За часів віщого Всеслава

Постановка проблеми

Місце та роль східнослов'янських служителів язичницького культу в суспільно-політичному житті другій половині XI ст. залишаються й до сьогодні малодослідженими, хоча в різні часи вони привертали увагу істориків. Одним з перших зацікавився протиборством язичництва та християнства в XI ст. М. С. Грушевський. Дослідник вказував на таємну роль волхвів у київському повстанні 1068 року, але не бачив у них серйозної суспільно-політичної сили [6, с. 328]. Тема протистояння християнства та язичництва у згадану епоху була розглянута у творах такого відомого дослідника поч. XX ст., як М. Д. Присьолков, а згодом, уже у радянський час у дослідженнях Б. Д. Грекова, [5]. Особливо глибоко ця тема була розглянута у статті М. М. Тихомирова «Крестьянские и городские восстания на Руси в XI-XIII вв.» [20, с. 42-233]. Теми розповсюдження християнства на околицях Русі у згадану епоху торкаються у своїх дослідженнях такі вітчизняні сучасні вчені, як В. М. Ричка, О. П. Моця, П. П. Толочко. Незважаючи на той факт, що ці дослідники у своїх творах визнавали певні труднощі у християнизації окремих регіонів Русі XI ст., окремої впливової суспільної сили у служителях язичницького культу вони не бачили.

Проаналізувати історичні процеси, які відбувалися на східнослов'янських землях у другій половині XI ст., виявити рушійні сили та вияви язичницької реакції 60-70 років XI ст., проаналізувати роль служителів язичницького культу у народних антихристиянських виступах вказаного періоду - головна мета даної статті.

антихристиянський східнослов'янський археологія язичницький

Виклад основного матеріалу

Як засвідчують письмові джерела, апогей протистояння між представниками великокнязівської влади та служителями язичницького культу припав на 60-70 роки XI ст. Саме у той час, східнослов'янські жерці та їхня паства зробили останню відчайдушну спробу знищити синів Ярослава Мудрого та християнське духівництво, щоб повернутися до влади. Великим успіхом східнослов'янських жерців став їхній союз із полоцькими князями Брячеславом Ізяславичем і його сином Всеславом Брячеславичем. Імовірно, полоцькі князі бачили в жерцях союзників у боротьбі з київськими князями.

Ще за життя князь Володимир передав полоцьку землю своєму синові Ізяславу. Згідно з Ніконівським літописом, Ізяслав був слабким і добрим князем: «Бысть же сей князь тих, и кроток, и смирен, и милостив, и любя зело и почитая священнический чин и иноческый, и прилежаша прочитанию божественних писаний, и отвращаяся от суетних глумлений, и слезен, и умилен, и долготръпелив» [17, с. 68].

Можливо, що саме це й стало причиною того, що християнізація в полоцькій землі проходила менш успішно, ніж в інших регіонах Русі. Так, на околицях Полоцька, Мінська і Вітебська X-XI ст. ми зустрічаємо лише кургани зі спаленням [1]. Лише в XII ст. трупи померлих починають класти в підкурганні ями. Причому на початку століття ями були ще неглибокими [18, с. 163]. У полоцьких курганах XI-XII ст. частіше, ніж в інших регіонах східнослов'янського світу зустрічаються поховання зі зброєю [2, с. 70-91].

Крім того, можливо, що Полоцька земля була центром шанування бога Велеса - Волоса. Саме в даній місцевості зафіксовано найбільше топонімів похідних від імені «скотьего бога». Так, уздовж узбережжя Західної Двіни поширені назви для поховальних насипів - «волотовка». Найбільша концентрація таких назв відзначена на околицях Вітебська. На березі озера Лосвидо існує село Волотовка. У низов'ях ріки Лутесяки відзначена назва хутора Волотово й назва дороги - «Волотова гребля». На ріці Березі існує пристань називана Волотова. У цілому ж, термін «волотовка» і топоніми похідні від нього, зустрічаються неодноразово в Полоцькому Подвінні [19, с. 69-70]. Відповідно до переказу, капище Волоса перебувало в Полоцьку біля озера Волове [7, с. 234-236].

