Медично-санітарне й матеріально-технічне забезпечення земських установ охорони здоров’я Київщини у 1904-1914 рр.

Ключові слова: земство, земський лікар, лікарська дільниця, охорона здоров'я, реформа, санітарний стан.

У праці використано матеріали архівів та наукових бібліотек: ЦДІАК, Архівна бібліотека України, Національна бібліотека України ім. В.Вернадського НАН України, Національна наукова медична бібліотека України, Національна історична бібліотека України.

2 квітня 1903 р. Державною радою Російської імперії було затверджено “Положение об управлении земским хозяйством в губерниях Виленской, Витебской, Волынской, Гродненской, Киевской, Ковенской, Минской, Могилевской и Подольской” [21, c. 334-353; 22], що було запроваджено на території Правобережної України, лише 1 травня 1904 р. [28, арк. 1]. Воно започаткувало реконструкцію старої системи ведення господарства і, зокрема, в установах охорони здоров'я. У підпорядкування земств перейшли від Приказів громадської опіки губернські та повітові лікарні, що знаходилися у вкрай занедбаному стані: антисанітарні умови лікування хворих, відсутність медичних препаратів та господарського інвентарю і т.п. [2, с. 14-15]. У цих закладах перебували переважно хворі арештанти, інваліди війни, безпритульні. Неплатоспроможне населення не могло ними користуватися через обов'язкову плату за лікування [1, с. 286].

Земські органи самоврядування запропонували нову стаціонарну систему медичного обслуговування населення: повіт поділявся на лікарські дільниці, в центрі яких була лікарня з амбулаторією та інфекційним бараком, а на периферії - фельдшерські пункти. Згідно зі ст.104 “Положения об управлении земским хозяйством в губерниях Виленской, Витебской, Волынской, Гродненской, Киевской, Ковенской, Минской, Могилевской и Подольской” медичне обслуговування у земських медичних установах було безкоштовне [1, с. 287; 22].

Масове поширення епідемічних захворювань і велика смертність серед сільського населення, змушували земські установи звернути особливу увагу на санітарно-профілактичне медичне обслуговування населення. Для лікування сільського населення запрошували не тільки молодих лікарів, а й досвідчених спеціалістів, обіцяючи їм вигідні умови праці [1, с. 287].

Умови праці лікарів у перші роки діяльності земських установ охорони здоров'я були важкі. Медичний персонал, незначний за чисельністю, стикався з недостачею ліків, інструментів, приміщень, перев'язувальних засобів тощо, що, звісно, обтяжувало обсяги і якість медичної допомоги населенню навіть підготовленими фахівцями своєї справи [3, c. 56]. Фінансове забезпечення медичних працівників було вкрай незадовільним: заробітна плата лікаря становила 100 руб. на місяць, помічника лікаря - 90 руб., шкільного фельдшера та фельдшериці-акушерки - 40 руб., ротного фельдшера та акушерки - 35 руб. [2, с. 61]. Скрутним було матеріально-побутове становище лікарів та середнього медичного персоналу. Більшість із них не мала помешкань, так як квартирами не забезпечували. Натомість медичним працівникам виділяли кошти на оренду житлових приміщень: лікареві - 200 руб. на рік, середньому медичному персоналу - 50 руб. [26, с. 124; 27, с. 77]. Хоча, слід зазначити, що у деяких містах та містечках плата за найм квартири сягала близько 300-400 руб., окрім витрат на опалення й освітлення. Такий стан речей змушував лікарів займати частину приміщення лікувального закладу, якщо при лікарні не було окремої житлової будівлі для медичного персоналу, що звичайно, не обходилось без нарікань адміністрації повіту, але ще частіше лікарі відмовлялись займати такі робочі місця. Внаслідок, більшість лікарняних пунктів залишались без лікарів, з одними фельдшерами. Проте і фельдшерів, які не мали чи не знаходили задовільного житлового приміщення ні при лікарні, ні у приватних будинках, - всі ці обставини спонукали до переходу на іншу роботу з покращеними умовами праці. Проблема житла змушувала лікарів і фельдшерів орендувати його у віддалених населених пунктах, іноді на відстані 5 та більше верст. Так, лікар Подорожанської лікарської дільниці Чигиринського повіту жив у 25 верстах від лікарського пункту та приїжджав туди лише три рази на тиждень для прийому хворих. Стаціонарного лікарняного закладу на даній дільниці не було із-за браку приміщень. Коштів, що виділялися з казни на утримання земського медичного персоналу вкрай не вистачало. Більшість із них працювала на так званих “сторонніх заробітках”, щоб хоч якось прожити у скрутний час [3, с. 56-57]. З 63 сільських лікарських дільниць, лише у 12 - лікарі мешкали в окремих будинках, але не всі були пристосовані для житла. Медичним працівникам, які за сумісництвом працювали на заводах та інших підприємствах, надавали житло їх власники. Загалом, тільки 20 з 63 сільських земських лікарів, станом на 1907 рік, були забезпечені житлом, а решта знаходилася у скрутному становищі, що звичайно негативно впливало на продуктивність їх праці [3, с. 58].

