Українська еміграція в Німеччині міжвоєнного періоду в мемуарах сучасників: спогади Михайла Селешка в фондах архіву ОУН в Києві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська еміграція в Німеччині міжвоєнного періоду в мемуарах сучасників: спогади Михайла Селешка в фондах архіву ОУН в Києві

Д.В. Бурім

Німеччина була однією з країн, де в міжвоєнний період сконцентрувались не тільки українські політичні, військові, а й потужні інтелектуальні сили - українська інтелігенція, вчені, діячі культури та студіююча молодь.

Українці в Німеччині міжвоєнного періоду та часів Другої світової війни були об'єднані у допомогові, професійні, студентські, наукові, громадсько-політичні та інші організації та товариства.

Важливим джерелом для вивчення історії життя та діяльності українців у Німеччині є мемуарна література - спогади українців, які проживали в Німеччині в міжвоєнний період, в роки Другої світової війни та в повоєнні часи. Серед них такі як: Зиновій Книш «На порозі невідомого (спогади з 1945 року)» (Париж, 1955), Володимир Кубійович «Мені 70» (Париж; Мюнхен, 1970), Володимир Кубійович «Українці в Генеральній Гзбернїї 1939-1941. Історія Українського Центрального Комітету» (Чикаго, 1975), Володдимир Кубійович «Мої друзі, співробітники, колеги» (Мюнхен, 1984), Володимир Кубійович «Мені 85» (Париж; Мюнхен, 1985), Лев Ребет «Світла і тіні ОУН» (Мюнхен, 1964), Олена Отт-Скоропадська «Остання з роду Скоропадських» (Львів, 2013), Наталія Полонська-Василенко «Спогади» (Київ, 2011), Улас Самчук «Планета Ді-Пі» (Вінніпег, 1979), Михайло Селешко «У кігтях гестапо» (Київ, 1996), Юрій Шевельов. «Я, мені, мене... (і довкруги)». Спогади. У двох томах (Харків; Нью-Йорк, 2001), «Пропам'ятна книга Данціґерів. Історичні нариси та спомини колишніх студентів Політехніки Вільного Міста Данціґу. 1921-1945» (упорядник Володимир Шиприкевич) (Філадельфія; Торонто; Нью-Йорк, 1979), «Українці в Берліні 1918-1945. Пропам'ятний збірник доповідей і спогадів з життя і діяльності українців у Берліні з нагоди З'їзду 5 вересня 1981 р. в Шератон готелі в Торонто, Канада» (упорядники В. Яріш, М. Сулима та ін.; ред. В. Верига) (Торонто, 1996) та інші. українська еміграція німеччина міжвоєнний

В Архіві Організації українських націоналістів в місті Києві, у особовому фонді одного з провідних діячів ОУН Михайла Селешка зберігається частина його праці з історії української еміграції в Німеччині міжвоєнного періоду та часів Другої світової війни. Її фрагмент подано у додатках до публікації.

Ключові слова: українська еміграція в Німеччині, Архів Організації українських націоналістів у Києві, мемуари, Михайло Селешко, Олена Отт-Скоропадська, Юрій Шевельов, Володимир Шиприкевич, Василь Яріш, Михайло Сулима, Василь Верига, Володимир Кубійович, Улас Самчук, Наталія Полонська-Василенко, Лев Ребет, Зиновій Книш.

Германия была одной из тех стран, где в межвоенный период сконцентрировались не только украинские политические, военные, но и мощные интеллектуальные силы - украинская интеллигенция, ученые, деятели культуры и студенчество.

Украинцы в Германии межвоенных лет и периода Второй мировой войны были объединены в профессиональные, научные, студенческие, общественно-политические и другие организации и общества.

Важным источником для изучения истории жизни и деятельности украинцев в Германии есть мемуарная литература - воспоминания украинцев, которые проживали в Германии в межвоенный период, в годы Второй мировой войны и в послевоенное время. Среди них такие как: Зиновій Книш «На порозі невідомого (спогади з 1945 року)» (Париж, 1955), Володимир Кубійович «Мені 70» (Париж; Мюнхен, 1970), Володимир Кубійович «Українці в Генеральній Гебернїї. 1939-1941. Історія Українського Центрального Комітету» (Чикаго, 1975), Володдимир Кубійович «Мої друзі, співробітники, колеги» (Мюнхен, 1984), Володимир Кубійович «Мені 85» (Париж; Мюнхен, 1985), Лев Ребет «Світла і тіні ОУН» (Мюнхен, 1964), Олена Отт-Скоропадська «Остання з роду Скоропадських» (Львов, 2013),

Наталія Полонська-Василенко «Спогади» (Киев, 2011), Улас Самчук «Планета Ді-Пі» (Виннипег, 1979), Михайло Селешко «У кігтях гестапо» (Киев, 1996), Юрій Шевельов. «Я, мені, мене... (і довкруги)». Спогади. У двох томах (Харьков; Нью-Йорк, 2001), «Пропам'ятна книга Данціґерів. Історичні нариси та спомини колишніх студентів Політехніки Вільного Міста Данціґу. 1921-1945» (Володимир Шиприкевич) (Филадельфия; Торонто; Нью-Йорк, 1979), «Українці в Берліні 1918-1945. Пропам'ятний збірник доповідей і спогадів з життя і діяльності українців у Берліні з нагоди З'їзду 5 вересня 1981 р. в Шератон готелі в Торонто, Канада» (В. Яріш, М. Сулима; ред. В. Верига) (Торонто, 1996) и другие.

В Архиве Организации украинских националистов в городе Киеве, в фонде одного из ведущих деятелей ОУН Михаила Селешко хранится часть его работы по истории украинской эмиграции в Германии межвоенного периода и времени Второй мировой войны, которая публикуется в статье.

Ключевые слова: украинская эмиграция в Германии, Архив Организации украинских националистов в Киеве, мемуары, Михаил Селешко, Олена Отт-Скоропадская, Юрий Шевелев, Владимир Шиприкевич, Василий Яриш, Василий Верига, Владимир Кубийович, Улас Самчук, Наталья Полонская-Василенко, Лев Ребет, Зиновий Кныш.

Germany of the interwar period was one of the countries where Ukrainian forces have been concentrated not only as political and military representatives - but also as powerful intellectuals, scientists, artists and the student youth.

In Germany of the interwar period and the World War II, Ukrainians were united in the supporting, professional, student, academic, social and political and other types of organizations and communities.

