До історії заслання М.В. Ковалевського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

До історії заслання М.В. Ковалевського

А. І. Нікітенко

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

Висвітлено маловивчені аспекти заслання видатного діяча громадівського руху М. В. Ковалевського, зокрема його родинних відносин у період заслання.

Ключові слова: М. В. Ковалевський, заслання, родинні відносини, політична позиція.

Освещены малоизученные аспекты ссылки известного деятеля движения Громад Н. В. Ковалевского, в частности его семейных отношений в период ссылки.

Ключевые слова: Н. В. Ковалевский, ссылка, семейные отношения, политическая позиция.

ковалевський заслання громадівець інтелігенція

Події «тотлебенівської реакції» в Одесі 1879 р., спрямовані на придушення будь-яких проявів революційного та українофільського рухів, стали трагічними для Одеської громади, провідних діячів якої було заарештовано і адміністративно вислано, що завдало громаді величезного удару. Постають цілком закономірні питання: як склалися життя на засланні покараних народолюбців, як вони переживали труднощі перебування у в'язниці та в Сибіру, якими були їхні стратегії виживання в якості засланців. Проаналізувати ці проблеми видається доцільним через призму долі М. В. Ковалевського - одного з провідних членів громади, якого вислали до міста Мінусинськ у Східному Сибіру, з огляду на дуже репрезентативну джерельну базу, котра дозволяє вдовольнити цікавість з окресленої проблематики. До того ж, постать Миколи Васильовича маловивчена в контексті персоналістики, попри свою вагомість у громадівському русі, що додає дослідженню додаткової актуальності, котра полягає в подальшому ознайомленні наукового загалу з біографією народолюбця.

Історіографічне вивчення проблеми започаткував С. Буда [2], в полі дослідницького інтересу котрого перебувала діяльність Одеської громади та арешти її членів, а також безпосередньо заслання М. В. Ковалевського, яке розглядалося через призму слідчих документів. С. Буда ввів до обігу надзвичайно цікаве джерело - автобіографічну статтю Миколи Васильовича «Из мест довольно отдаленных». Перше представлення постаті народолюбця науковому загалу здійснила М. Грінченко, перу котрої належить ґрунтовний біографічний нарис «Про ма- лознаного», у якому означені віхи життєвого шляху М. В. Ковалевського [3]. Також варто відзначити праці О. Болдирєва [1] та Н. Побірченко [26], в яких значна увага приділяється Одеській громаді. Разом з тим, тематику не можна вважати розкритою та вичерпаною, є можливість доповнити її за рахунок неопублікованих джерел.

Джерелами для написання статті стали архівні матеріали: епістолярії (листи з заслання М. П. Ковалевської до дочки Галі та Н. В. Фи- липович (сестри чоловіка) [15, арк. 1-2], комплекс листів Галини Ковалевської до батька [5-14], листи М. В. Ковалевського до сестри та доньки) [16-24], публіцистика (неопублікована стаття авторства М. В. Ковалевського) [2, с. 207-213] та мемуари («Воспоминания и размышления о 70-80-х годах прошлого века» Гната Житецького [4] та Софії Русової «Серед ідеалістів 70-х років» [27]), а також «Клопотання дворянки Н. В. Филипович на ім'я міністра внутрішніх справ про звільнення із заслання до м. Мінусинськ її брата М. В. Ковалевського» [26], що є цілком достатнім для розкриття поставленої проблеми.

Мета статті полягає у спробі висвітлення маловивченого сюжету - заслання М. В. Ковалевського, зокрема причин його арешту, сприйнятті ним життя в Сибіру, спроб задовольнити свої матеріальні, сімейні, морально-ідеологічні та духовні потреби будучи засланцем.

Микола Васильович Ковалевський народився в 1841 р. у дворянській сім'ї на Полтавщині, неподалік від Гадяча, був земляком і щирим приятелем М. П. Драгоманова, з яким викладав у київських недільних школах. О. Андрієвський, його товариш по Київському університету та по Одеській громаді, згадував, що ще за молодих літ його метою було «збуджувати національну і громадянську свідомість серед змосковлених українців та дбати про освіту і добробут народу українського» [3, арк. 1]. Слідчі органи запідозрили М. В. Ковалевського в політичній неблагонадійності ще на початку 1870-х рр., (спілкування з особами революційних поглядів, агітація серед вихованців київських гімназій, зберігання особистих речей полтавської дворянки Анни Комаровської, котру арештували за політичну агітацію та ін.), що змушувало його часто змінювати місце роботи [2, с. 200-201]. Шукаючи роботу, у 1877 р. М. В. Ковалевський виїхав до Одеси, де активно включився в діяльність місцевої громади, залишаючись одночасно членом Київської, що сприяло налагодженню зв'язків між ними [3, арк. 2].

