Українсько-польські протиріччя в контексті суспільно-політичних взаємин на початку 20-х років ХХ століття у Східній Галичині

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українсько-польські протиріччя в контексті суспільно-політичних взаємин на початку 20-х років ХХ століття у Східній Галичині

Виздрик Віталій Степанович, кандидат історичних наук, доцент, професор кафедри гуманітарних наук, Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, м. Львів.

У статті розглянуто взаємовідносини українського національного руху та польської влади на території Східної Галичини. Польські політики не зважали на прагнення українців до автономії та проводили жорстку централізаторську політику. Це було однією з причин гострого протиборства між українським та польським політикумом.

Ключові слова: Східна Галичина, польська адміністрація, український національний рух, політичні партії, конфронтація.

Выздрык В.С. Украинско-польские противоречия в контексте общественно-политических отношений в начале 20-х годов хх века в Восточной Галичине

Рассмотрены взаимоотношения украинского национального движения и польской власти на территории Восточной Галичины. Польские политики не учитывали стремление украинцев к автономии и проводили жесткую централизаторскую политику. Это было одной из причин острого противоборства между украинским и польским политикумом.

Ключевые слова: Восточная Галичина, польская администрация, украинское национальное движение, политические партии, конфронтация.

Vyzdryk V. Ukrainian-polish contradiction in the context of social-political relations in the early 20-ies of xx century in Eastern Galicia

We consider the relationship between Ukrainian national movement and the polish authorities in Eastern Galicia. Polish politicians heeded Ukrainian aspirations for autonomy and conducted strict policy of centralization. It was one of the causes of acute confrontation between ukrainian and polish politicians.

Key words: Eastern Galicia, the Polish administration, Ukrainian National Movement political party confrontation

Постановка проблеми. Трагічні події співіснування українців і поляків першої половини ХХ століття надалі залишаються предметом дискусій публіцистів, науковців, політиків. Необхідність наукового аналізу ґенези конфлікту, суспільно-політичних процесів викликана важливістю вивчення історії міжнаціональних зв'язків, спірних моментів українсько-польських взаємовідносин, що дасть змогу уникати негативних тенденцій міжетнічної співпраці та знаходити шляхи порозуміння.

Аналіз досліджень і публікацій. У вивченні суспільно- політичної історії західноукраїнських земель міжвоєнного періоду важливу роль відіграють як мемуари очевидців тих подій (Л. Цегельського [11], С. Глабінського [15], Б. Роя [18], В. Вітоса [20]), так і дослідження українських та польських науковців (Б. Гудь [4], Л. Зашкільняк, М. Крикун [6], О. Красівський [7], Кугутяк М. [8], А. Альберт [13], Я. Пісулінский [17], М. Сівіцький [19]) та інші. український польський влада галичина

Метою дослідження є дослідити взаємовідносини українського національного руху та польської влади на території Східної Галичини.

Виклад основного матеріалу. Ставлення польської влади до українського національного руху в 1919-1923 рр. випливало з внутрішніх та зовнішніх передумов. До них відносилися, насамперед, міжнаціональні відносини у Східній Галичині та міжнародна ситуація, що склалася в регіоні після завершення Першої світової війни.

Після окупації польською армією влітку 1919 р. всієї території ЗУНР перед урядом гостро постало питання остаточного включення Східної Галичини до складу Другої Речі посполитої. Польська дипломатія робила усе можливе, щоб переконати світову громадськість у необхідності створення «санітарного кордону» в протистоянні з більшовиками. Використовуючи цей аргумент, вона домагалася офіційної передачі Східної Галичини в управління своїй державі.

Домовленості між Варшавою та Верховною Радою Паризької конференції, підписані 25 червня 1919 р., передбачали формування цивільного управління польською владою у регіоні лише під мандатом головних союзних і асоційованих держав, які повинні були забезпечити автономію території, політичні, релігійні та особисті свободи громадян. Мандат на управління Галичиною мав діяти до наступного самовизначення її жителів щодо політичної приналежності. Отже, влада Польської держави в Східній Галичині мала бути тимчасовою, а цивільна адміністрація краю повинна була формуватися та діяти під контролем країн Антанти [10, с.325].

В цей час у середовищі польського політикуму панували переважно антиукраїнські настрої, а представники всіх польських політичних партій виступали за найскорішу інтеграцію Східної Галичини до складу Другої Речіпосполитої. Ворожість польського суспільства до українського національного руху відбилася на діях влади. Вже влітку 1919 р. було заборонено діяльність усіх українських клубів і товариств, українську мову було усунуто з усіх державних установ, а в таборах інтернували тисячі українців лише за відмову присягнути на вірність польській державі. Згідно з даними українських дослідників, крізь такі табори пройшли близько 70 тисяч осіб [12, арк.26-29].