Такий стан речей змусив земську губернську адміністрацію переглянути витрати на заробітну плату медичному персоналу та поетапно підвищити її до рівня “старих” земств. Досить швидко у цьому питані пішли повітові земства, коли вони, згідно з законом від 14 березня 1911 року, стали самостійно розпоряджатися фінансами. Щоб забезпечити свої лікарські дільниці більш кваліфікованим персоналом, земства збільшили заробітну плату медичним працівника: лікарям до 150 руб. на місяць тобто 1800 руб. на рік, а деякі земства - Канівське та Уманське - до 2000 руб. на рік, помічникам лікарів до 750-340 руб. на рік. Було встановлено ряд пільг для медичних працівників: періодичні надбавки до основного окладу у розмірі від 16,67% за п'ять років до півтори ставки за п'ятнадцять років роботи, встановлена система щорічних відпусток, для чого був затверджений допоміжний персонал: 1 -2 лікарі та 3-4 фельдшери; створена була пенсійна каса [2, с. 62-64].

Для службових виїздів медичному персоналу надавалося право безкоштовно користуватися кіньми земських поштових пунктів або видавалися гроші за проїзд у розмірі: лікареві - 200 руб., середньому медичному персоналу - 60 рублів на рік, при чому перевитрати компенсувалися земською адміністрацією [2, с. 63].

У 1908 році Губернським комітетом була затверджена інструкція для земського медичного персоналу, за допомогою якої нормувались права та обов'язки медичних працівників. Згідно з п. 17 цієї інструкції, система надання медичної допомоги - стаціонарна, службові виїзди лікаря обов'язкові і т.п.[2, с. 64].

На дільничних лікарів було покладено ряд обов'язків: відвідувати школи та проводити огляд учнів, контролювати за ходом проведення віспощеплення у населення, слідкувати за санітарним станом шкіл, фабрик, заводів та торгових підприємств.

Особливої уваги заслуговує діяльність лікарів, які, крім виконання основних обов'язків, опікувались ремонтом й обладнанням приміщень лікарняних закладів, будівництвом літніх бараків при лікарнях, що у часи спалахів епідемій могли служити як інфекційні відділення лікарень, поліпшували санітарний стан і т.п.[5, с. 75-76].

Стосовно фельдшерсько-акушерського персоналу, то конкретних вказівок не було. Загалом, середній медичний персонал підпорядковувався лікареві та мав такі обов'язки: догляд за хворими, надання медичної допомоги населенню за вказівкою лікаря, приготування ліків, ведення обліку та звітності по лікувальному закладу та дільниці тощо.

Харчування у лікарняних закладах для лікарів та середнього медичного персоналу - коштувало за собівартістю продуктів харчування, нижчий медичний персонал - санітари та санітарки - забезпечувалися харчуванням безкоштовно.

Праця медичного персоналу була ненормованою. Офіційно вільних днів для медичних працівників не було, але один з днів у неділю був неприйомним та присвячувався внутрішній роботі лікарні, відвідуванню шкіл тощо, а іноді й повному відпочинку.

За вказаною інструкцією передбачалися відпустки для медичних працівників терміном до 1 місяця з дозволу земського управління [2, с. 65].

В той же час, земські сільські лікарські дільниці відчували гостру нестачу медичних кадрів. На дільниці, як правило, працював лише один лікар, який надавав медичну допомогу. Найчастіше люди зверталися з такими проблемами як: защемлені грижі, травми й акушерсько-гінекологічні хвороби, що вимагали негайної хірургічної допомоги. Проте, через брак транспорту і віддаленість спеціалізованих лікарняних закладів, не можна було своєчасно подавати хворим дійову хірургічну допомогу, що змусило дільничних лікарів особливу увагу звернути на засвоєння знань з хірургії. Створення лікарями належних умов у лікарняних установах і успіхи хірургічного лікування, переконало селян у перевагах лікарської допомоги перед народною медициною, що сприяло збільшенню кількості звернень людей, які зверталися за допомогою (Табл. 1) [1, c. 288; 20, c. 116].

Поступово у дільничних лікарняних закладах Київської губернії почала розвиватися спеціалізована медична допомога, головним чином, хірургічна. До цих лікарняних установ відносяться: Козятинська - Бердичівського повіту, Рокитнянська - Васильківського повіту, Кирилівська - Звенигородського повіту, Богуславська - Канівського повіту, Германівська - Київського повіту тощо. Крім того, у Зазовській лікарні Липовецького повіту надавалась офтальмологічна допомога, у Кагарлицькій лікарні Київського повіту - гінекологічна та хірургічна допомога, але цих медичних установ було недостатньо [2, с. 90-91]. Земські лікарі-хірурги, які здебільшого працювали у таких лікарняних закладах, утворили спілку талановитих спеціалістів своєї справи, діяльність якої відіграла значну роль у поліпшенні охорони здоров'я населення. Одним з них був Броніслав Станіславович Козловський (1854 - 1919 рр.), який працював у містечку Сміла Київської губернії з дуже широким діапазоном хірургічної діяльності. Був активним учасником на з'їздах хірургів. Він активно сприяв розвитку медичних знань і поширення їх серед населення. Опубліковані ним праці свідчать про глибоке знання хірургом своєї справи, пошуку нових методів та засобів лікування хворих. Козловський Б.С. підготував цілу плеяду талановитих хірургів, які продовжували справу свого вчителя та наставника [1, с. 289].

За даними Сидоренко-Зелезинської Г.М., динаміка зростання кількості хірургічних втручань у амбулаторіях та лікарнях Київської губернії приведена у Таблиці 2 [26, с. 131-132]:

Таблиця 2. Надання хірургічної допомоги у дільничних лікарняних закладах Київської губернії у 1908 - 1915 рр.