Осмислення особливостей діяльності лікарів-філософів в епоху Просвітництва. Актуальність наукової проблеми. є актуальним з декількох позицій. Перш за все, у зв'язку із необхідністю відтворення логіки історичного процесу розвитку теоретичної і практичної медицини, ініційованими, почасти, соціокультурним поступом, а, почасти, пошуками нових засобів лікування хвороб та теоретичного обґрунтування їхньої природи, причин виникнення. Західноєвропейське Просвітництво 18 ст. є важливою ланкою у процесі розгортання предметної специфіки медицини, а також пошуку методологічних пріоритетів забезпечення її теоретичних потреб. Це час утвердження наукового статусу медицини і народження клініки. Однак, ці факти не свідчать про абсолютне відмежування медицини від філософії. Взаємодія між цими важливими галузями знань продовжується, але змінюється її характер. Тяжіння практикуючих лікарів до філософії хоч і не є звичною справою, але постаті лікарів-філософів зустрічаються, виступаючи своєрідним взірцем особистісного втілення конкретно-історичних форм взаємодії медицини і філософії на суб'єктивному рівні. Ця тема не є достатньо опрацьованою і дослідженою, зокрема у філософсько-методологічному вимірі. Більшість публікацій мають характер історико-медичних розвідок. Стосовно ж філософських досліджень, то вони скоріше торкаються лише філософських надбань того чи іншого лікаря-філософа. Зокрема, інтерес до філософської спадщини французьких просвітників 18 ст. у радянський період нашої історії був ініційований їхнім тяжінням до матеріалізму та сприянням утвердженню антимонархічних настроїв, а також поширенню атеїстичного світогляду у час великого піднесення людського розуму. Незважаючи на однобічний підхід до оцінки філософської творчості лікарів-філософів Ле Руа, Ж. Ламетрі, П. Кабаніса та інших філософів-матеріалістів, праці В. Богуславського, В. Кузнєцова, Х. Момджяна, І. Нарського, І. Огородника, В. Табачковського, В. Пустарнакова та інших філософів, в яких сумлінно проаналізовані і поціновані майже всі аспекти їх творчої діяльності, дозволяють сприйняти їх позицію як один з можливих варіантів і не позбавляють можливості шукати і знаходити інші. Погляд з теперішнього - в далеке минуле уможливлює краще зрозуміти теперішнє теперішнього, а, можливо, й узріти в ньому віддалене минуле. Цьому пошуку слугують дослідження вітчизняних та зарубіжних істориків медицини, а саме - Г. Глязера, Л. Меньє, С. Верхратського, П. Заблудовського та ін. Важливою сторінкою сучасного постмодерністського дискурсу стосовно медичних трансформацій 18ст. є дослідження М. Фуко, зокрема його праця "Народження клініки", яка сприяє осягненню організаційних та змістових змін у сфері медичної діяльності, пов'язаних із впровадженням клінічного методу в її практику. Розвідки у галузі філософії медицини, здійснені Г.І. Царегородцевим, В.Г. Єрохіним, В.Д. Жирновим, С.Я. Чікіним сприяли осягненню змісту предметних зацікавлень медицини доби Просвітництва та смислу філософської творчості видатних лікарів цієї епохи. Але в них більшою мірою реалізований авторський інтерес стосовно впливу філософських ідей чи поглядів на медицину цього часу. Питання зворотного впливу медицини на філософію не були проблематизовані і, відповідно, за межами дослідницьких інтересів залишилася специфіка діяльності лікарів-філософів. Окрім вказаних джерел, розкриттю духовного змісту французького Просвітництва 18ст. послугували праці російських релігійних філософів (19-20ст.), зокрема Л. Карсавіна, М. Бердяєва, а також німецького філософа М. Хайдеггера.

Метою даної статті і є спроба дослідити специфіку взаємодії філософії та медицини в епоху Просвітництва (18ст.) через з'ясування особливостей творчої діяльності лікарів-філософів цього часу.

Дослідницькі розвідки доби Просвітництва (18ст.) мають багато спільних рис, зокрема, в окресленні основних принципів філософії цього часу, основних проблем та способів їх з'ясування філософами-просвітниками, у визначенні належності їх до основних спрямувань розвитку філософської думки та їх місця в історичному поступі філософських ідей. Якщо і зустрічаються розбіжності у поглядах, то вони стосуються частковостей, або ж виявляють свою цінність як важливе доповнення до знаного. І спільною методологічною основою цих поглядів є визнання первинності соціально-економічного фактору, який задавав загальний динамізм та антифедальне спрямування "просвітницькому рухові" в Європі як такому.