Після смерті князя Ізяслава Володимировича в 1001 році, і його старшого сина Всеслава в 1003 році, князем полоцьким став син Ізяслава, онук князя Володимира, Брячеслав Ізяславич. Нам невідомі подробиці правління даного князя в Полоцьку, крім того, що він лояльно ставився до волхвів й навіть звертався до них по допомогу. Так, у Лаврентіївському літописі під 1044 рік подаються наступні дані: «умре Брячеслав, князь полоцкий, и Всеслав, сын его, сел на столе; того Всеслава мать родила от волхования, и потому когда она родила его, була у него язва голове, и волсви сказали ей: навяжи ты на эту язву влшебную повязку, пусть носит он до смерти своей; Всеслав точно носит ее и ныне; потому он такой кровожадный» [15, стб. 67].

Літописець у цьому випадку натякає на якусь особисту проблему князя Брячеслава, що змусила його звернутися по допомогу до волхвів - жерців бога Велеса. Можливо, що даний князь і його дружина якийсь час не могли мати дітей і волхви (які вважалися гарними лікарями) змогли допомогти їхній проблемі. Швидше за все, саме це мав через літописець, коли повідомив, що син Брячеслава Всеслав був породжений «від чаклувань».

В одній з давньоруських билин розповідається про те, що батьком богатиря Волхва Всеславича, прообразом якого був полоцький князь Всеслав Брячеславич, був чарівний змій:

По саду, саду по зеленому,

Ходила-гуляла молода княжна

Марфа Всеславьевна, Она с каменю скочила на лютова на змея; Обвиваетца лютой змеи Около чебота зелен сафьян,

Около чюлочика шелкова,

Хоботом бьет по белу стегну,

А втапоры княгиня понос понесла,

А понос понесла и дитя родила.

А в Киеве родился могучь богатырь,

Как бы молоды Вольх Всеславьевич [3, с. 57]

Після смерті в 1044 році князя Брячеслава полоцьким князем став його син Всеслав Брячеславич. З іменем цього князя була пов'язана безліч легенд. У свідомості сучасників він міг перевтілюватися в різних тваринах, знав майбутнє (мав віщу душу), тобто мав надприродні можливості. Все це наводить на думку, що подібно київським князям - язичникам, Всеслав прийняв титул одного з верховних жерців і язичницькі поети присвятили йому безліч спеціальних віршів - слав.

Відгомони цих слав дійшли до нашого часу в тексті «Слова о полку Ігоревім». Так, у даному джерелі ми знаходимо наступні рядки: «На седьмом веце Трояни връже Всеслав жребий о девицю себе любу. Той клюками подпръся, оконися и скочи к граду Кыеву, и дотчеся стружием злата стола Киевскаго. Скочи от них лютым зверем в полночи из Белаграда, обесися сине мьгле; утръ отвори врата Новуграду, разшибе славу Ярославу, скочи волком до Немиги с Дудой» [8, с. 349].

Чародієм - перевертнем зображує його й билина «Волхв Всеславич:

А и первой мудрости учился - Обвертоватца ясным соколом,

Ко другои-та мудрости учился он, Вольх, - Обвертоватца серым волком,

Ко третеи-та мудрости учился Волх - Обвертоватца гнедым туром -

золотыя рога [3, с. 59].

Цікаво, що згідно «Слову о полку Ігоревім», Всеслав усюди подорожував разом з «дудою». Дуда в цьому випадку скоморох - князівський співак, що співає слави на честь князя [11, с. 139].

Згідно з Лаврентіївським літописом, Всеслав народився зі страшною виразкою язвою на голові й лікували його ті ж самі волхви, що у свій час допомагали його батькові. Можливо, що Всеслав завдяки своїй хворобі потрапив у залежність від волхвів, відмовився від християнства й став проводити політику, спрямовану на реставрацію язичництва у своїй землі. Археологічні дані свідчать, що в курганах полоцьких кривичів ингумационі поховання на початку XI - середині XI ст. змінилися на кремаційні [18, с. 162-163].

