Відродження громадських і культурних інституцій українців у 50-70-ті роки ХХ століття в Боснії і Герцеговині

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВІДРОДЖЕННЯ ГРОМАДСЬКИХ І КУЛЬТУРНИХ ІНСТИТУЦІЙ УКРАЇНЦІВ У 50-70-ТІ РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ В БОСНІЇ І ГЕРЦЕГОВИНІ

Питанню відродження громадської та культурної діяльності українців на просторах Югославської Федерації після Другої світової війни мало приділялося уваги у вітчизняній історичній науці. Натомість є чималі доробки, які охоплюють міжвоєнний період. Велику роботу в цьому напрямі виконали вітчизняні науковці В. Козлітін [3, 4], В. Трощинський [21], О.Малиновська [10] та ін. В. Козлітін у монографії «Русская и украинская эмиграция в Югославии (1919-- 1945 гг.)» [3] показав російську й українську еміграції в Югославії як особливу цілісну спільноту людей одного етнічного кореня. Внаслідок спільної історичної долі вони опинилися поза межами своєї батьківщини і, незважаючи на відмінності в традиціях, культурі, соціальному походженні та освіті, зберегли внутрішню солідарність інтересів та намірів, вважає автор. Водночас слід зазначити, що з боку російської спільноти спостерігався тиск і прагнення поглинути українську частку емігрантів, насамперед тих, які прибули на землі югослов'ян у хвилі так званої білої еміграції. Українці прагнули виокремитися із загальної маси російської еміграції, донести до місцевого населення свою окремішність у національному та культурному вимірах.

Життя та діяльність емігрантів на Балканах, які прибували з просторів Російської імперії, вивчали і югославські вчені. Хоча ця проблематика стала предметом дослідження в Югославії ще у 20 - 30-ті роки ХХ ст., однак до середини 80-х років ХХ ст. рівень її вивчення був незначним. Праці, що з'явилися на початку 90-х років, продемонстрували не тільки кількісне зростання інтересу до проблеми, але й концептуально нові підходи до дослідження теми. Чимало наукових розвідок опубліковано в науково-популярних виданнях [11, 18, 19]. З друку вийшли окремі наукові збірки, присвячені проблемі емігрантів у Югославії, у яких свої статті презентують такі сербські історики, як О. Джурич [2], В. Косич [5] та ін.

Уперше почали розглядати емігрантів як окремішні національні потоки українські діаспорні дослідники М. Марунчак [12], М. Мушинка [14], С. Наріжний [15], О. Рум'янцев [16, 17]. Взявши до уваги результати згаданих вище праць, до даного дослідження нами долучено невідомі матеріали періодичних видань української діаспори на Балканах, у яких публікувалися спогади активних діаспорян, звіти діяльності українських громадських організацій регіону тощо.

Після Другої світової війни Югославія почала розбудову народної демократії під керівництвом Комуністичної партії, що поставило українців разом з іншими народами країни у нові умови, в яких вони вимушені були розвивати свої національні та культурні потреби. Культура, як жодна інша сфера життя, потрапила під ідеологічний тиск нового суспільного устрою. Через усі канали інформування велася щоденна пропаганда нового щасливого комуністичного життя. Майже щотижня проходили різні збори громадян, де члени Комуністичної партії Югославії розповідали про переваги змін, які мають відбутися в ФНРЮ. З цією метою у селах утворювалися так звані «читацькі групи», у яких за графіком активісти вечорами вголос читали усім присутнім газети. У газетах друкувалися різні постанови уряду, статті про засудження капіталізму і возвеличення СРСР. Не з'явитися на таке засідання було дуже небезпечно, оскільки в цьому вбачалася нелояльність до «найсправедливішого» уряду в світі. Було скасовано усі існуючі раніше українські культурно-освітні організації, де провідну роль грало духовенство або члени організації під час війни контактували з профашистськими силами. Одночасно у селах відкривали хати-читальні. У тих населених пунктах, де компактно проживали українці, жодна читальня не мала української книжки. На полицях знаходилися переклади письменників радянської класики та атеїстичні пропагандистські твори. Українці та інші мешканці сіл заходили туди вечорами, щоб пограти в карти (у такий спосіб вони заощаджували на світлі).

