Проблеми державного будівництва і розвитку права в добу Гетьманської держави Павла Скоропадського: публічно-правові аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Проблеми державного будівництва і розвитку права в добу Гетьманської держави Павла Скоропадського: публічно-правові аспекти

Володимир Іванович Андрейцев,

доктор юридичних наук, професор,

дійсний член (академік) Національної академії правових наук України, заслужений юрист України



Акцентується увага на проблеми здійснення державного будівництва та запровадження правових засад в окремих сферах у добу Гетьманської держави Павла Скоропадського. Коментується зміст окремих законів, спрямованих на утворення і функціонування державних інституцій, замість відповідних структур УНР та її Центральної Ради. Проводиться тезовий аналіз законодавчої, виконавчої влади, органів суду, критично оцінюється 'їх діяльність щодо реалізації та захисту прав козаків і громадян, проведених адміністративних, військових та земельних реформ, місцевого самоврядування тощо.

Ключові слова: Українська Держава, Гетьман Української Держави, Верховний воєвода Української армії і флоту, Генеральний Суд, Отаман-міністр, сила закону, Адміністративний апарат, Колегія верховних правителів. скоропадський державний гетьманський



Перш ніж давати характеристику означеним проблемам, варто нагадати деякі історико-правові факти стану щодо розвитку української державності напередодні проголошення Гетьманської Держави 29 квітня 1918 р.

Указ Петра І “Про створення 8 губерній” від 18 грудня 1708 р., зокрема Київської губернії, яка включала територію міст Київ, Чернігів, Харків, Курськ, Орел, Брянськ, Азов та інших, що дістали назву Мала Росія [1], яка перебувала до розгортаня революційних подій початку XX ст. в Імперській Росії, які значною мірою вплинули на революційний процес анексованої України. Цей Указ було доповнено Указом Павла І від 12 грудня 1796 р. “Про новий поділ держави на губернії і намісництва”.

Значний вплив на розвиток революційного процесу в Україні справила, безумовно, для Росії І Світова війна та результати Брестського мирного договору -- фактична окупація території України німецькими та австро-угорськими військами.

Центральна Рада УНР вичерпала свої державницькі ресурси і перетворилася фактично в політичний клуб, не створивши належних засад щодо функціонування та захисту держави, хоча і прийняла в цей день Конституцію УНР.

29 квітня 1918 р. З'їздом земельних власників України Гетьманом Української Держави був проголошений П. Скоропадський, який звернувся з Грамотою до всього українського народу, в якій було визначено основні завдання нової влади [2]:

створити здатний до державної праці сильний уряд;

відбудувати армію та адміністративний апарат;

навести за їх допомогою порядок, який базувався б на праві (правосудді);

провести необхідні політичні і соціальні реформи:

а) виключення диктатури будь-якого класу;

б) паритетне представництво всіх класів суспільства в політичному житті;

соціальна реформа -- збільшення кількості самостійних господарств, зменшення впливу великих маєтків;

УНР, її Центральна Рада, земельні комітети розпускалися, звільнялися з роботи міністри та їх заступники УНР;

Україна перейменувалася на “Українську Державу”, державно-політичний устрій мав визначитися українським Сеймом.

А до його утворення вся верховна влада, законодавча, виконавча та певною мірою судова зосереджувалися за Гетьманом. Його повноваження були визначені в Законах про тимчасовий державний устрій України, оприлюднених 29 квітня 1918 р.

Відповідно Гетьман призначав на посаду Отамана (Голову) Ради міністрів, затверджував і скасовував склад уряду, виступав найвищою посадовою особою зовнішньої політики, верховним воєначальником, мав право оголошувати воєнний та надзвичайний стан, амністію та ін. [2; 3, с. 208].

Закони про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 р. включали такі розділи:

а) про Гетьманську владу;

б) про віру;

в) права й обов'язки українських козаків і громадян;

г) про закони;

д) про Раду Міністрів і про міністрів;

є) про фінансову раду;

е) про Генеральний Суд.

