Розвиток системи партійно-політичної освіти в УРСР (друга половина 1940-х - перша половина 1960-х рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

РОЗВИТОК СИСТЕМИ ПАРТІЙНО-ПОЛІТИЧНОЇ ОСВІТИ В УРСР (ДРУГА ПОЛОВИНА 1940-х - ПЕРША ПОЛОВИНА 1960-х рр.)

хрущов реформа освіта

О. В. Бойко, К. О. Дубінська

Дніпропетровський національний

університет імені Олеся Гончара

Досліджено процес становлення та розвитку системи партійно- політичної освіти в УРСР у період пізнього сталінізму і хрущовських реформ. З'ясовано структуру партійних освітніх закладів і причини її реформування, організацію навчального процесу та його результати.

Ключові слова: партійно-політична освіта, номенклатура, партійні школи, кадрова політика, вечірні університети марксизму-ленінізму, Вища партійна школа, Академія суспільних наук.

Исследовано процесс становления и развития системы партийно-политического образования в УССР в период позднего сталинизма и хрущевских реформ. Установлена структура партийных образовательных заведений и причины их реформирования, особенности организации учебного процесса и его результаты.

Ключевые слова: партийно-политическое образование, номенклатура, партийные школы, кадровая политика, вечерние университеты марксизма- ленинизма, Высшая партийная школа, Академия общественных наук.

«Кадры решают всё!» - це гасло радянської епохи як ніколи актуалізувалося після Другої світової війни, коли СРСР втратив значну частину представників партійно-державного апарату управління, необхідних, насамперед, для форсованої відбудови зруйнованого війною господарства. Неможливість миттєвого вирішення проблеми кадрового забезпечення спонукала ЦК ВКП(б) серйозно замислитися над створенням нової системи партійно-політичної освіти в країні, яка повинна була охопити максимально можливу кількість слухачів - майбутніх управлінців. При цьому навчання полягало не лише у здобутті керівниками різних рівнів необхідної практичної компетенції, але й у проходженні ідейно-теоретичної підготовки.

В українській історіографії дана проблематика загалом розглянута побіжно в контексті реконструювання цілісного образу державно- партійної номенклатури повоєнної доби. Безперечно, тема партійної освіти в УРСР у повоєнне двадцятиріччя не є «цілинною», адже фрагментарні матеріали знаходимо у дослідженнях О. Бойка, Є. Бородіна, О. Горбула, В. Іваненка, Г Кривчика, В. Крупини, С. Серьогіна та ін.[1; 8; 10; 11; 15], які звернули увагу на цей важливий аспект соціального буття партійно-державної номенклатури. Проте аналіз історичних праць засвідчує те, що партійно-політична освіта в УРСР у зазначений період залишається за межами спеціального дослідження. Тож мета даної статті - розглянути процес розвитку системи партійно- політичної освіти в УРСР у другій половині 1940-х - першій половині 1960-х р., дослідити структуру партійних освітніх закладів, організацію навчального процесу та його результати.

Період повоєнної відбудови народного господарства позначився гострою нестачею кваліфікованих та досвідчених державно- партійних кадрів, значна частина яких загинула у горнилі Другої світової війни та сталінського терору. На початок 1946 р. кадровий дефіцит радянських і партійних працівників в Україні становив близько 300 тис. осіб. Процес комплектації посадовцями ділянок центральних і галузевих органів влади ускладнювався у зв'язку з повоєнним реформуванням системи державного управління, насамперед розукрупненням міністерств і, як наслідок, невпинним збільшенням номенклатурних посад. До того ж серйозні вади у кадровому забезпеченні центральних і місцевих управлінських органів виявили проведені у 1946 р. перевірки. ЦК ВКП(б) розкритикував ЦК КП(б)У і міністерства УРСР у занадто поспішному висуванні кадрів, без належної процедури перевірки, інколи без їхнього затвердження в парторганізаціях. Повідомлялося, що навіть деякі міністри здійснювали підбір працівників на підставі знайомств [9, с. 376].

У червні 1945 р. розпочалася масова демобілізація військовослужбовців. їх позачергово приймали до партії, створили мережу республіканських і місцевих комісій для влаштування на роботу, призначали на керівні посади у народному господарстві і висували на компартійну роботу. Так, серед демобілізованих лише до Дніпропетровської області з фронтів повернулося біля 15 тис. комуністів, які направлялися на різні ділянки партійної, радянської та господарської роботи. Залученням до державної служби колишніх фронтовиків «латалися дірки» і у місцевих партійних, державних і господарських органах [9, с. 376].