An important source for the history of life and activity of Ukrainians in Germany is the memoir literature - memories of Ukrainians living in Germany of the interwar period, during the World War II and in post-war years. Among them are: Zynoviy Knysh “On the Threshold of the Unknown (Memories of 1945)” (Paris, 1955), Volodymyr Kubiyovych “Ukrainians in the General Government. 1939-1941. The History of the Ukrainian Central Committee” (Chicago, 1975), Volodymyr Kubiyovych “My Friends, Fellow Workers, Colleagues” (Munich, 1984), Volodymyr Kubiyovych “I am 85” (Paris, Munich, 1985), Leo Rebet “Lights and Shadows of the OUN” (Munich, 1964), Olena Ott-Skoropadska “The Last of the Skoropadsky Family” (Lviv, 2013), Natalia Polonska- Vasylenko “Memories” (Kyiv, 2011), Ulas Samchuk “Planet DP”, (Winnipeg, 1979), Mykhaylo Seleshko “In the Claws of the Gestapo” (Kyiv, 1996), Yuriy Shevelov “I, Me, Myself... (and Around)” Memories. In two volumes (Kharkiv, New York, 2001), “The Commemorative Book of Danziger. Historical Essays and Memories of Former Students of the Polytechnic of the Free City of Danzig. 1921-1945” (compiled by Volodymyr Shyprykevych) (Philadelphia, Toronto, New York, 1979), “Ukrainians in Berlin 1918-1945. A Commemorative Collection of Reports and Memories of the Life and Activities of Ukrainians in Berlin on the Occasion of the Congress on September 5, 1981 at the Sheraton Hotel in Toronto, Canada” (compiled by V. Yarish, M. Sulyma et al., edited by V. Veryha ) (Toronto, 1996) and others.

The part of the work on the history of Ukrainian immigration in Germany of the interwar and the World War II periods by one of the OUN leaders Mychaylo Seleshko is being kept in the Archive of the Organization of Ukrainian Nationalists in Kyiv, in his personal fund. The fragment of this work is presented in the annexes to the publication.

Keywords: Ukrainian immigration in Germany, Archive of the Organization of Ukrainian Nationalists in Kyiv, memoirs, Mykhaylo Seleshko, Olena Ott-Skoropadska, Yuriy Shevelov, Volodymyr Shyprykevych, Vasyl Yarish, Mykhaylo Sulyma, Vasyl Veryha, Volodymyr Kubiyovych, Ulas Samchuk, Natalia Polonska-Vasylenko, Leo Rebet, Zynoviy Knysh.

Німеччина була однією з країн, де в міжвоєнний період сконцентрувались не тільки українські політичні, військові, а й потужні інтелектуальні сили - українська інтелігенція, вчені, діячі культури та студіююча молодь. Після Першої світовій війні на території Німеччини в таборах військовополонених (Раштат, Вецляр, Зальцведель) перебувало - за різними оцінками - близько 100.000 українців, переважна більшість з яких повернулась на Україну [51-53; 55-56; 73; 77-81]. У 1920-1930-ті роки після поразки Українських визвольних змагань 1917-1921 років, за підрахунками сучасних українських дослідників, в Німеччині проживало приблизно 15.000 українців (крім того, тимчасова економічна еміграція з Західної України) [51-53; 55-56; 73; 77-81].

Про стан українських емігрантів в Німеччині повідомляв о. д-р Петро Вергун в аналітичному документі «Приблизні статистичні дані про стан українців у Німеччині», який був ним пересланий до Риму у 1930-х роках та зберігається у Василіанському архіві в Римі. Він подає таку інформацію стосовно кількості українців: «всіх українців у Німеччині тоді було 20.000 душ, але за урядовими джерелами годі цю цифру докладно устійнити, бо в тих емігрантів, що мали польські паспорти, не було зазначено їх віровизнання. Тому то можна сміло сказати, що всіх українців в Німеччині було біля 30.000 душ. ... Більшими групами вони жили по містах, але найбільш були розпорошені по економіях: по одному або по двох. В самому Берліні буде понад 1.000 душ, не вчисляючи так зв. малоросів. Берлінські українці в більшості на поліції не оголошені; вони живуть на підроблених документах...» [68, с. 22-23].

Пізніше, наприкінці 1930-х років, чисельність української еміграції суттєво збільшилась внаслідок окупації Угорщиною Карпатської України та викликаної нею нової хвилі емігрантів-українців до Третього рейху [2; 3; 18; 42-50; 51-53; 55-56; 59-61; 73; 77-81; 85; 91-94; 98]. З вибухом Другої світової війни в 1939 році почалась масова еміграція українців на Захід, спершу до окупованої німцями Польщі, а з Польщі - до Німеччини [2-3; 18; 42-50; 51-53; 55-56; 59-61; 73; 77-81; 85; 91-94; 98]. Українська еміграція до Німеччини знову посилилася по окупації німцями Франції та Бельгії, де у міжвоєнний період жили та працювали емігранти з України. Найбільший наплив українців до Німеччини почався у 1941-1942 роках, після того, як німецька армія окупувала українські землі, що знаходились у складі СРСР. За статистикою Української Установи Довіри в Берліні, в 1943-му році було лише із Західної України 800.000 молодих людей на праці в Німеччині. Ця статистика не охоплює великої маси робітників, привезених зі східноукраїнських земель [81, с. 212].

О. доктор Петро Вергун, голова греко- католицької церкви в Німеччині періоду Другої світової війни, у своєму «Життєписі», написаному 1956 року, писав, що було «разом усіх один і пів (1,5) мільйона лишень українців-католиків в Німеччині» [81, с. 208225].

Голова Української Установи Довіри доктор Микола Сушко писав: «Лишень у границях Німеччини, включно з Австрією та Чехословаччиною, за виключенням Польщі, принайменше 2 мільйони українців жили в 1944році» [81, с. 212].

У своїй публікації «Робітництво» український історик Богдан Кентржинський писав про стан українців в Німеччині в часи Другої світової війни таке: «В Німеччині є коло 3 мільйони українських робітників. До робітників зараховуємо всю українську еміграцію, бо серед неї лише дуже мало самостійних людей. Українці працюють в заводах, при будовах, в сільському господарству, при залізниці, по дорогах, в організації Тодта, в транспортових колонах, при будові заводів, при земельних роботах, при будові украплень і т. д. В число 3 мільйони входять коло 2 мільйони українських робітників з східноукраїнських земель, що вважаються цивільними полоненими і носять нашивку ОСТ. Між ними є коло 750 000 чоловіків і 1 250 000 жінок, дівчат та дітей. ... З українських земель Генерал- Губернаторства є коло 0,5 мільйони робітників, жінок і дітей, з чого 250 000 чоловіків і 250 000 жінок та дітей. . Сюди враховуються також ті українці, що їх звільнено свого часу з полону, куди вони попали з польської армії і що ще й нині працюють в Німеччині. Решту коло 0,5 мільйона творять полонені з совєтської армії, стара еміграція та всі ті українці, що поприїздили до Німеччини на працю з інших європейських держав. Щодо скількості воєннополонених, то урядово подають, що їх є разом в Німеччині з Генерал-Губернаторством коло 150 000. Багато таборів є, що в них зовсім не переведено розподілу по національностям. Ті мільйонові цифри полонених, що подавались німцями в 1941 році, складались в більшості з українців. Треба припускати, що їх є отже значно більше, як подають урядово. Не виключено, що велика їх кількість вигинула і дійсно остало тільки 150 000» [2, с. 1-9; 85, с. 597-623].