Влада управління належить виключно Гетьману України в межах Української Держави:

він стверджує закони і без його санкції ніякий закон не може мати сили;

призначає Отамана Ради міністрів, який складає кабінет і представляє його на затвердження Гетьману;

він затверджує і скасовує Кабінет у повному складі;

приймає і звільняє інших урядових осіб, якщо іншим законом не встановлено іншого порядку;

є вищий керівничий всіх зносин Української Держави із закордонними;

є Верховний воєвода Української армії і флоту;

оголошує області на військовому, осадному та надзвичайному стані;

йому належить помилування, полегшення кари, прощення злочинних дій, скасування переслідування, вивільнення від суду і кари, складання казенних зборів, дарування милості, коли цим не порушуються охоронювальні законом інтереси і громадянські права;

накази і розпорядження Гетьмана закріплюються відповідним Міністром.

Про віру

Українська Держава є перш за все християнська, православна. Інші віруючі в межах території України користуються повністю вільним відправленням віри за відповідним обрядом.

Права й обов'язки козаків і громадян України

Умови набуття і втрати прав визначаються законом.

Захист Вітчизни є святим обов'язком кожного козака і громадянина Української Держави:

вони повинні сплачувати податки і мито, набувати повинностей згідно з законом;

ніхто не може підлягати переслідуванню за злочинні дії, лише в порядку визначених законів;

затримання та тримання під вартою -- лише відповідно до закону;

судимість і покарання -- лише за злочинні дії, відповідно до чинних на той час законів;

недоторканість житла, обшук, виїмка без згоди господаря -- лише у порядку, встановленому законом;

вільний вибір місця мешкання і праці, купівля і відчуження майна, а також виїзд закордон;

власність є недоторканна. Примусове відчуження -- лише за відповідну платню;

право на мирне зібрання, без зброї, і не на шкоду закону;

вільно в межах закону висловлюватися, писати свої міркування і розповсюджувати через друк та іншими засобами;

право гуртувати громадян і спілки з метою, що не заперечить закону.

Спираючись на викладене очевидно, що соціальну основу Української Держави

складали прошарок козаків і громадян України. Таким чином, не можна погодитися із висловлюванням істориків, зокрема О. Кузьминець, В. Калиновського, В. П. Капелюшного щодо встановлення конституційної монархії [4, с. 200; 5, с. 190-191], адже конституції як такої П. Скоропадський не приймав та чітко визначив соціальну основу держави -- козаки і громадяни, а не піддані, що характерно для монархії. Відсутність спадковості посади Гетьмана.

Мало того, Конституцією УНР, оприлюднену 29 квітня 1918 р., П. Скоропадський відмінив, вважаючи, що основу Української Держави мають скласти “тверді основи законів, виданих в установленій черзі” (ст. 29 Законів про тимчасовий державний устрій України) [6].

При цьому зазначимо, що ст. 24 розділ “Про закони” передбачала обов'язковість сили закону без виключення для українських підданих та чужинців (іноземців), які перебувають в Українській Державі.

Законові надається обов'язкова сила після обнародування з часу, призначеного для того в самому законі.

Закон скасовується лише силою іншого закону. Якщо новим законом остаточно не відмінено існуючий, він зберігає його повну юридичну силу.

Посилання на незнання закону, якщо його оприлюднено у встановленому порядку, не слугує доказом.

Закони розробляються в кожному міністерстві і їх проекти передаються для загального обговорення до Ради міністрів. Законопроекти передаються на утвердження Гетьманові.

Закони, які стосуються цих відомств, передаються до Ради Міністрів для обговорення із заінтересованими міністерствами.

Міністерства можуть видавати розпорядження в розвиток та щодо пояснень законів, які підлягають попередній ухвалі Радою міністрів.

Вказаний законодавчий акт передбачає діяльність Ради міністрів та міністрів.

Керування справами Ради міністрів покладалося на Генерального секретаря та

підпорядковану йому Державну генеральну канцелярію.