Перші українські видання, які потрапили на полиці таких читалень, надходили до Югославії з Чехословаччини (з Пряшева). Про ці пересилки домовлялися самі українці, які мали зв'язки з Греко-католицькою церквою Пряшева. Так, з 1948 р. у деяких югославських регіонах отримували греко-католицький часопис «Благовісник» з календарем і дитячим журналом, які були в додатку до цього видання [1, 38].

Охолодження відносин між Й. Сталіним та Й. Тіто призвело до тотальної блокади Югославії з боку східних комуністичних країн. З читалень і книгарень протягом ночі щезли переклади радянської літератури. Незабаром з'явилися переклади світової класики, і хоч комуністична пропаганда не зникла, вона вже стала не такою жорсткою. У селах українці почали відкривати українські школи. Так, у Боснії одна з перших шкіл була відкрита у 1949 р. в Дев'ятині. Школа розмістилася у колишньому польському громадському приміщенні, яке звільнилося після того, як поляки у 1946 р. виїхали до Польщі. У школі функціонував лише один клас, але бажаючих навчатися у ньому було понад сотню [1, 38].

З приходом до влади в СРСР М. Хрущова відносини Радянського Союзу з Югославією покращилися. З України через посольство СРСР у Белграді стали надходити українські книги безпосередньо до населених пунктів, де проживали українці. Там були видання українських письменників радянського періоду, дещо з української класики і багато фотоальбомів про життя в Україні.

Представників діаспори розчарувала символіка радянської України, яку вони побачили у цих альбомах, заідеологізованість практично всіх творів, а тому інтерес до книг, які привозило посольство, незабаром втратився.

Культурний розвиток української діаспори в Югославії у повоєнні роки ускладнювався міграційними процесами, які розпочалися в регіоні. Най- численніші потоки переселенців йшли з Боснії і Герцеговини (БіГ). Частина українського населення переселялася до Західної Європи, Канади, Австралії та США, а інша, не менша за обсягом, - до Воєводини (Сербія) та Славонії (Хорватія). У результаті в Боснії залишилася майже половина колишнього українського населення, що, у свою чергу, ускладнило відновлення навіть того рівня культурно-національної організації, який сформувався в українців до війни. Попри це, розглянемо, як саме відновлювалося та розвивалося громадське і культурне життя українців в одній із республік Югославії - Боснії і Герцеговині.

Упродовж 50-70-х років ХХ ст. у БіГ працювало шість товариств: Культурно-мистецьке товариство (КМТ) імені Тараса Шевченка у Баня-Луці, Культурно-мистецьке товариство імені Тараса Шевченка у Прняворі, товариство «Українець» у Дев'ятині, Товариство імені Б. Лепкого в Лішні, Товариство імені І. Франка у Хорвачанах, товариство «Братство» у Тернянах. КМТ імені Тараса Шевченка у Прняворі виникло на основі передвоєнної прняворської «Просвіти» і активно працювало з 1947 р. Головою організації був В'ячеслав Симак, секретарем - Еміл Мельник. Створення нової організації пояснювалося забороною відновлення довоєнних організацій. Також довелося відмовлятися від старої назви «Просвіта» і писати новий статут. Місцева влада спочатку забороняла називати новостворену організацію на честь видатного українця. Врятувала ситуацію випадкова присутність під час обговорення назви товариства офіцера радянської армії, який захистив ім'я Т. Шевченка і переконав місцевих чиновників, що така назва не має ніякого політичного підґрунтя [16, 205].

1949 р. у Хорвачанах засновано Товариство імені І.Франка. Очолив його Степан Сулима, співкерівниками стали Михайло Сулима, Антін Гралюк, Василь Нетьфор, Галина Біляк. При Товаристві працювали музичний, драматичний і танцювальний гуртки. Створення організації збіглося з ускладненням відносин ФНРЮ та СРСР, тому воно отримало максимум сприяння з боку влади щодо своєї діяльності. Через міграційні процеси, коли українці з Хорвачан масово переселилися до Дервенти в Славонії та до Воєводини, у 1951 р. Товариство припинило свою діяльність [6, 61 - 63].

Залишилось обмаль інформації про діяльність товариства «Братство» у Тернях. Відомо, що воно було міжнародним гуртком, у якому важливе місце належало українському фольклору. Організатором діяльності товариства був Семен Музичка. Товариство готувало концерти і презентувало 'їх у містах і селах Боснії та Хорватії. Найактивнішими його учасниками стали Павло Бутинський, Соня Недогін, Франко Вукович, Михайло Сайдак та інші [16, 206].

