславі Володимировичі десь у 1118 році у третій редакції “Повісті временних літ”.

У 862 р. почалася моравська місія Кирила та Мефодія, яка позначила собою повну перемогу християнства в Моравії, Чехії, Словакії та початок інтенсивного розповсюдження його в Південній Польщі. У 863 - 865 роках християнство затверджується в Болгарії. Було б дивно, якби Русь, розташована поряд з Візантією та Чорним морем, залишалася осторонь від цього процесу. Тісні економічні та дипломатичні зв'язки з Константинополем, які виникли у часи Аскольда, сприяли інтенсивному розповсюдженню нової віри. Інша справа, що сама християнизація виявилася надто складним та тривалим процесом та повинна була пройти крізь різні періоди та складні рубежі.

За легендою, князь Олег, вбивши Аскольда та його брата, сходить після нього на престол. Про ці часи є небагато свідоцтв, але деякі побічні матеріали підтверджують ворожу по відношенню до християн позицію Олега, адже він був язичником.

Після Олега до влади прийшов Ігор. Різні джерела характеризують його по-різному, іноді як людину нікчемну, слабкого правителя, до того ж ненаситного та жадібного, іноді деякі автори схильні вважати його достатньо проникливим правителем, якому Київська Русь завдячує значними успіхами (відсіч печенігам, проникнення на Кавказ, та нова угода з греками у 944 р.). До заслуг Ігоря відносять і усвідомлення прогресивної ролі християнства. Як мінімум беззаперечною залишається його релігійна терпимість.

Особливо активно християнство починає проникати на землі Київської Русі за правління княгині Ольги. Стосовно контактів київської княгині з візантійським двором та її особистого хрещення є свідоцтва грецьких та деяких західних джерел. Відомостей про те, коли, де, і при яких обставинах було хрещення Ольги, в різних джерелах настільки розпливчасті і так протирічать одна одній, що в науці виник цілий спектр поглядів, з яких жодний не може претендувати на достовірність. Але факт зостається фактом- Ольга була християнкою, і це був її особистий вибір.

Ольга шукала нових союзників в політиці та ідеології. Одним з таких партнерів повинна була стати «Священна Римська імперія». На неї і направляє свій погляд київська княгиня [23, 315].

Син же її, Святослав, був людиною байдужою у справах релігії. За Святослава знищувались церкви. В.Н.Татіщєв називає серед зруйнованих споруд Софійську церкву, засновану Ольгою. Така ж доля спіткала і Миколаївську церкву на Аскольдовій могилі.

Якщо Ольга не змогла навернути до християнської віри свого сина, то зовсім іншим був стан її онуків, особливо найстаршого з них - Ярополка. При Ярополку в Київській Русі був відновлений літопис, який зник після перевороту 882 р. Був Ярополк християнином чи ні точно не відомо, але відомо, що серед простого люду більшість все ж таки була язичницькою[17,124-125] .

В X cт. в Києві і, можливо, в інших містах існували християнські церкви. В договорі Русі з Візантією 944 року згадується церква святого Іллі. Існування суперництва між язичництвом і християнством засвідчують спроби окремих князів запровадити останнє як офіційну релігію. Однак християнство не проникало глибоко в народне середовище, поширюючи свій вплив переважно на представників влади, їх оточення та купецтва.



Розділ III. Остаточне впровадження християнства у 988 році

3.1 Передумови прийняття нової релігії у Х столітті

Знамените «хрещення Русі», яке започаткувало православну цивілізацію на теренах України, було викликано цілим комплексом факторів.

Політичні передумови: прагнення Володимира зміцнити державу і її територіальну єдність. Спроба досягти цієї мети за допомогою створення єдиного пантеону язичницьких богів на чолі з Перуном не призвела до подолання племенного сепаратизму та посилення княжої влади. Надії Володимира в даному випадку покладались, очевидно, на те, що бог блискавок вважався головним в дружинному середовищі. Але тільки єдинобожжя могло згуртувати державу і освятити авторитет одноосібної княжої влади.

До того ж, відповідно до візантійської моделі християнства, світська влада домінувала над релігійною, що цілком влаштовувало великого князя: ідеологічну підтримку своїм державотворчим планам він отримав, а контроль над ним з боку церкви не встановлювався.