Поступове розростання бюрократичного апарату внаслідок включення до номенклатури різного рівня партійних комітетів значної кількості управлінців господарського сектора, тиск вищих партійних органів щодо необхідності в стислі терміни заповнити вакантні посади у штатах державно-партійних органів спричинили проблему якісного підбору кадрів, адже більшість (60 %) вступили до ВКП(б) під час війни, не маючи щонайменшого досвіду партійної та радянської роботи, необхідних теоретичних знань [9, с. 377].

Складнощі кадрового забезпечення актуалізували завдання професійної підготовки чиновників і партпрацівників, освітній рівень яких був занизьким як для державних службовців. Постійно зростаюча потреба в освічених кадрах в умовах форсованої відбудови економіки та модернізації народного господарства спонукала власті до рішучіших дій. Для заповнення кадрових втрат шляхом підготовки нових посадовців з належним «політичним і теоретичним рівнем» 2 серпня 1946 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про підготовку і перепідготовку керівних партійних і радянських працівників», згідно з якою ставилося завдання протягом 3-4 років створити мережу парт- шкіл і курсів [8, с. 207-208]. Документ став початком процесу відкриття вищих партійних шкіл (республіканських, крайових, обласних), університетів марксизму-ленінізму, короткотермінових курсів з перепідготовки керівних партійних і радянських працівників.

У республіці партійні школи створювались і знаходились під керівництвом центрального комітету, обкомів кП(б)У. Значну роль у підготовці кадрів найвищого рангу відігравали Вища партійна школа (ВПШ) і Академія суспільних наук при ЦК ВКП(б), які знаходилися у Москві. Протягом 1946-1949 рр. тут навчалося 430 партійних, радянських працівників, викладачів суспільних наук з України. Лише у ВПШ, створеній ще в 1939 р. як вищий партійно-політичний навчальний заклад СРСР, ідейно-теоретичну підготовку у 1946-1949 рр. пройшли 163 партійних і радянських керівники [9, с. 381-382]. Термін навчання у ВПШ залежав від базового рівня підготовки: абітурієнти з вищою освітою мали змогу опанувати програму за 2-3 роки, із середньою - за 4-5 років. Право вступу до цього освітнього закладу мали лише члени партії з вищою освітою у віці до 40 років, зі стажем партійної роботи не менше п'яти років, за рекомендацією республіканських центральних комітетів і обкомів компартії.

Для підготовки працівників центральних партійних закладів, у тому числі ЦК компартій республік, 2 серпня 1946 р. було створено спеціальний вищий навчальний заклад - Академію суспільних наук з трирічним терміном навчання. Академія була покликана підготувати працівників вищих керівних партійних органів та науково-педагогічні кадри для партійних освітянських закладів. Щорічно республіканська партійна організація поповнювалася 11-13 випускниками академії. при ній діяла трирічна аспірантура, де готувалися науково-педагогічні кадри для системи навчання партійних, радянських і господарських кадрів. Зокрема, слухачі аспірантури мали можливість здобути науковий ступінь кандидата і доктора суспільних наук. Тут же були запроваджені дев'ятимісячні курси для перепідготовки викладачів суспільних наук [9, с. 382]. У 1950-х рр. викладання навчальних дисциплін забезпечували кафедри історії КПРС, наукового комунізму, історії радянського суспільства, економічних наук, історії міжнародного комуністичного і робітничого руху, літературознавства і журналістики, інститут наукового атеїзму.

Постановою ЦК КП(б)У від 11 грудня 1946 р. передбачалося слухачам 9-місячних курсів при Академії суспільних наук і вищій партійній школі, які були демобілізованими з армії і не встигли до навчання поступити на роботу, встановити стипендію в розмірі 1800 руб. на місяць, а слухачам 6-місячних курсів у дворічних партійних школах - у розмірі 1200 руб. [16, арк. 205].

Не менш важливе значення у контексті фахової підготовки керівних працівників апаратів обкомів, міськкомів і райкомів партії, голів місцевих рад мала Заочна Вища партійна школа при ЦК партії. Тут надавалася можливість здобути вищу партійно-політичну освіту без відриву від виробництва. У 1946 р. на спеціально створене при цьому освітньому закладі українське відділення був зарахований 441 слухач. Наступного року тут навчалося 33 секретарі, 79 завідувачів і заступників завідувачів відділів обкомів партії, 18 голів і заступників голів облвиконкомів, відряджених з України. Щоправда, в умовах напруженої роботи на своїх основних посадах не всі вони успішно виконали навчальну програму - із 444 слухачів від УРСР склали всі іспити лише 66 [9, с. 382].