Обмеженість такого підходу виявляється, коли постає питання про хронологію самого феодалізму, про його тривалість, стійкість, про спроможність "надавати" простір розвитку середньовічної, ренесансної культури тощо. І відповіді на ці питання свідчать про те, що духовні зміни у західноєвропейському культурному просторі (поширення християнської релігії, становлення середньовічної філософії) передували утвердженню соціально-економічних засад феодалізму. Аналогічна ситуація спостерігається, коли ми співвідносимо духовні та соціально-економічні зміни в процесі руйнації феодалізму та народження капіталізму. Вектор "необхідності " цих змін задавався з допомогою поступового вилучення Бога з європейської освіти і з усіх сфер життя людини. Зміна якості духовності спочатку уможливила поширення соціальних утопій, а пізніше - їхнє втілення в життя шляхом здійснення соціальних революцій. З цього погляду, епоха Просвітництва (18ст.) постає кульмінацією і яскравим свідченням того беззаперечного факту, що європейська спільнота у своїй переважаючій більшості готова була схилити голову перед земним царством, дозволивши здійснити черговий перерозподіл матеріальних благ. І засобом здійснення початкового перевороту у свідомості людей та запорукою їхнього щасливого майбуття стала саме Просвіта.

Ці попередні міркування, хоч і не для всіх можуть здаватися переконливими, але все ж дають можливість надати первинності духовному вектору у нашому дослідженні. Певним опертям для такого підходу можуть слугувати також праці М. Бердяева, В. Соловйова та інших російських релігійних філософів. Мабуть, найбільш влучно окреслив дух епохи просвітницва загалом, а також траєкторію руху західноєвропейскої культури по шляху секулярізації М. Бердяев. Він писав: "Епоха "просвітництва" є така епоха в житті кожного народу, коли обмежений і самонадіяний людський розум ставить себе вище таїн буття, таїн життя, тих божественних таїн життя, з котрих виходить, як зі своїх витоків, вся людська культура і життя всіх народів землі. І ось, в епоху "просвітництва" починається постановка людського розуму поза цими безпосередніми таїнами життя і над ними. Для цих епох характерна спроба зробити малий людський розум суддею над таїнами світобудови і таїнами людської історії" [1, c.7].

Вся історія Просвітництва 18ст. є свідченням того беззаперечного факту, що західноєвропейська культура крокувала по шляху все більшого поширення в ній секуляризації. Початково зародження цієї тенденції у просторі західноєвропейської культури пов'язане з процесами автономізації філософії та науки в добу Ренесансу, які супроводжувалися їхнім відмежуванням від релігії. Хаотична невпорядкованість знань, що уможливлювала різноманіття неможливих предметних та безпредметних поєднань (16ст.), поступово почала впорядковуватися під впливом Філософської революції та формування основ класичного природознавства (17ст.). Це знайшло своє відображення у подальшому розгортанні предмета медицини та у її невпинному тяженні до набуття статусу науковості. Медичні пошуки видатних лікарів концентрувалися навколо осмислення переваг досвідної науки та необхідності її теоретичного забезпечення. З цими проблемами вона відчинила двері у 18ст.

Зосередимося на осмисленні процесів медичних трансформацій у Франції. З огляду на те, що частка присутності і активності лікарів - філософів у цих процесах була значною. Відчутною була і причетність їхньої філософської творчості до формування основ просвітницької ідеології. Вона стала важливою складовою просвітницької культури, в якій філософська складова набула особливої актуалізації. В зв'язку з цим сама епоха, почасти й іменується "віком філософії".

Загалом, зрозуміти доцільність і осягти логіку змін у французькій медицині можливо лише у контексті тих епохальних змін, що відбувалися в країні, вводячи їх у широкий простір просвітницької культури. Найголовніша подія цього часу - Велика французька революція - готувалася, як відомо, "під черепом філософа". Філософська думка виявлялася у всіх найбільш важливих подіях французького життя - економічного, соціально-політичного, науково-освітнього та культурного загалом. Попри всі несповнені надії, супуречності та напівспорожнені гасла (Свобода, Рівність, Братерство) соціокультурний простір 18ст. у Франції відтворювався завдяки творчій і організаційній діяльності філософів-енциклопедистів. Увесь потужний "просвітницький потенціал" був вкладений у знамениту "Енциклопедію". І, що важливо, багато ще чого відбувалося поза нею. Критичний філософський розум не залишав поза увагою нічого важливого, стверджував себе в жорсткій боротьбі не тільки ідей, але реально претендував на власні переваги, долучившись до корінної перебудови соціально-політичного і економічного життя. Озброєні керівним гаслом "Людина народжена для щастя" та теоретичними здобутками філософського антропоцентризму, опинившись у вирі революційних подій, філософи-просвітники, а також лікарі забували, що їхні опоненти - теж люди, які бажають бути щасливими. Прагнення політичної влади, засліплювало не тільки очі, але й розум, на який повинні були б покладатися.