Міжнародні фактори: тільки християнизація могла дати Русі «перепустку» до родини європейських народів, а язичництво прирікало на ізоляцію та ворожість з боку християнізованих сусідів, які ставилися до язичників як до нелюдей. До того ж треба мати на увазі, що остаточний розкол християнства на католицьку та православну гілки стався лише в 1054 році.

Соціальні фактори: наростаюча соціальна неоднорідність, а також мінливі духовні запити еліти суспільства створювали умови для переходу до більш складної світоглядної системи.

Особисті міркування Володимира та деякі епізоди з його життя. Він, напевне, брав на увагу хрещення своєї бабусі Ольги, яка залишила по собі добру пам`ять, та охрещення ще навіть Аскольда та Діра.

Не виключено, що деякі епізоди його гріховного життя, наприклад, братовбивство під час боротьби за владу, насильство, багатоженстов, в підсумку змусили його замислитися про духовне очищення, про таке діяння, яке могло б залишити про нього добру пам`ять. Але, скоріш за все, він діяв виходячи з прагматичних міркувань. Справа в тому, що запровадження християнства було зумовлено одруженням Володимира із сестрою візантійського імператора, Анною. Це надзвичайно підвищувало його авторитет, а отже, зміцнювало і княжу владу [17, 124-126].

3.2 «Хрещення» Русі

Важливою вважається і так звана проблема «вибору віри», від вирішення якої залежав весь хід руської історії. Християнство не було єдиним варіантом. Реальна ситуація пропонувала і інші альтернативи: іудаїзм, іслам, буддизм, не кажучи вже про численні секти типу маніхейства, павликіанства, богомільства. Отож, питання було в тому, якій з цих релігійних систем віддати перевагу. Цей процес відображений у літописному епізоді «вибору віри» - досить своєрідному документі тієї епохи. Релігійний акт 988 р. є центральним епізодом в редакції “Повісті временних літ ”, що дійшла до нас. “Сказаніє про Володимирове хрещення ” носить складний характер та розпадається на декілька епізодів, не з'єднаних органічно одне з одним. Під 986 р. розповідається про прибуття у Київ місіонерів від чотирьох найбільш значних монотеїстичних церков, авторитет яких був забезпечений відповідними політичними організаціями ( це спеціально підкреслено у тексті): ісламу - від Волзької Булгарії; католицизму - від Німеччини, іудаїзму - від Хазарії, православ'я - від Візантії. Місія мусульман, латинян та іудеїв провалилася. Найбільш Володимиру сподобалася розповідь грецького проповідника, але не спонукала його прийняти остаточне рішення. Під наступним, 987 р. розміщена розповідь про посольство, яке направив київський князь у Волзьку Булгарію, Німеччину та Візантію для ознайомлення з богослужіннями та обрядами трьох релігійних систем. Повернувшись додому, посли негативно відізвалися про обряди магометан та латинян, натомість із захватом розповідали про “красу церковну ”, яку вони побачили у Константинополі. Вони рішуче закликали князя до східного християнства, висуваючи у числі інших і такий аргумент: “Аще лихъ бы закон Гръчкъыи, то не бы баба твоя Олга прияла крещения, яже бъ мудръиши всих человъкь». Володимир дав себе переконати та спитав: “Где будем крестится?” - “Где захочешь”, відповіли посли.

Це тільки легенда, але очевидно, що за цією легендою ховаються факти, які зупинили вибір Русі саме на православній формі християнства. Це, в першу чергу, міцні культурні та економічні зв`язки з Візантією, наявність власної впливової православної общини. Крім того, князем, ймовірно, враховувалась ситуація на міжнародній арені, відношення церкви з державою, а також деякі догматичні розходження різних релігій. Наприклад, зазіхання Папи Римсього на світську владу, небажання католицької церкви враховувати місцеві особливості та її войовничість не могли не відштовхнути голову молодої держави від цієї форми християнства. Православна ж церква підпорядковувалась світській владі. Це відповідало східнослов`янській традиції, згідно з якою князь був і головою релігіозного культу. Крім іншого, православ`я було більш терпимим до місцевих традицій, та й Візантія на ті часи була центром цивілізації, наступницею великого Риму, найрозвиненішою і найкультурнішою країною Європи [17, 126-129].