Українці в Німеччині міжвоєнного періоду та часів Другої світової війни були об'єднані у допомогові, професійні, студентські, наукові, громадсько-політичні, релігійні та інші організації та товариства; діяли українські греко- католицькі та православні громади [2-3; 6-22; 25-32; 35; 54-56; 62-68; 72; 74-79; 86; 89-97].

Важливим джерелом для вивчення історії життя та діяльності українців у Німеччині є мемуарна література - спогади українців, які проживали в Німеччині в міжвоєнний період, в роки Другої світової війни та в повоєнні часи. Серед них такі як: Зиновій Книш «На порозі невідомого (спогади з 1945 року)» (Париж, 1955), Володимир Кубійович «Мені 70» (Париж; Мюнхен, 1970), Володимир Кубійович «Українці в Генеральній Гебернії. 19391941. Історія Українського Центрального Комітету» (Чикаго, 1975), Володимир Кубійович «Мої друзі, співробітники, колеги» (Мюнхен, 1984), Володимир Кубійович «Мені 85» (Париж; Мюнхен, 1985), Лев Ребет «Світла і тіні ОУН» (Мюнхен, 1964), Олена Отт-Скоропадська «Остання з роду Скоропадських» (Львів, 2013), Наталія Полонська-Василенко «Спогади» (Київ, 2011), Улас Самчук «Планета Ді-Пі» (Вінніпег, 1979), Михайло Селешко «У кігтях гестапо» (Київ, 1996), Юрій Шевельов. «Я, мені, мене... (і довкруги)». Спогади. У двох томах (Харків; Нью-Йорк, 2001), «Пропам'ятна книга Данціґерів. Історичні нариси та спомини колишніх студентів Політехніки Вільного Міста Данціґу. 1921-1945» (упорядник Володимир Шиприкевич) (Філадельфія; Торонто; Нью-Йорк, 1979), «Українці в Берліні 1918-1945. Пропам'ятний збірник доповідей і спогадів з життя і діяльності українців у Берліні з нагоди З'їзду 5 вересня 1981 р. в Шератон готелі в Торонто, Канада» (упорядники В. Яріш, М. Сулима та ін.; ред. В. Верига) (Торонто, 1996) та інші [1-3; 43; 46; 50; 54; 59-61; 63-64; 67-68; 70-71; 74-76; 81-82; 87-90].

В Архіві Організації українських націоналістів в місті Києві, у особовому фонді одного з провідних діячів ОУН Михайла Селешка зберігається частина його неопуб- лікованої праці - спогади про українців в Німеччині міжвоєнного періоду та часів Другої світової війни [3; 83-84].

Архів ОУН у Києві являє собою одну з найбільших в Україні недержавних установ, де зібрано документи з історії українського націоналізму та українського національно- визвольного руху в ХХ столітті. В архіві зберігається декілька десятків тисяч документів Організації українських націона- лютів та інших українських політичних партій і організацій. Хронологічно документи охоплюють період від початку 20-х рр. ХХ століття і до сьогодення [37-41; 83-85].

Документи ОУН, що знаходяться в архіві становлять дві великі групи: перша - це документи єдиної організації (до початку Другої світової війни); друга - це переважно документи ОУН під проводом Андрія Мельника (після розколу ОУН в 1940 р.) та ідейно близьких їй організацій. Переважну більшість складають документи про діяльність ОУН на еміграції і менша частина документів походить з українських земель. Документи з України відносяться головним чином до 1941-1942 рр., а також до періоду української незалежності, коли ОУН почала легально діяти в Україні (з 1992 р.) [37-41; 83-85].

Основу Архіву ОУН складають документи й матеріали з архіву Голови Проводу українських націоналістів. Решта документів до архіву ОУН потрапили, в своїй більшості, з приватних архівів провідних діячів організації. У фондах Архіву ОУН зберігаються організаційні документи, а також документи й матеріали особового походження: листування Голів Проводу українських націоналістів полковників Євгена Коновальця і Андрія Мельника, Олега Штуля, Дениса Квітковсь- кого і Миколи Плав'юка [37-41; 83-85].

На сьогоднішній день Організацією українських націоналістів, Фундацією імені О. Ольжича спільно з Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України здійснюється публікація документів Архіву ОУН у Києві у серійному виданні «Документи і матеріали з історії Організації українських націоналістів» [37-41].

В Архіві Організації українських націоналістів у Києві знаходиться особовий фонд одного з провідних діячів ОУН, секретаря Євгена Коновальця, а згодом керівника канцелярії Голови Проводу українських націоналістів Михайла Селешка (1901-1981).

Михайло Селешко - активний учасник Українських визвольних змагань 19171921 рр.; воював в лавах Української Галицької Армії. Член Української військової організації, з 1929 р. - Організації українських націоналістів. Емігрував до Чехословаччини, де закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах. Пізніше - на еміграції в Німеччині, в Берліні. З 1931 р. особистий секретар Голови Проводу українських націоналістів Євгена Коновальця, а після його вбивства - особистий секретар Андрія Мельника. З 1940 р. секретар Головної управи Українського національного об'єднання в Німеччині; активний співробітник Української пресової служби в Німеччині, в Берліні. У січні 1944 р. був заарештований гестапо; перебував у в'язниці в Потсдамі. Після Другої світової війни Михайло Селешко переїжджає до Канади (Торонто), активно працює в українських емігрантських організаціях: секретар Української стрілецької громади, член Крайової екзекутиви Українського національного об'єднання Канади, секретар Крайового комітету Українського визвольного фонду Канади тощо [84].

М. Селешко є автором спогадів: «Вінниця» (Нью-Йорк; Торонто; Лондон; Сідней, 1991), в книзі йдеться про німецькі розкопки періоду Другої світової війни місць захоронень жертв сталінських репресій у місті Вінниця, в цих розкопках Михайло Селешко брав участь у якості перекладача, а також «В кігтях гестапо» (Київ, 1996), де автор розповідає про своє перебування у в'язниці гестапо в Потсдамі протягом 1944 р. [70; 71; 84].

