Використання примусової праці в Закарпатті (1939-1944 рр.)

Keywords: Transcarpathia, forced labor, forced labor camp, labor battalions

примусова праця закарпаття

Масове застосування примусової праці в період Другої світової війни стало одним із наймасштабніших її проявів з часів скасування рабства. Застосування примусової праці країнами-агресорами стало одним із головних засобів реалізації їх державної політики на окупованих землях в згаданий період. Німеччина та країни прогітлерівської коаліції, втягуючись у довготривалу війну, на яку вони не розраховували, змушені були шукати нові людські ресурси для забезпечення функціонування своїх економік через великий відтік власної робочої сили до діючих армій. Саме тому з самого початку війни країнами-агресорами поступово починає реалізовуватися політика по вербуванню трудових ресурсів з окупованих територій, що часто здійснювалося в примусовому порядку. Апогеєм цієї політики став 1942 рік, коли в Німеччині було створене Імперське бюро для використання робочої сили на чолі із Фріцом Заукелем, яке координувало потоки примусових робітників з різних окупованих територій. Зокрема, переважна більшість українських громадян була доставлена до Німеччини з окупованої території України внаслідок жорстокого примусу саме впродовж 1942-1944 рр. [1]. Проте вивезення примусових працівників з українських земель розпочалося значно раніше, зокрема Закарпаття стало першим регіоном, в якому ще до офіційного початку Другої світової війни вже розпочалася система трудового примусу населення. Перші закарпатські працівники були вивезені на примусові роботи до Австрії весною 1939 року, і продовжувалася подібна “практика” - з боку угорської влади - до самого визволення Закарпаття в жовтні І944 р.

Проте проблема трудового примусу населення на Закарпатті в період Другої світової війни довгий час була поза межами наукових інтересів дослідників та уваги громадськості. У радянську епоху дана проблема вперше знайшла відображення в публікаціях Закарпатської обласної “Надзвичайної комісії із розслідування жертв і збитків, завданих угорсько-німецькими фашистами в період окупації Закарпатської України”, яка протягом 1944-1947 рр. по всій території Закарпаття збирала дані про розстріляних, повішених, арештованих та вивезених на каторжні роботи до Угорщини та Німеччини. У радянській історіографії дана проблема епізодично розглядалася тільки в контексті дослідження теми експлуататорської політики Угорщини на Закарпатті в згаданий період. Подібна тенденція збереглася і в сучасній історіографії, проте набула вона вже більш детального характеру, зокрема у працях Івана Гранчака, Ігора Мазурка, Омеляна Русина, Андрія Пушкаша, Омеляна Довганича та інших [2-6]. Проте далі епізодичних, хоч і більш поглиблених згадок, розгляд даного питання не дійшов та не виокремився у самостійну тему для наукових пошуків.

Інтерес до цієї теми повернувся вже тільки в період незалежності України, зокрема, через компенсаційну “політику пам'яті” Федеративної Республіки Німеччини жертвам примусових трудових мобілізацій та їх нащадкам. Зокрема, в Закарпатті протягом 1999-2001 рр. міжнародним фондом “Взаємопорозуміння і толерантність” був розгорнутий збір заяв (чотиристоронніх анкет) на отримання компенсації за примусову працю. У 2007 році в Ужгороді (за сприяння цього ж фонду) було презентовано історико-меморіальне видання “Між життям і смертю. Невільницькі спомини”, яке містить розповіді закарпатців, насильно вивезених окупаційною владою на примусові роботи та концентраційні табори Німеччини і Австрії. Книга, окрім спогадів, містить також список закарпатців, які були вивезені у табори та на підневільну працю, й які проживають чи проживали на території Закарпаття [7]. Згодом, у 2012 році, вийшло ще одне мемуарне видання “Сповідь. Живі свідчать”, де було зібрано спогади закарпатських ромів, які зазнали переслідувань в період Другої світової війни та були мобілізовані угорською владаю до виконання різного роду примусових робіт [8].