Товариство імені Б. Лепкого у Лішні було створено на ґрунті передвоєнного Товариства імені Т. Шевченка, яке працювало у рамках тодішньої «Просвіти».

Лішнянську організацію заснували у 1951 р. Її керівниками були Микола Чорний, Іван Тимків, Дмитро Мороз, Микола Рудак, Дмитро Стасюк, Михайло Данчук, Степан Матус, Юстина Чорна. При Товаристві працювали хор, декламаторський та театральний гуртки. Члени Товариства імені Б.Лепкого виступали у різних місцях компактного проживання української діаспори - Пряворі, Хор- вачанах, Гаєвих, Мачиному, Баня-Луці, Дервенті та ін. У ньому брали участь і серби, які добре знали українську мову. Їх важко було відрізнити від українців. Останні свої концерти Товариство дало у 1960 р. Пізніше, внаслідок урбанізаційних та міграційних процесів, село опустіло і діяльність Товариства припинилася [7, 51 - 52].

Про товариство «Українець» у Дев'ятині відомо, що найпліднішим у його діяльності став період 1951-1968 рр. Керівниками товариства були Михайло Рацький, Андрій та Йосиф Головчуки, Іван Гуцман, Славко Гнатак, Мирослав Питель. Діяльність товариства припинилася у 1978 р., коли з села виїхали останні українці, переселившись у міста [16, 206].

Товариство імені Т. Г. Шевченка в Баня-Луці було засноване, найвірогідніше, в 1966 р. На перших порах воно швидко розвивалося за рахунок українських переселенців з Прнявора та інших навколишніх сіл. За двадцять років діяльності Товариство поставило 12 драм, підготувало 50 хорових пісень і 30 танців тощо. Щороку вони в середньому давали до 30 концертів [20, 20 - 21]. Ці виступи користувалися популярністю серед широкого загалу югославської громадськості, артистів знали у різних регіонах країни.

Основним напрямом діяльності українських товариств у БіГ була інсценізація драматичних творів. Вони ставили такі п'єси, як «Украдене щастя» (1946, Хорвачани), «Сватання на Гончарівці» (Лішня), «Безталанна» (1957, Прнявор), «Данило-чарівник, або Урядоване су- пружжя» (1960, Лішня), «Невільник» (1967, Дев'ятин), «Поворот з Чернігова» і «Чорт не жінка» (1968, Дев'ятин), «Маруся Богуславка» і «Мати-наймичка» (1968, Прнявор), «Чорт не жінка» (1971, Дев'ятин), «Ганнуся» (1971), «Пошилися в дурні» (1971) і «Тихоморський рай» (1971, Прнявор), «Іван Сірко» (1971, Баня-Лука), «Тарас Бульба» (1972, Баня-Лука), «Вечорниці» (1973), «Я забув» (1973) і «Скампало» (1973, Прнявор), «Чудотворний цвіт» (1973), «Запорозька Січ» (1973, Баня-Лука), «На першій гулі» (1974, Тернополь, Козарац), «Ой, не ходи, Грицю» (1974, Баня-Лука), «Пісні вірності» (Прнявор), «Сорочинський ярмарок» (1980) і «Танго для тебе» (1983, Баня-Лука) [9, 70 - 71].

Поширеною формою згуртування українців у Боснії і Герцеговині у соціалістичній Югославії були вечорниці під назвою «Український баль», на яких панувала атмосфера справжніх українських вечорниць, яку створювали культурно-мистецькі товариства своїми фольклорними виступами і співом, українська музика й українські національні страви. Традицію цю започатковано у Баня-Луці у листопаді 1974 р. Останній такий «баль» було влаштовано у Прняворі 9 лютого 1991 р. Крім зазначених заходів, українські культурно- освітні товариства в Боснії і Герцеговині намагалися розвивати інші форми діяльності. Зокрема, у 1966 р. Культурно-мистецьке товариство імені Тараса Шевченка з Прнявора видало збірку «Українські народні пісні», а Культурно-мистецьке товариство імені Тараса Шевченка з Баня-Луки випустило першу в Югославії українську грамофонну платівку з українськими піснями [9, 71].

Велику роль у відродженні національних інтересів відіграло запровадження радіопередач українською мовою. З 1966 р. раз на тиждень транслювали 'їх на радіо Баня-Луки. Упорядковував програми о. Роман Мизь, який приїжджав з Липовлян, а допомагали йому диктори і співробітники - Надія Сапуй і Павло Головчук з Баня-Луки. Згодом редактором став Петро Мирецький [8, 54].