Холоднокровна жорстокість просвітників вражає дотепер. Революція нещадно "гільотенувала" всіх і вся, навіть своїх "власних дітей". Особливого подиву викликає поведінка переможців, себто буржуазії, на третьому етапі революції. Виявилося, що далеко не всі можуть претендувати на щасливе життя, та й свобода - не для всіх. Всезагальний зміст проголошених гасел був суттєво обмежений індивідуальними, часткового груповими інтересами революціонерів. І все ж, серед тих піклувань, що стосувалися народу особливого значення набували турботи про його здоров'я. Актуалізації цього питання сприяла активна участь лікарів у роботі революційних комітетів. Але й тут не обійшлося без революційних перевертнів.

Один із віршів революційного періоду у формі чорного гумору засвідчує суперечливість становища лікаря-революціонера Гільотена, який став відомий усій світовій спільноті у зв'язку з пропозицією "легкої смерті" засудженим:

Депутат наш Гильотен Кто плетет и ночь и день

Знает медицину Козней паутину,

И слабительным затем Получает тот мигрень

Предписал машину - И мурашки в спину.

Очистить Францию скорей Чтоб вылечить этих господ,

От подозрительных людей…Их всех придется в свой черед

Гильотина, веселей, Послать на гильотину!

Эй на гильотину! [6, c.351]

Ці рядки супроводжують одну із статей К. Демулена, розміщену у "Старому кордельєрі" №4 (від 19 січня 1794р.), в якій він висловлює свою незгоду з тими заходами, які запровадила революційна влада стосовно переможених та підозрюваних у зраді. Автор переконаний, що ув'язнення і гільотіна - це не спосіб утвердження свободи, це не зовсім розумний шлях боротьби з ворогами. "Але чи було колись більше безумство? Чи можете ви звести на ешафот хоч одну людину без того, щоб вашими ворогами не стали десятеро людей його рідних та друзів?" І висловлює переконання, що "свобода була б зміцнена і була б врятована Європа, коли б ви створили комітет милосердя…, оскільки милосердя настільки ж революційна міра і настільки ж ефективна, якщо нею мудро користатися" [6, c.351].

Ці документальні свідчення показують, що розумові здатності французьких революціонерів самодостатньо скеровувалися у різних напрямках, і що "самонадіяний людський розум" цілковито може межувати з безумством. "Освячений" революцією анти-гуманізм витісняє гуманізм навіть з тих "місць", де він повинен бути присутнім з погляду професійного призначення. Милосердя лікаря Гільотена не поширюється далі гільотіни, а політик К. Демулен закликає до милосердя і гуманного відношення до підозрюваних та переможених… Ці позиції свідчать про те, що не всі революціонери були однодумцями на всіх трьох етапах розвитку революційних подій у Франції, зокрема на завершальному етапі. З іншого боку, позиція Гільотена далека від реалізації моральної вимоги до лікарської діяльності - боротися за збереження людського життя. Але, разом з тим, постає питання про її уможливлення в умовах просвітницьких трансформацій лікарського світогляду у напрямку подальшого розгортання антропоцентризму та піднесення природної людини. Новий гуманізм, що формувався в умовах подальшого розгортання секуляризації, який отримував своє філософське обґрунтування в межах деїстичних, матеріалістичних і відверто атеїстичних філософських вченнях, яким він міг бути? І який відгук він знаходив у діяльності лікарів-філософів?

