Еволюція жанрових форм адресованої лірики в українській поезії ХІХ-ХХ століть

Віталій Назарець

Анотація

Ключові слова: адресована лірика, послання, віршований лист, присвята, автор, адресат.

Abstract

The stages of the genre forms of addressed lyrics in Ukrainian poetry of XX-ХХ centuries development are retraced; the basic theme varieties of Ukrainian addressed lyrics, models of its plot, composition, expressed in verse organization are considered in the article.

Key words: addressed lyrics, message, letter written in verse, dedication, author, addressee.

адресований лірика поет жанр

Сучасні дослідження генологічної природи лірики (праці С. Бройтмана, Н. Лейдермана, Р. Співак, Л. Чернець, О. Зирянова, А. Боровської, М. Ткачука, Ю. Клим'юка та ін.) поряд із традиційним жанровим (канонічні та неканонічні жанри), тематичним (предметно визначені естетичні домінанти) або жанрово-тематичним (у різних теоретичних модифікаціях) поділом поезії пропонують достатньо перспективний і переконливий підхід до класифікації типів ліричних творів, в основу якого покладена їх диференціація за ознакою належності до певного метажанрового утворення (музично-пісенного, новелістичного, баладного тощо). Метажанр, таким чином, можна визначити як таке синтетичне художнє утворення, яке вбирає до себе ряд окремих жанрів, споріднених за певними структурно-семантичними ознаками.

До числа подібних метажанрових утворень ми і відносимо адресовану лірику як специфічний художній комплекс, що вбирає до себе три жанри -- послання, присвяту та віршований лист. Відмінні від інших, як окремих поетичних жанрів (ода, елегія тощо), так і аналогічних метажанрових утворень (наприклад, музично-пісенна або баладна лірика), дані жанри в межах окресленої групи виявляють ознаки певної структурно-семантичної спорідненості, зокрема, підкресленої настанови на адресацію та діалогізацію поетичного тексту. Покладений в основу даного метажанрового утворення принцип акцентованої адресації дозволяє також схарактеризувати адресовану лірику й як таку, у якій предметом зображення виступає комунікація із внутрішньотекстовим адресатом.

Доволі багато зразків поетичних текстів з адресованим типом організації знаходимо вже у фольклорній ліриці, а також у давньоукраїнській дидактичній та панегіричній поезії.

У давньоукраїнській літературі релігійні твори, епістоли представників церкви мали форму послання, як-от: “Послання преподобного Феодосія”, “Послання Никифора, митрополита Київського, до князя Володимира, сина Всеслава, внука Ярослава”, “Послання, написане Климентієм, митрополитом руським, священику Хомі і потлумачене Афанасієм-монахом” та ін. Формування епістолярного жанру давньоруської літератури було позначене впливом античних традицій, особливо візантійських літературних зразків. Із XVII та ХVІІІ ст. пріоритетності в аспекті запозичення традицій епістолярного жанру, зокрема віршованого, набувають впливи польської, французької, німецької, російської літератур. Попри наслідування західноєвропейських зразків віршованого послання, українські та російські поети послуговуються традиціями вітчизняної літературної словесності.

Найбільш давні зразки українських літературних адресованих поетичних текстів виявлено у поезії XVI ст., зокрема у творчості Павла Русина: “До книжечки”, “До лінивих”, “До благочестивих”, “До иноков русских”, “До Станіслава Турзо”, “До Подільського краю син його промовляє” та ін. Друга половина XVI-XVII ст. представлена написаними в епістолярній формі віршованими творами Христофора Філалета (“Книжечка до минаючих мовить”), І. Величковського (“Вірші до Лазаря Барановича”, “Вірші до Івана Самойловича”, “Вірші на герб Ясинських”, “Вірші до зображення Богородиці”, “Преподобному Антонію Печерському”, “Світлому Дамаскину вірші” та ін.), Даміана Наливайка (“До того, кто добраго сумніня ”, “До того ж чителника” та ін.), Памви Беринди (“До чителника”), Дмитра Туптала (“Вірши сімдесяти и двом апостолам”, “Преподобному Антонію Печерскому”, “Ко Магдалині, плачущей у ног Христовых” та ін.).