Польська громадськість і політики вважали всю Галичину, в тому числі її східну територію, невід'ємною частиною відродженої Польщі та категорично відкидали прагнення українців створити власну державу на цих теренах. Саме це було причиною гострого протиріччя між двома народами.

В ситуації, коли Польща опинилася затиснутою між більшовицькою Росією та Німеччиною, польські політики прагнули побудувати єдину, унітарну державу, яка змогла б ефективно протидіяти загрозам ззовні. На їхню думку, будь-яка автономія лише послаблювала б державний механізм. Тому не дивно, що польські політики та громадська думка ставилися вороже до національних рухів народів, котрі опинилися в межах відновленої Польщі (українського, литовського, німецького, білоруського).

Політичний статус Східної Галичини до схвалення рішення Ради Послів у березні 1923 р. був невизначеним. Тому польська влада перед обличчям світової громадськості всіляко прагнула підкреслити свою турботу про українське населення провінції. При цьому вона не пропускала жодної нагоди дискредитувати український політикум та громадський рух.

Щоб переконати світову громадськість у своїй турботі про українське населення краю, польські політики ще восени 1919 р. поставили на порядок денний питання про створення українського університету у Львові. Перший раз ця справа була розглянута на засіданні Ради міністрів 18 вересня 1919 р. На ньому міністр Ю. Лукасєвіч запропонував заснувати окремий український вищий навчальний заклад. Потребу в ньому він обґрунтовував гострим польсько-українським протистоянням у львівському університеті Яна-Казимира, що ставило під загрозу весь навчальний процес [14, KOD. - Sygn.59. - K.109]. Однак схвалення рішення відклали до скликання нового Сейму. Наприкінці серпня -- початку вересня 1920 р. у Львові проходили переговори польського міністра освіти М. Ратая з українською інтелігенцією. М. Ратай запропонував українській стороні відкрити університет у Станіславові або Коломиї [9, с.85]. Більшість українських учених відхилили цю пропозицію (К. Студинський, О. Барвінський) як неприпустиму, оскільки вона декларувала би виключно польський характер столиці Галичини і позбавляла законних прав українців. Крім цього, свою незгоду з такими планами уряду українська інтелігенція аргументувала відсутністю у вищезгаданих містах відповідних бібліотек, архівів та музеїв, необхідних для нормального функціонування університету [9, с.86]. Цей факт, а також фінансові труднощі польської держави звели нанівець ідею української вищої школи. Разом з тим у львівському університеті були ліквідовані всі українські кафедри, а польські викладачі відмовилися приймати на навчання українців, які не служили в польському війську. Це обмежувало права українського населення на вищу освіту.

Найбільш гострою соціально-економічною проблемою міжвоєнної Польщі було земельне питання. На думку польського політикуму, проведення аграрної реформи мало б прихилити на їхній бік світову громадськість. Перед Першою світовою війною чимала частина земельної власності у Східній Галичині належала полякам. Понад 40% сільськогосподарських угідь становили великі маєтки площею понад 200 га [16]. Українське селянство відчувало гострий земельний «голод». У результаті цього зростала соціальна й національна напруга. Проведення парцеляції земель мало відволікти увагу українського селянства від проблеми державної приналежності та політичних гасел. Наступною метою земельної реформи було збільшення числа польського населення в регіоні завдяки колоністам з інших частин Польщі.

Польська влада сприяла заснуванню цілої мережі установ, що допомагали колоністам: Банк Союзу землевласників, Банк для Кресів, Кредитний земельний банк та ін. Вони надавали польським селянам безпроцентні позики на придбання сільськогосподарських машин, насіння, худоби. Протягом 1919--1923 рр. в Східній Галичині польські колоністи одержали 108224 га (34,3%) розпарцельованої землі [1, с.23]. В кінцевому результаті земельна реформа не тільки не зменшила національні суперечності в краї, а навпаки, загострила їх. Українське селянство не одержало землі в тому обсязі, на який розраховувало. Натомість польські колоністи дістали великі наділи та підтримку держави. Тогочасна українська преса так характеризувала ситуацію: «Невідповідальна земельна політика супроти українського селянства причиняється до поглиблення національної ненависті. Український селянин бачить, що польський колоніст стає відразу незалежним господарем. Він дістає не лише 15 моргів доброї двірської землі, але має запевнений кредит, одержує готовий будівельний матеріал для хати та господарських приміщень. В такий спосіб для дальших політичних цілей твориться на нашій землі джерело суспільної і національної боротьби, до якої примушує українське селянство голод» [2].