Останнім ґрунтовним синтезом з теми примусових робіт було історико-меморіальне видання “У рабстві: усні історії робітників із Закарпаття 1939-1944 років”, яке стало наслідком майже річного проекту (з 01.06.2012 - 31.05.2013 р.) фонду “Взаємопорозуміння і толерантність” у співпраці з Ужгородським національним університетом під назвою “Особливості примусової праці в Закарпатті періоду угорської окупації (1939-1944) та її сучасне відлуння”. Даний проект охоплював різні за жанром матеріали: спогади, архівні документи, наукові статті, формування меморіального туристичного маршруту та зйомки документального фільму про історії примусових робітників на Закарпатті у роки Другої світової війни. Результатом проекту стали перші комплексні наукові публікації з порушеної теми проф. Романа Офіцинського, в яких вперше було проаналізовано кількісні і якісні характеристики примусових мобілізацій населення як на території Закарпаття, так і за межами регіону. Цінністю цих публікацій є те, що вони побудовані на основі нових архівних матеріалів та спогадів очевидців, які були зібрані, зокрема, і в рамках згадуваного проекту. Основний акцент робився на розгляді питання примусового залучення населення до будівництва оборонних споруд на території Закарпаття, зокрема оборонної лінії Арпада, будівництво якої угорська влада здійснювала протягом 1940-1944 рр. [9].

Проаналізований огляд досліджень з даної тематики свідчить про недостатній рівень її розробки, особливо на науковому рівні, та акцентування тільки на окремих аспектах застосування примусової праці на Закарпатті в період Другої світової війни. Саме тому, метою даного дослідження є застосування комплексного підходу в розгляді даної проблеми, розділивши його за наступними напрямами: трудова мобілізація селянства і робітників на територію Угорщини, військова трудова мобілізація, трудовий примус населення закордон (за межі тогочасної Угорщини) та існування системи примусових робіт на території Закарпаття. Виходячи із структури дослідження, автором були визначені наступні завдання: проаналізувати масштаби трудової мобілізації на Закарпатті в період Другої світової війни за всіма напрямами; розглянути особливості цієї мобілізації з погляду угорського законодавства, приналежності до тої чи іншої національності, вікового чи гендерного критерію; визначити умови праці примусових робітників як на території Закарпаття, так і за її межами.

Окупація Закарпаття Угорщиною в березні 1939 року призвела до встановлення на території краю військової адміністрації, яка фактично контролювала всі сфери громадсько-політичного та економічного життя у регіоні. В економічних планах Угорщини Закарпаття, як і в період австро-угорського панування, й надалі розглядалося як джерело сировини та дешевої робочої сили. У свою чергу, потрібно відзначити, що Угорщина перед Другою світовою війною була аграрно-промисловою державою із значними пережитками часів феодалізму, особливо у сільському господарстві, що проявлялося у залученні фактично примусової праці на великих державних та приватних землеволодіннях. З цією метою вже у першій половині 1939 р. в Ужгороді було відкрито представництво міністерства сільського господарства, одним із завданням якого стало вербування людей для праці вглиб Угорщини. Досить поширеними були випадки вербування на роботу і неповнолітніх юнаків та дівчат, які працювали по 12-14 год. на день.

Крім офіційних органів влади, які займалися наймом людей на сезонні роботи на територію Угорщини, були й приватні, які, переважно обманом, за допомогою військових, жандармів та поліцаїв вербували людей на роботу [4, с. 66-67]. Офіційно примусові роботи пов'язувалися з військовими потребами. Юридично цей процес підкріплювався законом від 11 березня 1939 р. про обов'язкову трудову повинність, на підставі якого військова адміністрація за допомогою повісток вербувала селян на працю до Угорщини. Також цей закон став одним із репресивних інструментів нової угорської влади, яка на його підставі інтерновувала до трудових таборів усіх політично неблагонадійних [8, с. 127-128].

