Шовкопляс і конкретно-історичний підхід

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Шовкопляс і конкретно-історичний підхід

В останній час значно більше дослідників цікавляться історією археологічної науки. Не є виключенням і палеолітознавство. Однак історіографічні дослідження охопили переважно період з кінця ХІХ і до середини ХХ ст. [1]. Вивчення післявоєнної археології стосувалося або окремих регіонів [2], або окремих проблем [3]. Загальні роботи торкаються переважно історії сучасного російського палеолітознавства [4]. Наявні публікації присвячені біографіям вчених, які працювали після війни на території України [5]. Значний пласт досліджень стосується дискусії 1950-х років [6], а також біографії та поглядів на методологію П.П. Єфименка [7] та його учня - О.М. Рогачова, який працював у Ленінграді [8]. Проте дослідники фактично обійшли увагою видатного українського палеолітознавця - І.Г. Шовкопляса, хоч його наукова творчість безпосередньо пов'язана з Україною. Заповнити цю лакуну й має на меті дана стаття, показавши розвиток соціоісторичного напрямку в палеолі- тознавстві, пов' язаного з діяльністю наукової школи П.П. Єфименка та застосуванням на практиці конкретно-історичного підходу, розробленого О.М. Рогачовим.

Розглядаючи наприкінці 1960-х років розвиток археології в світі, Ф. Борд писав: «Вочевидь наявність декількох шкіл у доісторії: у Франції, де особливу увагу приділяють стратиграфії та типології; у англомовних країнах,де приділяють увагу взаємовідносинам людини та середовища; у СРСР, де особливу увагу приділяють палеосоціології. Зрозуміло, що не можна сприймати це спрощено. Французькі дослідники не ігнорують екологічні та соціологічні відомості, а американці чи росіяни не ігнорують стратиграфії. Мова йде про наголос на той чи інший підхід» [9]. Формування палеосоціологічного напрямку в радянському палеолітознавстві пов'язане із загальним переходом радянської археології на рейки марксизму на початку 1930-х років. Саме тоді вперше було сформульоване завдання «підпорядкувати вивчення речових пам'яток минулого меті вивчення історії самого суспільства, якому належали пам'ятки, що вивчаються» [10]. У палеолітознавстві становлення сощоісторичного напрямку в 1930-ті роки пов'язане з діяльністю П.П. Єфименка та його учнів П.Й. Борисковського, а згодом і О.М Рогачова. Дослідники почали пояснювати зміни в матеріальній культурі не міграціями представників різних рас, що було типовим для попередніх десятиліть або тогочасних західних дослідників, а розвитком суспільства. Концепція про взаємозв'язок змін матеріальної культури та стадій розвитку суспільства відома в істороіграфії як стадіалізм. Її основні положення були викладені в працях згаданих дослідників, опублікованих у 1930-ті роки.

Так, П.Й. Борисковський, розглядаючи це явище, намагається пов'язати зміни в техніці обробки кременю з процесами вдосконалення мисливського господарства та змінами соціальної організації. На його думку, оріньяксько-солютрейська та мадленська епохи являють собою два якісно відмінних ступеня розвитку мисливського господарства та первіснокомуністичного суспільства. З першою епохою він пов'язував зародження родового устрою, а другу дослідник вважав епохою високорозвиненого стабільного мисливського господарства, яка відповідає оформленню родового устрою з усіма ознаками, що його характеризують. Зародження роду в оріньяксько-солютрейську епоху дало можливість швидше розвиватися виробничим силам і суспільству, а їх кількісний розвиток призвів до стрибку - формуванню нової мадленської епохи [11].

П.П. Єфіменко, так само як і П.І. Борисковський, розглядав історію первісності, насамперед, як історію суспільства. Саме внутрішніми причинами він намагався пояснити зміни в матеріальній культурі, які були покладені в основу схеми Мортільє-Брейля, хоча ще за шість років до того він пояснював їх міграціями. Дослідник писав у 1934 р.:

.. .маємо зазначити, що групування пам'яток на основі ознак типологічного порядку, без урахування історичної значущості, яким користуються для викладення відомого на теперішній час матеріалу з періоду, що нас цікавить, не є продуманою та обґрунтованою схемою розвитку первісного суспільства, що може бути прийнята без суттєвих доповнень і корегувань <.> є можливим поділити всю історію верхньопалеолітичного суспільства на три фази. Першу, до якої ми відносимо так звану оріньяцьку та частково солютрейську епохи, можна розглядати за низькою ознак як початковий етап складання верхньопалеолітичного суспільства, що характеризується здебільшого, більш-менш осілим типом мисливського господарства. За ним слідує друга фаза, пов'язана, принаймні, в деяких частинах Європи зі своєрідним господарсько-побутовим устроєм мис- ливців-номадів <.. .> Ця фаза відповідає тому, що зазвичай носить назву пізньосолю- трейської та мадленської епох. Нарешті, третя, що співпадає з так званим епіпалеолітом <.> коли мисливське господарство верхньопалеолітичного суспілства занепадає [12].