Отаман-міністр і міністри були відповідальними перед Гетьманом за загальний хід державного управління та кожний з міністрів -- за свою діяльність; вони приймали розпорядження. Зазначалося також про громадську і карну відповідальність їх за вчинки, визначені в законі.

Суд та його система

Окремий розділ містив приписи щодо Генерального Суду як “Вищого охоронця і захисника закону” та Вищий Суд України у судових та адміністративних справах. Встановлено було, що Генеральний Суддя та всі Генеральні Судді призначалися Гетьманом. На Генеральний Суд покладалося оголошення всіх законів і наказів Уряду, слідування за закономірністю їх видання.

Отже, в основі судової системи -- Генеральний Суд, склад та Генеральних Суддів призначав Гетьман. Загальне керівництво судочинством покладалося на Міністерство юстиції, міністр якого уповноважений був призначати також мирових суддів і голів з'їздів мирових суддів та звільняти їх з посад. У липні 1918 року Рада міністрів Української Держави скасувала Закон Центральної Ради “Про апеляційні суди” та ухвалила закони про судові палати -- Київську, Харківську та Одеську при збереженні тих же повноважень.

Продовжувала діяти система окружних судів, створювалася мережа губернських і повітових судів. Вищим судовим апаратом вважався Сенат.

Разом з тим існували і військові суди, які перебували у підпорядкуванні Головного управління військово-судових справ Військового міністерства, які у своїй діяльності керувалися кримінальним та кримінально-процесуальним законодавством Росії, виробляючи нові судові положення до умов Української Держави [7].

Вказаний Закон передбачав також окремий розділ про Фінансову раду, як вищу народну інституцію у справах державного кредиту та фінансової політики.

Певний професійний інтерес складає Тимчасовий закон “Про верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами Держави ясновельможного Пана Гетьмана всієї України”, ухвалений Радою міністрів та затверджений Гетьманом П. Скоропадським від 1 серпня 1918 р. [8].

На випадок наведених у назві цього закону обставин верховне управління належить Колегії верховних правителів, яка складається з трьох осіб:

а) одного правителя заздалегідь визначає Гетьман за власноручно складеною грамотою Гетьмана в трьох примірниках, які вкладаються в окремі конверти за власною перстеневою печаткою. Два перші примірники -- урочисто вручаються Державному Сенатові і Голові Ради міністрів, а третій -- передається у Київський кафедральний собор Святої Софії;

б) у грамоті Гетьман визначає дві особи: першу -- Верховним Правителем, другу -- особу, яка має стати такою на випадок непередбачених обставин.

Про передачу цих примірників Державним секретарем складається Акт, що підписується Гетьманом і особою, яка прийняла грамоту, і скріплюється Державним секретарем. Ці акти зберігаються в Державному Сенаті, а копії з них -- у Державного секретаря;

в) у разі настання надзвичайних обставин Державний Сенат у складі сенаторів під проводом Президента, а за його відсутності -- Старшого із головуючих Генеральних Суддів або їх замісників відкривають конверт з грамотою Гетьмана й оголошують відповідно до нього Верховного Правителя та його заступника. Два інших правителя обираються відповідно Державним Сенатом і Радою Міністрів закритим голосуванням.

Обрана Колегія Державних правителів вступає в управління негайно і вирішує всі питання, крім зміни законів, викладених у Грамоті від 29 квітня 1918 р.

Головою Колегії визначається особа, вказана Гетьманом. Усі питання вирішуються більшістю голосів.

Адміністративний апарат на місцевому рівні

Був відновлений за декілька місяців. У провінціях та повітах відповідні урядовці замінялися старостами, які призначалися з місцевих поміщиків та земських урядників русифікованої частини населення.

Скажімо, губернські старости за своїм статусом були на рівні колишніх російських губернаторів.

З метою захисту Української Держави, Кабінет Міністрів утворив систему державної варти, яка функціонувала у системі МВС Української Держави на правах спеціального департаменту, в губерніях, -- відповідно старости і міські отамани. Варта складалася зі старших і молодших вартових, приказни, дільничих начальників, повітових начальників, їх помічників інспекторів та помічників, які, по суті, опікувалися карно- оперативними, освідомчими, наглядовими та силовими функціями, на зразок російської поліції [4, с. 202].