Антихристиянська спрямованість політики Всеслава чітко проглядається під час походу цього князя на Новгород в 1066 році: «Въ лъто 1066 приде Всъславъ і възя Новъгородъ, съ дружинами й съ дътми; і колоколы съима у святыя Софие. велика бяше бъда въ година тыи; і понекадила снима» [12, стб. 4].

Створюється враження, що Всеслав зробив похід на Новгород, щоб осквернити місцеву християнську святиню - Софійський собор. У даному вчинку чітко проглядається вплив язичницьких жерців, як полоцьких, так і новгородських, котрі прийшли в полоцьку землю, рятуючись від князівських воєвод. Вони, вірогідно, бажали помститися новгородцям за відступництво від язичницьких богів і знищення їхніх святинь.

Похід Всеслава на Новгород розпочав довгу й важку громадянську війну князів Ярославичів з жерцями, у яку були залучені й половці, що виступили як союзники князя Всеслава і його прихильників. З початком війни Всеслава Брячеславича проти братів Ярославичів, можна пов'язати початок першої частини язичницької реакції 1066-1071 років.

До 1070 року, згідно «Повесті временних літ» язичницькі жерці-волхви не брали явної участі у військовому конфлікті полоцького князя Всеслава із братами - Ярославичами, але їхня побічна допомога не викликає ніякому сумніву. Волхви, швидше за все, організували навалу на Русь кочовиківі-половців і спровокували заколот киян в 1068 році.

Згідно з «Повістю временних літ», похід Всеслава на Новгород викликав жорстку відповідь з боку князів Ярославичів. Останні взяли штурмом столицю володінь князя Святослава Мінськ, винищили все його населення та взяли у полон князя-волхва [14, с.85]. Звертає на себе увага жорстокість князів - Ярославичів. Швидше за все, вона була спровокована жорстокістю Всеслава в Новгороді. Можливо, що причиною такої лютої поведінки синів Ярослава було й те, що значна частина населення Мінська в той час залишалася язичниками. Вбивство язичника в свідомості християнина раннього середньовіччя не вважалося гріхом.

Захоплення в полон Всеслава завдавало страшного удару позиціям язичників в Київській Русі. Ярославичі мали поділити між собою землі Всеслава й продовжать християнізацію в полоцьких землях. Навала половців в 1068 році була, до речі, дуже вигідна полоцьким язичникам. Цілком можливо, що кочовики виступили в союз з язичеською опозицією братам Ярославичам. От як описує наступні події «Повість временних літ»: «В лето 1068 приидоша иноплеменници на Рускую землю, Половци мнози; Изяславъ же и Святославъ и Всеволодъ изидоша противу имъ на Альту. И бывши нощи, поидоша противу себе; грехъ же ради наших попусти богъ поганыя на ны, и побегоша рустеи князи, и победиша их Половци. Пакы же Изяславу со Всеволодом Кыеву прибегшю, а Святославу Черьнигову, и людие киевьстеи прибегоша Кыеву, и створиша вече на торговищи, и реша, пославше къ князю: «се Половци розошлеся по земли; да вдаи, княже, оружие и коне, и еще биемся с ними». Изяславъ же сего не послуша. И начаша людие говорити на воеводу Коснячя; идоша с веча на гору, и приидоша на дворъ Коснячевъ, и не обретше его, и сташа у двора Брячиславля, и реша: «поидемъ, высадимъ дружину свою ис погреба». И разделишася на двое: половину ихь иде къ погребу, а половина поидоша по мосту; сии же приидоша на княжь дворъ. Изяславу седящу на сенех с дружиною своею, и начаша претися, другая половина людеи прииде от погреба, отворивше погребъ. И людье же кликнуша, и идоша къ порубу Всеславлю; Изяславъ же, се видевъ, со Всеволодомъ побегоста съ двора князя; и дворъ княжь разграбиша, бещесленое множество злата поимаша и сребра и кунами и скорою. Изяславъ бежа в Ляхы» [14, с. 87-88].