У свою чергу, станом на 25 травня 1939 р. угорська статистика фіксувала, що кількість завербованих на роботи по збору урожаю на територію тріанонської Угорщини становила 706 чоловік [5, с. 335]. До кінця року з Закарпаття виїхало на роботи близько 8 тис. селян. Але про загальну кількість завербованих на роботи до Угорщини протягом всього угорського панування залишилися досить розрізнені дані. За даними угорського уряду, навесні 1942 р. тільки з одної Марамороської експозитури на роботи до Угорщини було відправлено 14 тис. осіб [2, с. 484]. У 1943 р. угорський депутат від Закарпаття в парламенті Михайло Демко інформував про те, що від 77 до 100 тис. робітників із Закарпаття до війни та після її початку працювали в сільському господарстві на території угорської рівнини [5, с. 388]. В свою чергу, за даними Закарпатської обласної “Надзвичайної комісії із розслідування жертв і збитків заподіяних фашистами в період окупації Закарпатської України”, зазначалося, що за період з 1939 по 1944 рр. угорською владою із Закарпаття на примусові роботи було вивезено майже 71 тис. осіб до трудових таборів Угорщини та Німеччини [10, с. 367]. Тому вивчення даного питання потребує подальшого залучення нових архівних матеріалів.

Згідно із розпорядженням військової адміністрації на Закарпатті в червні 1939 р., причиною уникнення населенням вербування на роботу до Угорщини була організована пропаганда, джерело якої, щоправда, у даному розпорядженні не вказано. У цьому розпорядженні також наголошувалось на необхідності жорсткої протидії на відповідну пропаганду, оскільки, як зазначалося, “вона може підірвати довіру до розпоряджень угорських властей, що в свою чергу може бути використане проти ідей угорської державності” [11, с. 105106]. Після початку Другої світової війни робітників, які саботували виконання робіт, угорська влада інтерновувала до спеціальних таборів та змушувала працювати під військовим наглядом. Так, зокрема, 10 березня 1943 р. міністр внутрішніх справ Угорщини на нараді із очільниками комітатів інформував, що для тих, хто ухиляється від робіт створений окремий табір біля містечка Кішбер [5, с. 385].

Проте з початком Другої світової війни Німеччина розпочала вимагати від Угорщини направляти все більшу кількість працівників для роботи в різних галузях господарства. Вербування на роботу до Німеччини здійснювалося переважно серед національних меншин Угорщини, в більшості - серед українців та румун. Проте з часом угорський уряд констатував, що від'їзд на роботу до Німеччини на добровільній основі не знаходить підтримку серед населення, що зумовлювалось важкими умовами праці та невиплатою обіцяної плати робітникам, про що зазначали численні втікачі, які поверталися в Угорщину. В кінці 1941 р. з Німеччини до Угорщини неорганізовано повернулося 14 355 працівників, серед яких багато було із Закарпаття. Враховуючи небажання населення виїжджати на роботи до Німеччини, угорський уряд вдався до примусової відправки робітників шляхом військової трудової мобілізації. Так, зокрема, у 1942 р. угорською владою до Німеччини було відправлено 20 робітничих рот [5, с. 388-389]. За згадками Василя Пагирі, уродженця с. Щербовець, Воловецького р-ну, у жовтні 1944 р. його, разом з іншими хлопцями, замість мобілізації до армії, забрали на примусову роботу в Данію у трудовий табір Гіллерод. їх, по декілька десятків осіб у вагонах для тварин, у супроводі угорських солдат відправили безпосередньо до табору. Основними їх завданнями були: заготівля лісу, копання траншей та робота в сільському господарстві. Працював у таборі до самого визволення у травні 1945 р. Із 5 тис. в'язнів табору, за його словами, до дня визволення залишилося тільки 500 осіб. Він згадував, що за найменші провини та спробу втечі з табору розстрілювали на місці [9, с. 61].

Проте з початком Другої світової війни Угорщина намагалася протидіяти постійним вимогам Німеччини направляти їй працівників, оскільки і в самій державі потреба у робочій силі була досить гострою, що стало наслідком нарощування військово-промислового комплексу. Розпорядженням угорського уряду від 5 жовтня 1939 р. з метою реалізації потреб армії та заходів оборони вводилася робоча повинність для населення, до якої могли залучатися особи віком від 17 до 70 років. її застосовували як під час війни та її небезпеки, так і в мирний час. Жінки залучалися, зазвичай, за місцем проживання, примусово - тільки тоді, коли кількість жінок-добровольців була недостатньою. Заходами з оборони вітчизни вважалися надурочні роботи за основним місцем роботи, масові роботи, зумовлені надзвичайними потребами, та деякі інші види робіт [3, с. 88]. Фактично цим розпорядженням угорська влада легітимізувала масове залучення людей до примусової праці для забезпечення ведення війни.