Накопичення нових даних призвело до того, що вже на початку 1950-х років бачення пізнього палеоліту дослідниками дещо змінилося. Так, у 1953 р. П.Й. Борисковський зазначив, що розвиток культури та техніки тзньопалеолітичних общин не можна зобразити у вигляді однієї генетичної лінії, проте можна уявити у вигляді пучку або стовбуру. Адже мали місце відставання та випередження розвитку окремих родових общин, були наявні відмінності форм господарювання, пов'язані з особливостями навколишнього середовища. Дослідник погодився з існуванням у пізньому палеоліті трьох великих областей розвитку пізньопалео- літичної культури (прильодовикової, середземноморсько-африканської, сибірсько- китайської), проте вважав, що між ними можна констатувати значну подібність (хоча й не повну тотожність) техніки, господарства, мистецтва та культу. На думку П. Й. Борисковського, лише в неоліті та у пізніші епохи оформлюються значніші культурні відмінності, пов'язані з окремим племінними групами [13].

Дещо пізніше, вдосконалюючи власну схему розвитку пізнього палеоліту Східної Європи, П.П. Єфименко також визнав, що історична доля первісного населення Європи у пізньопалеолітичну епоху була значно складнішою, змістовнішою та цікавішою, ніж це здавалося до цього. Історичний процес, підсумував вчений, вже не можна уявляти так схематично та прямолінійно, як це було кілька років тому [14]. Саме в цей період тривала дискусія про можливість використання даних геології для датування пізньопалеолітичних пам'яток. Прихильником цього підходу був інший учень П.П. Єфименка - О.М. Рогачов, який розробив власні схеми розвитку пізнього палеоліту Костьонківсько-Боршевського району саме на основі даних стратиграфії [15]. Хоч і його вчитель, і П.Й. Борисковський тривалий час не погоджувалися з таким підходом, але, в решті-решт, визнали вірність ідей О.М. Рогачова.

Датування пам'яток за допомогою даних геології дозволила трактувати відмінності в археологічному матеріалі як етнографічні, а не хронологічні. Дещо пізніше О.М. Рогачов сформулював конкретно-історичний підхід до вивчення пізнього палеоліту. Дослідник писав:

Багатоманіття типів кременевого інвентарю визначається, в решті-решт, дією закону нерівномірності історичного розвитку, що панував у первісні часи так само, як і протягом всіх наступних періодів історії в умовах відсутності та недостатнього зв'язку між окремими суспільствами. Відповідно, вірне розв'язання проблеми розвитку культури в епоху верхнього палеоліту залежить, з одного боку, від усвідомлення визначальної ролі суспільного (соціального) середовища, а з іншого - від вірного розв'язання питання про відносну давнину пам'яток <.. .> Однак насправді серед факторів, що визначають місцеві регіональні особливості розвитку культури за епохи верхнього палеоліту, вирішальне значення належить суспільному життю людей. Вирішальна роль соціальних умов у розвитку палеолітичної культури визначається суспільною сутністю людства, пануванням первіснообщинного ладу та тих, що зароджувалися на цій основі, родових (племінних) і, в решті-решт, етнічних традицій у виробництві, культурі та побуті. Наскільки б складною не була динаміка суспільного життя первісних общин, археологія, вдосконалюючи прийоми збору та узагальнення матеріалів, методи їх аналізу, вивчаючи оточуюче природне середовище, відновить провідні риси життя культури і побуту населення територій, що вивчаються, і всебічно пізнає закони розвитку виробництва, суспільного життя і культури первісного населення Європи [16].