У даному уривку літопису звертають на себе увагу кілька важливих деталей. Поперше, фраза «поидемъ, высадимъ дружину свою ис погреба» означає, що народні повстання у Києві почалися ще до половецької навали и якась частина киян-заколотників вже знаходилася під вартою. По-друге, кияни зібралися «на торговищі», тобто на тому самому місці, де колись стояв ідол бога Велеса й жителі збиралися на віче в дохристиянську добу. Не випадково Ізяслав після повернення до влади «переніс торг на гору», щоб перешкодити киянам збиратися на священному місці. По-треттє, після того, як жителі Києва обговорили важливі для себе питання на віче, вони продовжили нараду вже в «дворі Брячеслава», тобто місці, де за торговельними справами зупинялися мешканці Полоцька. Саме в даному дворі, відповідно до джерела, і було ухвалене рішення звільнити з ув'язнення Всеслава і його синів. На думку П. П. Толочко, повсталими в Києві керувало якесь антиізяславовське угруповання полоцького походження [21, с. 87-88]. Найімовірніше, це були не просто полочани, а місцеві волхви, які побоювалися, що з ув'язненням Всеслава їхній духовної влади на північному-заході Русі настане край. Зміна влади була замаскована під народне повстання. Для досягнення своїх цілей волхви використовували той самий інструмент, що й у дохристиянську добу - народне віче, яке жерці раніше використовували для усунення своїх політичних опонентів.

Таким чином, в даному епізоді проглядаються організатори повстання в Києві - полоцькі жерці. Вони скористалися поразкою Ярославичів у битві з половцями на річці Альта, зібрали переляканих киян на віче й спровокували їх на виступ проти князя Ізяслава. Як слушно помітив П. П.Толочко, бунтівники висунули такі вимоги, які неможливо було виконати. У князя Ізяслава на той час не було ані зброї, ані коней [21, с.87]. Організаторам бунту й не потрібно було озброювати київське ополчення. Їхньою метою було загострення відносин киян з їхнім князем, вигнання Ізяслава з Києва й звільнення свого князя Всеслава, який став володарем столиці Київської Русі.

Згідно з «Повістю временних літ», полоцькі жерці блискуче виконали поставлене перед ними завдання - князь Ізяслав побіг зі своєю дружиною в Польщу, а Всеслав був звільнений з «поруба» і став великим князем київським.

Майже семимісячне правління Всеслава в Києві практично неосвітлене в письмових джерелах. Можливо, цей даний факт пов'язаний із внутрішніми реформами князя Всеслава, спрямованими на реанімацію язичництва. Так, у зв'язку з повстанням 1068 р. Автор літопису з обуренням пише про багатолюдні ігрища й спорожнілі храми: «Нь сими диаволъ льстить, и другыми нравы, всякыми лестьми, пребавляя ны от бога, трубами, гусльми, русальями. Видемъ бо игрища утолочена и людии множество на них, яко упихати начнуть другъ друга, позоры деюща от беса замысленаго дела, а церкви стоять поусты» [14, с. 86-87].

У одному з Новгородських літописів під тим самим 1068 роком знаходимо наступне: «Поиде епископ новгородский Стефан к Киеву, и тамо свои холопи удавиша его; был на епископстве 8 лет» [12, с. 89]. Про переслідування християнського духівництва, що мало місце в Києві і його околицях у часи князювання Всеслава, свідчить і «Житіє Феодосія Печерського». Одна із розповідей «Печерського Патерика» має заголовок «О прихождении разбойников». Це «прихождение» не було простим злодійством або розбійницьким набігом. «Розбійники» вичікували час, щоб знищити монастирську братію, яка зібралася в церкві, і хотіли захопити монастирські багатства, що зберігалися на церковних хорах. Від цієї небезпеки монастир був урятований нібито чудом [9, с. 52].