Одним із масштабніших прикладів реалізації цього розпорядження на території Закарпаття було будівництво оборонної лінії Арпада, яке здійснювалося в Карпатах протягом 1940-1944 рр. Інтенсивне залучення населення, як і саме будівництво цієї лінії, розпочалося після битви під Сталінградом, коли відбувся перелом у ході бойових дій на Східному фронті в 1942-1943 рр. За задумом угорського командування, лінія Арпада повинна була зупинити наступаючу Червону армію, яка стрімко наближалася до угорського кордону. Відповідно, будівництво цієї лінії вимагало мобілізації великої кількості як матеріальних, так і трудових ресурсів. Будівництво безпосередньо на об'єктах здійснювали переважно військовополонені, зокрема румуни, яких було багато після приєднання Трансільванії до Угорщини в серпні 1940 р. Також на даному будівництві використовували євреїв та ромів, яких мобілізовували за расовим критерієм. Проте була значна частка і місцевого українського населення. Також перед місцевим населенням ставилось завдання забезпечити будівництво матеріальними ресурсами та здійснення допоміжних робіт, а саме: копання траншей, вирубка лісу, заготівля каменю, постачання провіанту тощо [9, с. 22]. За виконання таких робіт угорським законодавством була передбачена оплата згідно із середніми розцінками в даній місцевості, проте часто цю норму законодавства угорські військові ігнорували або сплачували мінімум від необхідної оплати праці.

Найбільше трудова повинність на будівництво лінії Арпада зачепила населення гірської частини Закарпаття. У Волівському окрузі із 42 тис. чол. населення майже четверта частина добровільно або примусово була мобілізована на воєнні роботи [5, с. 387]. В населених пунктах, біля яких здійснювалося будівництво оборонних споруд, кожному господарству було оголошено норму (так званий “трудгуш”), яку воно повинно будо виконати для забезпечення будівництва об'єктів. Дана норма для кожного господарства була окремою. Вона полягала як у здійснені певної кількості роботи, так і у забезпеченні будівництва матеріальними ресурсами. Виконання даних норм, згідно із угорським законодавством, передбачало певну оплату, проте на практиці, як правило, це не реалізовувалося. Мобілізація населення та розподіл повинностей покладався на місцевих голів. За ухиляння від виконання повинностей або невиконання визначеної норми місцевий голова міг вимагати примусового притягнення шляхом застосування військової сили [12]. Також залишилися свідчення про притягнення до виконання важких робіт і жінок, яких, зокрема, використовували для риття окопів [9, с. 65].

Детальний опис одного з таких таборів, що знаходився поблизу селища Ясіня (Рахівського р-ну), зберігся у звітах угорської контррозвідки та місцевої жандармерії, які розслідували масову втечу євреїв-робітників з даного табору [14]. Зокрема, за їх даними, в травні-червні 1941 р. в районі селища Ясіня дислокувалося 6 робітничих єврейських рот. Мобілізовані працювали на будівництві доріг залізничного та автомобільного сполучення, ремонті мостів, заготівлі будівельного матеріалу, а також будівництві військових об'єкті, пов'язаних з формуванням оборонної лінії Арпада [14, арк. 21-23]. Весь особовий склад цих рот складався із євреїв, мобілізованих сюди із різних частин Угорщини, а керували даними загонами угорські офіцери-християни. Мобілізовані євреї працювали в угорській військовій формі з дискримінаційною нашивкою - “жовтою зіркою” на рукаві [7, с. 97]. Термін служби християн становив 3 місяці, для євреїв - 3 місяці або 2 роки, залежно від фізичної придатності для здійснення військової трудової повинності. Робочий день тривав з 6 рану до 18 вечора з обідом на місці безпосереднього виконання робіт. Норма виробітку в одних була погодинна, в інших - нормована. Виконані роботи пропорційно дорівнювали витратам для утримання табору. Кожна рота проживала в 2-3 бараках, щільно розташованих один біля одного вздовж дороги на своєму виробничому відрізку. Робітничі загони дислокувалися на відстані 5-11 км. від угорсько-радянського державного кордону.