Михайло Селешко працював також над більшою книгою спогадів про українців у Німеччині міжвоєнного періоду та часів Другої світової війни. Повного тексту цієї книги, на жаль, не збереглося. В Архіві ОУН в Києві, в особовому фонді М. Селешка зберігається машинопис частини цих спогадів, який подано у додатках до публікації. Фрагмент спогадів подано за оригіналом, із збереженням мовних і стилістичних особливостей. Тогочасний правопис збережено [3].

Після визвольних змагань 1917-1921 років якась частина української військово-політичної еміграції поселилися теж і в Німеччині. По більших німецьких містах зібралися різні своїм числом українські групи, одначе, за винятком Берліну і Мюнхену, ані своєю кількістю, ані політичними впливами ніколи не дійшли до більшого значення. В Берліні, наприклад, число українців довший час не перевищало двох сотень. Правда, немало українців з походження можна було знайти по всяких московських і козацьких організаціях як малоросів.

Характеристичною рисою української еміграції в Німеччині було, що вона мала певну кількість товариств і організацій. Деякі з них мали ділові підстави до існування, але більшість з них, це були хвилеві твори, що поставали або під впливом хвилевої спонуки чи завдяки одній чи і більше рухливих амбітних одиниць, здебільше студентів. Тон всім задавала громадська організація «Українська Громада» і студентська «Спілка студентів українців в Німеччині».

В найважнішому, берлінському, осередкові переважали західні українці, не тільки числом, але й активністю. Це були головно люди з оточення колишнього Президента Західної України д-ра Євгена Петрушевича, які потім згуртувалися довкола Начальної Команди УВО.

Берлінський осередок оформився початково в організації «Українська Громада». Постала вона десь у 1921 році. Головою її ввесь час аж до 2-ої світової війни був проф. Зенон Кузеля, якого всі уважали сеньйором української еміграції в Німеччині. В розумінні українців і німців вона була загальним репрезентативним центром українського життя в Німеччині, влаштовувала різні національні українські культурні і політичні імпрези і свята. Якийсь час переважними впливами в ній втішалися гетьманці. Гетьманич Данило Скоропадський їздив у середині 1930-х років до Великої Британії, Америки і Канади. З того приводу на всі лади ведено широку пресову кампанію, мовляв, уся українська еміграція в Канаді й Америці стоїть за Скоропадським, бо треба було чимсь підмурувати центр українського монархізму гетьмана Скоропадського. Сам Гетьман Павло Скоропадський зберіг з давніших часів добрі зв'язки з політично впливовими особами Середньої Європи, м. і. з маршалом і пізніше президентом Німеччини Гінденбургом, генералом Людендорфом, з адміралом Канарісом, керівником німецької військової розвідки, з президентом міста Данцигу Ферстером і т. д. Мав він знайомства і поза Німеччиною, напр., маршал, а далі і президент Фінляндії Маннергайм був його товаришем з російської військової академії. Ходила без перевірки і підтвердження вістка, що гетьманич Данило має женитися з якоюсь англійською княжною. Це мало на меті збільшити гетьманські політичні впливи в Берліні надіями на підпертя Скоропадського англійськими аристократично-консервативними колами.

Метушилися гетьманці і в Лондоні, вислали туди своїх людей, м. і., князя Володимира-де-Коростовця, що виїхав до Англії, як кореспондент великого правого німецького часопису «Берлінер Льокаль-Анцайґер». Цей часопис належав до найбільшого в Німеччині пресового концерну, де були заангажовані капітали німецьких правих кіл на чолі з Гуґенберґом. Щоправда, Корост овець швидко скомпрометував і себе, і Скоропадського, замотавшися в грошово політичну аферу, що скінчилася судовим скандалом. Та це не перешкодило гетьманцям далі твердити, що єдиним реальним, поважним і відповідальним українським політичним чинником - це гетьманський рух. Ця пропаганда не лишалася без впливу.

Десь коло 1923 року в Кеніґсберґу в Східних Прусах зареєструвався «Комітет Допомоги Втікачам з Західної України». Його завданням було опікуватися українцями з Польщі, дезертирами з польського війська, що в той час масово втікали до Німеччини з приграничних польських гарнізонів. Скоро число їх зросло було до десь 5.000. В 1926 році цей Комітет перенесено до Берліна на адресу Шльос Бельвю, а пізніше Мекленбургіше Штрассе 73. Головою того Комітету в Берліні був проф. др. З. Кузеля. Заложено його заходами Української Військової Організації, що тоді ще стояла у зв'язку з д-ром Євгеном Петрушевичем, доки цей останній не схилився в бік совєтофільства. Постійним у ньому секретарем від 1927 року був інж. Михайло Селешко, аж до розв'язання Комітету гестапом десь на переломі 1934-1935 років.

Серед українського робітництва в Німеччині (мало по містах, більше по селах в сільському господарстві) грала найповажнішу ролю «Німецька Робітнича Централя» - Дойтше Арбайтер-Централе в Берліні, яка приділювала нашим людям працю по селах. Там працювала довгі роки студентка пані Анна Наконечна, яка була тоді може найнещасливішою людиною, бо хотіла помогти своїм людям в праці, але не могла багато вдіяти, бо на перешкоді стояли строгі німецькі приписи. Комітет співпрацював з нею.

В тому самому часі існував такий же комітет для втікачів зо Східньої України під назвою «Україніше Фертрауенсштеллє» (Українська Установа Довір'я), при Вілянд Штрассе 37. Не мішати з установою тієї самої назви, створеною пізніше, вже за панування Гітлера в 1937 році. Покликали її до життя німці з наміром заступити всі українські комітети й організації в рамках акції «Ґляйхшальтунг». Це вдалося тільки частинно, бо дві найбільші організації, «Українська Громада» та «Українське Національне Об'єднання» залишилися при житті. Українська Громада як вияв групи Скоропадського, а УНО як вияв для Націоналістів. Головною ціллю «Української Установи Довір'я» була реєстрація й евіденція всіх українців у Німеччині та видача їм особистих виказок, що стверджували українську національну приналежність. Головою «Української Установи Довір'я» був німецький громадянин українського походження, д-р Микола Сушко. Хоч народжений і вихований у Відні, добре говорив українською мовою і почувався більш українцем як австріяком згл. німцем. Своїми впливами і зв'язками до партійних кіл зробив багато добра для українців у Німеччині.