Усі представники соціоісторичного напрямку розглядали археологію як суспільну дисципліну. Не був виключенням й київський учень П.П. Єфименка - І.Г. Шовкопляс. Він прямо вказував, що археологія - це окрема історична наука, що вивчає речові пам'ятки давньоминулих епох, і на підставі дослідження речових наукових джерел вона пізнає історію людського суспільства в первіснообщинну, рабовласницьку та феодальну епохи. Дослідник також зазначав, що методологічною основою радянської археології є марксистсько-ленінське вчення про суспільно-економічні формації - історичний матеріалізм. Можна, звичайно, вважати це стандартним посиланням, типовими для тих часів, проте І.Г. Шовкопляс критикує і тогочасні західні концепції, роблячи наголос саме на зв'язку археології з історією [17].

Щодо подібності археологічних матеріалів, то групи археологічних пам'яток, які розташовані на суцільних територіях і відносяться до одного відрізку часу, мають спільні ознаки, І.Г. Шовкопляс називає археологічними культурами. Він зазначає, що під археологічними культурами інколи розуміють також певний етап у розвитку всього людства, що відбувався одночасно на дуже значних територіях. Такими, зокрема, є культури стародавнього кам'яного віку - шельська, ашельська, мустьєрська й інші, тому їх часто називають епохами або порами. Дослідник указував, що групи подібних археологічних пам'яток належали спорідненим групам стародавнього населення, що жили на цих територіях, проте він розрізняв й інші види подібності - конвергентність і дифузію [18].

Можна прослідкувати реалізацію І.Г. Шовкоплясом цих ідей на практиці. Так, ще у середині 1950-х років дослідник запропонував власну схему розвитку пізнього палеоліту території України - Східної Європи [19]. Принципи її побудови були традиційними для тих часів і подібними до використаних П.П. Єфименком [20] і П.Й. Борисковським [21]. Проте сама схема за складом вміщених до неї пам'яток і виділених підрозділів відрізнялася від схем інших палеолітознавців.

І.Г. Шовкопляс за характером кремінного та кістяного інвентарю поділив пізній палеоліт на три епохи: оріньяк, солютре, мадлен, які охоплювали час від 40 до 13 тис. років тому. Проте на противагу епохам раннього палеоліту, на його думку, ці епохи не мають різких відмінностей. Сам пізній палеоліт дослідник визначає як час, коли з'являються нові групи людей, тісно пов'язані спільним існуванням та колективною працею та скріплені кровною спорідненістю - т.зв. родові общини або роди, які стають основною суспільною формою первіснообщинного ладу.

Щодо особливостей пам'яток цієї території, то І.Г. Шовкопляс указує на певні відмінності між ними. Так, північні пам'ятки розташовані групами на берегах річок, у місцях, де були виходи кременю, водилося багато тварин, були сприятливі умови для збирання рослинної їжі, річкових черепашок тощо. Південні (Степове Приазов'я та частково Середнє Подністров'я) розташовані на схилах плато, на широких просторах яких водилися стада степових тварин - зубрів. Тоді як кримські пізньопалеолітичні пам'ятки розташовані здебільшого в печерах.

Дослідник запропонував наступний хронологічний поділ пізнього палеоліту:

- ранній етап: Пушкарі, Бабин, Сюрень І - в Україні, Костьонки І, Боршево І, Гагарино - на Дону, Бердиж - в Білорусії;

- середній етап: Мізинська, Чулатів І, Супонево і Тимонівка, Кирилівська (нижній шар), Новгород-Сіверська, Амвросіївська, Студеницька;

- пізній етап (друга половина пізнього палеоліту): стоянки типу Гінців і Добранічівки - Чулатів ІІ, Бугорок, Довгіничі, Оселівка, Сокіл, Вороновиця, нижні горизонти Дубової Балки, Кайстрової Балки та Осокорівки, Володимирівської стоянки.

У середині 1960-х років підхід І.Г. Шовкопляса вже був іншим. Дослідник писав: «Вирішення питань про характер і території етнокультурних областей пізнього палеоліту є важливішим засобом проникнення у далеке історичне минуле людства та висвітлення конкретної історії окремих груп найдавніших родових общин» [22]. Це повністю відповідає завданням конкретно-історичного підходу О.М. Рогачова. І якщо ленінградський дослідник на його основі створив регіональну культурно-періодизаційну схему розвитку пізнього палеоліту Костьонківсько-Боршевського району, то український вчений - культурно- хронологічну схему розвитку пізнього палеоліту Середнього Подніпров'я [23]. Схема має наступний вигляд:

1. Оріньяко-солютрейський час.

1.1. Початкова пора.