Тож Микола Васильович зосередив свої зусилля в площині національно-культурницьких заходів громади, діючи з надзвичайним захопленням. Проте своєрідну «антирекламу» склала йому дружина, М. П. Ковалевська (в дівоцтві Воронцова, сестра відомого революційного діяча), котра активно співпрацювала з російським революційним рухом [3, арк. 3]. Марія Павлівна була палкою шанувальницею соціалістичних доктрин і як писав полковник полтавської жандармерії Банін: «...относится к тем передовым вашим женщинам, которые видят цель своего призвания не в собственной семейной жизни, а в революционной деятельности среди народа» [2, с. 200].

Їхнє сімейне життя не було гармонійним: у середині 1870-х рр. подружжя розійшлося. М. П. Ковалевська стала громадянською дружиною В. Дебагорія-Мокрієвича, а її колишній чоловік зосередився на вихованні спільної дочки Галини. Антиурядова діяльність Марії Павлівни та безпосередня причетність її до відомої «Чигиринської змови» 1878 р. стали причиною не тільки її арешту та заслання до Сибіру, а ставили під загрозу переслідувань її офіційного чоловіка, у якого і так була репутація політично неблагонадійної особи. У тому ж році М. В. Ковалевському заборонили викладати в навчальних закладах, і він дійшов висновку, що: «... удаление меня, лица должностного, первый шаг со стороны Третьего отделения, за которым должна последовать административная высылка меня» і на думку с. Буди, на наш погляд правильну, вже тоді розумів неминучість каральних мір щодо себе [2, с. 201].

Проте арешт відбувся тільки через рік, у контексті каральної акції, ініційованої тимчасовим генерал-губернатором Новоросії Е. Тот- лебеном, та його адміністрацією в Одесі. Одеська громада чи не найбільше постраждала від переслідувань з боку владних структур: друга, після Київської Старої громади по чисельності та впливовості організація, яка займалася не тільки освітньо-культурною діяльністю, а й підтримувала тісні контакти з представниками російського революційного руху була фактично розгромлена в 1879 р. Провідних діячів Громади (О. Андрієвського, Є. Борисова, В. Мальованого, Я. Шульгина та ін.) включили в список «лиц, давно известных своей неблагонадежностью и участием в революционной пропаганде, высылка которых в более отдаленные места представляется весьма желательною для прекращения преступной деятельности, которая не могла быть установлена формальным порядком» та вислали до інших губерній (наприклад, О. Андрієвського було відправлено до В'ятки) та Сибіру (туди заслали В. Мальованого, який підтримував тісні зносини з революційними колами). Та на цьому арешти не скінчилися, і через невеликий проміжок часу було заарештовано ще частину членів громади, найпомітнішим серед яких був М. В. Ковалевський [2, с. 201].

Перебуваючи у стані надзвичайного нервового напруження від одеських подій, обшуків, допитів, арештів добрих приятелів та знайомих, атмосфери підозрілості та страху, Микола Васильович не робив жодних спроб уникнути цілком очевидного власного арешту, як це робили інші громадівці (наприклад, дружина Л. А. Смоленського, дізнавшись про загрозу власному чоловіку терміново виїхала з ним до села) [1, с. 76]. Чим же мотивувалась така поведінка М. В. Кова- левського, яка, безумовно, суперечила інстинктам самозбереження? У своїй автобіографічній статті він надав пояснення: «Известие (про арешт. - А. Н.) не произвело на меня угнетающего впечатления, скорее даже обрадовало меня. Это не фраза. Бывают условия жизни, когда невыразимо тяжело и совестно жить на свободе. Я переживал теперь такое душевное настроение. Кругом меня полный погром. Мои друзья, мои лучшие знакомые, как многие из тех, с кем я так близко стоял в жизни, лишены свободы... Если чрезвычайные полномочия, предоставленные генерал-губернаторам, привели в новороссийском генерал-губернаторстве к самому широкому и безжалостному преследованию всякой личности, сознающей в себе гражданина, - да еще и сознающего-ли, - то не приличнее будет и мне схорониться где- нибудь в стране изгнания» [2, с. 207].