Це був свого роду залишок колишнього українського посольства в Берліні, яке перебрала була Москва десь в 1923 році. Головою тієї установи був Федір Королів, радник української амбасади. З німецького боку опікувався цею установою легаційний радник Міністерства Закордонних Справ В. Маєр-Гайденгаґен. Варто підкреслити, що німці не давали згоди на те, щоб обидва Комітети злилися в один, помимо постійних намагань до того з українського боку. Так оба Комітети проіснували аж до своєї ліквідації десь на переломі 1934/35 років. Архів Установи Довір'я перебрало берлінське УНО, а архів другого Комітету залишився в українському архіві, і пізніше його зліквідувало Гестапо. Окрему поважну ролю відігравав в Німеччині «Союз Українських Старшин» («Ферайн дер Українішен Офіціре»). Під тою назвою, між іншим, маскувалася Начальна Команда УВО. Головою тої організації, від часу переїзду до Німеччини аж до своєї смерті, був полковник Євген Коновалець, а його заступником - полковник Гнат Зеленівський, бувший ад'ютант гетьмана П. Скоропадського.

«Союз Українських Старшин» приміщувався спершу в Шльос Бельвю в Берліні, а потім в українськім домі при Мекленбургіше Штрассе, ч. 73. Дійсними його членами могли бути тільки військові старшини, іншим військовикам уможливлено туди вступ як допоміжним членам. Союз тримав добрий зв'язок з німецькими ветеранськими організаціями, а раз на рік улаштовував великий традиційний баль. Це була відома в Берліні карнавалова подія, на ті балі приходило багато старших і молодих німецьких старшин, з яких пізніше не один став штабовим офіцером чи генералом або зайняв високі пости в німецькій військовій ієрархії. Тим можна собі пояснити, що УВО, а пізніше ОУН, завжди мали непогані контакти з німецькими військовими колами.

Творилися дрібні українські товариства теж в інших містах Німеччини. З них важніші були українські групи в Мюнхені і в Гамбургу. Майже зовсім невідомий факт, що напр., сотник нім. армії Рим (Roehm), пізніший творець і начальник гітлерівських партійних СА, скорочення з назви (Штурм Абтайлюнґен), був великий прихильник незалежницьких змагань України, ще заки приступив до націонал-соціалістичної партії, та й лишився ним до смерті. Згинув у масакрі, що її влаштував Гітлер 30 червня 1934 року для більшості провідників СА. Ішов він аж так далеко, що в 1922-1923 роках виносив у наплічникові з військових магазинів вибухові матеріали, ручні гранати і всякі потрібні для УВО бойові матеріали і передавав це зв'язковим «Української Військової Організації», студентам і іншим у Мюнхені (поручник М. Дорожинський) для дальшого транспорту туди, де їх треба було. Той самий поручник Дорожинський стояв у добрих взаєминах з генералом Ріттер фон Епп-ом у Мюнхені. Це він здавив комуністичний переворот в Баварії.

У Гамбургу діяв український клюб «Україна». Мав він малу й вигідну домівку, давалися в ній різні доповіді про Україну й українські справи, а позатим до його завдань належав перевіз українців через Гамбург до різних країн світу. Від 1921 року головував у ньому П. Бучинський, а секретарював М. Богатюк, працівник корабельної лінії «Гамбург - Америка Лінія». Коли гітлерівці прийшли до влади - закрили клюб десь в 1935 році.

В місцевині Дельменгорст в провінції Ольденбург, недалеко портового міста Бремен, для опіки над емігрантами українці користувалися католицькою опікунчою установою ім. св. Рафаїла, при якій діяв український відділ. Доступ туди йшов через клюб «Україна» в Гамбургу і через українського пароха в Берліні о. (пізніше прелата) Петра Вергуна (колись хорунжого української армії).

Діяли теж у Німеччині українські групи, що стояли під комуністичними впливами чи навіть були в формі окремих боївок в комуністичній бойовій організації. В 1927 році німецька компартія, під покровом д-ра Євгена Петрушевича, що тоді загравав з большевиками, заложила «Українське Культурне Товариство Воля», як прибудівку при німецькій комуністичній партії. Притягали туди людей, які мріяли про Україну і вбачали в українізації будову української держави. - Афера Шумського поробила була великого шуму. Йшли змагання між комуністами українцями і комуністами-москвофілами, або як казалось, інтернаціоналістами. Дальше тягнули українців в саботажні групи. Для них видавався часопис «Українська Газета», що виходила початково поруч, а потім на місці «Українського Прапору», давнього органу уряду д-ра Петрушевича. Від 1928 року фінансувала її московська амбасада в Берліні. І досі неясну закулісну ролю в цілій тій історії відограв жид Бардах з Золочова, що був в тих часах членом Центрального Комітету Комуністичної Партії Західної України в Берліні. Він утік з Польщі до Берліну, а потім десь в 1933 році з Берліну до Парижа і там за ним загубився слід. Він, між іншим, працював у Берліні над складанням Українсько-німецького словника для ВУАН в Києві.

Для протидії «Українській Газеті» УВО від 1927 року видавали під фірмою «Комітету Допомоги Втікачам з Західної України» бюлетень «Український Інформатор». Кольпортувався він усього в одній тисячі примірників і не міг багато вдіяти, все ж таки мав свій вплив. До тої міри, що Українська Газета писала про нього як про «Український Провокатор». Редактором бюлетеню був М. Селешко, фірмував його перед урядами проф. др. З. Кузеля. Все те - комуністичну акцію - та українську протидію - зліквідували гітлерівці, коли прийшли до влади в 1933 році.

В тому році в літі в часі ще революційної суматохи підпільна комуністична боївка з частини Берлін Веддінг дістала було доручення зліквідувати Українське Бюро при Мекленбургіше Штрассе 73 і в ньому Р. Ярого, С. Чучмана і М. Селешка. Завдяки свойому чоловікові в тій групі боївкарі замість до Українського Бюра попали за грати і по них слід пропав.

В часах десь від 1922 до 1930 року на Берлінській Техніці студіювало коло 200 студентів з Сов. України на державних стипендіях з Харкова. Вони мали свою окрему організацію і їм було заборонено стикатись з студентами емігрантами. Мимо тої заборони таємні зв'язки існували з обох боків і сов. група мала своїх людей в національних студентських організаціях і гуртках, а і навпаки. То використовувала і УВО, а потім ОУН, бо по повороті в Україну вже інженерами були там зачіпні пункти для національної роботи. Одного з таких, п. С. прилапали москалі скоро після повороту, вчинили над ним здається в Полтаві таємний суд і розстріляли. Довгий час діяв письменний зв'язок кодами. Це мабуть і було причиною (справа недоказана повністю), що вийшла була заборона в Совєтів для державних противників вести переписку з закордоном десь коло 1931 року.

