Усередині ХІХ століття в Російській імперії відбувається зародження двох комплексних наукових дисциплін - слов'янознавства та візантиністики. Вже перші студії з історії, літератури, мистецтва південнослов'янських народів доби середньовіччя унаочнили наявність спільного предмету дослідження цих дисциплін, що передбачав неминуче поєднання слов'янознавчих та візантинознавчих студій. Від часу впровадження Статуту 1835 р., який започаткував існування університетських славістичних кафедр, слов'янознавство здобуло статус навчальної дисципліни. Візантиністика подібного статусу не мала, однак виклад проблем візантійської історії та культури здійснювався у межах різноманітних курсів для майбутніх істориків, філологів та юристів.

Питання взаємозв'язку славістики та візантиністики в дослідженнях, присвячених середньовічній історії балканських народів, що належали до так званої "візантійської співдружності" [23,© М. Є. Домановська, 2014 с.11-15], в історіографії фактично не висвітлене. Окремі зауваження про нерозривний зв'язок візантинознавства із балканістикою, слов'янознавством, орієнталістикою належать Г Л. Курбатову. Він пояснював це явище поліетнічністю візантійської держави, через що вивчення історії Візантії неможливе без звернення до історії окремих народів, які в різні періоди входили до складу Імперії [11, с.4]. Втім, щодо харківських дослідників, зокрема славістів, він обмежився згадкою лише про доробок М.С. Дринова, залишивши поза увагою імена П.О. Лавровського, О.Л. Погодіна, Г А. Ільїнського [11, с.122-123]. Як правило, від середини ХІХ ст. питання історії, культури, мови, літератури слов'ян, що перебували поза межами Російської імперії, відносили до дослідницького поля славістики [15, с.45-83; 30, с.4, 91]. Наявність візантинознавчої складової в студіях, присвячених балканському середньовіччю, в узагальнюючих працях із історії російського слов'янознавства спеціально не наголошувалась [див., наприклад: 10; 15]. Виняток становили славісти В.І. Григорович та М.С. Дринов, доробок яких у галузі візантійської історії високо оцінював відомий російський візантиніст Ф.І. Успенський та дослідники кінця ХХ - поч. ХХІ ст. [1; 15; 17; 18; 20; 31; 34]. Близькими до візантинознавства є кирило-мефодіївські студії, авторами яких зокрема у Харківському університеті були І.В. Платонов, П.О. Лавровський, М.С. Дринов. Втім, чи не єдиним дослідником, який долучив цей напрям поряд із славістикою та церковною історією до візантиністики, є харківський історик С.І. Лиман [17, с.412; 19, с.230-213]. Натомість С.А. Копилов не визнає міждисциплінарного характеру робіт, присвячених місії св. Кирила та Мефодія, називаючи ці студії самостійним напрямком історико-славістичних досліджень [10, с.135-168]. Таким чином, за винятком М.С. Дринова, візантиністичний доробок і візантинознавчі навчальні курси харківських науковців - славістів (П.О. Лавровського, П.О. Безсонова, Г.А. Ільїнського, О.Л. Погодіна) залишилися поза увагою дослідників і потребують спеціального аналізу.

Приклад викладачів Харківського університету, які зверталися до середньовічної історії південних слов'ян у наукових студіях та навчальних курсах, може допомогти глибше зрозуміти проблематику взаємозв'язку славістики та візантиністики впродовж означеного періоду. При цьому аналіз їхнього доробку дозволить нам значною мірою доповнити історію харківської візантиністики саме науковцями-славістами, чиї дослідження та викладацька діяльність нерідко передбачали, окрім володіння слов'янськими мовами та знаннями про минуле слов'янських народів, ще й активне використання візантійського історичного матеріалу та джерел. Необхідним видається визначення кола навчальних славістичних курсів, що передбачали звернення до візантиністики в контексті викладу південнослов'янської історії, філології та літератури. Також серед завдань дослідження важливе місце посідає з'ясування факторів, які спричинили активізацію слов'янських та візантійських студій та викладання відповідних дисциплін у російських університетах впродовж середини ХІХ - поч. ХХ ст.