Цікавою виявляється позиція М. Бердяева, який саме новочасний гуманізм "звинувачує" у явлених в 18ст. хибах "просвітницького розуму". Філософ характеризує "просвітницький розум" як самостверджуючий, самообмежений, "але це розум "просвіти", який святкував свої класичні перемоги у ХУШст. - цей розум знає дуже небагато, до дуже мало чого прилучений, дуже мало що розуміє, з більшою частиною таїн історичного життя він внутрішньо розмежований. Ось ця сліпота "просвітницького" розуму є внутрішня кара, що настигла його за те самоствердження, за те самовдоволення, з котрим цей розум підпорядкував собі не тільки все людське, але й надлюдське за своєю природою" [1, c.8]. Дух володарювання, панування народжується в добу Ренесансу, знаходить свій вираз у логічно послідовних соціокультурних змінах Нового часу. Внутрішній дух цих епох визначав гуманізм. З погляду М. Бердяєва, всі прагнення новочасної людини до свободи, пізнання, творчості супроводжувалися негараздами і суперечностями, які були закладені в "самій першооснові гуманізму". "Гуманізм, за своїм сенсом і найменуванням означає піднесення людини, постановку людини в центрі, повстання людини, її ствердження і розкриття. …Але в гуманізмі є начало і прямо протилежне. В гуманізмі є основа не тільки для піднесення людини, не тільки для розкриття творчих сил людини, але й для приниження, для зсякнення творчості, для ослаблення людини, тому що гуманізм повернув в епоху Ренесанса людину до природи, переніс центр тяжіння людської особистості із середини на периферію; він відірвав духовну людину від природної, дав свободу творчого розвитку природній людині, відхилившись від божественного центру життя, від найглибших основ самої природи людини. Що людина є образ і подоба Божа, що людина є відображення Божого єства, гуманізм це заперечує". Гуманізм переважно стверджує, що людина є природна істота, "дитя світу, дитя природи, створене природною необхідністю, плоть від плоті і кров від крові природного світу" і тому вона поділяє і обмеженість природного світу і " всі хвороби і дефекти, що закладені в його існуванні". Тим самим, за переконанням М. Бердяєва, гуманізм знизив ранг людини. "Відбулося те, що …самоствердження людини, яка перестала відчувати і усвідомлювати свій зв'язок з вищою і абсолютною природою, з вищим джерелом свого життя, привело до руйнування людини" [2, c.109]. І, як видно, що цей факт саморуйнації людини, який був зрозумілим і усталеним для духовної людини, залишився поза увагою природної людини, і тим самим втратив свою значущість у полі медичного пізнання і практики.

Звісно, що на теренах Франції були і віруючі, і просто доброчесні лікарі, які незалежно від політичних хитань виконували свій моральний обов'язок. І що у революційних прагненнях лікарів-політиків теж були добрі наміри, завдяки реалізації яких відбулися зміни медичної системи загалом, а також вищої медичної освіти. Втіленням у життя революційно-медичних проектів займався відомий лікар - філософ П'єр Кабаніс. З причини панування схоластичної медицини у Франції була закрита Академія наук і Хірургічна академія, змінено програму навчання в медичних школах здоров'я, де належну увагу почали приділяти анатомії та хірургії. Натомість було створено Національний інститут науки і мистецтва, в якому викладали видатні представники французької науки. Серед них - Лаплас і сам П. Кабаніс, який був добре обізнаний у природознавстві свого часу і робив цікаві припущення стосовно його впливу на медицину, а медицини - на суспільне життя людини. Так, пов'язуючи першооснову суспільного життя із життям "природи людини", Кабаніс рекомендував законодавцям революції "звернутися передусім до фізіолога, що ретельно збирає всі дані, які може дати природа людини у здоровому і хворому її стані" [2, c.130].

Філософські погляди П. Кабаніса на природу, людину та суспільство були переважно механістичними. Разом с тим, він виступав проти беззастережного перенесення законів механіки та математики на функції організму. Хоч у тлумаченні деяких фізіологічних питань, зокрема стосовно характеру психічної діяльності мозку, він відстоював позицію "грубого" (деколи називають "вульгарного") матеріалізму. Він прагнув "створити загальну матеріалістичну теорію медицини, що ґрунтувалася б на досягненнях природничих наук, довести її науковий характер" [2, c.131]. Віру П. Кабаніса у майбутні успіхи наукової медицини не затьмарювали ні її невдачі, ні її недосконалість, які він вважав тимчасовими. "Потреби людства породили її, час ї спостереження зростили та розвинули. Вже внесено ясність у велику кількість питань, які визнавались нерозв'язними. Що можна вважати відкриттям, в наслідках якого ми безпосередньо зацікавлені? Хто може сказати: розум людини дійде до певної грані, а далі не піде? Хто знає межу довершеності?" - писав він. [Див.2, c.131]