Наприкінці X століття, оточена сусідами-християнами - поляками, чехами, болгарами, візантійцями - поганська Руська держава стояла на порозі перелому, який мав остаточно ввести її до кола християнської цивілізації, однак безпосереднім поштовхом стали причини політико-династичні. Восени 987 р. головнокомандувач східної візантійської армії Варда Фока проголосив себе імператором; невдовзі узурпатора визнали Мала Азія, Вірменія та Грузія. Законному імператорові Василю ІІ Македонянину (976-1025) загрожувала катастрофа, і він звернувся за допомогою до київського князя, пославши до нього поcoльство взимку 987-988 р. Той погодився, але за умови, що Василь ІІ віддасть йому руку своєї сестри Анни; до угоди був внесений ще один пункт - Володимир зобов'язувався охреститися разом з усім народом своєї країни, «а вони народ великий» (як запише один з тогочасних східних авторів).

Навесні 988 р. 6-тисячна армія русів разом з військом імператора розбила збройні сили Фоки. Трон був таким чином врятований, але Василь ІІ не квапився віддавати багрянородну, тобто царственну від народження, сестру за варвара. Однак збройний похід Володимира на Херcoнес (Корсунь), коли місто було здобуте й сплюндроване, а до Константинополя надіслана погроза вчинити зі столицею імперії те саме, зробили візантійського володаря поступливішим. Тож, отримавши обіцяну багрянородну Анну, Володимир відбув з нею до Києва. Час і місце його оcoбистого охрещення дискусійні (за думкою О.Шахматова святий Володимир хрестився ще до 988 року, і, очевидно, у Києві. Існують також легенди щодо хрещення у Корсуні 988, які викладаються в літописних джерелах, але ми не можемо до кінця їм вірити) [26, 38-41].

3.3 Опір населення при впровадженні християнства

Примуcoве навернення киян, здійснене відразу після Корсунського походу, літопис упевнено датує 988 р., описуючи його так:

І коли прибув, повелів він поскидати кумирів - тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на Ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями... Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: “Якщо не з'явиться хто завтра на ріці - багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, - то мені той противником буде...” А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду... а попи, стоячи, молитви творили. І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається...

Щодо радості великої, то літописець, слід думати, перебільшив. Християнізація просувалася з труднощами, долаючи спалахи опору.

Поряд зі слов'янами в Київській Русі проживало понад 20 різних народів: на півдні - печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки; на північному заході - литва, ятвяги; на північному сході - чудь, меря, весь, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печора та ін. угро-фінські народи. Християнство через Київ прийшло згодом і до них. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах. “Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем”, - так говорили в той час про воєвод князя Володимира, які хрестили Новгород. Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом, церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Так, Перун став ототожнюватися з Іллею-пророком, Ярило - зі святим Юрієм (Георгієм), давні зимові свята були приурочені до Різдва Христового і Хрещення, дохристиянське свято Великодня (назва збереглася) - до Воскресіння Ісуса Христа і т.д. Проти язичницького свята Івана Купала церква боролася багато сторіч, але так і не змогла його подолати. Так і не вдалося похитнути віру народу в “нижчі духи”. Процес християнізації на Русі розтягнувся на віки.

Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Все духовенство відповідно ділилося на "біле" і "чорне". При церквах мешкали численні служителі: крім священика, були т.зв. "церковні люди" - ігумен, диякон (“біле духовенство”), а також просфірниці, паломники, лікарі, задушні люди (невільники, подаровані церкві); сюди ж приймали інвалідів. Оскільки православне християнство не передбачало обітниці безшлюбності для “білого” духовенства, всі церковні люди могли мати сім'ї, члени яких також жили при церквах. Вони не підлягали світському суду, їх судив єпископ. Духовні звання часто переходили з покоління в покоління.

Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051 р.). Чернецтво, або “чорне” духовенство, найбільш повно і наочно втілювало ідеї зречення від мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу. Ченці, на відміну від церковних людей, жили передусім за рахунок власної праці, а не за рахунок подаянь від парафіян, давали обітницю безшлюбності. Життя перших київських ченців - Антонія, Феодосія Печерського та інш. - було винятково важким, наповненим виснажливою фізичною працею, самообмеженнями, молитвами. Пізніше з'являються справжні подвижники чернецтва - ченці-самітники, які здійснювали аскетичні подвиги: Даміан, Іван-Самітник, князь Святенник та інш. Систематичні пости стають нормою не тільки для ченців, але і для всіх віруючих. Їсти жирну їжу, наприклад, у Великий піст стало вважатися гріховним. У XIII ст. в Київській Русі було біля 50 монастирів, з них 17 - у самому Києві. Вищі посади в церковній ієрархії займає тільки "чорне" духовенство. У 990-996 роках в Києві було споруджено на замовлення князя Володимира Святославича собор Богородиці. На його утримання князь дав десяту частину своїх прибутків і звідси походить ще одна його назва -- Десятинна церква. Церкву будували візантійські майстри. Це був характерний для візантійської архітектури багатоверхий хрестово-купольний шестистовпний храм з трьома апсидами, оточений галереями. Оздоблений мармуром, різьбленими шиферними плитами, розписаний фресками. Зруйнований монголо-татарами у 1240 році.

Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві розповсюджуються ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощення, які орієнтували людину на послух. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного [7, 118-120].

Розділ IV. Наслідки прийняття християнства Володимиром

Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань, стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом. У процесі поширення та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з “поганством” християни знищили безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев'яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо. Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі [23, 118].

Запровадження християнства мало позитивні наслідки для розвитку Київської Русі (і не тільки в культурному та духовному плані). Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Тіснішими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до християнської «сім'ї правителів», з іншими монархами. Прийняття християнства мало позитивні наслідки й для внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління. А в самому суспільстві Київської Русі з'явилася активно діюча установа, що не лише забезпечувала незнане раніше духовне й культурне єднання, а й справляла величезний вплив на культурне і господарське життя. Взагалі кажучи, завдяки епохальному вибору Володимира, Русь стала пов'язаною з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом. Цей зв'язок зумовив її небачений історичний, суспільний і культурний розвиток. Важко переоцінити значення того, що християнство прийшло до Києва не з Риму, а з Візантії. Згодом, коли відбувся релігійний розкол між цими двома центрами, Київ став на бік Константинополя, відкинувши католицизм. Так була закладена основа майбутніх запеклих конфліктів між українцями та їхніми найближчими сусідами католицької віри -- поляками.

Значний поштовх також дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. Лише з часу “хрещення Русі” у ній поширилися писемність і книжність. В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні, і незабаром східнослов'янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Запровадження християнського віровчення зробило можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією й іншими державами. Християнська діалектика, активно використовувана давноруськими філософами та публіцистами, стала основою для багатьох (іноді дуже цікавих) ідей. Це у свою чергу, слугувало поштовхом для швидкого прогресу у сфері творчого життя, що забезпечило розвиток давньорусської культури. Було б помилкою вважати, що до 988 р. люди на Русі не знали науки, творчості, мистецтва, але бурхливий розквіт культури прийшовся на часи, коли затвердилася християнська релігія. В монастирських брамах концентрувалися основні кадри вчених того часу, письменників, публіцистів, художників, архітекторів. Судовий монастирський статут, який було введено на Русі у другій половині ХІ ст., зобов'язував ченців започатковувати у себе бібліотеки, скрипторії, школи, іконописні майстерні, лікарні та інші заклади. Серед монастирів у Київській Русі на першому місці був Києво - Печерський, який став, можливо, найвизначнішим центром давньоруської культури. З ним пов'язана діяльність визначних публіцистів (Феодосій Печерський, Іаков Мніх), істориків (Нікон Печерський, Ігумен Іван, Нестор Літописець), художників (Алімпій, Григорій), лікарів (Агапіт) та багатьох інших. Також функціонували культурні центри при архієрейських кафедрах. Найбільш відомим з них був Софійський гурток книжників, заснований у Києві при Ярославі Мудрому та очолюваний Іларіоном.

Важливим чинником в історії ранньої Русі був розвиток писемності та розповсюдження грамоти. Як відомо, східонослов'янська писемність сформувалася раніше від офіційної християнизації країни та незалежно від неї, але використовувалася переважно у чисто практичних цілях. Принципово важливим етапом була поява книжковості у середині ІХ ст. Саме тоді Русь починає створювати свою церковну літературу та започатковує літописи. На основі археологічних знахідок (берестяні грамоти у Новгороді) можна припустити, що грамота у Київській Русі не була прерогативою одного тільки духовенства, вона охоплювала і феодалів і демократичні шари народу.