Повернення князя Ізяслава з великим польським військом згідно з «Повістю временних літ» спровокувало втечу Всеслава і його прихильників спочатку до Бєлгорода, а потім до Полоцька. Киян же чекала розправа, яку вчинив після повернення до рідного міста князь Ізяслав і його син Мстислав. У 1070 році, згідно «Повесті временних літ», відновилася війна між Ярославичами й Всеславом: «В лето 1069 поиде Изяславъ с Болеславомъ на Всеслава; Всеславъ же бывши нощи, и утаивъся киянъ, бежа из Белагорода Полотьску. Изяслав же взя торогъ на гору; и прогна Всеслава ис Полотьска. В се же лето победи Ярополкъ Всеслава у Голотичьска [14, с. 90].

Звертають на себе увагу деякі деталі даного оповідання. По-перше, про перенесення київського ринку «торгу» на інше місце й про вигнання Всеслава з Полоцька в 1070 році автор літопису повідомляє як про взаємозалежні події, що побічно свідчить про те, що до повстання в Києві в 1068 році були причетні прихильники Всеслава Полоцького. Подруге, половці зробили свій черговий набіг саме в той момент, коли Всеслав, зібравши військо, спробував повернути собі Полоцьк. Після 1071 року літопису більше не згадують про долю князя-волхва.

Таким чином, спроба східнослов'янських жерців спертися на підтримку полоцьких князів завершилася невдачею. Київські князі мали набагато більші людські й матеріальні ресурси, ніж володарі Полоцька. Залучення в протистояння із князями Ярославичами половців повинно було найнегативнішим чином відбитися на авторитеті Всеслава Брячеславича й самих жерців.

З перемогою Ярополка Ярославича над Всеславом у Голотичеська почалася друга фаза язичницької реакції 1066-1071 років. «Віщий» князь Всеслав був розбитий і остаточно втратив свої землі. У Полоцьку був посаджений рішучий і жорстокий Святополк Ізяславич. Створилися передумови для знищення останніх рухів опору християнізації в східнослов'янських землях. Уцілілі язичники здійснили останню відчайдушну спробу організувати всенародне повстання в східнослов'янських землях й усунути від влади князів -

Ярославичів і їхніх синів. Повсталим на руку був голод, що вибухнув на північному сході Русі. Він дискредитував християнського бога й полегшував жерцям завдання налаштовувати місцевих жителів проти влади Ярославичів та їх синів. Згідно з «Повістю временних літ», відбулися одночасні виступи волхвів у Києві, Новгороді, Ростові і Ярославському Поволжі.

Першою у даному джерелі описана поява «волхва» у Києві під 1070 роком: «Прииде Волхв прельщен бесом, и пришед к Киеву, глаголаше сице: поведая людем, яко на пятое лето Днепру тещи на вспять, а землям прийти на иная места, яко стати Греческой земли на Русской, а Русской на Греческой, и прочим землям изменитися, его же невегласи послушаху, вернии же насмехахуся, глаголюще: бес тобою играет на пагубу тебе. Се же и бысть ему; во едину убо нощь бысть безвести» [16, стб. 174-175].

Хоча літописець і повідомляє про те, що деякі жителі Києва вірили волхвові («невегласи послушаху»), але, вочевидь, проповіді жерця в столиці Русі не зустріли значної підтримки. Кияни ще пам'ятали поспішну втечу Всеслава з Бєлгорода, тому і більшість жителів столиці Русі «насмехахуся» над словами волхва. Імовірно, це й викликало в нього страшні прокляття про скорий кінець світу. Побачивши, що його спроби втягнути жителів Києва у повстання проти Ярославичів, не увінчалися успіхом, волхв поспішно залишив місто (рє ж і бысть йому; в едину убо нощь бысть безвести) [14, с. 89].

