Діяльність Самаритянської секції українського Горожанського комітету у сфері охорони здоров’я (1918–1923 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДІЯЛЬНІСТЬ САМАРИТЯНСЬКОЇ СЕКЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ГОРОЖАНСЬКОГО КОМІТЕТУ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я (1918-1923 РР.)

Л.І. Давибіда

У статті розглянуто діяльність Українського Горожанського Комітету в Галичині у сфері охорони здоров'я протягом 1918-1923 рр. У системі розподілу праці товариства ці функції виконувала Самаритянська секція, тому автором з'ясовано передумови і причини її формування, охарактеризовано організаційну структуру. В ході дослідження проаналізовано напрямки діяльності членів секції, спрямовані на покращення санітарно-гігієнічних умов проживання українських військовополонених і постраждалого від військових дій цивільного населення, надання їм матеріальної та медичної допомоги.

Ключові слова: Галичина, Український Горожанський Комітет, Самаритянська секція, охорона здоров'я, Український Дім Інвалідів, епідемія.

Давыбида Л.И. Деятельность Самаритянской секции Украинского Горожанского Комитета в сфере здравоохранения (1918-1923 гг.)

В статье рассмотрена деятельность Украинского Горожанского Комитета в Галиции в деле здравоохранения в течение 1918-1923 гг. В системе разделения труда товарищества эти функции выполняла Самаритянская секция, поэтому автором выяснены предпосылки и причины ее формирования, охарактеризована организационная структура. В ходе исследования проанализированы направления деятельности членов секции, их работа по улучшению санитарно¬гигиенических условий проживания украинских военнопленных и пострадавшего от военных действий гражданского населения, а также - по оказанию им материальной и медицинской помощи.

Ключевые слова: Галиция, Украинский Горожанский Комитет, Самаритянская секция, здравоохранение, Украинский Дом Инвалидов, эпидемия.

Davybida L. I. The activity of Samaritan section of Ukrainian Horozhansky Committee in health protection (1918-1923)

The article deals with activity of Ukrainian Horozhansky Committee in health protection in Galicia during the 1918-1923 years. The health care functions were performed by Samaritan section in the Committee system. Therefore the author found preconditions and reasons for Samaritan section's appearance. He also described the organizational structure of Samaritan section. The study analyzed the activities of members of the section and their work on the improvement of sanitary living conditions Ukrainian prisoners of war and war-affected civilians. It also investigated the activities of this organization in the provision of financial and medical assistance to the population of Galicia.

Keywords: Galicia, Ukrainian Horozhansky Committee, Samaritan section, health protection, Ukrainian House of Invalids, an epidemic.

Перша світова (1914-1918 рр.), а згодом радянсько-українська (1917-1921 рр.), українсько-польська (1918-1919 рр.) і польсько-радянська (1920 р.) війни поставили український народ, по обидва боки р. Збруч, перед загрозою морального та фізичного знищення. У цих складних умовах на захист українського генофонду, інтелектуальної власності та національної самосвідомості стали громадські, культурно-просвітницькі, гуманітарні та благодійницькі товариства й організації. Одним із них був Український Горожанський Комітет (УГК) у м. Львів, Самаритянська секція якого допомагала галицьким українцям зберегти не тільки здоров'я, а й життя в умовах військового лихоліття та повоєнної розрухи. Вивчення діяльності цього товариства є актуальним як з точки зору соціальної історії, так і з позицій історії повсякденності.

Діяльність УГК як громадської інституції побіжно згадувалася у наукових розвідках В. Кубійовича [1], З. Книша [2], О. Навроцького [3], М. Лозицького, П. Карманського [4], О. Кузьми [5], М. Богачевської-Хом'як [6]. Крізь призму українсько-польських відносин та історичної біографістики УГК фігурує у працях М. Сивіцького [7] та М. Нагірного [8]. Більш детальну увагу на Самаритянську секцію звернула сучасна дослідниця О. Бежук [9], яка зробила спробу висвітлити та аналітично оцінити основні напрями благодійної активності галицького жіноцтва у її складі. Однак практично всі вищезгадані автори випускали зі свого поля зору діяльність Самаритянської секції УГК у сфері охорони здоров'я. Дане дослідження покликане виправити цей недолік. самаритянський секція український комітет