Під час обшуку в квартирі М. В. Ковалевського нічого не знайшли, втім це не збентежило жандармів, які в ту ніч (друга хвиля арештів) мали завдання «наловить осетров немало» [2, с. 207]. Його заарештували та відправили до одеської міської тюрми, не висунувши обвинувачень. Як стало відомо пізніше, причиною до його арешту стали політична неблагонадійність, революційна пропаганда і агітація, а також дружина-народоволка. (Хоча, як випливає з наведених С. Будою слідчих документів, Третє відділення було в курсі, що Ковалевські не ведуть спільного життя) [2, с. 201].

Не можна не зазначити, що у вирі реакції, за влучним виразом С. Буди, жандармерія була погано обізнана з власними «клієнтами», зокрема з тією ідеологією, яку вони сповідували (наприклад Миколі Васильовичу закидали участь у російському революційному русі, тоді коли він стояв на суто українських позиціях), називаючи його «другим Драгомановим». Не обходилось без цікавих казусів сприйняття: наприклад М. Драгоманова в період еміграції в поліцейських колах вважали мало не другим Лавровим, покликаним об'єднати політичну еміграцію навколо загальноросійської ідеї [2, с. 202].

Через кілька тижнів перебування в одеській міській тюрмі, переповненій представниками одеської інтелігенції, через брак місця М. В. Ковалевського та його товаришів перевели до пересильної тюрми у Мценську, де він і дізнався про свій вирок - заслання до Східного Сибіру, що викликало жах у політичних в'язнів, котрі не вірили, що з ними можуть настільки суворо вчинити, бо «навіть турецькі паші не такі жорстокі». Микола Васильович мусив йти етапним порядком, разом із кримінальними злочинцями до міста Ачинська, а звідти - до Мінусинська. Слабкий здоров'ям, він тяжко переживав холод та відсутність не те, що найменшого комфорту, а елементарних умов для життя. Холод, довгий шлях, неможливість нормально харчуватися та справляти природні потреби, дотримуватися правил особистої гігієни, ночівлі в неотоплюваних приміщеннях місцевих в'язниць, - украй виснажили організм М. Ковалевського, який захворів на висипний тиф та мало не помер [2, с. 207-209].

Потрапивши нарешті до Мінусинська, Микола Васильович був дуже ослаблений хворобою, проте його основною метою стало формування стратегії життя в якості політичного засланця. Основним завданням стало знайти спосіб заробляти на життя, та, облаштувавшись, забрати доньку, яка тимчасово перебувала на вихованні у тітки - Н. В. Филиппович, та сестру, котра овдовіла і вела самотнє життя [2, с. 213]. Людина прагматичного складу, схильна робити прогнози стосовно свого майбутнього, М. В. Ковалевський потурбувався про те, щоб на випадок його арешту на зберіганні у Надії Василівни перебували надані ним особисті кошти, котрі вона витрачала на потреби Галини, та за необхідності, надсилала брату [18, арк. 1; 19, арк. 1; 20, арк 1]. Розглядаючи варіанти працевлаштування, він зіткнувся з обмеженнями для засланців, які не могли займатися державною службою, а також майже не могли знайти приватний заробіток (педагогічна діяльність заборонялася).

Шукаючи будь-якого заробітку, М. В. Ковалевський намагався влаштуватися прикажчиком у купецький магазин, що теоретично було можливим, проте і тут зустрівся з непереборними труднощами, які стали визначальною рисою зовнішньої атмосфери його заслання: упередженістю та підозрілістю з боку місцевого населення, страх продемонструвати лояльність до «політичних». Ця упередженість, що інколи переростала в сліпу ворожість, надзвичайно дратувала М. В. Ковалевського. Місцеве суспільство вбачало вину засланців у злочинах та нещастях, котрі траплялися в місті: зокрема, поголос звинувачував їх у пожежах, для них були недоступними участь у міських розвагах, членство в клубі тощо [2, с. 214].