Грамота П. Скоропадського до всього українського народу від 29 квітня 1918 р., Закони Української Держави “Про тимчасовий державний устрій України” від 29 квітня 1918 р. не містили відповідно ніяких заяв та приписів щодо організації та реалізації влади на місцевому рівні, тобто законодавчо не були урегульованими.

10 травня 1918 р. офіційне урядове повідомлення “про те, що правильна організація місцевого господарства можлива за умови залучення до цих справ професійних осіб до існуючих земельних і міських управлінь на добро для місцевого населення”.

Тому губернським старостам належало ревізувати земські і міські органи. Саме з 8 червня почалася фронтальна перевірка діяльності органів місцевого самоврядування, обраних на підставі Закону тимчасового уряду від 24 травня 1917 р. Створювалися ревізійні комісії на губернському та повітовому рівні: голова -- відповідний староста або представники судового відомства. Повітові комісії -- (5 осіб) призначалися Міністерством внутрішніх справ, до яких входили: податковий інспектор та 2 громадські діячі (один -- від земського самоврядування, другий -- від міських управ). Акти перевірки надсилалися до губернських комісій, а потім затверджувалися старостами.

Контроль діяльності старост здійснювався Міністерством внутрішніх справ, зокрема його департаментом самоврядування, Уповноважені Міністерства при комендатурах окупаційних військ, Міністерству надавалося право усувати від посад склад або окремих членів міських і земських управ і призначати нових членів цих органів.

Неабиякими повноваженнями наділялися старости -- своєрідні “гетьманчики” у межах відповідних територій, і особливо щодо контролю земських органів і управ, рішення яких набували чинності лише після затвердження старостами. Спостерігається ліквідація земських зібрань, міських дум та їх виконавчих органів, які мали керуватися у своїй діяльності “Загальною установою Губернською” Російської імперії та Тимчасовим положенням про губернських і повітових комісарів Тимчасового уряду.

У вересні 1918 року Колегія верховних правителів ухвалила постанову “Про заборону скликати губернські та повітові земські зібрання без спеціального дозволу Міністерства внутрішніх справ”.

У листопаді-грудні губернські старости уповноважувалися головнокомандувачами військ на відповідній території; засновувалися посади других помічників губернських старост за доглядом діяльності земського і міського самоврядування.

29 червня 1918 року губернським старостам Рада міністрів надала право розпуску волосних земських зібрань та управ. Таке рішення могло оспорюватися до Міністерства внутрішніх справ у двотижневий термін, якому надавалося право скасування відповідної постанови губернських старост. Повноваження розпущених волосних зібрань і управ передавалися волосним радам у кількості 3--5 осіб з головою-очільником, призначеним губернським старостою, який вправі їх не створювати, а передавати їх повноваження відповідним повітовим земствам.

Проблема управління селами залишалося. За декілька днів до ліквідації правління П. Скоропадського Рада міністрів ухвалила Закон “Про зміну, доповнення та скасування діючих узаконень про волосні, повітові та губернські установи з управління сільськими місцевостями”.

При цьому скасовувався Статут про волосне земське управління від 24 травня 1917 р., Правила про волосне земське оподаткування, волосні обрахунки та розкладки і волосного збирача від 20 червня 1917 р. Ліквідовані і всі волості, створені після Лютневої революції.

Земельна реформа та право: невирішені питання

Сподівання значної частини представників земельної власності на великі маєтки не справдилися, хоча власність відповідно до Законів “Про тимчасовий державний устрій України” від 29 квітня 1918 р. вважалася недоторканною, а примусове відчуження можливе лише за відповідну плату.

А деякі спроби П. Скоропадського щодо відновлення поміщицьких маетностей та жорсткі німецькі реквізиції продовольства викликали лише соціальні заворушення та селянські повстання [9, с. 217].