Відповідно до мети статті, її основними завданнями є: з'ясування передумов і причин формування Самаритянської секції як складової частини УГК; визначення її організаційної структури і функцій; аналіз напрямків діяльності, спрямованих на охорону здоров'я полонених українських вояків та цивільного населення Східної Галичини. Важливою джерельною базою для висвітлення проблематики, яка аналізується в статті, стали документи 462-го та 567-го фондів Центрального державного історичного архіву, м. Львів, а також мемуари О. Федак-Шепарович [10].

Після відступу українських військ та евакуації Української Національної Ради і Державного Секретаріату зі Львова 21 листопада 1918 р. українці, які залишилися на окупованих польськими військами територіях, потрапили у вкрай невигідне становище. Польська окупаційна влада не надто переймалася долею місцевого населення, яке зазнало чималих матеріальних втрат під час перманентних військових дій. Більше того, проводилися постійні реквізиції майна та оподаткування мешканців на потреби польської армії по 1 кроні від кожної кімнати у будинку. Примусове вилучення продуктів харчування потягло за собою продовольчу кризу: літр молока коштував 9 крон, а фунт м'яса - цілих 20, при цьому на одну особу припадало пів буханця хліба на тиждень [11, с.2].

Складне політичне і економічне становище робило українське населення окупованих територій беззахисним перед загрозою масового поширення інфекційних захворювань, зокрема туберкульозу, черевного та висипного тифу, червінки (дизентерія) та іспанської інфлюенци (грипу). Внести покращення у такий стан справ намагався УГК. У вітчизняній науковій думці, слідом за В. Кубійовичем, побутує думка, що УГК було засновано у листопаді-грудні 1918 р. [1]. Однак О. Федак-Шепарович, член Самаритянської секції УГК, згадує про його існування як гуманітарної установи для розподілу харчів, закуплених на кошти “американських дарів”, ще перед Листопадовим зривом [10].

5 грудня 1918 р. УГК, узгодивши перед тим свою програму з керівником польської Військової Команди генералом Т. Розвадовським, отримав дозвіл від Адміністративного відділу Тимчасового урядового комітету у Львові на діяльність, спрямовану на “заспокоєння щоденних потреб і охорони українського населення у Львові” [12, арк.1]. На початковому етапі робота комітету справді обмежувалася лише територією львівської громади. Пізніше, коли з відступом українських військ за Збруч 16-17 липня 1919 р. Східна Галичина повністю опинилася у руках поляків, постала потреба у поширенні гуманітарної опіки на цілу територію краю. Розширилися також і завдання УГК. Всі ці зміни знайшли відображення у статуті товариства, затвердженому рескриптом Намісництва у Львові 21 червня 1920 р. Відповідно до нього програмною ціллю УГК проголошувалася моральна, матеріальна, санітарна, правова і педагогічна допомога українському населенню Галичини, постраждалому внаслідок воєнних дій [13, арк.4]. Фінансовою опорою УГК були пожертви української діаспори та місцевих благодійників. Статут також передбачав створення окружних і місцевих осередків товариства. Протягом 1920-1921 рр. було утворено локальні горожанські комітети у 44 містах та містечках Східної Галичини. Однак функціонували вони нелегально, оскільки польські чиновники усіляко затягували процес їхньої реєстрації, посилаючись на неправильне оформлення статутних документів [12, арк.24-25].

Зважаючи на чималий обсяг роботи, у товаристві було виділено сім основних секцій відповідно до певного роду завдань: запомогову, полонених та інтернованих, посередництва праці, правової допомоги, шкільну, торгово-промислову і самаритянську [12, арк.13]. На думку Бежук О., Самаритянська секція розпочала свою діяльність ще 29 листопада 1918 р., а першою її головою була О. Мриць. Членами секції також були Бачинська О., Воєвідкова Л., Ковалівна М., Боберська М., Кобринська І., Косевич О., Кривокульська О., Устиянович М., Грабович М. [9, с.144].