Десь в тих роках розстріляли москалі і багатьох людей з Західної України, що з еміграції виїхали були в Україну в добу «зміновіховщини», «поворотництва», як, напр., Т. Кулик, В. Дреньколо, Р. Волощак, Г. Янцур і інші.

В цій мозаїці по цілій Німеччині свідомими націоналістами себе почували тільки одиниці. Але їх більшало з кожним днем. Найперше сформувалося сильне ядро з-поміж тих, що мали відношення до «Української Військової Організації». Коли ж пізніше постала ОУН, - на її ідеологічно-політичній базі почали відшукувати себе націоналісти і туди почали горнутися політичні втікачі з краю та студенти, що виїжджали до Німеччини на студії. Хоч рух цей початково числом був малий, але належали туди люди молоді й рухливі, яким ще треба було політично виробитися і мали за собою ввесь розгін Організації Українських Націоналістів. Питома вага ОУН зростала щораз більше не тільки в ідейній площині і тоді показалася потреба подбати про суспільно-організаційну базу для націоналістичного руху в Німеччині.

Приблизно в 1937 році ОУН у Берліні звернула увагу на одну з дрібних організацій, що називалася «Українське Національне Об'єднання», в скороченні УНО. Початки тої організації сягають 1930 року, коли то група українців, на чолі з полковником Гнатом Зеленівським, інженером Василем Кригою та легаційним радником Федором Королівом, виступила з опанованої гетьманцями «Української Громади». Полковник Гнат Зеленівський був колись ад'ютантом гетьмана Павла Скоропадського, пізніше почалися між ними непорозуміння і він зірвав з гетьманською організацією. Першим Головою УНО обрано Федора Короліва (по духу соціал-демократа), а членство його складалося в початках з кількох людей з Східної України, що схилялись до соціал-демократичних переконань. Діяльності УНО не проявляло воно майже ніякої. Зактивізувалося щойно з приходом до влади націонал-соціалістів. Заходила тоді небезпека, що УНО стане іграшкою в руках націонал-соціалістичної партії. Ця остання шукала собі якогось суспільного інструменту до своїх планів на сході. Уряд для заграничних справ у НСДАП, де начальником був Альфред Розенберґ, а референтом українських справ - Ляйбрандт, хотів знайти зачіпку до східноукраїнських справ і задумав покористуватися для того УНО-м. В цей же час хотів він мати в УНО і противагу гетьманській «Українській Громаді». До того не прийшло. В УНО все лишилося по-старому, нічого не робилося, от існувала собі організація, більше на папері, як дійсно

Положення змінилося, коли за УНО станула ОУН. Взяла вона УНО в свої руки і почала його розбудовувати. Притягнено туди більше людей - Управа товариства опинилася в руках націоналістів. На Голову обрано підполковника Тимоша Омельченка, родом з східних земель України, що якийсь час був борцем середньої ваги і виступав у змаганнях у римському дужанні, а потім оженився і поселився в місті Кіль. У тому часі його симпатії схилялися до

ОУН, а що був він людина чесна й український патріот - дістав підтримку націоналістів і співпрацював з ними добре аж до кінця Другої Світової війни.

Від тепер почався скорий ріст організації УНО, що висунулося на чоло українського життя в Німеччині, далеко лишивши за собою «Українську Громаду». «Українська Громада» лишилася другим товариством, побіч УНО, як організація під впливом гетьманців. Від початків війни першу ролю в ній грав інженер Микола Мурашко, колишній полковник українського війська, що приїхав до Берліна як емігрант з Карпатської України, і став ад'ютантом для спеціальних доручень при гетьманові Павлові Скоропадському.

Були поголоски, (хоч не можна того доказати), що Микола Мурашко був таємним агентом НКВД. Мало це виявитися в 1945 році, коли большевики заняли Берлін. Мурашко десь в кінці 1945 р. перенісся до Праги. Одне можна певно сказати, що завжди віяло від нього холодним духом, ще з тих часів, коли студіював він у Подєбрадах. Підозріння щодо його особи загострилися в Карпатській Україні, ОУН робила над ним нагляд - але не можна було нічого викрити. Занімався тим Леонід Мосендз, що був переконаний про його вину і ніколи не називав його інакше, як «Мурашкін».

УНО загорнуло під свої впливи ввесь український робітничий елемент у Німеччині і стало найбільшою чисельно українською організацією на еміграції в Європі. Його ряди поповнювалися новими емігрантами з Карпатської України і пізніше з Польщі і так на початку 1940 року УНО стало єдиним керівним і репрезентативним і повністю рішальним в українських справах чинником української еміграції в Німеччині. Десь в кінці 1941 року число його членів переступило 40. 000. Організацію побудовано так - творилася Філія УНО з Управою в повному складі; де число членів вагалося між сто і двісті - були тільки гуртки УНО з неповною Управою; а там, де кількість членів і сим патиків не доходила до сотні - зв'язкові пункти. В той спосіб охоплено організаційно понад три тисячі місцевостей, в Німеччині, де жили українці, що стояли в постійному контакті з централею УНО в Берліні, в якій працювало пересічно 40 людей. Щоб улекшити Централі роботу, зорганізовано було ще коло 9 окружних управ УНО, які керували культурною працею і в тому ділі відтяжували Централю. Крім листовного зв'язку, організаційних поїздок членів і організаторів Управи УНО і принагідних приїздів до Берліна членів УНО з різних місцевин, для інформації та для скріплення організаційного зв'язку видавався часопис «Український Вісник», що виходив на правах рукопису. Друкувались в ньому політичні статті, наскільки можна їх було у війні «перепхати» через цензуру в Берліні.

Націоналісти розгорнули в Німеччині широку інформативно-пропагандивну акцію. Спочатку не мали до того власних установ і мусили користуватися німецькими. Десь від 1921-1922 років існувало в Берліні видавництво «Остевропеїше Корреспонденц» (скорочено OEK). Був це місячник для справ Східньої Європи. Редакція містилась в Кайзерівському замку «Шльос Бельвю». Як видавець його фігурував д-р Г. Льон, а властивим редактором був проф. д-р З. Кузеля. На фахового співробітника польських справ запрошено сотника д-ра Сидора Чучмана. На видавання того журналу Міністерство Заграничних Справ давало субвенцію 500 марок місячно, десь коло 1931 року редакцію і архів перенесено було до Українського Бюро при Мекленбургіше Штрассе 73. Там він виходив десь до 1934 року, коли між Берліном і Варшавою започатковано дружні взаємини.

Українська Військова Організація використовувала місячник «Остевропеїше Корреспонденц» для своїх цілей: служив він з одного боку засобом збирання інформацій для власних її потреб і з другого боку для передавання того, що треба було для української політики у німецьку пресу. Здобув він собі добре ім'я в німецькому пресовому світі, чого доказом були часті передруки вісток з нього в поважних німецьких столичних і провінційних часописах.