Тому вважається сумнівною ефективність законотворчої роботи Української Держави П. Скоропадського, яка за час свого існування, за оцінкою самого Гетьмана, прийняла більше 400 законодавчих актів у Грамоті до Українського народу від 22 жовтня 1918 р. [10, с. 262], але не спромоглася провести раціональної земельної реформи та прийняти необхідний закон для урегулювання земельних правовідносин, зокрема з питань земельної власності та форм набуття відповідних прав на землю різними верствами населення.

А ті недолугі закони, які були прийняті щодо права на врожай 1918 року на території Української Держави від 27 травня 1918 р. [11, с. 66-67] та ухвалений Радою міністрів закон про передачу хліба врожаю 1918 року в розпорядження держави від 15 липня 1918 р., затверджений Гетьманом України [11, с. 67-68], лише підкреслюють протекціоністську політику держави на користь виконання зобов'язань перед окупантами України відповідно до умов Брестського договору.

Культурно-освітній, науковий розвиток

У той же час на підставі викладеного, спостерігаємо значні досягнення Української Держави П. Скоропадського у гуманітарній, зокрема освітньо-науковій, культурній, сфері діяльності. Це пов'язано, перш за все, з подальшою українізацією загальноосвітньої та вищої школи, чому в значній мірі сприяв Закон “Про обов'язкове навчання української мови і літератури”, а також історії та географії України в середніх школах [11, с. 71], формування мережі національної нижчої початкової школи [11, с. 71-72], заснування нових університетів у місті Києві та Кам'янець-Подільському, у раніше створених Київському імені Святого Володимира, Харківському та Одеському (Новоросійському) російськомовних університетах, у яких започаткувалися кафедри української мови, літератури, історії і права [9, с. 214].

Значною віхою у культурно-науковому житті Української Держави стало заснування Української академії наук згідно із Законом Української Держави від 24 листопада 1918 р. та призначення дійсних членів цієї Академії за наказом П. Скоропадського згідно зі створеними відділами:

а) історико-філологічних наук;

б) фізико-математичних наук;

в) соціальних наук [11, с. 72-73].

Культурному розвитку держави Гетьман приділяв особливої уваги та забезпечував фінансування культурно-освітніх заходів. Скажімо, у серпні 1918 року було організовано Українську національну бібліотеку з більш ніж 1 млн. томів, засновано Національний архів України, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Український драматичний театр під керівництвом П. Саксаганського, Національну оперу, Державну хорову капелу, симфонічний оркестр та інші культурні заклади [9, с. 214-215].

Очевидне пожвавлення прослідковувалося у здійсненні зовнішньої політики держави П. Скоропадського.

Зовнішні дипломатичні зв'язки стали центральним напрямом діяльності Української Держави П. Скоропадського в контексті розвитку відносин із країнами Європи. Так, були встановлені дипломатичні відносини із Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною, Швейцарією, укладено мирну угоду із Росією.

Встановлення дипломатичних зв'язків сприяло прилученню до Української Держави низку територій повітів Могильовської, Курської, Воронезької, Мінської губерній, а також Холмщини, Підляшшя, Берестейщини, Маріуполя. Налагоджувалися зв'язки щодо розвитку українсько-румунських територіальних проблем, зокрема Акерманщини, Хотинщини, однак подальша громадянська війна перешкодила їх урегулюванню [9, с. 215].

Революції, які пройшли в Німеччині та Австро-Угорщині в листопаді 1918 року, вплинули на зовнішньополітичний курс Гетьманщини, і невипадково 14 листопада 1918 р. П. Скоропадський видав Грамоту про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією і сформував новий уряд за участю російських монархістів.

5 листопада 1918 року колишні діячі Центральної Ради, невдоволені політикою П. Скоропадського, створили новий уряд -- Директорію з очільниками (В. Винниченком та С. Петлюрою), які 14 листопада проголосили повстання проти Гетьманської Держави [9, с. 217-218].

5 грудня П. Скоропадський зрікся влади та емігрував до Німеччини (Мюнхен), де написав свої спогади, які за його заповітом були надруковані в 1945 році після його смерті за дорученням та сприянням рідної доньки.