О. Федак-Шепарович у своїх спогадах стверджувала, що офіційно Самаритянську секцію протягом 1918 р. очолювала О. Косевич, але ніяких зборів, вибору виділу, засідань чи протоколів не було, а касовими справами керував голова Горожанського Комітету С. Федак. Всі члени секції були рівнозначними і сумлінно виконували свої обов'язки [10]. Пізніше, у травні 1919 р. керівництво самаритянською секцією взяв на себе лікар М. Панчишин, який згадується як її голова в установчих документах 1920 р. [14, арк.2].Українського Червоного хреста в Галичині тоді не існувало, тому самаритянська секція УГК фактично підміняла його, виконуючи стандартні для цієї організації функції: опікувалася полоненими українськими вояками та інтернованими цивільними особами, займалася боротьбою з масовими інфекційними недугами, надавала безкоштовну медичну допомогу та ліки цивільному населенню. Відповідно до цієї діяльності секція поділялася на такі відділи: 1) бюро статистично-інформаційне, яке складало списки полонених, вело статистику поширення інфекційних захворювань тощо; 2) відділ опіки над полоненими, інтернованими і політичними в'язнями поза Львовом; 3) відділ опіки над цивільним населенням [15, арк.1].Основний акцент харитативної активності українських “самаритян” у справі охорони здоров'я був направлений на допомогу військовополоненим та інтернованим - найбільш незахищеній верстві населення. По мірі просування польських військ територією Східної Галичини зростала кількість взятих в полон вояків та арештованих цивільних. За підрахунками М. Лозицького всього було ув'язнено близько 250 тис. осіб різної статі та віку, а декого позбавляли волі навіть по-кілька разів: “Священики, учителі, урядники, вільні професії, селяни, міщани, робітники старці, жінки і діти - все йде до в'язниць і таборів інтернованих” [4]. Науковець М. Сивіцький дещо скромніший у своїх підрахунках. За його даними, через спеціальні табори у Львові, Перемишлі, Пікуліцах біля Перемишля, Вадовіцах, Вісничі, Тернополі, Модліні, Дембліні, Щипйорні, Стшалкові біля Познані, під Калішем, у Бресті, Томашові й інших місцевостях пройшло до 100 тисяч галицьких українців, людей, найбільше заангажованих у суспільно-політичній діяльності [7, с.59].

1 лютого 1919 р. між польською та українською сторонами було укладено договір щодо дотримання правил гуманного поводження з полоненими, який був скріплений додатковою угодою 11 березня 1919 р. в присутності Швейцарського комітету для охорони полонених. Однак польський уряд порушив умови, ув'язнивши українських делегатів В. Охримовича та К. Студинського [14, арк.26]. Поводження з українськими полоненими було жахливим, вони змушені були терпіти щоденні побої та знущання з боку своїх охоронців. Один з полонених, Ю. Джигало, писав про східно-галицькі тюрми: “В вагони замикають нас, як худобу, і не випускають навіть при конечній потребі. В Чорткові було найгірше, людий прибувало завсігди по кількасот. На тиф гинуло по кілька в день. Решта ходили, як мертві, хліба не дають, насікомів в великій скількости, не дають людям спокою, на роботу гонять щодня, харч неможливий, як для худоби” [16, арк.30].

Санітарний стан бараків, де утримували полонених, не витримував жодної критики. Польська влада не переймалася їхньою дезінфекцією доти, доки через масове поширення інфекційних хвороб, передусім висипного і черевного тифу та дизентерії, не почали гинути вартові [17, арк.2]. Представники Самаритянської секції, одержавши відповідні дозволи, відвідували табори, вивчали першочергові санітарні потреби інтернованих і поширювали серед них білизну, одяг, взуття, харчі тощо. У 1918-1919 рр. з метою закупівлі цих засобів було витрачено понад 3 млн. крон [14, арк.5].