Набагато більше успіху домігся служитель язичницького культу, посланий до Новгорода: «Сице бъ волхвъ въсталъ при Глъбъ в Новъгородъ; глаголашеть бо людемъ, творяся акы богъ, и много прельсти, мало не всего града: глаголашеть бо, яко провъде вся, и хуляшеть въру крестияньску, и тако глаголаше, яко «преиду по Волхову пред всъми людьми». И бысть мятежь въ градъ великъ, и вси яша ему въру, и хотяху побити епископа Федора. И епископъ же Федоръ, вземши честныи крестъ и оболчеся в ризы, и ста пред народомъ, и глагола им: «аще хощете въру няти волхву, тои за него да идет; аще ли върует къ кресту, да идеть к нему». И раздълишася на двое: а князь Глъбъ и дружина его сташа у епископа, а людие вси идоша за волъхва; и бысть мятежь междю ими. Глъбъ же, въземъ топоръ под скуд, и прииде къ волхву, и рече ему: «то въси ли, что утро хощеть быти, что ли вечеръ». Он же рече: «провидъ вся». И рече Глъбъ: «то въси лъ, что ти днесь хощеть быти». Он же рече: «чюдеса велика створю». Глъбъ же, выимя топоръ, ростя и, и паде мертвъ; и людье разидошася. Он же погыбе душею и тъломъ, предавъся дияволу [12, стб. 94].

Як видно з даного джерела, волхвові в Новгороді вдалося залучити на свою сторону велику частину місцевого населення. На боці місцевого єпископа виступив лише князь Гліб і його дружина. Літописець докладно висвітлив лише фінальну частину новгородського повстання - вбивство князем Глібом волхва. Про події, які відбулися до цього, автор джерела коротко повідомляє що «бысть мятеж» і «хотяху убити епископа Федора».

Одночасно із приходом волхвів до Києва і Новгорода відбулося повстання жерців у Ярославському Поволжі. Антихристиянський рух у даному регіоні зустрів велику підтримку серед місцевого населення, яке лише недавно прийняло християнство. Причиною того став голод, що вибухнув у Північно-Східній Русі наприкінці 60 - поч. 70-х років XI ст. Крім того, з 1015 року по 90-ті роки XI ст. навіть у центрі Північно-Східної Русі - Ростові не було князів і управління великим краєм здійснювали намісники, що мало сприяти деякій реанімації язичництва в даному регіоні. Ось як описує повстання волхвів у Верхньому Поволжі Лаврентіївський літопис: «Бывши бо единою скудости в Ростовскей области, востаста два Волхва от Ярославля, глаголюще: яко мы свемы, кто обилие держит. И идоста по Волзе и приидоста в погост; ту лучшая жены наричуше, глаголюще: яко сия жито держит, а сия мед, а сия рыбу, а сия скору. И привожаху к ним сестры своя, и матерь, и жена своя; они же в мечте прорезоваша им за плечом, и выимаста любо жито, любо рыбу, любо белку. И убиша многи жены, имения их отнимаху за ся; и приидоста на Белоозеро; и бе у них иних людей триста» [15, с. 175-178].

Показовим є той факт, що, погубивши багатьох людей у Верхньому Поволжі, волхви не пішли у свої «ведмежі кути», а відправилися до Бєлоозера, прекрасно знаючи, що в даному місті в той час перебував воєвода князя Святослава Ян Вишатич. Вочевидь, волхви прагнули дискредитувати представника князівської адміністрації й тим самим завдати удару по авторитету самого Святослава Ярославича в даному регіоні.

Глухі відгомони якогось антихристиянського повстання в Ростові містяться в «Житії святого Леонтія, єпископа ростовського». Відповідно до даного джерела, проти ростовського єпископа на початку 70-их років XI ст. піднялося зі зброєю все місцеве населення [10, с. 15]. У «Посланні єпископа Семена Полікарпові» святий Леонтій названий третім руським мучеником після варягів Іоанна й Федора: «Первый -- Леонтий - епископ Ростовьскый, великый святитель, его же Богъ прослави нетлътем, и се бысть первый престолникь, его же невърнъе много мучивше, бивше, и се третий гражданин бысть Рускаго мира, съ онъма Варягома вънчася от Христа., его же ради пострада» В некоторих редакциях данного источника утверждается, что язычники убили Леонтия «много мучивше, убиша» [9, с. 102]. У зв'язку із цим, деякі вітчизняні дослідник висунули досить обґрунтовану гіпотезу, відповідно до якої Леонтій постраждав від язичників під час керованого волхвами народного повстання, що охопило всю північ Русі в 70-іх роках XI ст. [4, с. 22-23].