Таким чином, Микола Васильович не мав змоги заробляти гроші, що унеможливлювало переїзд до нього Галі. Надзвичайно принципова людина, яка намагалась не чинити всупереч своїм життєвим переконанням (чого тільки варті свідомо нереалізована можливість уникнути арешту та відмова писати прошення про невинність у революційній агітації, як це робив неодноразово, наприклад, О. Андрієвський), він не став прохати в уряду «пособия на болезненное состояние здоровья» в розмірі шести карбованців, за прикладом частини засланців. грошові клопоти, необхідність заощаджувати, задля того, щоб втриматися на плаву - надзвичайно тривожили М. В. Ковалевського, котрий постійно намагався вирахувати, скільки у нього залишилося коштів, чи вистачить їх на все необхідне [20, арк. 1; 21, арк. 1].

Ситуація ускладнювалася тим, що він був змушений утримувати своїм коштом не тільки малолітню Г алю, а й фактично колишню дружину, яка перебувала також на засланні в Сибіру і дуже хворіла. Як порядна людина, М. В. Ковалевський не міг абстрагуватися від допомоги Марії Павлівні, котрій більше ніхто з родичів не надсилав кошти. Стан її здоров'я, який постійно погіршувався, вимагав хорошого харчування, ліків, теплого одягу. В листах до сестри, що зберігала його особисті кошти, Микола Васильович постійно порушував питання стосовно фінансової підтримки колишньої дружини: «В Красноярске я получил 200 рублей по телеграфу, которые я получил уже в Минусинске. Так как нужно еще послать денег Марье Павловне, ты постарайся выслать мне еще 200 р., чтобы вышло 400 р., оставшиеся деньги сбереги до востребования» [22, арк. 1]. Окрім того, він доклав зусиль до того, щоб спілкування між Галею та її матір'ю не припинялося, забезпечував її інформацією про дитину, а коли просив у сестри зняти з дочки фотографічний портрет, доручив вислати таких два, - один планував залишити собі, а інший відправити Марії Павлівні [18, арк. 1].

Він заборонив Надії Василівні надавати йому грошову допомогу з особистих коштів, приховуючи своє справжнє становище відносно працевлаштування в Мінусинську: «Благодарю тебя за деньги - но вперед не высылай мне ни денег, ни вещей. Я могу в Минусинске заработать достаточно для проживания. Высланные тобою деньги я перешлю Марье Павловне... Я не знаю, получила ли Марья Павловна... 75 руб., которые ты ей высылала...» [21, арк. 1]. З метою заощадження грошей, М. В. Ковалевський намагався витрачатися лише на необхідні для себе речі та винаймав дуже скромне приміщення.

Тяжко хворій М. П. Ковалевській вдалося добитися того, щоб у 1882 р. її перевели на поселення з Красноярська до Мінусинська, і на плечі у Миколи Васильовича лягали клопоти про повне утримання та влаштування колишньої дружини, яка не могла претендувати на самостійний заробіток [21, арк. 1; 22, арк. 1; 23, арк. 2]. Виснажена хворобою, довгою дорогою до Мінусинська, вона писала до Галі: «... В Минусинске я лежу в больнице под очень строгим надзором, не выхожу даже гулять. С Таткой вижусь каждый день, ты сама поймешь, как я этому рада» [15, арк. 1]. Захворювання Марії Павлівни, психологічна виснаженість, туга за дочкою та вільним життям, сприяли розвитку психічного захворювання та втратою нею здорового розуму невдовзі після поселення разом з колишнім чоловіком [27, арк. 9].

Проте, найважливішою для М. В. Ковалевського проблемою в період заслання було влаштування долі єдиної доньки галі, яку він виховував фактично самотужки. Побачення з матір'ю в тюрмі та арешт найближчої людини - батька, - яке сталося на очах дівчинки, змалку травмувало її психіку та затьмарило дитинство [2, с. 207]. Залишившись фактично сиротою при живих батьках, Галю спочатку виховувала тітка [15, арк. 2]. Проте хвороба Надії Василівни примусила відмовитись її від виховання Галини і шукати їй притулку у сім'ях громадівців [5, арк. 1; 6, арк. 1]. Це не влаштовувало Миколу Васильовича, який наполегливо вимагав, щоб племінницю виховувала саме тітка, та її все-таки було віддано на виховання до київського громадівця Ю. Ю. Цвітківського, дружина котрого, Ольга Петрівна, фактично замінила їй рідну матір, а її донька Людмила - сестру [23, арк. 1, 27, арк. 9].