- Радомишль;

- Пушкарі І, Юровичі (нижній шар).

1.2. Пізня пора.

- Бердиж;

- Новгород-Сіверська, Погон.

1.3. Мадленський час.Рання пора.

- Мізин, Супоніївська, Єлісеєвичська, Юдинівська, Юровичська (верхній шар), Чулатівська І і Тимонівська, Кирилівська стоянка (нижній шар).

1.4. Середина і друга половина.

- Гінці, Добранічівка, Довгіничі, Чулатівська ІІ, Бугорок.

1.5. Заключна пора.

- Фастівська стоянка.

Пам'ятки мадленського часу на підставі наявності спільних рис, що знайшли вираз у складі та особливостях і кістяного кременевого інвентарю, особливостях виробів мистецтва, залишків жител та господарсько-побутових комплексів, складі фауністичних решток, І.Г. Шовкопляс об'єднує в єдину специфічну групу, що складає локальний варіант культури мадленської пори у Східній Європі, який може бути названим мізинською культурою [24].

Пам'ятки мізинської культури, на думку І.Г. Шовкопляса, генетично пов'язані з більш ранніми стоянками - Новгород-Сіверською та Погоном, а через них - з Бердижем, Пушкарями І та Радомишлем. Це дозволило досліднику розглядати Середнє Подніпров'я як одну з пізньопалеолітичних етнокультурних областей, що була населена давнішніми етнічно спорідненими родовими колективами первісних мисливців на мамута, північного оленя й інших давніх тварин. Проникненням давніх мешканців на інші території І.Г. Шовкопляс пояснює наявність аналогічних пам'яток - Костьонок ІІ й Аносівки ІІ (верхній шар) на Середньому Дону, та навіть Мальти й Бурєті у Східному Сибіру [25].

У подальшій своїй роботі І.Г. Шовкопляс крім середньодніпровської виділив на території Східної Європи й інші етнокультурні області: Середньодонську, Прикарпатську, Волинську, Степову, Кримську [26].

Подальший розвиток ідей І.Г. Шовкопляса можна прослідкувати в роботах його учня - М.І. Гладких. Виходячи з розуміння первісного суспільства, він обґрунтував власні критерії виділення верхньопалеолітичних археологічних культур та розробив проблему змісту локальних варіантів культури [27]. Підсумком більш, ніж двадцятирічної роботи вченого стала історична інтерпретація пізнього палеоліту території України, у якій втілилися ідеї багатьох представників соціоісторичного напрямку в палеолітознавстві, зокрема П.П. Єфименка та І.Г. Шовкоплояса [28]. А, отже, є всі підстави говорити про формування в межах цього напрямку київської школи палеолітознавства П.П. Єфименка, представниками якої є дослідники пізнього палеоліту І.Г. Шовкопляс і М.І. Гладких.

Таким чином, можна підсумувати вище сказане. Формування соціоісторичного напрямку в радянському палеолітознавстві пов'язане з переходом археології на марксистські методологічні засади у СРСР 1930-х років. Концепція, згідно якої зміни в матеріальній культурі трактувалися як відображення розвитку давнього суспільства, відома в науці як стадіалізм. Її розвиток і практична реалізація пов'язані з діяльністю П.П. Єфименка, П.Й. Борисковського та інших дослідників.

Накопичення нових даних і дискусія щодо можливості використання стратиграфії для датування пам'яток дозволили учню П.П. Єфименка - О.М. Рогачову сформулювати конкретно-історичний підхід, згідно якого історію первісного суспільства треба розглядати в конкретних просторово-часових межах. В УРСР на практиці конкретно-історичного підхід почав реалізовувати інший учень П.П. Єфименка - І.Г. Шовкопляс. Це дало йому можливість створити культурно- хронологічну схему розвитку пізнього палеоліту Середнього Подніпров'я, де, на його думку, була наявна мізинська археологічна культура, та виділити на території Східної Європи декілька етнокультурних областей.

Подальша реалізація конкретно-історичного підходу в межах соціоісторичного напрямку палеолітознавства пов'язана з діяльністю учня І.Г. Шовкопляса - М.І. Гладких. Усе це дає всі підстави говорити про формування в радянській археології пізнього палеоліту київської наукової школи П.П. Єфименка.