Роздуми та тезові висновки

Із наявної в українській історіографії інформації періодичних видань, правничих джерел, власних спогадів самого П. Скоропадського, написаних та виданих у Німеччині (Мюнхен, 1945 р.), інших літературознавчих публікацій, 'їх неупередженого аналізу випливає таке.

Територія тодішньої України на початку перших десятків XX ст. перебувала з 1708 року у складі Російської імперії як восьма губернія з поправками згідно з Указом Павла I “Про новий поділ на губернії і намісництва” від 12 грудня 1796 р. єдиної Малоросійської губернії: Правобережної -- Київської, Волинської, Подільської, Слобідсько-Української, Новоросійської, -- яка в цілому зазнала лихоліття Першої світової війни, окупацію австро-угорськими та німецькими військами, відповідно до Брестського миру, зобов'язаною забезпечувати продовольством окупаційні війська та їх країни, які, за прогнозами Української Центральної Ради, вважалися у проголошеній УНР “як дружня допомога”, яка є безоплатною, оскільки УЦР її (допомоги) просить, розглядаючи їх присутність в УНР, як суто технічну місію, що дозволить позбутися більшовиків [3, с. 205].

Особлива ситуація поляризувалася у вирішенні аграрної реформи, оскільки прийняття у січні 1918 року земельного закону, вибудуваного на принципі соціалізації землі не тільки не стабілізував політичного становища в Українській Народній Республіці, але й виявив спротив основних мас безземельних селян проти української влади, основна частина якої належала до великих землевласників, що обумовлювало їх до переділу земель.

Такі процеси загострили ставлення до влади й окупаційних військ, оскільки ускладнився процес вивезення продовольства до інших країн.

Цією ситуацією вдало скористалися великі землевласники, які обстоювали принцип приватної власності на землю за домовленістю із П. Скоропадським, якому належали значні земельні масиви та який перебував у цей час в Україні, створивши політичну організацію “Українська народна громада” щодо захоплення влади в Україні у співпраці із Українською демократично-хліборобською партією і Союзом земельних власників.

П. Скоропадський -- великий землевласник в Україні, бувший ад'ютант Миколи II у І Світовій війні, генерал-лейтенант російської армії, нащадок давнього українського гетьманського роду, прихильник і очільник “вільного козацтва”, який обіцяв сильну владу, що імпонувало заможній частині українства і влаштовувало, зокрема, німецьке командування щодо оголошення ним української влади та уряду.

П. Скоропадський -- російський воєноначальник, офіцер, вихований у дусі вшанування козацьких традицій та звичаїв, українізував російську дивізію в цих традиціях, проте не завершив формування сильної і мобільної армії для захисту Української Держави при тому, що була сформована Гвардійська Сердюцька дивізія (5 тис. вояків), засновувалися спеціальні школи. Завершенню військової реформи відверто перешкоджали окупаційні війська, запевняючи Гетьмана, що для цього достатньо їхніх військових з'єднань, хоча відомо, що за його задумом передбачалося створити не менше, ніж 300-тисячну армію.

Постать П. Скоропадського є доволі складною, неодноманітною, своєрідною та харизматичною. Це військовий, що взявся розбудувати Українську Державу у надскладний для історії військовий, окупаційний період на той час Малоросійської провінції великої та багатонаціональної імперської Росії, спираючись на підтримку окупаційних військ та росіян-чиновників адміністративного апарату Гетьманської держави, -- за його спогадами, осіб, які тягли владу кожен на свій бік та для яких Українська Держава значила не більше, ніж місце тимчасової осідлості і збагачення.

З правничої точки зору, П. Скоропадський був мрійником щодо створення Української Держави на засадничих принципах права, який з першого дня оголошення Української Держави відмінив прийняту Конституцію УНР, не залучив для підготовки законів здобутків тодішньої правничої думки -- фахівців права Київського університету Святого Володимира, Харківського університету, Новоросійського університету в м. Одеса тощо, які б, звісно, сприяли підготовці законів новоутвореної держави на досягненнях юридичної науки, значна частина яких через закриття юридичних факультетів у 20-х роках змушена була емігрувати закордон до Вільного українського університету, інших університетів Західної Європи, США та Канади.