Постановою ЦК КП(б)У від 29 серпня 1946 р. на базі республіканських партійної та пропагандистської шкіл у Києві було створено республіканську партійну школу при ЦК КП(б)У з дворічним терміном навчання, яка вже восени розпочала свою роботу. У 1948 р. її було реорганізовано у Київську вищу партійну школу й одночасно збільшено термін навчання до 3 років (з 1956 р. - до 4 років). При ній з 1946 р. діяли шестимісячні партійні курси, розраховані на 200 осіб. У цьому ж році організовано 5 міжобласних партійних шкіл із дворічним (з 1953 р. - трирічним) терміном навчання при Харківському, Сталінському, Одеському, Дніпропетровському та Львівському обкомах КП(б)У, річну республіканську школу партійно-радянських працівників у Харкові на 200 осіб, річну партшколу при Закарпатському обкомі партії на 100 осіб, 6-місячні республіканські курси газетних працівників на 150 осіб у Харкові, сім 6-місячних партійних курсів при п'яти вищеназваних обласних партшколах, а також Чернігівському і Чернівецькому обкомах партії. Загальна кількість слухачів партійних шкіл і курсів у перший рік становила 2935 осіб [8, с. 208]. На початку 1947 р. 6-місячні курси перепідготовки низових партійних і радянських працівників з'явилися ще при 12 обкомах КП(б)У За 1948-1951 рр. ці навчальні заклади закінчили 4647 партійних і радянських працівників; упродовж 1952-1955 рр. - ще близько 4500 [9, с. 382].

У першій половині 1950-х років на базі 9-місячних курсів при Закарпатському, Станіславському, Тернопільському і Ровенському обкомах партії були створені дворічні партшколи, а в 1954 р. у зв'язку з приєднанням Кримської області до УРСР кількість освітніх закладів поповнилася ще одним - Кримською обласною партійною школою з трирічним терміном навчання. Контингент слухачів дворічних партшкіл складався з працівників районної та міської ланки державно- партійного апарату: секретарів, завідувачів відділів і парткабінетів, інструкторів і штатних пропагандистів; голів, заступників голів, завідувачів відділів та інструкторів міськ- і райвиконкомів, голів і заступників голів виконкомів міських і районних рад [9, с. 382].

Організація навчання у партійних школах мала певні недоліки. Інколи траплялися випадки суто формального ставлення окремих керівників до організованого в республіці процесу партійної просвіти та перепідготовки управлінців. В Уманській міській парторганізації, наприклад, для виконання плану набору до партшкіл записували всіх без винятку, у тому числі осіб, які вже мали вищу освіту і належну підготовку [9, с. 383]. Неякісний підбір слухачів підтверджує інформація про випуск 6-місячних обласних партійних курсів при Кам'янець-Подільському обкомі КП(б)У в березні 1946 р., до якого дійшли лише 90 із 103-х осіб вересневого набору 1945 р. [16, арк. 51].

З метою забезпечення «ідейного зростання» управлінських кадрів, пересічних членів партії, комсомольців і радянських працівників в областях розпочали роботу вечірні університети марксизму- ленінізму. Без відриву від роботи двотрирічний ідейно-теоретичний вишкіл слухачів зазвичай забезпечували три факультети: загальний, партійно-господарського активу та пропаганди. У повоєнний час за рекомендаціями парторганів прийом на навчання здійснював 21 подібний заклад в Україні [12, с. 207]. У Дніпропетровській області, приміром, таких було організовано три - в Дніпропетровську, Дніпро- дзержинську та Кривому Розі, у Запорізькій - два (Запоріжжя та Мелітополь) [9, с. 383]. У містах Біла Церква, Умань та Ізмаїл такі університети через брак кваліфікованих викладачів були реорганізовані у лекторії і районні партійні школи [12, с. 207].