Фактично єдина в літературі спроба обґрунтування взаємозв'язку російської візантиністики і слов'янознавства середини ХІХ ст. міститься у роботі харківського візантиніста-мистецтвознавця Ф.І. Шміта (1877-1937)"Политика и византиноведение" [33, с.14-15]. Зародження так званого "державного" інтересу до візантійського минулого він пов'язував з "Грецьким проектом" Катерини ІІ із відтворення Візантійської імперії, провідну роль у якому було відведено Росії. Програма масштабних подальших завоювань, початок яким поклав Ясський мир 1791 р. і приєднання до Російської імперії Північного Причорномор'я з Кримом, вимагала ідейного фундаменту, який могли дати дослідження минулого південних слов'ян. Г асло звільнення братніх слов'янських народів від турецького панування, що потребувало ідейного обґрунтування, спричинило активізацію візантійсько-слов'янських досліджень у середині ХІХ ст. Як справедливо зазначав Ф.І. Шміт, якщо у XVIII ст. в Росії візантинознавство існувало нерозривно із російською історією, то від середини ХІХ ст. воно міцно пов'язується із слов'янознавством [33, с.15-16]. Слов'янофільство і панславізм, Східна криза 1875-1878 рр., масштабна російсько-турецька війна 1877-1878 рр., мета якої була викладена в лаконічному гаслі "Константинополь!", спричинили широкий громадський резонанс і багато в чому зумовили прорив у візантиністиці і балканістиці [детально про "візантинізм" у зовнішній політиці Російської імперії див: 12; 16, с.17-156; 18; 24, с.136-158; 32, с.647-823].

Від середини ХІХ ст. провідними центрами у Російській імперії з вивчення слов'яно-візантійської історії судилося стати Петербурзькому і Новоросійському університетам. У столичному Петербурзькому університеті впродовж останньої чверті ХІХ ст. сформувалася потужна візантиністична наукова школа В.Г. Васильєвського, одним із напрямів якої стали актуальні для того часу слов'яно-візантійські студії [22]. Популярними подібні дослідження стали також у Новоросійському університеті, передусім завдяки відомому славісту В.І. Григоровичу, який обіймав кафедру слов'янської філології впродовж 1865-1876 рр.Ф.І. Успенський, назвавши В.І. Григоровича першим у Росії візантиністом, відзначав його глибоке розуміння зв'язку між дослідженням Візантії і слов'ян, і запропонував формулу "вивчення слов'янства у Візантії і візантинізму у слов'янстві", що фактично стала ідейною основою подальших студій, присвячених південнослов'янським народам доби середньовіччя [31, с.31-32].

Після смерті В.І. Григоровича (1876), який неодноразово нарікав на відсутність учнів, у Новоросійському університеті вже впродовж останньої чверті ХІХ ст. працювала ціла плеяда фахівців - візантиністів, які прибули до Одеси з університетів Петербурга, Москви, Харкова. Максимально до південнослов'янської середньовічної тематики наблизився Ф.І. Успенський, чия докторська дисертація "Створення Другого Болгарського царства" (1879) була надзвичайно своєчасною та політично актуальною. Серед його численних загальних і спеціальних курсів з історії середніх віків значне місце належало курсу історії південних слов'ян до турецького завоювання, південнослов'янська проблематика була також присутня в лекціях з історії русько-візантійських зв'язків ІХ-Х ст. та історіографії Візантії [див. наприклад: 2; 29].

Перші звернення до середньовічної історії та літератури південних слов'ян у Харківському університеті в середині ХІХ ст. передусім мали місце у контексті навчального курсу "слов'янських старожитностей". Після короткого періоду викладацької діяльності

І.І. Срезневського (1842-1847) кафедра слов'янської філології залишалася вакантною, і була заміщена впродовж 1851-1869 рр.П.О. Лавровським, який поступово замінив "слов'янські старожитності" окремими курсами з історії та літератури слов'янських народів, що передбачали огляд візантійсько - слов'янських зв'язків та знайомство із ромейськими джерелами [15, с.793-795; 21, с.37-47; 30, с.213-214].