У своїх листах до тата, Галя з симпатією описувала обстановку дому Цвітківських, котрі ставилися до неї як до власної дитини, клопочучись про її виховання та навчання. За ініціативою О. П. Цвітківської дівчинка брала уроки музики і танців, вивчала англійську мову, яку в досконалості знала господиня дому, англійка за походженням [6, арк. 1; 7, арк. 1]. Проте, у 1880-му р. Цвітківські з особистих причин були змушені виїхати з Києва. Перед М. В. Ковалевським знову постала проблема влаштування доньки, що довелося вирішувати дистанційно, шляхом листування. Урешті-решт, її прийняли до пансіону Рубісових, в якому вона виховувалась до повернення батька із заслання. Галя тяжко звикала до життя в казенній обстановці пансіону, на яку постійно скаржилася в листах батьку та тітці [7, арк. 1; 8, арк. 1; 10, арк. 1]. її нарікання викликали тривогу у М. В. Ковалевського, котрий шукав кращих варіантів (наприклад, влаштування дівчинки до родини Косачів) [21, арк. 1].

Змалку позбавлена батьківського піклування, галя тяжко переживала розлуку з найближчими людьми. Листи від батька та матері надходили вкрай рідко та несли невтішні новини про їхні труднощі в Сибіру, що викликало у неї знервованість та тривожність, створювало ілюзію, що вона покинута напризволяще. Показовими є наївні спроби маніпулювати батьком: «Вот уже два письма пришло от тебя и ни в одном не было ни слова ко мне. Если ты не будешь писать, то и я» [5, арк. 1]. Не розуміючи становища татка як політичного засланця Галя сприймала його відсутність, як тривалу поїздку і з цікавістю та безпосередністю засипала його питаннями про товаришів, з якими він проживає [14, арк. 1], чи збирає в Мінусинську полуниці, як та з ким проводить дозвілля [12, арк. 1].

Позбавлений можливості самому виховувати доньку, Микола Васильович намагався впливати на неї через листи: давав їй моральні орієнтири, цікавився поведінкою та становленням характеру, активно долучався до формування кола читання дівчинки [8, арк. 1; 14, арк. 1]. Сумуючи за нею, він писав до Галі не дуже часто, оскільки сам факт вичитки його епістоляріїв цензором був для батька нестерпним приниженням: «Ты сердишься, что я редко пишу тебе. Ты, я полагаю, знаешь, что мои письма идут на просмотр полиции, и следовательно должна понять, что мне, уже давно бородатому и лысому, совсем неприятно сдавать свои письма на просмотр, тем более мои письма к тебе. Оттого я редко пишу к тебе. Но ты, вольная птичка, пиши почаще, всякий раз, когда есть время и охота» [16, арк. 1].

У період заслання, позбавлений можливості спілкуватися з товаришами та однодумцями, Микола Васильович був далеким від впадання в моральну та інтелектуальну апатію: він цікавився громадським життям Києва та Одеси, політичними новинами, передплачував періодику («Молву» та «Русскую правду»), слідкував за книжковою індустрією [20, арк. 1]. Чи не єдиною розкішшю, що він дозволяв собі, стали нові книжки, які М. В. Ковалевський отримував через сестру. Це була найрізноманітніша література - від творів М. Ста- рицького та збірників по історії козаччини до серйозних філософських праць [18, арк. 1; 22, арк. 1]. Схильність до рефлексування над подіями власного життя, замкнуте існування в провінційному, вороже налаштованому Мінусинську, матеріальні, моральні та сімейні негаразди породжували у нього бажання винести на суд суспільства те життя, на яке М. В. Ковалевський був приречений без вини, що повною мірою відобразилося у автобіографічній статті «Из мест довольно отдаленных», котру він переслав Н. В. Филиппович для публікації [19, арк. 1]. Проте статтю не пропустила цензура, і вона побачила світ більше ніж через 20 років після смерті автора.