Станом на середину 1946 р. у вечірніх університетах навчалося 4443 особи [7]. Для розгляду контингенту слухачів наведемо фрагмент звіту про роботу вечірнього Університету марксизму-ленінізму при Чернівецькому міськкомі КП(б)У на грудень 1946 р. Так, 2 курс історичного факультету мав такий склад: членів партії - 59, кандидатів у члени партії - 9, членів ЛКСМУ - 3, безпартійних - 21; з вищою освітою - 3, неповною вищою - 5, середньою - 32; росіян - 43, українців - 17, євреїв - 10; радянських працівників - 28, партійних робітників - 19, професійних робітників - 1, господарських робітників - 5, інтелігенції - 17 [16, арк. 209].

Система партійної просвіти також включала партійні курси, спец- семінари і партійні кабінети при обкомах, міськкомах і райкомах партії, де, як правило, читалися лекції з питань марксистсько-ленінської теорії, поточної політики, методики партійної пропаганди і т. ін. У 1947 р. строк навчання на партійних курсах при обласних партійних комітетах був підвищений з 6 до 9 місяців, а в 1953 р. - до року. Отже, і контингент шкіл та курсів поступово кількісно зростав. Навчальний план курсів містив цілу низку предметів, рекомендованих ЦК КП(б)У, зокрема таких: «Короткий курс історії ВКП(б)», «Книга тов. Сталіна «Про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу», «Питання партійного і Радянського будівництва», «Політична карта світу», «Міжнародне і внутрішнє становище СРСР» [16, арк. 94]. Приміром, навчальним планом тримісячних курсів підготовки партійних працівників при Тернопільському обкомі передбачалося викладання й інших дисциплін - «Конституція СРСР і УРСР», «Історія СРСР», «Питання роботи промисловості і сільського господарства області та республіки», «Пропаганда п'ятирічного плану», «Українські буржуазні націоналісти, агенти фашизму - вороги українського народу», «Українська мова» (24 години), «Російська мова» (35 годин), а також «Сучасна російська література» (факультативно) [16, арк. 112 зв.]. У зв'язку з подовженням терміну навчання до року в 1953 р. навчальні плани і програми курсів при обкомах партії були модифіковані, вводилися нові навчальні дисципліни з агротехніки, зоотехніки, механізації сільського господарства, промислового і колгоспного будівництва, бюджетної справи тощо.

Під час організації навчання в різних областях було виявлено чимало недоліків. Серед них - несвоєчасне укомплектування курсів, відсутність посібників, наочних засобів навчання; траплялися навіть випадки нестачі паперу й олівців, як, наприклад, на початковій стадії навчання при обласних курсах у Києві. На початку 1950-х рр. школи відчували значний брак коштів та матеріального забезпечення. Існувала гостра проблема забезпечення гуртожитками [8, с. 209]. Так, іногородні слухачі Дніпропетровської партшколи були змушені мешкати по шість-вісім, а то й десять осіб у кімнаті [3, арк. 131; 4, арк. 17]. Через цю проблему в Ровенській області, наприклад, із запланованих 80 осіб було викликано на навчання тільки 32. Для них запроваджувалися щомісячні стипендії: голови сільрад отримували 200 руб., секретарі - 150 руб. [8, с. 209].

В організації роботи курсів були й інші серйозні проблеми. Це - і недостатнє укомплектування штатними викладачами, через що часто доводилося запрошувати лекторів без належної кваліфікації; і недосконала система навчальних курсів, яка передбачала роботу за єдиним навчальним планом, без урахування специфіки слухачів та їхнього місця роботи. негативно впливав на діяльність партійних і радянських органів той факт, що під час навчання працівники відривалися від своєї основної роботи. Останнє змусило деякі парторганізації вже з 1954 р. відмовитися від проведення річних курсів, замість яких були організовані короткотермінові (на 3-5 місяців). наприкінці 1954 р. - початку 1955 р. Кримський обком партії, скажімо, запровадив двомісячні курси, де у два потоки пройшли перепідготовку як слухачі 26 секретарів і 100 інструкторів райкомів партії [9, с. 384].

Одним із найважливіших завдань для забезпечення підготовки слухачів партшкіл був якісний підбір кваліфікованих викладачів й адміністрації партійно-освітніх закладів. Уже восени 1946 р. в республіканській і п'яти обласних партшколах України працювали: один академік АН УРСР, 10 професорів, 45 доцентів і кандидатів наук. За рік кількість викладачів з ученими званнями і ступенями збільшилася майже вдвічі - до 40 % від усього професорсько-викладацького складу. Водночас ці показники в обласних партшколах був нерівномірними: у Дніпропетровській та Одеській викладачі з науковим ступенем становили 23 %, а у партшколі при Сталінському обкомі партії таких взагалі не було [1, с. 122].