Церква активно сприяла розвитку давноруської архітектури та образотворчого мистецтва. Більшість кам'яних споруд, збудованих на протязі Х - ХІІ ст. на Русі, були храми, щедро прикрашені монументальним та станковим живописом. Проте впливи східної церкви на мистецтво не завжди були благотворними. Так, через те, що візантійці не любили ставити у своїх храмах статуй, скульптура не дістала помітного розвитку [3, 230-231].

Нова руська церква стала новим і багатим джерелом прибутків для її духовної матері - константинопольської церкви і новим знаряддям експлуатації народу в руках київських верхів. За ці матеріальні вигоди можна було заплатити пристосуванням християнської ідеології до язичництва слов'ян. Руська церква відігравала складну і багатогранну роль в історії Русі. Безперечна її користь як організації, що допомагала молодій російській державності в епоху бурхливого розвитку феодалізму. Незаперечна і її роль у розвитку руської культури, у прилученні до культурних багатств Візантії, у поширенні просвітництва і створенні значних літературно-художніх цінностей.

Хрещення Русі ввело її не тільки в родину християнських слов'янських держав, але й взагалі у систему християнських країн Європи з їхніми культурними досягненнями. Російська культура і традиції збагатилися досягненнями країн Ближнього Сходу і, звісно, культурними скарбами Візантії. Русь виграла від спілки з Візантією, але водночас Русі і надалі припадало чинити постійний опір політичним і церковним домаганням Візантійської імперії, що намагалась підпорядкувати Русь своєму верховенству. Проте Володимир, хреститель Русі, вважав свою державу повноправною серед інших християнських народів світу, "яко ж увідеша в країни хрест'яньскі" [7, 123-126].



Висновки

Отже, ми зробили невеличкий огляд подій, які відбувались наприкінці Х століття у Київській Русі за часів князя Володимира Святославича - тобто власне прийняття християнства як головної державної релігії, події, які цьому передували (а саме спроба язичницької реформи, «вибір релігії» та інші), перебіг та наслідки цього процесу. Яке ж історичне значення цього процесу?

Християнізація Русі мала великий вплив на розвиток її культури та державності. Зміна релігії спричинила великі світоглядні зміни в людей - політеістична поганська релігія змінилась на монотеістичну - православне християнство (яке правда потерпіло досить великих видозмін протягом століть - відбулась так звана «асиміляція» деяких язичницьких вірувань та традицій з віруваннями та есхатологічними уявленнями релігіїї християнської). Щодо змін в культурі, то християнізація Русі справила великий вплив на розвиток кам'яної, архітектури, створила умови для виникнення такого виду мистецтва як іконопис, який набув самостійного розвитку, традиції візантійської іконографії послабились, і почали створюватися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису. Також запровадження християнства сприяло розвитку освіти та книгописання. Звичайно, ці зміни не були одномоментними, але все ж таки, як ми бачимо, вже за сто років, в ХІ сторіччі й пізніше, християнство досить міцно займає свої позиції в Київській Русі. І, безумовно, велике значення в історії мала постать хрестителя Русі - князя Володимира Святославича.

У 988 році Володимир хрестився сам, хрестив своїх дітей, бояр і під страхом покарання змусив хреститись киян і все населення узагалі. У Новгороді Добриня хрестив новгородців. Капища древніх богів були зруйновані. На їхньому місці, як правило, будували церкви. Ідолів нещадно знищували. Разом із Володимиром у Київ прибув митрополит із єпископами та Анастасом-Корсуняниним, що допоміг Володимирові при облозі й узятті Корсуня (Херсонеса), супроводжувані дядьком Володимира Добринею. Вони ходили на північ хрестити народ. З Новгорода вони направилися у Ростов, де і скінчилася діяльність першого митрополита Михайла (він помер у 991 році). Новий митрополит, призначений Константинополем - Леон, за допомогою поставленого ним у Новгороді єпископа Іоакима Корсунянина, остаточно розтрощив там язичництво. У результаті християнство при Володимирові було поширено більше, ніж за попередніх князів.