Для власних потреб інформативно-пропагандивної акції Організація Українських Націоналістів відкрила 1931 року в Берліні власне бюро, що скривалося під фірмою Українського Бюра - Музею. Воно так і називалося «Українішес Бюро - Музеум». Заложено його заходами сотника Р. Ярого, він теж був і його керівником від першої хвилі аж до повної ліквідації в 1943 році. Містилося воно в домі під числом 73 Мекленбургіше Штрассе, власником того дому був Дмитро Левицький, тодішній голова партії «Українське Національно-Демократичне Об'єднання» (скорочено УНДО) у Львові, а Ярий його управителем.

Бюро було подумано, як неофіційний український консулат для зв'язку з німецькими урядовими, суспільними, пресовими й іншими впливовими чинниками. В Архівному відділі Бюра зберігався комплект телеграм (вхідні і вихідні) української амбасади в Берліні від 1919 року до часу її ліквідації в 1923 році, повний комплект вирізків з німецької преси про Україну від 1922 року та інші історичні документи. А щоб підкреслити музейний характер бюра, розміщено там деякі мистецькі експонати. Зібрано теж велику збірку старих карт Східної Європи, яких найбільше знайдено і закуплено в амстердамських антикварів. За ініціативою графа Тишкевича і Українського Бюра видано спеціальний атлас старих географічних карт України.

Десь від 1930 року почала в Берліні діяти українська пресова агенція під назвою «Українська Пресова Служба», в німецькій мові: «Українішер Пресседінст» (в пресі знак УП). Ідея не була нова, ані теж назва. Ще при українській амбасаді в Берліні існувала давнішня пресово-телеграфічна агенція під тою самою назвою. Керівником її в тому часі був д-р Дмитро Донців. Десь від 1930 року заходами сотника Ярого робилися виписки з української преси в німецькій мові для інформації німецької публіки і урядових кругів про Україну, які йшли під знаком UP. Редакція містилась в Українському Бюрі. УП розсилала свої інформаційні комунікати в німецькій мові до німецької преси, а в українській мові до преси. Десь у 1936-1937 роках запротестувала проти значка УП американська агенція «Юнайтед Пресс», що теж користувалася ініціалами УП. Тоді взято для підписів інформаційних комуні катів і вісток ініціали УПС.

До 1936 року обидва бюлетені - німецько й українськомовний - вів інженер Михайло Мелешко, після нього перебрав це Володимир Стахів.

Десь коло 1938 року назву Української Пресової Служби змінено на Націоналістичну Пресову Службу (НПС). В її редакційному складі працювали тоді Володимир Стахів, Орест Оршан-Чемеринський, Богдан Кордюк і інші. В Римі створено її відділ з розрахунком, що на випадок війни вона переміниться на головну редакцію Націоналістичної Пресової Служби. Думалось, що Італія не приступить до війни відразу і на якийсь час збереже невтральність. В 1939 році НПС в Берліні перестала діяти і праця велась в Римі аж до 1943 року. Провадив її в Римі проф. Євген Онацький.

Українська Пресова Служба охопила своїми зв'язками цілу земну кулю. Ніколи перед тим ані потім не мали українці так знаменито зорганізованої і справної інформаційної служби в цілому світі. Вона мала свої сталі станиці в Голландії, Швейцарії, Італії, Австрії і навіть у Харбіні для справ Далекого Сходу. Крім того, її кореспонденти діяли в Царгороді, Тегерані, Іспанії, Болгарії, Югославії, Мадярщині, Румунії, Норвегії й Фінляндії. Для Франції і тих країн, що їх потрібно було обслуговувати в французькій мові, а дальше для Британії, існувало окреме бюро в Женеві, організаційно зовсім незалежне і нічим не пов'язане з Берліном. Французи і бритийці дуже чутливі на всякі хоч би найменші і найбільш невинні зв'язки з Німеччиною, тому ОУН мусила це брати до уваги і цілу французьку та бритийську сферу впливів виділити в окрему одиницю. В Женеві виходив в французькій мові і в англійській мові Український Бюлетень. Редактором його був В. Кушнір-Богуш, а мовним редактором відома в Британії жіноча діячка Мері Шіпшінс.

Були думки, що зміна назви Української Пресової Служби на Націоналістичну Пресову Службу принесла більше шкоди, як користі. Деяка частина української преси відмовилася користати з націоналістичних інформацій і через те звузило коло впливів УП. А до того часу українська частина УПС обслуговувала коло сімдесят українських пресових органів по всьому світі. Вістки подавалися там в об'єктивній формі, але з націоналістичним світленням і вони були сприємливі для всіх, хоч всім було відомо, що за тим криється ОУН. Навіть такий орган, як соціалістично-радикальний «Громадський Голос» у Львові увесь час користав з УП, а потім з УПС, хоч, щоправда, не завжди лояльно подавав джерело інформацій. Проти НПС він виступив з явною боротьбою. Трудно сказати в цій справі останнє слово, невідомо, як вийшла б вона на довшу мету. Можливо, що закрита форма націоналістичної пресової служби була більше сприємлива для загалу і зокрема для протинаціоналістично наставлених кіл української громадськості. (Деякі з тактичних міркувань, щоб мати менше мороки з польською та румунської цензурою). Закиди йшли в сторону «молодих і гарячих голов», що тільки що приїхали з Західної України і не мали досвіду в пресовопропагандивній роботі, хотіли брати фортеці лобовим наступом, там, де треба було маневру, а через те змарнували такий могутній інструмент формування української публічної думки, як Українська Пресова Служба.

Після вибуху війни діяльність НПС з більшим чи меншим успіхом велася дальше з Риму, але обмежувалася головно до американського та південноамериканського теренів. Припинено її аж тоді, коли виявилося в 1942 році, що англійська цензура на Бермудах затримує посилки НПС. Бюлетені НПС перележали там увесь час війни, аж у 1946 році пошта доставила їх адресатам до ЗДА.

Бюлетені УПС розсилалися до всієї німецької преси, до впливових політичних осіб та організацій і навіть до урядів тих держав, куди можна було звертатися в німецькій мові і вкінці дипломатичною поштою до німецьких амбасад і конзулятів у світі. Тим шляхом діставалися вони до СССР.

Крім того, видавалися там книжки і брошури на німецькій мові про українську справу. Українське Бюро стало осередком пропагандивної праці серед чуженецьких студентів, що їх тоді в Берліні було дуже багато. Там теж зачинала ставити свої перші кроки редакція органу УНО «Український Вістник».