Проте проблема забезпечення високого рівня викладання і підбору висококваліфікованих викладачів не була остаточно вирішена і в 1960-ті рр. Приміром, у 1960-х рр. на території Дніпропетровської області працювали лише два доктори історичних наук, професори Д. п. Пойда та В. Я. Борщевський, котрі за сумісництвом були лекторами у Дніпропетровській Вищій партійній школі [17, с. 8]. Тут із 62 викладачів у 1964 р. 40 мали науковий ступінь кандидата наук, із них 28 - учене звання доцента [2, арк. 55]. Навчальний процес забезпечували кафедри марксизму-ленінізму, діалектичного та історичного матеріалізму, економічних наук, історії, мови та літератури. Загалом лекторами ВПШ при Дніпропетровському обкомі КПУ були вихідці з Дніпропетровського та київського державних університетів, Дніпропетровського металургійного та хіміко-технологічного інститутів, Одеського, Харківського, Саратовського педінститутів, Ленінградського та Московського університету ім. Ломоносова. Виняток становили викладачі кафедри партійного і радянського будівництва, які здебільшого мали партійну освіту та перебували у штаті співробітників обкому [5, арк. 1-8].

Задля реалізації планів кадрового поповнення жінками відповідних управлінських структур велике значення надавалося їхній підготовці в системі партійно-політичної освіти. У 1946-1947 рр. серед слухачів обласних дворічних партшкіл жінки становили 10,5 %. У подальшому їх кількість поступово зростала, про що свідчать такі дані: у 1952 р. у Львівській партійній школі жінок було 17,1 %, Закарпатській - 24,7 %, а серед випускників 1955 р. трирічної Кримської партшколи їх була майже чверть [9, с. 391].

Реформи М. Хрущова не могли не торкнутися сфери освіти і підготовки кадрів. Завдання піднесення народного господарства вимагали від функціонерів глибоких економічних знань. ЦК КПРС 26 червня 1956 р. видав постанову «Про заходи щодо подальшого поліпшення підготовки керівних партійних і радянських кадрів», яка передбачала скорочення мережі трирічних партійних шкіл, укрупнення їх у низку міжобласних і міжреспубліканських аналогічних закладів, які би надавали закінчену вищу партійно-політичну освіту упродовж чотирьох років [13, с. 106]. До того ж партшколи відтепер мали обов'язково сформувати кафедри сільського господарства, промислового виробництва і журналістики. Причини реформування пояснювали таким чином: по-перше, значна частина політичних кадрів уже пройшла підготовку і функціонування партшкіл у кожній області було недоцільним; по-друге, попередня система призводила до розпорошення кадрів і відповідно - зниження якості підготовки фахівців.

Зміни зачепили і навчальні плани партшкіл: понад 50 % приділялося вивченню економічних дисциплін, насамперед, сільськогосподарського виробництва (агротехніки, зоотехніки і механізації), вводилася виробничо-економічна практика. Однак двомісячна практика не давала сповна заглибитися у господарчі проблеми колгоспів, радгоспів, цехів чи заводів, взяти діяльну участь у виробничому процесі та роботі партійної організації. Для подолання формалізму і поверховості у проведенні практики пропонувалося підвищити її тривалість до 4-6 місяців (1-2 місяці - на промислових підприємствах і 3-4 місяці - у колгоспах і радгоспах) [6, арк. 18].

Потреба в кадрах за роки керівництва М. Хрущова спонукала до розширення мережі політосвіти. Приміром, уже в 1963 р. в країні діяв 41 вечірній університет, де навчалися 37 тис. слухачів [7]. Результатом такої просвітницької діяльності УРСР стало невпинне зростання освітнього рівня партійних керівників. За офіційними даними, відсоток секретарів обкомів, крайкомів і ЦК компартій союзних республік з вищою освітою становив: у 1946 р. - 41 %, 1952 р. - 67,7 %, 1956 р. - 86 %, 1961 р. - 92 %, а секретарів окружкомів, міськкомів, райкомів - відповідно 12,1 %, 18,4 %, 25,7 %, 67,8 % [14, с. 270]. Дослідник В. Крупина наводить такі дані: відмітку про партійно-політичну освіту мав кожен п'ятий службовець номенклатури ЦК і кожен шістнадцятий номенклатури обкомів партії [11, с. 270].