Джерела та література

1. Васильев С. А. Г А. Бонч-Осмоловский и современное палеолитоведение // Российская археология. - 1994 - № 2. - С. 202-207;

2. Васильев С. А. Стадиализм в палеолитоведении: 60 лет спустя // Археологические вести. - 1998.- № 5. - С. 250-254;

3. Платонова Н. И. Александр Андреевич Спицын о теории археологии // Российская археология. - 2009. - № 3. - С. 129-137;

4. Платонова Н. И. История археологической мысли в России. Вторая половина XIX -- первая треть XX века. -- СПб. : Нестор-История, 2010. -- 316 с.;

5. Пахарєва О. С. Російсько-французька співпраця в галузі археології та антропології в другій половині ХІХ століття // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль, 2008. - Вип. 1. - С. 202-207.

6. Смолянинова С. П. История исследования каменного века степного Побужья // Кам'яна доба України. - Вип. 4. -К., 2004. - С. 82-89;

7. Федорченко О. С. Історія дослідження суспільства при- льодовикових мисливців на бізонів у 80-90-х роках XX ст та на початку XXI ст. // МаґістеріумК., 2005. - Вип. 20. - С. 18-22;

8. Чубур А. А. Деснянский палеолит: проблемы история исследований, историографии и источниковедения. - М., 2005. - 115 с.;

9. Синицын А. А., Сергин В. Я., Хоффекер Дж. Ф. 120-лет исследования палеолита Костенок: традиции и тенденции // Костенки в контексте палеолита Евразии. - Вып. 1 - Особенности развития верхнего палеолита Восточной Европы. - СПб., 2002. - С. 3-9;

10. Палієнко С. В. Культурно- історичні реконструкції в пострадянському палеолітознавстві та деякі актуальні проблеми археологічної методології // С.Н. Бибиков и первобытная археология. - СПб.: ИИМК РАН, 2009.С. 120-123;

11. Васильев С. А. Изучение палеолита в России: история и современность // Российская археология: достижения ХХ и перспективы ХХІ вв. - СПб., 2000. - С. 57-59; Він же.. Изучение палеолита в России: прошлое, настоящие и перспективы на будущее // Stratum plus. - № 1. - 2001-2002. - Кишинев, 2004. - С. 117-138; Він же. Древнейшее прошлое человечества: поиски российских ученых. - СПб., 2008. - 179 с.

12. Ситник О. С. Олександр Панкратович Черниш: Людина і науковець (До 90-річчя від дня народження) // Кам'яна доба України. - Вип. 11. - К. : Шлях, 2008. - С. 7-23; Толочко П. П., Кулаковська Л. В. Сергій Миколайович Бібіков (1908 - 2008) // С.Н. Бибиков и первобытная археология. - СПб. : ИИМК РАН, 2009. - С. 9-11.

13. Кротова А. А. П. П. Єфименко, О. М. Рогачов та принципи періодизації пізнього палеоліту Східної Європи (історіографічний нарис) // Кам'яна доба України. - Вип. 5. - К., 2004. - С. 23-33; Аникович М. В. А. Н Рогачев и «конкретно-исторический подход» // Российская археология. - 2007. - №4 - С. 64-71.

14. Сапожников 1. В., КухарчукЮ. В. Кам'яна доба України та Петро Петрович Єфименко (До 120- річчя від дня народження вченого 21(9).11.1884 - 18.04.1969) // Кам'яна доба України. - Вип. 5. - К., 2004. - С. 6-22; Формозов А. А. О Петре Петровиче Ефименко (материалы к биографии) // Очерки истории отечественной археологии. - М., 2002. - С. 73-126.

15. Аникович М. В. Вказана праця; Платонова Н. И. Александр Николаевич Рогачев: начало пути // Костенки и ранняя пора верхнего палеолита Евразии: общее и локальное. - Воронеж, 2004. - С. 121-123; Синицын А. А. Конкретно-исторический подход А. Н. Рогачева. Современное состояние // Верхний палеолит - верхний плейстоцен: динамика природных событий и периодизация археологических культур. - СПб., 2002. - С. 33-41.

16. Bordes. F. Le paleolithique dans le monde. - Paris, 1968. - P. 7. (Цит За: Борисковский П. И. Советская школа изучения палеолита // Теоретические основы советской археологии. (Тезисы докладов на теоретическом семинаре ЛОИА АН СССР I - IV 1970 г.). - Л., 1969. - С. 7).

17. Целевая установка и новые задачи ГАИМК (передовая) // Сообщения Государственной академии истории материальной культуры. - 1931. - № 2. - C. 2

Размещено на Allbest.ru