Таким чином, майбутній прогрес медичного знання П. Кабаніс пов'язував з невпинною досконалістю і зростанням можливостей людського розуму та впровадженням клінічного методу в медицину. Втілення своїх проектів в життя дозволило Кабанісу підтримати і інших реформаторів, серед яких варто згадати ще одного лікаря-філософа Ф. Пінеля. Він здійснив докорінні реформи психіатричної служби, формуючи свій погляд на природу психічних захворювань та їх лікування. Омисленню цих питань він присвятив двохтомну працю "Медико-філософський трактат про психічні порушення".Ф. Пінель і його учень Ж. Ескіроль сприяли становленню наукової психіатрії. На відміну від своїх попередників вони не вважали психічні хвороби захворюваннями душі. Відтоді "психіка" назавжди витіснила "душу" за межі наукової психіатрії, а тим самим і наукової медицини.

І ці заміни, як це виявляється вже у сучасному просторі медичних досліджень, не були безболісними, перш за все для людини, що набувала статусу об'єкта медичного пізнання і практики. Безумовно, що втілення в медичну практику досягнень природничих наук, зокрема біологічних, хімічних і т.д., мало важливе значення для боротьби з тяжкими хворобами і сприяло прогресу медичних знань. Але в цей час важливо було не втратити специфіку самого предмету медицини, яка в поняттях тіло, тілесність людини, що розглядалися у площині "здоров'я - хвороба", концентрувала і душевно-духовні виявлення людського буття і це було виявом небайдужості до всіх аспектів людського життя.

Отже, ці короткі екскурси в історію медицини Франції доби Просвітництва (18 ст.) показують, якими наполегливими були прагнення лікарів-філософів подолати наукову відсталість медицини в своїй країні і довести шляхом впровадження відповідних реформ довести її до рівня передових країн Європи. Але в цих результатах, які увібрали в себе наслідки тривалої боротьби з недоліками схоластичної медицини, знайшли відображення ознаки втрати цілісного підходу до розуміння специфіки предмету медицини. Антропологічна складова була збережена, але поставала вона в новому - "організменному" - вигляді. Навколо "організму" як внутрішнього ядра центрувалися медичні пошуки. Всі ж інші аспекти і прояви людськості поставали як допоміжні, які набували значення зовнішніх факторів впливу на здоров'я людини. І ці реалії входили в буття медицини і життєвого простору людини не водночас, а в різних країнах в різний час, але, як виявилося, назавжди.

Окрім того, перетворення і вказані трансформації, пов'язані з формуванням нового теоретичного і практичного виміру медицини, були підготовлені філософською боротьбою ідей, у вирі якої опинялися саме лікарі-філософи, які були не байдужими до майбутнього медицини, і які намагалися своїм медичним пріоритетам знайти наукове та філософське підґрунтя. Серед французьких філософів-просвітників у цьому сенсі важливу підготовчу роботу здійснив лікар-філософ Жюльен де Ламетрі (1709-1751 рр.). Його медична і філософська діяльність була важливою передумою медичних реформ, запропонованих і втілених в життя вже згаданим "лікарем-політиком" П. Кабанісом.

При наявності досить різноманітного ставлення до особистого життя і творчої діяльності Ламетрі з боку як його сучасників, так і теперішніх дослідників, безумовним є те, що він своєю позицією практикуючого лікаря зайняв своє почесне місце в історії становлення наукової медицини. У філософії він зайняв центральне місце серед представників механістичного французького матеріалізму. "Лікар Леруа покладає початок цій школі, в особі Кабаніса вона досягає кульмінаційного пункту, лікар Ламетрі є його центром" (К. Маркс, Ф. Енгельс). З огляду на це, ми певною мірою і порушили хронологію діяльності французьких лікарів-філософів. Бо творча діяльність лікаря-філософа Ж. Ламетрі "увібрала в себе" як різновиди медичної, природничо-наукової та філософської її складової, так і виявилася прообразом формування наукового мислення як в медицині, так і в філософії Французького Просвітництва.