Таким чином, упродовж 1940-х - 1960-х р. було створено мережу партійно-політичних навчальних закладів. На вершині цієї освітньої піраміди були Вища партійна школа, Академія суспільних наук при ЦК ВКП(б) і Заочна Вища партійна школа при ЦК компартії у Москві. В УРСР партосвітні органи були представлені Київською вищою партійною школою, міжобласними й обласними партійними школами з різними термінами навчання, дев'яти- і шестимісячними курсами перепідготовки низових партійних і радянських працівників при обкомах КПУ, вечірніми університетами марксизму-ленінізму. Під час організації навчання виникло чимало проблем: несвоєчасне укомплектування курсів, відсутність необхідних засобів навчання, достатньої кількості місць у гуртожитках, забезпечення викладацькими кадрами. Разом із тим кількість випускників невпинно зростала, даючи підстави спиратися вищому державному керівництву на освічені кадри при здійсненні державних реформ і реалізації партійного політичного курсу.

Бібліографічні посилання

Горбул А. Д. Научные основы кадровой политики КПСС / А. Д. Горбул. - К.: Вища шк., 1989. - 171 с.

Державний архів Дніпропетровської області (далі - ДАДО). - Ф. 3581, оп. 1, спр. 179.

ДАДО. - Ф. 3581, оп. 1, спр. 188.

ДАДО. - Ф. 3581, оп. 1, спр. 201.

ДАДО. - Ф. 3581, оп. 11, спр. 5.

ДАДО. - Ф. 3581, оп. 12, спр. 50.

Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II) / гол. ред. В. Кубійович. - Париж; Нью-Йорк, 1980. - Т. 9. - Режим доступу: http://izbomyk.org.ua/encycl/euii271.htm.

Іваненко В. В. Кадрова політика у державно-партійному керівництві УРСР у повоєнне десятиліття (1946-1955 рр.) / В. В. Іваненко, О. В. Бойко // Проблеми політичної історії України: зб. наук. пр. / редкол. : О. Б. Шляхов (відп. ред.) та ін. - Д. : Вид-во ДНУ, 2010. - С. 203-213.

Іваненко В. В. Політико-адміністративна система управління у повоєнний час (1946-1955 рр.) / В. В. Іваненко, О. В. Бойко // Історія державної служби в Україні : у 5 т. - Т.2. - К. : Ніка-Центр, 2009. - С. 367-402.

Кривчик Г. Реорганізація державного управління в Україні в період «відлиги» [Електронний ресурс] / Г. Кривчик // Публічне адміністрування: теорія та практика. Електрон. зб. наук. пр. - Вип. 2 (8). - 2012. - Режим доступу: http://www.dbuapa.dp.ua/zbirnik/2012-02(8)/index.html.

Крупина В. Номенклатура повоєнної України: кількісна та якісна характеристика / В. Крупина // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: зб. ст. - Вип. 15. - Ч. 1. - К. : Ін-т історії України НАН України, 2009. - С. 267-275.

Крупина В. Освітньо-культурний рівень партійної номенклатури УРСР (друга половина 1940-х - початок 1950-х рр.) / В. Крупина // УІЖ. - 2009. - № 12. - С. 207-214.

КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК (1898-1986). - T9. 1956-1960. - М. : Политиздат, 1986. - 576 с.

Петрочев Н. А. Партийное строительство : учеб. пособ. / Н. А. Петрови- чев. - М. : Политиздат, 1970. - 495 с.

Серьогін С. Радянський досвід професійної освіти державно- управлінських кадрів [Електронний ресурс] / С. Серьогін, Є. Боро- дін // Публічне адміністрування: теорія та практика : електрон. зб. наук. пр. - Вип. 2 (8). - 2012. - Режим доступу : http://www.dbuapa.dp.ua/ zbimik/2012-02(8)/mdex.html.

Центральний державний архів громадських об'єднань України. - Ф.1, оп. 23, спр. 2855.

Швидько Г. К. Від визначних учителів до талановитих учнів (Нотатки про історичну тяглість поколінь істориків однієї наукової школи, сформованої в ДДУ) Т. Г. Швидько // Історія і особистість історика : зб. наук. пр., присвячених 60-річному ювілею професора ганни Кирилівни Швидько / Нац. гірничий ун-т; Ін-т гуманіт. проблем ; редкол. : В. Ю. Пушкін та ін. - Д., 2004. - С. 8-18.

Размещено на Allbest.ru