Перед початком німецько-радянської війни в прикордонних зонах угорськими спецслужбами фіксувалася масова організована втеча євреїв-робітників, які відбували військову трудову повинність, переважно в напрямку радянського кордону, який в той час проходив в Карпатах. За даними угорського слідства, основними мотивами даних втеч було законодавче погіршення становища євреїв в Угорщині, шляхом ухвалення ряду антиєврейських законів, а також принизливе ставлення до робітників-євреїв з боку угорських офіцерів, які часто піддавали їх фізичному покаранню. Окремо слідчими відзначалися важкі умови праці і таборового побуту. Також рапортувалося про нелегальний перетин кордону не тільки євреїв із дислокованих навколо робітничих рот, але й інших територій Угорщини, які також боялися запровадження законодавчого погіршення свого становища. Зазначалося, що значну пропаганду для втечі євреїв до СРСР вели працівники радянського виставкового павільйону в Будапешті, які розповідали про хороші перспективи працевлаштування, високу заробітну плату інтелектуалам у СРСР, що й спонукало багатьох до втечі. За даними угорських слідчих, багато втікачів планувало свої втечі завчасно, ще до прибуття до прикордонної зони.

Так, зокрема, з 25 травня по 6 червня 1941 р. з таборів, розміщених поблизу Ясіня, до Радянського Союзу втекло 134 робітники, яких організовано, невеликими групами, проводили місцеві українці-лісоруби. Втечі відбувалися вночі групами по 5-6 або 10-20 осіб у різний час та з різних рот [14, арк. 15-17]. Згадувалось про невідому людину з Ясіня, яка представлялася журналістом, координувала та безпосередньо організовувала перехід кордону. Враховуючи дані про втечі, угорськими слідчими рекомендувалося відвести єврейські робітничі загони від кордону, оскільки майже 40 % їх особового складу були добре освічені особи, що могло призвести до надання радянській стороні важливої і достовірної військової інформації [14, арк. 22-23].

Крім євреїв, які були у складі більшості трудових батальйонів, угорське командування негативно ставилося і до представників інших національних меншин, зокрема українців, вважаючи їх неблагонадійними. їх виділяли в окремі роти та видавали мінімальну військову амуніцію. В свою чергу, після поразки угорської армії на р. Дон у січні 1943 р., закарпатських українців масово почали роззброювати та переводити в робітничі роти, звинувачуючи їх в поразці угорських частин та дезертирстві [5, с. 383]. Після цього, угорське командування більшість майбутніх мобілізованих до армії з числа закарпатських українців використовувало для забезпечення виконання необхідних допоміжних робіт як на фронті, так і в тилу. Як вже зазначалося раніше, мобілізованих закарпатців також примусово відправляли на роботи до Німеччини.

Підсумовуючи, можна зазначити, що закарпатці одні з перших на території України зазнали практики застосування примусової праці країнами агресорами в період Другої світової війни. Перші робітники із Закарпаття виїхали на працю в Угорщину та Німеччину вже весною 1939 р. Для Угорщини, як для аграрної країни із значними пережитками феодалізму, Закарпаття розглядалося як ресурсна база, в першу чергу, з точки зору робочої сили. Перші роки угорської влади вирізнялися масовим вербуванням людей на роботи в різних сферах господарства, проте здійснювалося воно переважно шляхом обману. Завербовані люди потрапляли у важкі умови праці та фактично працювали за безцінь, таким чином не отримуючи те, що було обіцяно роботодавцями. Така практика вербування людей підкріплювалася угорським законодавством, яке зобов'язувало людей до трудової повинності та давало можливість владі мобілізовувати широкі верстви населення на роботи, пов'язані з обороною держави. У свою чергу, спектр цих робіт був досить різноманітний і їх невиконання суворо каралося.

Окремо слід відзначити, що Угорщина (як союзник Німеччини) також відправляла закарпатців на роботи до Німеччини, що особливо інтенсивно здійснювалося в період німецько-радянської війни. Ще одним аспектом трудового примусу закарпатців було будівництво в Карпатах оборонної лінії Арпада, що здійснювалося протягом 1940-1944 рр. і на яке угорською владою було мобілізовано тисячі закарпатців. У свою чергу, залишається досить багато “білих плям” у визначені кількісних даних залучених закарпатців до виконання примусових робіт як на території Угорщини, так і за кордоном, що потребує подальшого вивчення.

Джерела та література