Справжнім фундатором адресованої лірики у вітчизняній поезії варто визнати П. Гулака-Артемовського. Понад те, якщо, звісно, не брати до уваги знамениту поему І. Котляревського “Енеїда”, нову українську поезію (в особі П. Гулака-Артемовського), фактично, започатковано саме жанрами адресованої лірики. Як відомо, на час поетичного дебюту П. Гулака-Артемовського нова українська поезія, точніше її літературний доробок українською мовою, крім перших пісень “Енеїди”, була представлена лише кількома віршами В. Масловича. Перші поетичні спроби П. Гулака-Артемовського, високоосвіченої особистості, із ґрунтовними знаннями і з літературного спадку поетів античності, й творчості своїх безпосередніх (українських, російських, західноєвропейських) попередників та сучасників, -- це вільні переклади або наслідування поетичних попередників, переважно західноєвропейських поетів. Прикметно, що після появи цих поезій редактори “Украинского вестника” звернули увагу П. Гулака-Артемовського й на інші побутові сюжети та стильові засоби, для того щоб випробувати мову щодо потенційних можливостей її “выражений нежных”.

Приблизно у цей період, а саме після переїзду поета до Харкова 1817 року, він написав твір “Справжня Добрість (Писулька до Грицька Пронози)”, яким, фактично, й започатковував українську адресовану лірику. “Взагалі вірш «Справжня Добрість», -- як зазначив П. Хропко, -- стає своєрідним літературно-естетичним маніфестом молодого поета. У ньому Гулак-Артемовський підносить низку гуманістичних ідей, спрямованих на захист громадянських прав людини. Звеличуючи Справжню Добрість як сукупність позитивних моральних якостей людини (життєрадісність, доброзичливість, правдивість, скромність, наполегливість у досягненні мети, рішучість при розв'язанні складних питань, громадянська мужність), поет виступає з позицій прогресивного просвітительства кінця XVIII століття” [1, с. 137].

П. Гулак-Артемовський виступив як фундатор одразу в усіх трьох жанрових форм адресованої лірики та багатьох їхніх тематичних різновидів. Передусім П. Гулак-Артемовський започаткував в українській поезії громадянське послання з дидактичною настановою (“Справжня Добрість (Писулька до Грицька Пронози)”, “Супліка до Грицька Квітки”, “До Пархома”). Як і “Справжня Добрість”, “Супліка до Грицька Квітки” має дидактичну адресну настанову, спрямовану на популяризацію програмних просвітницьких ідеалів. Два твори П. Гулака-Артемовського, об'єднані загальною назвою “До Пархома”, є жартівливими переробками од Горація. Перша поезія, як зазначено в епіграфі, -- це переробка оди “До Деллія” (кн. ІІ, ода 3), а друга -- “До Левконої” (кн. І, ода 2). Поет трансформує зміст од Горація, пристосовуючи їх до історичних умов сьогодення і, зокрема, контексту просвітницької програми, речником якої він себе вважав. У цих поетичних переробках, як і у більш ранньому перекладі оди Горація “К Цензорину”, поет вільно поводиться з текстами свого попередника, насичує їх реаліями місцевого побуту та фольклорними елементами. В дусі класицистичного стоїцизму П. Гулак-Артемовський закликає до терпіння, поміркованості, покори долі й водночас у гумористичних тонах проголошує постулати епікурейства.

П. Гулак-Артемовський започаткував в українській адресованій ліриці й таку жанрову форму адресованої лірики, як віршований лист, як-от, такий його тематичний різновид, як лист інформаційного типу (“В Полтаву, моей милой Полинашке”).

У поетичному доробку П. Гулака-Артемовського наявна й така жанрова форма адресованої лірики, як присвята, зокрема ситуативний її тематичний різновид. Одним із перших зразків ситуативної присвяти у творчості П. Гулака-Артемовського є вірш “До О. Курдюмова”:

Здоров був з празником, мій любий Олексію!

Уже од знахорів я випив не одну...