Організація державної публічної влади закріплена авторитарно, як імператив Гетьмана щодо виконання функцій законодавчої, виконавчої та судової влади, як щодо прийняття законів, їх виконання підпорядкованою владою Ради міністрів, призначення та відкликання суддів під контролем Міністерства юстиції щодо здійснення судочинства.

Урядування за характером сфер господарювання міністерствами і відомствами підпорядковане уряду та Гетьману. Самоврядування на місцях було під зверхністю чиновницьких структур (старост), що керівництвом власників маєтків за відсутності правових гарантій і противаг та централізованого підпорядкування.

Спрощене розуміння держави та державності, з точки зору розподілу функцій влади, з послабленою структурою оборони та захисту прав громадян та інтересів народу і держави з покладанням функцій забезпечення безпеки держави на сили окупаційних військ Німеччини та Австро-Угорщини, реально створювало обстановку для зловживань щодо справлення повинностей козаками та громадянами Української Держави, здійснення “хлібних експедицій” окупантами, що викликали спротив населення та анархістських об'єднань на окремих територіях.

Особливо негативним слід було визнати застосування у процесі вирішення судових спорів законодавства Росії, його адаптації до умов Гетьманщини.

Сумнівною та недостатньо обґрунтованою позицією вчених істориків доцільно визнати їх висновок, що П. Скоропадський створив за формою правління конституційну монархію в Українській Державі.

З точки зору аналізу приписів Законів “Про тимчасовий державний устрій України” від 29 квітня 1918 р., соціальну базу Української Держави складають козаки і громадяни, а не піддані, що вказує на республіканську форму організації публічної влади, а з точки зору повноважень Гетьмана -- на авторитарний режим гетьманської влади, зосереджених здебільшого в особі одного можновладця -- ясновельможного пана гетьмана, яка відповідно до Тимчасового закону про верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами Держави ясновельможного пана Гетьмана всієї України від 1 серпня 1918 р. може покладатися на Колегію верховних правителів. Отже, вона не є спадковою, що характерно для монархії.

Центральним органом виконавчої влади було покладено на утворену Раду міністрів та управління галузями на окремих міністрів, склад яких затверджував Гетьман. Очільництво Ради міністрів покладалося на Отамана -- міністра-голову Ради міністрів з визначенням конкретних компетенцій та відповідальності за їх реалізацію у галузі управління державою.

Проте зазначений механізм управління державою недостатньою мірою забезпечувався у губерніях та повітах держави, на посаду керівників цих структур уповноважувалися “старости”, як правило, представники земельної власності (поміщики і бувші земельні урядники тощо).

Відповідно до Законів “Про тимчасовий державний устрій України” від 29 квітня 1918 р., 1918 року судову систему Гетьманської держави уособлював Генеральний Суд, склад якого призначався особисто Гетьманом, як і Генеральний Суддя.

Координація судочинства покладалася на Міністерство юстиції Української Держави, міністр якого призначав, зокрема, мирових суддів, голів з'їздів мирових суддів та звільняв їх із посади, що, по суті, вказує на залежність основної ланки судової системи від органів управління у сфері юстиції.

Не сприяв стабілізації системи апеляційних судів порядок утворений, законом про судові палати в містах Києві, Харкові та Одеси, на діяльність яких поширювалося минуле законодавство. Не можна вважати конструктивною діяльність судів щодо застосування у своїй практиці кримінального та кримінально-процесуального законодавства Росії, пристосовуючи його до умов Гетьманської Держави.

До певної міри авторитет судової влади цього періоду підривався організаційним відособленням діяльності військових судів, підпорядкованих Головному управлінню військово-судових справ військового міністерства.

Як військовий генерал російської армії, П. Скоропадський не реалізував себе щодо створення мобільної армії із захисту Української Держави, прав і свобод козаків та її громадян, не виявив таланту військового полководця щодо відновлення в армії козацьких традицій.