Через малу чисельність українського населення боснійський уряд не надав українцям статусу національної меншини, а це означало, що вони не мали права на державні дотації, хоча на той час в урядових та політичних інституціях Боснії було чимало українців. Боснійські українці, насамперед ті, які працювали в уряді, - Іван Сваток, член ЦК СК БіГ, Іван Пецюх з Баня-Луки, Микола Каган теж з Баня-Луки та інші - активно домагалися прав для народу, з якого вони виходили [8, 51]. За активної позиції представників української діаспори у Боснії і Герцеговині створювалися організації, які координували культурну діяльність українців після Другої світової війни. З 1946 р. працювала Українська народна рада. У 1951 р. її було реорганізовано в Союз українських товариств у Баня-Луці. Упродовж 1965 - 1968 рр., теж у Баня- Луці, працювала Регіональна українська рада. Її стараннями до Боснії прибували режисери, диригенти і хореографи, які підносили мистецький рівень самодіяльних товариств української громади в регіоні. У тісній співпраці з Союзом русинів і українців Хорватії влаштовувалися поїздки до України, підтримувалися зв'язки з українцями у Польщі, Чехословаччині, Німеччині, Канаді, США [13, 4 - 5]. Такий стан справ не влаштовував окремих представників влади, які стали наполягати, аби Регіональна українська рада змінила назву на Регіональну раду народностей і у своїх завданнях передбачала опіку над циганами, італійцями і чехами, які теж мешкали у цьому регіоні. Тому з 1968 до 1980 р. у Баня-Луці працювала Регіональна рада народностей. У 1980-1989 рр. це був Комітет при общинних організаціях Соціалістичного союзу трудового народу Боснії і Герцеговини (колишня організація «Народний фронт»), а з 1989 р. кілька місяців пропрацював Координаційний комітет з питань міжнаціональних відносин при Міжобщинній конференції Соціалістичного союзу трудового народу у Баня-Луці [9, 73]. На жаль, змінювалася не лише назва органу, який відстоював права українців у БіГ, але щоразу зменшувалися і його повноваження, й українська національна община з кожним роком ставала все менш захищеною з боку влади.

Протягом 50 - 70-х років ХХ ст. у БіГ проведено низку заходів, які підтримували і пропагували у діаспорному середовищі і серед народів республіки українську культуру. Відбулося чотири семінари української молоді у 1966 р. у Прняворі (другий - у Югославії); 1971 р. - на горі Козарі; у 1976 р. - у Баня- Луці (дев'ятий - у Югославії); 1979 р. - у Челінці (дванадцятий - у Югославії). П'ять оглядів творчості українських культурно-мистецьких товариств під назвою «Червона калина» проведено у 1976 і 1977 роках у Баня-Луці, 1978 р. - у Тернополі, 1979 р. - у Прняворі. Тоді ж і 1980 р. у Баня-Луці вперше виступили разом з українськими циганські, чеські й італійські колективи. Пізніше ця демонстрація творчості українських товариств внаслідок політики, що її проводила місцева влада, переросла в огляд творчості народностей Боснії і Герцеговини. Таких оглядів відбулося шість упродовж 1981 - 1987 рр. [9, 73].

Загалом діяльність українських товариств у Боснії і Герцеговині після Другої світової війни до 80-х років ХХ ст. зазнала інтенсивного розвитку саме у 60-70-х роках. Наприкінці 70-х років ХХ ст. 'їхня активність призупинилася, а у багатьох осередках практично зовсім зникла. Занепад був викликаний, по-перше, міграційними та урбанізаційними процесами. По-друге, землетрус у Боснії 1969 р., який мав трагічні наслідки - людські жертви та розруху, підірвав матеріальне становище українців і змусив їх до міграції. По-третє, українці з Боснії через закритість радянської України не мали контактів з культурними установами в Україні і не могли одержувати від них кадрової та іншої допомоги. Досягнення українців БіГ на ниві розвитку рідної культури були меншими, ніж могли би бути у співпраці з Україною.

громадський культурний югославський боснія

ЛІТЕРАТУРА

1. Головчук П. Про освіту в Дев'ятині (Перша половина ХХ століття) / Павло Головчук // Українське слово: Видання товариства «Просвіта». - Новий Сад, 2007. - № 3. - С. 38 - 39.