Пий лучче замість лік - горілку з парубками,

Щоб до тебе ніщо лихеє не пристало,

Ні волос, ні лишай, ні струп, ні болячки,

Щоб ти ні соняшниць, ні кашлю не боявся,

Бо ж в світі, куди глянь, то все що-небудь п'є:

Земля п'є з неба дощ, а землю небо смокче;

Мужик горілку п'є, - та й пан же не гуляє,

Бо кров мужицьку він лежить да попиває [2, с. 29-30].

Ситуативність присвяти, реалізованої в адресній настанові вірша, мотивована тим, що “вірш є продовженням тексту листа П. Гулака-Артемовського до свого близького знайомого О. Курдюмова: “Целую Вас сердечно, любезнейший Алексей Емельянович! У меня сейчас почти был Евграф Матвеевич. Он мне намекнул что-то об Алексее. Я к святцам -- и вижу, что в самом деле вас надобно поздравить. Но горе мне! Не могу лично исполнить столь приятный для меня долг: четыре недели прошло уже, как жестокая болезнь приковала меня к постели” [2, с. 141].

У своїх наступних поетичних спробах П. Гулак-Артемовський створює ще низку присвят ситуативного типу: “На смерть Н. А. Купчинова”, “Моїй жінці (На вечір з танцями у нас 12 січня 1856 року)”, “Сыну моему (при посылке ему в С. Петербург делового портфеля)”, “Ее сиятельству графине А.А. Г-вой (присвята до перекладеної П. Гулаком-Артемовським з польської мови “каледонской повести” (шотландської) “Бен-Грианан”, “В Полтаву до любої моєї Апполінарії (з приводу її забутої муфти”). Прикметною в аспекті ситуативності є авторська примітка, збережена в автографі, подарованому 1856 р. А. Станіславскому: “Мать, осмотревшись в Полтаве, что дочь не взяла с собой своей нарядной муфты, была в отчаяньи и -- давай писать и умолять, чтобы я поскорее выслал заветную муфту. Муфта не послана, и дело обошлось как нельзя лучше” [3, с. 559].

Варто зазначити і про внесок у розвиток жанрових форм адресованої лірики Т. Шевченка. Тематичний різновид громадянського послання із компліментарною настановою в українській поезії, очевидно, першим увів Т. Шевченка з віршем “На вічну пам'ять Котляревському”. У творі, написаному під безпосереднім враженням від звістки про смерть українського поета і драматурга І. Котляревського, молодий Шевченко високо поціновує творчість І. Котляревського, підносить його як національного й народного поета, співця України:

Все сумує - тільки слава Сонцем засіяла,

Зачинателем компліментарного тематичного різновиду послання, крім Т. Шевченка, в українській поезії також був П. Гулак-Артемовський (“На победы русских над турками, одержанные генерал- майором Андронниковым в Азии 14-го и вице-адмиралом Нахимовым 18 ноября 1853 г. на порте Синопа”, “На разбитие генерал-адъютантом Бебутовым 19 ноября 1853 г. в Азии 36-тысячного турецкого корпуса, состоявшего под начальством Абди-паши. Послание П.И. Лонгиновой в ответ на ее записку с первым известием об этой победе”).

Т. Шевченку, очевидно, належать й перші зразки громадянського послання з інвективною настановою. Йдеться про такі поезії цього автора -- “П.С.” і “Якби-то ти, Богдане п'яний...”:

І досі нудно, як згадаю Гэтический с часами дом;

Село обідране кругом;

І шапочку мужик знімає,

Як флаг побачить. Значить, пан У себе з причетом гуляють.

Оцей годований кабан!

У Київ їздить всякий год,

І п'є горілку з мужиками,

П.С. -- це ініціали Петра Скоропадського, чернігівського поміщика, власника села Григорівна Конотопського повіту Чернігівської губернії. Скоропадський був відомий як кріпосник-фарисей, що проголошував себе лібералом й українофілом. Т. Шевченко зустрічався з ним, очевидно, 1843 року в знайомих на Чернігівщині й Полтавщині, ймовірно, разом із М. Маркевичем приїжджав до нього у Григорівну. Неоднозначним було ставлення Т. Шевченка до постаті відомого державного діяча, полководця, гетьмана України Б. Хмельницького. Поет високо оцінював останнього як одного з “праведних гетьманів”, “славного Богдана” (“Гайдамаки”), слідом за народними думами називав його “козачим батьком”. Водночас Т. Шевченко дорікав Хмельницькому за те, що після його смерті укладену ним угоду російський царизм використав для посилення гніту в Україні та знищення її автономії. Оцінка Хмельницького у вірші “Якби-то ти, Богдане, п'яний...” детермінована гнітючими враженнями від перебування у Переяславі у серпні 1859 року, під час вимушеного повернення заарештованого поета з Києва до Петербурґа.