Не зумівши досягти цінностей, на які розраховував, зокрема створити державу, яка б вибудувалася на “твердій законодавчій основі”, не використав можливості та повноваження щодо здійснення соціальних реформ, означених у Грамоті до всього українського народу від 29 квітня 1918 р. Він виявив глибоку силу духу і добровільно 14 грудня 1918 р. відмовився від влади та емігрував до Німеччини, де написав свої спогади про втрачені надії як очільник Української Держави, спокутувавши свою вину перед державою та перед Господом Богом.

Разом з тим було б несправедливою неконстатація певних здобутків Української Держави П. Скоропадського в освітній, науковій, культурно-мистецькій справі, переданих нащадкам української ідеї, історично примножений українцями -- державотворцями наступних поколінь. Маємо пам'ятати запровадження вивчення української мови та літератури, історії, географії у середніх та початкових школах, відкриття відповідних кафедр у ВНЗ, заснування державних університетів у місті Кам'янці-Подільському та Києві, заснування Української академії наук 24 листопада 1918 р., призначення її перших дійсних членів (академіків), організація національної бібліотеки, заснування Національного архіву України, історичного музею, драматичного театру, Національної опери, хорової капели, симфонічного оркестру, інших культурно- національних заходів, які утвердили національний колорит України як самобутньої етнічної держави.



Список використаних джерел

Павленко, С. Как Украина стала Киевской губернией [Текст] / С. Павленко // Голос Украины. -- 2013. -- №9 240 (5740). -- 18 декабря.

Закони про тимчасовий державний устрій України від 29.04.1918 р. [Електронний ресурс] Верховна Рада України. Законодавство України. -- URL : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/ show/n0004300-18.

Історія України [Текст] : навч. посіб. / під заг. ред. В. А. Смолія. -- К. : Альтернатива, 1997. -- 424 с.

Кузьминець, О. Історія держави і права України [Текст] : навч. посіб. / О. Кузьминець, В. Калиновський. -- [2-е вид., доп.]. -- К. : Україна, 2002. -- 448 с.

Історія держави і права України [Текст] : курс лекц. / О. О. Шевченко [и др.] ; за ред. В. Г. Гончаренка. -- К. : Вентурі, 1996. -- 288 с.

Закони про тимчасовий державний устрій України (квітень 1918 р.) [Текст] // Хрестоматія з історії держави і права України : навч. посіб. / А. С. Чайковський, О. Л. Копиленко та ін. -- К. : Юрінком Інтер, 2003. -- С. 341-344.

Рум'янцев, В. Судова система в Українській державі Гетьмана П. Скоропадського [Текст] / В. Рум'янцев // Вісник Академії правових наук України. -- 2001. -- №9 2. -- С. 77-89.

Про верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами Держави ясновельможного пана гетьмана всієї України : Тимчасовий закон Ради міністрів Української Держави від 01.08.1918 р. [Електронний ресурс] Урядовий портал : Уряди Української Держави. -- URL : http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/ article?art_id=1219503&cat_id=661211.

Остафійчук, В. Ф. Історія України: сучасне бачення [Текст] / В. Ф. Остафійчук. -- К. : Знання-Прес, 2007. -- 424 с.

Історія держави та права України [Текст] : навч. посіб. / за ред. А. С. Чайковського. -- К. : Юрінком, 2000. -- 384 с.

Хрестоматія з історії держави і права України [Текст] / за ред. В. Д. Гончаренка. -- К. : Ін Юре, 1997. -- Т. 2: Лютий 1917 р. -- 1996 р. -- 799 с.

Закон Української Держави про заснування Української Академії наук, ухвалений Радою Міністрів Української Держави 24.11.1918 р. (витяг) [Текст] // Хрестоматія з історії держави і права України : навч. посіб. / А. С. Чайковський, О. Л. Копиленко та ін. -- К. : Юрінком інтер, 2003. -- С. 348.

Размещено на Allbest.ru

...