Іншою суспільно важливою складовою діяльності секції була опіка над українськими військовими інвалідами. Загальна їхня кількість у Східній Галичині була 35 000 осіб: 25 000 отримали інвалідність в ході Першої Світової війни, а ще 10 000 - під час українсько-польської та у таборах полонених. Польська держава опікувалася тільки інвалідами зі Світової війни, виділяючи їм скромну пенсію, інші ж були покинуті владою напризволяще. Тому “самаритяни” планували побудувати притулок і шпиталь для осіб, що повністю або частково втратили дієздатність під час військових дій, оскільки 25% інвалідів потребували сталої медичної допомоги і навіть оперативного хірургічного втручання, не будучи цілком вилікуваними [14, арк.45]. Однак катастрофічний брак коштів перешкоджав реалізації цього задуму.

1 вересня 1920 р. Самаритянська секція відчинила двері Українського Дому Інвалідів. Приміщення для цього закладу надало товариство “Дністер”. Інвентар на 25 ліжок частково закупили за рахунок громадських пожертв, а частково отримали в подарунок від львівського відділу Американського Червоного Хреста. Керівництвом у закладі для інвалідів і медичною допомогою в ньому займалися відомий лікар М. Музика і студент-медик С. Кривокульський [16, арк.33].

Близько 1 000 осіб, що отримали каліцтво під час бойових дій, не могли обійтися без протезування. Але далеко не кожен інвалід міг придбати собі протез, середня вартість якого складала 10 $. Тому керівництво секції планувало налагодити їхнє виробництво у Львові, відкривши протезну фабрику [14, арк.47]. З цією метою воно зверталося до української діаспори в Америці з проханням закупити устаткування [18, арк.1]. Однак коштів на відкриття фабрики не вистачило, натомість при Українському Домі Інвалідів успішно діяв ремісничий цех, де мешканці притулку під керівництвом лікарів І. Куровця, Я. Зельцера та майстрів І. Білецького і Т. Преторюса займалися виробництвом ортопедичних артикулів для калік [19, арк.1].

Чудово розуміючи, що голод і недоїдання підривають здоров'я населення, Самаритянська секція надсилала численні петиції до міжнародної спільноти, в яких повідомляла про продовольчі проблеми в повітах Косів, Коломия, Надвірна, Богородчани, Калуш, Долина, Стрий, Сколе, Дрогобич, Самбір, Старий Самбір, Сянок, Лісько, спровоковані військовими реквізиціями [20, арк.3]. Щоб допомогти українським міщанам Львова, з фондів секції було виділено 36 000 польських марок на відкриття закладу громадського харчування “Дешева харчівня” за адресою вул. Домініканська, 11 [15, арк.1]. Слід відзначити, що за прикладом львівського осередку повітові комітети УГК розгорнули власну допомогу полоненим, інтернованим та інвалідам. Дешеві харчівні та польові кухні постали у багатьох містах Галичини, де знаходились суди й тюрми, а саме: в Коломиї, Перемишлі, Самборі, Чорткові, Станиславові, Стрию, Тернополі, Бережанах, Підгайцях. Там, де не було жіночих секцій або вони припинили свою діяльність, українські греко-католицькі священики залучали жінок до благодійної роботи та заснування товариств, що могли б координувати такого роду працю [9, с.146; 6, с.193].

Самаритянська секція в співпраці з членами Українського Лікарського Товариства (УЛТ) робила все можливе, щоб забезпечити постраждале внаслідок війни українське населення Галичини якісною медичною допомогою. Всі лікарі-українці Львова зобов'язалися надавати безплатну лікарську поміч широким верствам бідних мешканців, при цьому займалися як ординацією у своїх домівках, так і відвідинами тяжкохворих у їхніх помешканнях. Також була можливість лікуватися у “Народній Лічниці”. Основною проблемою, з якою доводилося стикатися лікарям та їхнім пацієнтам, була висока ціна на медичні препарати. Спершу УГК оплачував рахунки найбідніших хворих в аптеках, однак з огляду на брак фондів не міг вдовольнити всі їхні потреби. Тому Самаритянська секція вирішила створити власні склади ліків в найбільших містах Галичини. Перший такий заклад було відкрито у Львові по вул. Зофії, 25. Керував ним Др. М. Музика. Схожі аптекарські склади повинні були відкритися також в Перемишлі, Станиславові, Тернополі, Коломиї, Стрию, Жовкві, Самборі, Бережанах, Чорткові, Золочеві, але цьому знову ж таки завадили брак коштів та тиск з боку польських можновладців [16, арк.35].