Разом із П. Гулаком-Артемовським та Є. Гребінкою Т. Шевченко залишає в українській поезії перші зразки дружнього послання: “Н. Маркевичу”, “Гоголю”, “Згадайте, братія моя.”, “А.О. Козачковському”, “N.N. (“Така, як ти, колись лілея.”)”, “Н.Т.”.

Зразком дружнього послання в поезії Є. Гребінки є вірш “Приятелю”, у поетичному доробкові П. Гулака-Артемовського -- твір “До Варки”. Крім того, П. Гулак-Артемовський у вірші “Цокотусі” започатковує такий тематичний різновид дружнього послання, як жартівливо-іронічне послання.

Вернулася ж Химка Допрядать почипка.

Буде і ряденця!

У цьому вірші П. Гулак-Артемовський висміяв начальницю Полтавського інституту шляхетних дівчат Холмську. В листі до М. Лонгінова від 13 лютого 1852 року, навівши уривок із цього вірша в дещо іншій редакції, поет писав про неї: “У нас она постоянно слывет под фирмою нечесанной чушки и задрипанки Химки, или Химки-брехливки. Никто лучше ее не олицетворяет хохлацкой поговорки: «Брехати -- не ціпом махати»!.. С этим прекрасным талантом, так назидательным для любознательного юношества, она соединяет дар бессовестного незлобия: вы уличили ее при всех, например, в бесстыдной лжи и клевете? Она не в претензии! Только немножко заикает, обратится к следующей лжи, зароется преспокойно в пуховик и на другой день, с расстрепаной и усеянной пухом головой, как в страусовых перьях, с кабацкой веселостью и приемами, встречает вас как ни в чем не бывало! Как с гуся вода!” [2, с. 146--147].

З другого боку, наявність елементів дружнього послання жартівливого типу спостережено вже й у відомій “Пісні на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну” І. Котляревського.

Т. Шевченко утверджує в українській адресованій ліриці й два інші тематичні різновиди послання -- родинне й любовне.

Зразком родинного послання є вірш “Сестрі”, адресований рідній сестрі поета Ярині Бойко, яка на той час, як і всі родичі поета, ще залишалася кріпачкою поміщика В. Фліорковського.

Першою спробою любовного послання в українській поезії називають вірш П. Гулака-Артемовського “До Любки”. Цей твір як переклад оди Горація “До Хлої” не є цілком ориґінальним, а відтак його адресну настанову варто визнати доволі умовною, позбавленою потенційно притаманного любовній ліриці контексту біографічності. Першими повноцінними зразками любовного послання в українській адресованій ліриці можна вважати вірші Т. Шевченка, присвячені його нареченій Ликері Полусмаковій -- “Ликері” і “Л.”

Моя ти любо! мій ти друже!

Раби, невольники недужі!

І візантійський Саваоф Одурить! Не одурить Бог,

Карать і миловать не буде:

Значним був внесок у розробку та розвиток жанрів адресованої лірики українських поетів-романтиків. Так, поезіями Є. Гребінки “Скала”, “Кукушка”, “Степь”, О. Корсуна “Дорошенко”, Я. Щоголева “На згадування Климовського”, очевидно, започатковано такий жанровий різновид адресованої лірики, як асоціативна присвята. Саме у творчості поетів-романтиків апробовано також інтроспективну присвяту (І. Вагилевич “Туга”). Поети-романтики поглибили та урізноманітнили комплекс тематичних мотивів й інших жанрових різновидів адресованої лірики, як-от: громадянського послання з компліментарною настановою (О. Афанасьєв-Чужбинський “Над гробом Т.Г. Шевченка”, М. Устиянович “Згадка за Маркіяна Шашкевича во вічную єго пам'ять”, “До перемишлян”, А. Могильницький “Ученим членам руської трійці” та ін.), громадянського послання з дидактичною та інвективною настановами (Є. Гребінка “Приятелю”, М. Шашкевич “Слово до чтителей руського язика”, М. Устиянович “Одвіт многим”), дружнього послання на елегійній основі (Є. Гребінка “Утешение”, О. Афанасьєв-Чужбинський “Шевченкові”, “Товаришеві”, “Є.П. Гребінці”, О. Корсун “До Шевченка”, Я. Головацький “Братові з-за Дунаю”, М. Устиянович “Побратимові в день імені єго” та ін.), родинного та любовного послання (М. Шашкевич “Син любимому отцю”, “До милої”, В. Забіла “До невірної”, М. Устиянович “До неї -- безнадійної” та ін.).

Над подальшим розвитком та збагаченням жанрових форм адресованої лірики працювали також представники й української поезії другої половини ХІХ -- початку ХХ ст., які послуговувалися всіма жанровими формами адресованої лірики, розробленими їхніми попередниками. Крім того, автори народницької поезії започаткували різновид громадянського послання -- послання з декларативною настановою (П. Грабовський “До сіячів”, “До українців”, “До товариства”, “До галичан”, “Борцеві”, “До дітей”, “Не лякаймось, брати мої, моря...”, “Уперед”, Б. Грінченко “До праці”, “Годі!”, “Подивись”, “Маніфест”, М. Кононенко “Товаришам-“тарасівцям”, “Велика війна 1914 року” та ін.), який використовували як рупор агітаційного впливу на широку читацьку аудиторію:

Не лякаймось, брати мої, моря,

Не судилось нічого знайти!

Очевидно, саме І. Франко одним із перших увів в українській адресованій ліриці жанрову форму латентної присвяти (наприклад, у творі “Сідоглавому”). Х. Алчевська (“Посвята А. Кримському”, “П-ому”, “Липнева ніч”) та інші поети рубежа століть працювали над розробленням інтроспективної присвяти, до якої доволі нечасто вдавалися їхні попередники. Особливої популярності в означений період набула також така жанрова форма адресованої лірики, як віршований лист. Продовжуючи традиції П. Гулака-Артемовського, І. Франко, Леся Українка, П. Грабовський, Х. Алчевська, М. Вороний, П. Карманський, О. Луцький, Б. Лепкий, О. Олесь та ін. розробляли структурно-семантичні параметри віршованого листа інформативного типу, а Х. Алчевська (“Всю ночь прорыдать я готова...”) та Дніпрова Чайка (“Прийнявши лист від Ф.”) започаткували в адресованій ліриці віршований лист іншого -- рефлективного -- типу:

Питаються люди - який в мене милий,

Додолу, зів'яла, зникає.

Зацікавленість українських поетів жанровими формами адресованої лірики в другій половині ХІХ ст. зумовила численні спроби їхньої циклізації. Першими такими спробами є цикли адресованих творів, написаних Л. Глібовим та К. Білиловським.

У першому циклі “Присвяти” -- твори Л. Глібова, написані впродовж 1870--1890-х рр. У циклі вміщено вірші “Тетяні Саківні Тарасевич” (дружина О. Глібова, сина байкаря, тоді ще учениця Чернігівської жіночої гімназії), вірш-жарт “Котивсь гарбуз по городу.” та “Епітафії”. Наступний цикл “Присвят” складається з одинадцяти ліричних творів, адресованих друзям та знайомим Л. Глібова. Доволі ориґінальним є третій цикл присвят за назвою “Тости-відповіді Л. Глібова на ювілейному обіді в п'ятдесяті роковини його літературної діяльності”, який охоплює дев'ять віршованих тостів, присвячених друзям, і десятий, завершальний, тост, у якому поет підбиває підсумки “ювілейного обіду” і висловлює загальну думку-побажання:

Служа полжизни, господа, Губернскому прогрессу,

Как орган честного труда, Люблю я нашу прессу.

Поднимем же бокал к богам, Прося, чтоб эта пресса