Не деталізуючи біографію Ж. Ламетрі, відзначимо, що аналіз життєвого шляху Ж. де Ламетрі свідчить про його виняткову наполегливість в процесі освоєння медичних знань. Навіть навчання у Паризькому університеті, здобуття тут звання доктора медицини не зупинило молодого вченого у прагненні подальшого їх вдосконалення. Він болісно сприймав наукову відсталість французької медицини і вирушив до уславленої Лейденської школи, де набував досвіду лікування хворих у видатного вченого лікаря Бургаве. При цьому він не тільки вчився застосуванню нових методів в медицині, але й виявив "важливе значення відкриттів природознавства, ідей та методів свого вчителя для з'ясування питань, що далеко виходять за межі медицини" [5, c.4]. Це надихнуло його на сумлінне здійснення перекладів праць Бургаве, до яких він, почасти, додавав власні міркування і навіть "дисертації". Творче натхнення і войовничий характер не дозволяли йому спокійно і успішно займатися науковою і лікарською діяльністю. Його "всепроникливий" розум активно працював у різних напрямках. Він активно викривав професійні недоліки своїх колег - лікарів у написаних ним гострих памфлетах. Детальне освоєння біологічних знань дозволило йому не тільки побачити їхню користь для подальшого розвитку медицини, але й зробити деякі припущення стосовно наявності еволюційних процесів у природному світі. І всі ці думки все більше стимулювали його філософське мислення, яким він прагнув охопити людину не тільки у науково-медичному "вимірі", але й у співвідношенні з відкриттями в галузі природничих наук. Деякі наукові гіпотези він перевіряв на досвіді власних хвороб. Так, фіксуючи певні психічні відхилення при підвищеній температурі тіла чи при наявності інших симптомів, він відстоює ідею повної залежності душі від тілесних станів і покладає її в основу "Трактату про душу". При осмисленні питання про душу, а також пов'язаних з ним гносеологічних питань, Ламетрі задає вектор різних інтерпретацій своїх думок. Можливо це пов'язано з недосконалістю перекладів його праць. Але безсумнівним фактом є спрямування його думки на неможливість пізнання "останньою сутності речей", "перших причин" всього сущого тощо. Разом з тим, у філософських поглядах ми знаходимо вираз звичного для клініциста покладання надій на спостереження, досвід, а також підкреслювання необхідності сумлінно перевіряти результати дослідних і експериментальних досліджень.

Позиція лікаря-філософа Ламетрі знайшла своє відображення не тільки в обережно-поміркованих висновках стосовно можливостей людського пізнання природи і самої людини, але й у інших частинах його філософії. Навіть дискусії навколо питання про найбільш виразний антропоцентризм Ламетрі порівняно з іншими філософами-просвітниками ще раз свідчать про те, що особливе ставлення до природничих наук, прагнення зрозуміти загальний лад природи і дослідити творчі можливості матерії - все це здійснює Ламетрі заради забезпечення здорового і щасливого майбуття людини. Для того, щоб повернути на користь людині вивчення природи, треба апелювати до природного в самій людині, побачити її місце у природному цілому. І це знайшло свій вираз у поширенні відкритих законів природи на людську життєдіяльність та наданні переваг людському тілу стосовно відтворення здорового способу життя.

Стосовно ж атеїзму Ламетрі, який у більшості випадків виводиться з його матеріалізму, то він скоріше був присутній у свідомості мислителя впродовж всього життя. Приводів для його плекання у Ламетрі було немало. В умовах духовного занепаду передреволюційної Франції допитливий науковий розум Ламетрі не знаходив зовнішніх переконань у тому, що відношення духовенства до інтелектуальної еліти, котра помиляється у пошуках щасливого життя, є менш жорстоким, ніж до звичайних злочинців.

Шлях реальної дії через медичну практику, наукові здобутки і їх філософські обґрунтування виявився більш життєздатним і переконливим для реалізації сенсожиттєвих завдань талановитого лікаря-філософа. Не можна вважати провиною однієї людини поширення її ідей у тому чи іншому напрямку. Вік Просвітництва у Франції багато чого виявив. І перш за все ненадійність покладання надій тільки людський розум. І разом зтим, усвоїх духовних прагненнях він надав перевагу виторам цього ненадійного розуму. Бо духовним замінником і життєвим орієнтиром все більше ставали плоди людської культуротворчої діяльності на чолі з Філософією… Гільотіна не дарма стала одним із символів Великої французької революції. Разом із головами тисяч гільотованих вона неначе відрізала наступним поколінням шлях до істинної духовності. Не загрожуючи мертвим, вона тривалий час тяжіла над головами живих. Здається, що незважаючи на атеїстичні переконання Ламетрі все ж не здатний був посилати людей на гільотіну. Саме тому, що він був і лікарем, і філософом за своїм істинним покликанням.

Джерела і література