Візантиністична складова була присутня в наукових студіях П.О. Лавровського з історії та літератури сербів і хорватів, а також передусім у ґрунтовному дослідженні "Кирило та Мефодій як православні проповідники у західних слов'ян" (1863) [13], у якому автор взяв за мету дослідження питання про ступінь збереження слов'янськими першовчителями вірності православним традиціям під час місії до західних слов'ян та їхньої позиції у питанні церковного розколу. Фактично це перша фундаментальна робота, підготовлена у Харківському університеті, що демонструє подання матеріалу, який традиційно належить до дослідницького поля славістики, у широкому контексті політичної й церковної історії Візантії та Західної Європи. Про високий рівень роботи, що викликає інтуїтивне бажання співвіднести її із працями більш пізньої позитивістської доби, свідчить увага П.О. Лавровського до постановки проблеми, завдань роботи, ґрунтовний аналіз джерел та увага до праць попередників, а також абсолютно логічний, виважений і легкий для сприйняття виклад матеріалу.

Чільне місце слов'яно-візантійські дослідження займали у творчості М.С. Дринова, який впродовж 1873-1906 рр. у Харківському університеті посідав кафедру слов'янської філології [9, с.134]. Від самого початку викладацької діяльності науковця центральне місце в його навчальних курсах займала історія південних слов'ян доби середньовіччя, що передбачало активне вивчення візантійських джерел та імперської політики на Балканах. Пріоритет подібної тематики у навчальних курсах був зумовлений передусім науковими уподобаннями самого М.С. Дринова, чиї обидві дисертації [5; 6] були присвячені середньовічній історії балканських народів, що входили до візантійської зони впливу. Втім, така проблематика цілком відповідала вже згадуваному підвищеному інтересу громадськості та була надзвичайно актуальною у контексті зовнішньополітичного курсу Російської імперії останньої чверті ХІХ - поч. ХХ ст. Заслуги М.С. Дринова як візантиніста здобули високої оцінки в історичній науці, не зважаючи на його певну упередженість, обумовлену передусім національною ідентичністю і щирими переживаннями за долю болгарського народу, що виявилися у низці антивізантійських висловлювань [див., наприклад: 1; 3; 17, с.387-388].

Окрім курсу історії південних слов'ян, що передбачав значну візантинознавчу складову, у Харківському університеті М.С. Дринов читав загальний курс слов'янознавства, "Історію слов'янських літератур", "Слов'янську філологію", "Історію слов'янської писемності", "Історію літератури південних слов'ян у зв'язку з їхньою політичною історією", "Огляд стародавньої писемності південних слов'ян", "Історію слов'янських народів" [9, с.136-137]. Викладацька і наукова діяльність М.С. Дринова повною мірою унаочнює той факт, що вивчення південнослов'янської середньовічної історії, мови, літератури було й залишається неможливим без ґрунтовної візантиністичної підготовки. У його активній громадській діяльності і боротьбі за відновлення болгарської державності, що потребували серйозної ідеологічної підготовки, значну роль відіграв фах вченого-славіста, візантиніста, болгариста, який сприяв глибокому розумінню історичного минулого та культурного коріння болгарського народу.

Поряд із М.С. Дриновим слов'янознавчі дисципліни передусім лінгвістичного циклу в Харківському університеті викладав П.О. Безсонов (1828-1899), призначений професором кафедри слов'янської філології 1878 р. на період відрядження М.С. Дринова до Болгарії, а 1884 р. затверджений на посаді ординарного професора [9, с.128-129]. Присутність на кафедрі слов'янської філології двох ординарних професорів-славістів, поза сумнівом, свідчила про значну роль слов'янознавчих дисциплін у навчальному процесі, що, знов-таки, цілком відповідало політичному курсу Російської імперії, а також демонструвало широкий обсяг і різноманіття славістичних курсів. Візантиністичного наукового доробку П.О. Безсонов не залишив, але звернення до візантійської історії та літератури, безумовно, передбачали лекції та практичні заняття зі "Слов'янських старожитностей", "Історії слов'янських першовчителів", "Історії Болгарії та Сербії", західнослов'янських мов та літератур, "Історії південних та західних слов'ян" [9, с.131].