Зазначені труднощі, зокрема, матеріальна скрута, безумство колишньої дружини, невизначеність долі доньки, постійні хвороби робили життя М. В. Ковалевського практично нестерпним, на що прямо вказувала його сестра в «прошенні про помилування» до міністра внутрішніх справ, поданого у 1882 р. В умовах послаблення політичної реакції міністр задовольнив його, що зробило можливим повернення Миколи Васильовича з Сибіру та його подальшу плідну працю на ниві народолюбства [25, арк. 1-2].

Отже, заслання М. В. Ковалевського, безумовно, є важливим і цікавим сюжетом з історії громадівської інтелігенції наддніпрянської України 1870-1880-х рр. ХІХ ст.; ілюстративним відносно взаємодії українолюбної інтелігенції та Третього відділення; діяльності адміністрації тимчасового генерал-губернатора Новоросії Тотлебена стосовно громадівців та революційних кіл південної України в означений період; стратегії життя в тюрмі та на засланні політичних засланців; урешті-решт, сімейної історії та історії суспільної думки. Результати дослідження доцільно долучати до розвідок, присвячених окресленій проблематиці, а також до персоналістичних студій, присвячених постаті М. В. Ковалевського.

Бібліографічні посилання

Болдирєв Олександр. Одеська громада. Історичний нарис про українське національне відродження в Одесі у 70-ті рр. ХІХ - початку ХХ ст. / Олександр Болдирєв. - О. : Маяк, 1997. - 145 с.

Буда Сергій. Заслання Мик. Вас. Ковалевського (недрукована стаття і листи М. В. Ковалевського) / Сергій Буда // За сто літ. Матеріали з громадського та літературного життя України ХІХ і початків ХХ століття / ред. М. Грушевський. - Кн. 2. - К., 1928. - С. 220-224.

Інститут Рукопису національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадсько- го НАН України. Відділ рукописів (далі ІР НБУ НАНУ ВР). - Ф. 1, спр. 46880, 10 арк.

ІР НБУ НАНУ ВР. - Ф. Х, спр. 17146, 13 арк.

ІР НБУ НАНУ ВР. - Ф. 88, спр. 6, арк. 1.

ІР НБУ НАНУ ВР. - Ф. 88, спр. 7, арк. 1.

ІР НБУ НАНУ ВР. - Ф. 88, спр. 8, арк. 1-2.

ІР НБУ НАНУ ВР. - Ф. 88, спр. 9, арк. 1-2.

ІР НБУ НАНУ ВР. - Ф. 88, спр. 10, арк. 1-2.

ІР НБУ НАНУ ВР. - Ф. 88, спр. 11, арк. 1.

ІР НБУ НАНУ ВР. - Ф. 88, спр. 12, арк. 1.

ІР НБУ НАНУ ВР. - Ф. 88, спр. 13, арк. 1-2.

ІР НБУ НАНУ ВР. - Ф. 88, спр. 14, арк. 1-2.

ІР НБУ НАНУ ВР. - Ф. 88, спр. 15, арк. 1-2.

ІР НБУ НАНУ ВР. - Ф. 88, спр. 18, арк. 1-2.

ІР НБУ НАНУ ВР. - Ф. 88, спр. 21, арк. 1-2.

ІР НБУ НАНУ ВР. - Ф. 88, спр. 22, арк. 1-2.

ІР НБУ НАНУ ВР. - Ф. 88, спр. 25, арк. 1-2.

ІР НБУ НАНУ ВР. - Ф. 88, спр. 26, арк. 1-2.

ІР НБУ НАНУ ВР. - Ф. 88, спр. 27, арк. 1-2.

ІР НБУ НАНУ ВР. - Ф. 88, спр. 28, арк. 1-2.

ІР НБУ НАНУ ВР. - Ф. 88, спр. 29, арк. 1.

ІР НБУ НАНУ ВР. - Ф. 88, спр. 30, арк. 1-2.

ІР НБУ НАНУ ВР. - Ф. 88, спр. 31, арк. 1-2.

ІР НБУ НАНУ ВР. - Ф. 88, спр. 34, арк. 1-2.

Побірченко Н. С. Педагогічна і просвітницька діяльність українських громад у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття (у двох книгах) / Н. С. Побірченко. - Кн. 2. Громади Наддніпрянської України. - К. : Наук. світ, 2000. - C. 118-134.

Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. - Ф. 3889, оп.1, спр. 7, арк. 1-9.

Размещено на Allbest.ru