До специфічної діяльності Самаритянської секції у сфері охорони здоров'я належав догляд за гігієною українських дітей і молоді, в тому числі і так звана шкільна гігієна. Представники організації наглядали за санітарним станом українських народніх і середніх шкіл, бурс, захоронок і сиротинців. Систематичні огляди, які проводилися ними, дозволили ствердити той факт, що в 1920 р. у 90% місцевих українських дітей шкільного віку спостерігалося збільшення лімфатичних вузлів, спровоковане бактеріями туберкульозу, або власне туберкульоз шкіри чи кісток [16, арк.33].

Програма діяльності Самаритянської секції у сфері охорони здоров'я цивільного населення включала в себе боротьбу з епідемічними захворюваннями. Це завдання було надзвичайно актуальним в умовах повоєнної розрухи та антисанітарії, які були головними стимулами поширення інфекційних недуг у Галичині. За урядовою статистикою на українських землях у складі Польщі наприкінці 1919 р. - на початку 1920 р. хворіло на висипний тиф 45 093 осіб, з них 4 43б померло (9,6%). У чесності цих статистичних даних сумнівався навіть директор Окружного Управління Охорони Здоров'я у Львові Др. С. Миколайський, за версією якого у Східній Галичині було більше 100 000 хворих. Полковник-лікар Др. Годлєвський, головний комісар у справі подолання тифу, допускав ще більш вражаючі цифри: 250 000 випадків інфікування при 10¬25% смертності, тобто 25 000 померлих щомісяця [21, арк.6].

Протиепідемічними заходами в краю керував Центральний комітет у справах боротьби з висипним тифом (Цекадур), утворений за розпорядженням міністра охорони здоров'я 1 серпня 1919 р. З січня 1920 р. на східних кресах діяли також спеціальні епідемічні комісії, які повинні були на місцях здійснювати контроль за діяльністю епідеміологів та санітарних колон [22]. Якщо західній частині Галичини справді приділялася посилена медико-санітарна допомога, то боротьба з епідемією у східній її частині, населеній переважно українцями, носила суто формальний характер. Переважна більшість задіяних у боротьбі з інфекцією поляків, від звичайних санітарів і до чиновників високого рангу, відносилися до місцевого населення нелояльно, а подекуди і з яскраво вираженим шовінізмом. Наприклад, санітарний шеф С. Миколайський зробив заяву, що в Східній Галичині тиф вигасне сам, а Західну - слід рятувати всіма силами, тому з 341 дезінфектора для першої припало всього 116. Керівник польської санітарної колони у Заліщиках брутально поводився з хворими і брав хабарі за виписку реконвалісцентних зі шпиталю. Шовінізм проявлявся і у відношенні до українських спеціалістів. Зокрема Др. А. Алексевича, епідеміолога і керівника епідемічного шпиталю на Клепарові у Львові, українця за національністю, звільнили з посади через відмову скласти присягу польській державі попри розпал епідемії і в умовах відсутності кваліфікованих працівників [21, арк.9- 10]. Чимало українських лікарів, медиків і санітарів взагалі було інтерновано.

Такий стан справ викликав занепокоєння української національної еліти, що входила до складу УГК. УЛТ і Самаритянська секція за власний рахунок видали відозву до населення у справі поширення висипного тифу в кількох тисячах примірників і поширили її територією краю. Також вони неодноразово зверталися до польських колег з пропозицією кооперації у боротьбі з епідемією на правах внутрішньої автономії українських санітарних колон, обіцяючи надати власний персонал, інструментарій та медичні матеріали, однак Цекадур вперто ігнорував ці звернення [21, арк.2].

Надзвичайний комісаріат у справі боротьби з тифом у Львові, попри те, що офіційно закликав Самаритянську секцію до співпраці, на практиці відмовлявся приймати на роботу працівників з українськими кваліфікаційними свідоцтвами [21, арк.7]. Самостійно організувати діяльність протиепідемічних шпиталів і санітарних експедицій секція не могла, справедливо побоюючись реквізицій і конфіскацій майна, оскільки такі прецеденти уже були в “Народній Лічниці”. У відповідь на телеграму посла у Парижі Ф. Савченка, в якій він розпитував про потреби Самаритянської секції і засвідчував готовність українських жінок Франції надати матеріальну допомогу, М. Панчишин просить надсилати ліки й обладнання через іноземні місії Червоного Хреста, бо в іншому разі вони не дійшли б до адресата [21, арк.8-9].