Після смерті П.О. Безсонова та М.С. Дринова курс історії південних слов'ян [8] впродовж 1907-1909 рр. читав відомий висококваліфікований славіст Г.А. Ільїнський (1876-1937), випускник Петербурзького університету, учень О.І. Соболевського та О.О. Шахматова, який належить до числа репресованих російських вчених-славістів [6; 28]. Саме з Харкова Г.А. Ільїнський вирушив у відрядження на Афон, де за короткий час здійснив збір матеріалів та копіювання болгарських середньовічних княжих грамот. Його докторська дисертація [7], відзначена Ломоносівською премією, посіла чільне місце в його значному науковому доробку і високо оцінюється сучасними славістами. Суттєве значення це палеографічне дослідження має і для візантиністики, оскільки середньовічна історія болгар нерозривно пов'язана із Візантією, а княжі грамоти мають надзвичайну цінність для з'ясування особливостей державних традицій, економічних процесів, соціальної структури, культурного та релігійного життя народу, що, безперечно, мав найтісніші зв'язки з Імперією.

Наступником Г А. Ільїнського за кафедрою славістики і, фактично, останнім харківським славістом дореволюційної доби став

А.Л. Погодін (1872-1947), випускник Петербурзького університету, учень провідного російського славіста В.І. Ламанського, професор кафедри слов'янської філології Варшавського університету, який впродовж 1910-1919 рр. займав однойменну кафедру у Харківському університеті [14, с.166-168]. До візантиністики він традиційно звертався в курсах слов'янських старожитностей, історії слов'ян, історії сербської та болгарської літератури. А.Л. Погодін одним із перших у Російській імперії опублікував узагальнюючі нариси з історії Сербії та Болгарії [25; 26; 27], у яких подав огляд подій візантійсько-слов'янської історії.

Стислий огляд праць та навчальних курсів харківських вчених - славістів, присвячених середньовічній історії та літературі південних слов'ян, а також популярній у середині ХІХ ст. кирило - мефодіївській тематиці, демонструє майже обов'язкове звернення науковців до проблеми візантійського впливу на політичну долю та культуру слов'янських народів. З огляду також на особливості розвитку російської історико-філологічної науки нового часу та політичний курс Російської імперії, слід зазначити, що процес становлення славістики та візантиністики у Харківському університеті від середини ХІХ ст. відбувався нерозривно та синхронно. Розвиток подібних студій і впровадження до навчального процесу слов'янознавчих та візантинознавчих курсів цілком відповідали російській державній ідеології, невід'ємною складовою якої впродовж останньої третини ХІХ - поч. ХХ ст. стало всебічне обґрунтування претензій Російської імперії на "візантійський спадок", що передбачало долучення до її володінь земель балканських слов'ян та панування над проливами.

Особливістю розвитку історико-філологічної науки у Харківському університеті та у цілому в Російській імперії було домінування студій, присвячених російській та слов'янській історії. За таких умов відбувалося зародження візантинознавчих розвідок, що довгий час не мали самостійного предмету дослідження. Слов'янознавство було одним із провідних напрямів, у контексті якого здійснювалися дослідження візантійської проблематики, і саме у його руслі, поряд із вітчизняною історією та історією церкви, відбувалося становлення візантиністики як навчальної дисципліни.

Значний науковий доробок із проблем візантійсько-слов'янської історії, літератури та джерелознавства належить харківським науковцям О.П. Лавровському, М.С. Дринову, Г А. Ільїнському, Л.О. Погодіну, які повною мірою мають право на згадки про себе у контексті огляду історії харківської університетської візантиністики середини ХІХ - поч. ХХ ст.

Примітки