Тобто позитивні зміни, які принесло за собою прийняття християнства досить численні. Так, були й негативні моменти - але все ж таки переоцінити роль цієї події в історії нашого народу неможливо. Завдяки цій епохальній події взагалі визначилося майбутнє Київської держави - Русь стала пов`язаною в першу чергу з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом.

Саме через своє велике значення, питання про запровадження християнства на Русі завжди цікавило істориків: кількість наукових праць, статтей, монографій, нарисів на цю тему не підлягає підрахунку. На жаль, серед дійсно наукових та обґрунтованих робіт зустрічається багато і справжніх вигадок та «історичної фантастики», які подаються під виглядом наукових досліджень.

Але спільним у всіх цих досліджень є те, що ніхто із дослідників просто не може применшувати значення володимирового хрещення Русі - одієї з найвизначніших подій нашої історії, яке стало поворотною подією у житті наших предків і, можна сказати, навіть вплинули на наші життя.



Список використаних джерел та літератури

1. Бойко О.Д. Історія України. Посібник. - К.: «Академвидав» , 2003.

2. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К., 1991.

3. Борейко Ю.Г. Становлення народного християнства в Київській Русі в кінці Х - середині ХІІІ століття // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки. Історичні науки. - Луцьк: Ред.-вид. відд. «Вежа» Волинського державного університету ім. Лесі Українки, 2000. - №3. - с.227-231.

4. Борейко Ю.Г. Хрещення Київської Русі та спроба створення національної церкви (друга половина ІХ - початок ХІ століття) // Сторінки історії: Збірник наукових праць / Відп. ред.Н.Ф. Гнатюк. - К., 2000. - Вип. 14. - с.8-17.

5. Борейко Ю.Г. Язичництво у процесі формування Київського християнства в кінці Х - середині ХІІІ століття // Збірник навчально-методичних матеріалів та наукових статей історичного факультету. - Луцьк: Ред.-вид. відд. «Вежа» Волинського державного університету ім. Лесі Українки, 2000. - Вип. 5. - с.15-19.

6. Борисова З.О. Основи релігієзнавства: Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Центр навчальної літератури, 2006.

7. Брайчевський М.Ю. Затвердження християнства на Русі. - К., 1989.

8. Гайдуков Л.Ф., Крушинський В.Ю. Історія України. - К.: «Либідь», 1999.

9. Головащенко С.І.Феномен українського православ'я // Людина і світ. - 1993. - №6-7.

10. Головащенко С.І. Історія християнства: курс лекцій. Навчальний посібник для студентів гуманітарних спеціальностей вищих закладів освіти. - К.: Либідь, 1999.

11. Грушевський М. С. З історії релігійної думки на Україні. К., 1992.

12. Грушевський М. С. Історія України - Руси. - К., 1995.

13. Історія України в особах. Навчальний посібник. - Миколаїв, 1993. - Ч. 2

14. Історія України. Курс лекцій у двох книгах. / Книга 1 - від найдавніших часів до кінця ХІХ століття. - К.: «Либідь», 1991.

15. Мирончук В.Д., Ігошкін Г.С. Історія України. Навчальний посібник. - К., 2002.

16. Нартов В.В. Історія України. З давніх-давен до сьогодення. - Харків, 2007.

17. Огієнко І. Початки християнства серед українського народу // Київська старовина. - К., 1992. - №1. - с.124-131.

18. Остафійчук В.Ф. Історія України. Сучасне бачення. - К.: «Знання - Прес», 2002.

19. Пасічник М.С. Історія України. Навчальний посібник. - К.: «Знання», 2005.

20. Полонська - Василенко Н. Історія України. Том 1. - К.: «Либідь», 1992. - Т. 1.

21. Ржеутський В. Археографічна та джерелознавча діяльність І.Крип'якевича// Південний архів. - 2002. - №8.

22. Рибалка І.К. Історія України. Харків: «Основа», 1997. - Ч. 1.

23. Ричка В.М. Княгиня Ольга. - К.: Альтернативи, 2004.

24. Ричка В.М., Моця О.П. Київська Русь: від язичництва до християнства. - К.: Глобус, 1996.

25. Субтельний О. Історія України. - К.: «Либідь», 1993.

26. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. - К., 1997.

Размещено на Allbest.ru

...