Хоча діяльність УГК та його секцій носили яскраво виражений благодійницький і харитативний характер, а товариство було гуманітарним та аполітичним, воно постійно наштовхувалося на протидію польської влади. Значною мірою це було пов'язано з тим, що УГК об'єднував і консолідував національну еліту та свідомих представників українського народу навколо спільної ідеї - допомоги знедоленим співвітчизникам, що постраждали від польської військової і правоохоронної агресії. Постійне зростання авторитету громадської організації в очах місцевого населення непокоїло польську поліцію, яка навіть не намагалася приховувати свої ксенофобські і шовіністичні настрої. Не могло не дратувати окупаційну владу також і листування, яке вела Самаритянська секція з міжнародними санітарно-гігієнічними об'єднаннями, зокрема Червоним Хрестом, викриваючи бездіяльність поляків у справі охорони здоров'я на території Східної Галичини. Тому вишукувалися будь-які приводи, щоб обмежити і заборонити існування комітету.

Спершу робилися різноманітні перешкоди щодо реєстрації товариства та його статуту, а також статутних документів філій УГК. Пояснювалося це недоліками, допущеними в процесі створення документації. Однак з листопада 1920 р. у роз'ясненнях Намісництва фігурувала вже інша причина - проти комітету розпочалося кримінально-процесуальне розслідування. Його наслідком стало розпорядження Дирекції державної поліції у м. Львів від 19 жовтня 1921 р. про припинення діяльності УГК. Президента товариства С. Федака, віце-президента М. Галущинського, секретаря В. Целевича та урядовців О. Навроцького та Б. Гнатевича заарештували за “антидержавну діяльність” [14, арк.53]. Приводом до посилення репресій польською владою став замах на життя Ю.Пілсудського та львівського воєводи К. Грабовського, який здійснив місяцем раніше, 25 вересня 1921 р., син С. Федака, член Української Військової Організації [22]. УГК та Самаритянська секція були змушені перейти на нелегальне становище, продовжуючи свою діяльність підпільно ще протягом 1922-1923 рр.

Отже, війни, розпад Австро-Угорської імперії, втрата власної державності та польська окупація Галичини поставили місцеве українське населення у вкрай незручне політичне, економічне і санітарно- гігієнічне становище. Польський уряд не надто переймався соціально-побутовими умовами проживання українців, а постійні військові реквізиції провокували продовольчу кризу, голод, ослаблення імунітету і, як наслідок, поширення інфекційних хвороб: черевного і висипного тифу, туберкульозу, трахоми, грипу, дизентерії та інших. Українська національна еліта з метою захисту свого народу створила наприкінці 1918 р. громадську організацію УГК, діяльність якого у скорому часі охопила не тільки Львів, а й усю Галичину. Структурним відділом УГК, що займався справами охорони здоров'я, була Самаритянська секція. В умовах відсутності представників Українського Червоного Хреста, це була єдина у Східній Галичині організація, яка надавала санітарну і гуманітарну допомогу полоненим українським воякам та інтернованим, займалася боротьбою з масовими інфекційними недугами, надавала безкоштовну медичну допомогу та ліки цивільному населенню, опікувалась військовими інвалідами та шкільною молоддю. Члени секції, у порозумінні з УЛТ, успішно виконували практично всі програмні функції. Найменш вдалими були протиепідемічні заходи товариства, які обмежилися тільки виданням охоронної інструкції для українського населення. Це зумовлювалося недовірою польської влади до УГК та її небажанням співпрацювати з українцями. Напружені відносини вилилися спершу в постійну бюрократичну тяганину і зволікання із наданням дозволів на розширення організації, а згодом - у заборону діяльності товариства у жовтні 1921 р. та поліційні репресії проти його керівництва. Але навіть перебуваючи на нелегальному становищі у 1922¬1923 рр., Самаритянська секція продовжувала дбати про охорону здоров'я українського населення Східної Галичини, передавши згодом свої функції легальним інституціям, одним з яких було вже згадане УЛТ. Діяльність останнього також потребує ретельнішого вивчення з позицій соціальної історії, а отже є перспективною темою для досліджень.