2. Джурич О. Шестьдесят лет Русскому дому имени императора Николая II в Белграде (1933 - 1993) // Культурное наследие российской эмиграции, 1917-1940. - Кн. 1. - М., 1994.

3. Козлитин В.Д. Русская и украинская эмиграция в Югославии (1919 -1945 гг.) / Харьк. гос. пед. ун-т им. Г. С. Сковороды. - Харьков: РА, 1996. - 476 с.

4. Козлітін В. Українські громадські організації в Югославії (20 - 30-ті рр. ХХ ст.) // Українська діаспора. - Київ, 1996. - Число - С. 48 - 57.

5. Косич В.И. Русская церковь в Югославии. 1921-1939 годы // Славяноведение. - 1996. - № 6. - С. 67 - 72.

6. Кулеба Є. З минулого - в майбутнє (розповідь Степана Сулими з Вербасу) / Євген Кулеба // Українське слово: Видання товариства «Просвіта». - Новий Сад, 1997. - Рік ІІ. - Ч. 4. - С.61 - 63.

7. Лаврів Р З пам'яті народної / Р. Лаврів // Нова Думка: Часопис Союзу русинів і українців Республіки Хорватія. - Вуковар, 1979. - Рік Х. - № 20. - С. 51 - 52.

8. Латяк Ю. Інформування українською мовою на просторах колишньої Югославії (1922 - 1992) / Юрій Латяк //Глас Союзу: Союз русинів і українців Сербії і Чорногорії. - Новий Сад, 2000. - № 3. - С. 50 - 54.

9. Ліський Б. Огляд культурно-освітнього життя українців у Боснії (1890 - 1990) / Богдан Ліський // Українська діаспора. - Київ - Чикаго: Інститут соціології НАН України; Редакція Енциклопедії Української Діаспори при НТШ, 1997. - Число 10. - С. 70 - 73.

10. Малиновська О. Українська діаспора в південнослов'янських землях: короткий історичний нарис //Українська діаспора. - Київ - Чикаго, 1995. - Число 8. - С. 12 - 28.

11. МариновиН Н. Допринос руских еми- граната српско]култури / Фелтон у 44 наставака // Политика. - 1994. - 24. Април.

12. Марунчак М. Українці в Румунії, Чехо-Словаччині, Польщі, Югославії. - Вінніпег, 1969. - 64 с.

13. Мизь Р Біля колиски двох союзів і одної Регіональної Ради / о. мгр. Роман Мизь // Голас Союзу: Союз русинів і українців Сербії і Чорногорії. - Новий Сад, 2005. - № 8. - С. 4 - 5.

14. Мушинка М. Нас поєднав Володимир Гнатюк / Микола Мушинка // Голос Союзу. - Новий Сад: Союз русинів і українців Сербії і Чорногорії, 2005. - № 8. - С. 12 - 15.

15. Наріжний С. / Симон Наріжний. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції 1919 - 1939. - К.: Вид- во імені Олени Теліги, 1999. - 370 с.

16. Румянцев О. Галичина - Боснія - Воєводина: українські переселенці з Галичини на території югославських народів в 1890 - 1990 роках / Румянцев О.Є. - К.: ФАДА, ЛТД, 2008. - 256 с.

17. Румянцев О. Проблема збереження національної ідентичності українців колишньої Югославії вчора і сьогодні / Олег Румянцев //Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті. Українська діаспора у світовій цивілізації. Тези доповідей. 18 червня 2008 року. - Львів: Львівська політехніка, 2008. - С.116.

18. Сибиновик М. Руска емиграци'а у српско)култури // Политика. - 1993. - 10. Април.

19. Симик П., Додер М. Руска емигращ'а у Іугослави^'и /Фелтон у 7 наставака // Новости /Београд/. - 1994. - 9 - 15. Maj.

20. Стрехалюк В. Банялуцькому КМТ ім. Тараса Шевченка минуло двадцять / В. Стрехалюк // Нова думка: Часопис Союзу русинів і українців Республіки Хорватія. - 1987. - Рік XIV. - № 59. - С. 20 - 21.

21. Трощинський В.П., Шевченко А.А. Українці в світі / В. П. Трощинський, А. А. Шевченко. - К.: Видавничий дім «Альтернатива», 1999. - Т. 15. - 350 с.

Размещено на Allbest.ru