OEK, Українське Бюро віддали неоцінені прислуги для українського націоналістичного руху. Поминаючи факт, що стали вони осередком заграничної української пропаганди, при їх допомозі вдалося нав'язати різні зв'язки з німецьким Міністерством Заграничних Справ та з численними дипломатами в цілому світі. Дипломатичною поштою різних країн розходилися інформації про наші справи по цілому світі, а кур'єрський дипломатичний зв'язок з СССР діяв чудово до останніх можливих днів. Величезна праця й заслуги Українського Бюра чекають ще на свого історика.

В кімнатах Українського Бюра сходилися українські студенти в Берліні, (а деякі там і жили постійно). З уваги на те, що першу скрипку грав там Р. Ярий, багато з них орієнтувалися на його особу і перейшли пізніше до диверсії. Відбувалися там різні конференції ОУН, як напр., т. зв. «зелена конференція» в 1933 році, де складала організаційну присягу більша група присяжних заграничних і крайових членів ОУН.

На домі поставлено було на горі на фасадному щиті український бойовий тризуб.

Після розколу ОУН 1940 року домівка Українського Бюра при Мекленбургіше Штрассе ч. 73 перемінилася на звичайне мешкання і квартиру для диверсантів. Десь у тому часі перевезли вони до своєї головної централі в Кракові щоважніші акти й документи, невідомо, що з ними сталося, мабуть, там і пропали в воєнній завірюсі. Решту пізніше забрало гестапо і спалило. З кінцем 1943 року мешкання дощенту розбили англійські бомби і так щез останній слід по великій колись і діяльній установі.

Само собою, для тої роботи потрібно було людей і грошей. І одне й друге ОУН уміла в тому часі роздобути. Гроші надходили на організаційні конта в голландських та швейцарських банках, а люди для праці спеціально підбиралися. На студії в Німеччину стягалось молодих студентів та при помочі Українського Бюра вони діставали доступ до різних пресових органів, а бували випадки, що великі пресові концерни ангажували їх на своїх постійних кореспондентів для східно-європейських справ.

Не диво, що на ті позиції націоналістичного руху в Німеччині йшов сильний наступ диверсії. Патронував у тому Р. Ярий, що почувався господарем у Німеччині і фактично та формально був ним аж до остаточного розриву з ПУН. Зокрема завзята боротьба розгорілася за оволодіння Українським Національним Об'єднанням, яке з приходом нової еміграції росло в силу і в початках диверсії нараховувало коло 10 000 членів, а пізніше зросло до 45 000. Той зріст не був до смаку Гестапові і воно заборонило приймати у члени українців зі східних земель України. Все ж таки УНО як могло, так старалося принаймні реєструвати їх і втримувати з ними позаорганізаційний зв'язок. В реєстрах УНО було около 250.000 українських людей в Німеччині, що за новими приписами не могли стати його членами. Не вільно було теж належати до УНО українцям, що прийняли німецьке громадянство. Для них створено в Відні окрему організацію, якийсь час Головою в ній був о. прелат Леонтій Куницький, а дальше генерал Віктор Курманович.

З охоплених Українським Національним Об'єднанням коло трьох тисяч осередків найважніші філії з них на сході були: Берлін, Бреслав, Ліцманштадт (польське місто Лодзь), Катовиці, Познань, Ґотенгафен (польська Ґдиня), Данціґ, Бромберґ (польське Бидґощ), Сувалкі, Кеніґсберґ, Прага Брно, Пільзно, Відень, Зальцбурґ і Ґрац і інші, а на заході Бравншвайґ, Ляйпціґ, Дрезден, Гамбурґ, Бремен, Ольденбурґ, Маґдебурґ, Інсбрук, Дюссельдорф, Франкфурт, Ессен, Ватенштедт, Ганновер, Мюнхен, Люксембург і т. д. Було їх багато, всіх годі з пам'яті перелічити. Кількість членів у різних осередках мінялася, бо часто їх перекидали до праці в інших місцевостях.

Орган УНО, Український Вістник, друкувався в накладі 10.000. Але потрібно було принаймні чверть мільйона. Щоб якось тому зарадити, УНО організувало групове читання і так один примірник газети обслуговував часами і сотню людей. Допоміжним органом був тижневик «Наступ», що виходив у Празі. На «Краківські Вісті» попит був слабий. Редагував Український Вістник дуже добре Володимир Маруняк, умів він ладнати справи з цензурою в Берліні і в тому була тайна успіху Українського Вістника та його переваги над Краківськими Вістями, сильніше спутаними цензурою.

Ще виходив вже урядовий тижневик «Голос» за редакцією Богдана Кравцева. Призначений для полонених, він мусів строго притримуватися урядової лінії і хоч тираж його був великий, одначе не мав він популярності. Про нього говорили, що він ліпший для махорки, як для читання. Коли ж редактори «Голосу» підписали відомий маніфест генерала Власова в 1944 році, - українці зовсім відвернулися від нього.

Потім ще виходила газета Доброволець для воєнно-полонених з совєтської армії, далі окрема газета для сільськогосподарських робітників і т. п. Це були експериментальні спроби німців, щоб паралізувати впливи УНО, але невдачні.

Ще заки розкол в ОУН став доконаним фактом, на З'їзді УНО перейшли в Управу УНО в Берліні тодішні прихильники диверсії, Богдан Кравців і Володимир Янів і кілька бюрових урядовців. Коштувало багато труду, щоб вони зрезигнували зо своїх постів і щоб УНО втримати при Організації Українських Націоналістів,. Пробували теж диверсанти перебирати Філії УНО нанизу організації. Не вдалося це їм вповні ні в одному випадкові, не треба було більших інтервенцій з централі, самі люди на місцях не допускали до того. Обмежилися тоді вони до дрібної підривної агітки, що в деяких околицях, напр., у Мюнхені і Вотенштаді, давалася відчувати доволі дошкульно. Кінець-кінців цей бій скінчився тим, що всіх провідних диверсантів відсунено з провідних місць, частинно виключено їх з організації, а частинно вони самі повиступали. Самі члени були зрівноважені і спокійні. Дуже помічним у тому був Голова УНО, підполковник Тиміш Омельченко, що в тому часі беззастережно стояв за ПУН і громив диверсію, як і де міг. Може не так з переконання, як більше тому, що як старшина не любив бунтів, а тільки правопорядок.

До кінця війни УНО залишилося певно в наших руках. Організація важна для нас була не тільки кількістю її членів, але й територіальним їх походженням. Єднала вона в своїх рядах українців з усіх земель: наддніпрянців, волинців, галичан, буковинців і закарпатців, - що в примірному співжитті і в співпраці практично здійснювали соборність українського націоналістичного руху.