Джерела та література

1. Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II) : у 10 томах [Електронний ресурс]. - Париж, Нью-Йорк, 1957. - Т. 2. - 1957. - Режим доступу: http://litopys.org.ua/encycl/euii033.htm

2. Книш З. Підґрунтя УВО [Електронний ресурс] / З. Книш // Початки УВО в Галичині - ІІ. Статті й матеріяли до діяння Української Військової Організації. - Режим доступу: http://gua.convdocs.org/docs/636/index-53227.html?page=2

3. Навроцький О. Початки УВО у Львові[Електронний ресурс] / О. Навроцький // Початки УВО в Галичині - ІІ. Статті й матеріяли до діяння Української Військової Організації. - Режим доступу: http://gartua.io.ua/s212432/pochatki_uvo_v_galichini

4. Лозицький М. Крівава Книга. Частина ІІ. Українська Галичина під окупацією Польщі в рр. 1919-1920 / М. Лозицький, П. Карманський. - Відень: Видання Уряду Західно-Української Народньої Республіки , 1921. - 249 с.

5. Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. / О. Кузьма. - Львів, 1931. - 490 с.

6. Богачевська-Хом'як М. Білим по білому: Жінки у громадському житті України 1884-1939 / М. Богачевська-Хом'як. - К.: Либідь, 1995. - 424 с.

7. Сивіцький М. Історія польсько-українських конфліктів / М. Сивіцький ; [пер. з пол. Є. Петренко]. - К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. - Т. 1. - 344 с.

8. Нагірний М. Степан Федак. До 150-річчя забутого філантропа [Електронний ресурс] / М. Нагірний. - Режим доступу: http://kmoun.i nfo/n ews/vi ew/450 .html

9. Бежук О. М. Благодійна діяльність самаритянської секції Українського горожанського комітету у Львові / О. М. Бежук // Держава та армія: [зб.наук.праць / відпов. ред. Л. Є. Дещинський]. - Львів: Видавництво Національного університету "Львівська політехніка", 2011. - № 693. - С. 142-147.

10. Федак-Шепарович О. Український Червоний Хрест у Львові 1918-1919 [Електронний ресурс] / О. Федак-Шепарович. // Вісті комбатанта. - 1961. - № 6. - Режим доступу: http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2013/05/1918-1919.html

11. З того боку бойової лінії // Діло. - 1918. - Ч. 269. - С. 2.

12. Центральний державний історичний архів України, м. Львів (далі - ЦДІАЛ України), ф. 462, оп. 1, спр. 2, 32 арк.

13. ЦДІАЛ України, ф. 462, оп. 1, спр. 1, 41 арк.

14. ЦДІАЛ України, ф. 462, оп. 1, спр. 3, 68 арк.

15. ЦДІАЛ України, ф. 462, оп. 1, спр. 52, 9 арк.

16. ЦДІАЛ України, ф. 462, оп. 1, спр. 58, 58 арк.

17. ЦДІАЛ України, ф. 462, оп. 1, спр. 63, 9 арк.

18. ЦДІАЛ України, ф. 462, оп. 1, спр. 179, 3 арк.

19. ЦДІАЛ України, ф. 462, оп. 1, спр. 181, 21 арк.

20. ЦДІАЛ України, ф. 567, оп. 1, спр. 209, 9 арк.

21. ЦДІАЛ України, ф. 462, оп. 1, спр. 65, 34 арк.

22. Wysocki Aleksander. Sytuacja epidemiologiczna w okresie wojny polsko-sowieckiej 1919-1920 [Електронний ресурс] / Aleksander Wysocki // Biuletyn wojskowej stuzby archiwalnej. - 1997. - Nr. 20. - Режим доступу: http://archiwumcaw.wp.mil.pl/biuletyn/b20/b20_6.pdf

Размещено на Allbest.ru