Висновки

Таким чином, в другій половині XI ст. служителі язичницького культу не тільки зберегли свою владу на околицях Київської Русі але й за допомогою полоцького князя Всеслава здійснили спробу знищити християнство на всіх східнослов'янських землях. Князям - Ярославичам та їхнім воєводам довелося за допомогою військової сили відновлювати свою владу у Києві, Новгороді, Ростові, Бєлоозері. Разом з тим, плани жерців з реанімації язичництва не здійснилися через послаблення їхнього авторитету на давньоруських землях. Населення Русі, хоча і вдавалося час від часу до допомоги служителів язичницького культу, але в більшості своїй вже вважало себе християнами. Авторитет волхвів був сильно підірваний християнськими проповедями і зростав на деякий час лише під час голоду, епідемій та навали кочовиків.

Список використаних джерел

1. Алексеев Л. В. Полоцкая земля в IX-XIII вв. Очерки истории северной Белоруссии / Л. В. Алексеев. М.: Наука, 1966. 432 с.

2. Алешковский М. Х. Курганы русских дружинников XI-XII веков / М. Х. Алешковский // Советская археология. 1960. №1. С. 70--91.

3. Былины. М.: Наука, 1989. 560 с.

4. Воронин Н. Н. К вопросу о начале ростовосуздальского летописания / Н. Н. Воронин // Археографический ежегодник за 1964 год. М., 1965. С. 22-23.

5. Греков Б. Д. Киевская Русь / Б. Д. Греков. М.: АСТ, 2004. 671 с.

6. Грушевський М. С. Історія України - Руси / М. С. Грушевський. К.: Наук. думка, 1991. Т.1. 648 с.

7. Золотов Ю. М. Изваяния языческих богов на Руси / Ю. М. Золотов // Советская археология. 1985. №4. С. 234--236.

8. Ироническая песнь о походе на половцев удельного князя новгород-северского Игоря Святославича. М., 1800. 22 с.

9. Києво-Печерський патерик / Під ред. Д. І. Абрамовича. К.: Час, 1991 [Репрентне відтворення 1931 р.]. 230 с.

10. Ключевский В. О. Древнерусские жития святых как исторический источник / В. О. Ключевский. М.: АСТ, 2003. 395 с.

11. Лихачев Д. С. Скоморох Всеслава и ток на Немиге / Д. С. Лихачев // Древности славян и Руси. М.: Наука, 1988. С. 138--140.

12. Новгородская первая летопись старшего и младшего извода. М. - Л.: Наука, 1950. 356 стб.

13. Приселков М. Д. Очерки церковно-политической истории Киевской Руси X-XII вв. / М. Д. Приселков. СПб., 1913. 365 с.

14. Повесть временных лет. / Под ред. и с пред. В. П. Адриановой-Перетц. М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1950. 239 с.

15. ПСРЛ -- Т. 1.: Лаврентьевская и Суздальская летописи по Академическому списку. М.: Издво АН СССР, 1962. 472 стб.

16. ПСРЛ -- Т. 2.: Ипатьевская летопись. М.: Изд-во АН СССР, 1962. 938 стб.

17. ПСРЛ. Т. 9.: Русская летопись по Никонову списку. Ч. 1. М.: Изд-во АН СССР, 1962. 734 стб.

18. Седов В. В. Восточные славяне в VI-XIII вв. / В. В Седов. М.: Наука, 1982. 327 с.

19. Сергеева З. М. Народные названия курганов на северо-востоке Белоруссии / З. М. Сергеева // Древности славян и Руси. М.: Наука, 1988. С. 68--71.

20. Тихомиров М. Н. Крестьянские и городские восстания на Руси XI-XIII вв. / М. Н. Тихомиров // Древняя Русь. Сборник статей. М.: Наука, 1975. С. 42--233.

21. Толочко П. П. Древняя Русь. Очерки социально-политической истории / П. П. Толочко. К.: Наукова думка, 1987. 245 с.

Размещено на Allbest.ru