Вже 20 січня 1920 р. було скасовано автономні права і самоврядування Галичини, що ознаменувало подальший наступ польської влади на український національний рух. З цього моменту легальна політична діяльність українців була зведена до мінімуму. А 22 квітня 1920 р. було підписано Варшавський договір, де уряд Директорії УНР зобов'язувася визнати приналежність Східної Галичини до польської держави в обмін на військову допомогу останньої в боротьбі з більшовиками. Основну мету цього договору подала газета «Громадська думка», яка писала: «Справжня мета Варшавського договору раз і назавжди закріпити польське панування над цілою Галичиною. Волинь є знищена війною. її населення сильно проріджене і здесятковане пошестями. До того ж темне й непросвітне. Тому польська колонізація в цьому регіоні на протязі кількох літ була би завершена. Ось тоді Галичина вже з обох боків була би охоплена польськими етнографічними областями. З заходу і з півночі рушила б на Галичину з новою силою польська повінь» [3].

Більшість української політичної еліти через відсутність у польських властей бажання йти на компроміси не схилялася до співпраці з Варшавою. Тому нічого дивного немає в тому, що українське суспільство сприймало доволі скептично ідеї Ю. Пілсудського про створення федерації Польщі з Україною. Польська влада наприкінці 1919 -- початку 1920 рр. проводила доволі жорстку політику щодо українського національного руху. Адже саме його вона розглядала як основну загрозу для інтеграції Східної Галичини в польську державу. Українські політичні діячі піддавалися репресіям та інтернуванням, діяльність українських культурних та господарських установ зазнавала всіляких обмежень. Проте початок нового українсько- польського протистояння був лише питанням часу. Незважаючи на постійний тиск з боку влади, діяльність українського національного руху в Східній Галичині в 1920 р. активізувалась. Президент ЗУНР Є. Петрушевич відвідав більшість країн Європи, намагаючись знайти союзників для української справи [8, с.152].

З наближенням радянських військ українські політичні сили почали висувати польським властям свої умови щодо можливостей співпраці між владою і українським населенням. Так, у серпні 1920 р. українські національні демократи висунули наступні вимоги: звільнення усіх інтернованих в'язнів; заборона безпідставних арештів українського населення; повернення свободи слова і преси; запровадження свободи зібрань; припинення польської колонізації Східної Галичини; заборона перетягувати населення на католицький обряд; відновлення скасованих автономічних установ; введення української мови в урядових установах [14, KOD, sygn.58, k.140-141]. Схожі вимоги висувала й Українська радикальна партія, додаючи до них гасло парцеляції (розподілу) великих земельних володінь. Водночас українські соціал-демократи та москвофіли не виявили жодного бажання співпрацювати з польськими властями, оскільки сподівалися на швидку окупацію краю більшовицькими військами. Польська влада не поспішали з відповіддю на українські вимоги. Більше того, посилилися репресії проти українського населення. Тож у серпні 1920 р. з числа колишніх вояків УГА була утворена Українська Військова Організація (УВО), яка активно чинила опір владі. її члени здійснювали підпали польських поміщицьких маєтків, напади на поліційні установи, атентати тощо.

Громадську думку Східної Галичини найбільше цікавила політична та економічна ситуація в краї та в цілій Польщі. Протягом 1920--1922 рр. проблема польсько-більшовицької війни та мирних переговорів у Ризі була найвагомішою, оскільки від цих подій залежала державна приналежність Східної Галичини. Мирні переговори з більшовиками в Ризі, де визначали кордони східних «кресів», а отже й долю місцевого населення, завершилися 18 березня 1921 р. підписанням Ризького мирного договору між Польщею та більшовицькими РСФРР та УСРР, який закріплював польське панування на Волині та в Східній Галичині. Проте українська політична еліта й населення відмовилися визнавати цей договір. Так 9 червня 1921 р. у Львові відбулося спільне засідання українських політичних партій (трудової, радикальної). На ньому була схвалена резолюція, в якій ішлося про безпідставність польських претензій на Галичину, а окупацію краю було названо тимчасовим явищем [14, KOD sygn.58, k.182]. Подібні настрої охопили українське селянство, про що свідчать звіти польських старост до Варшави. В них зазначалося про те, що в усіх повітах посилилась українська агітація і що у випадку нового повстання українці без проблем візьмуть владу на місцях у свої руки [14, KOD, sygn.58, k.190-194].

Польська влада у вересні 1921 р. провела загальний перепис населення. Українські партії закликали українців бойкотувати перепис, оскільки з точки зору міжнародного права Східна Галичина на той момент не була частиною польської держави і проведення загально-польського перепису суперечило міжнародним нормам та правилам. Крім того, на думку української інтелігенції, дані перепису все одно виявилися б неточними, адже значна частина українського населення на той час ще не повернулася до своїх домівок. Більшість українських партій звернулася з офіційними протестами проти проведення перепису як до польських властей, так і до міжнародних інстанцій. У повітах українські політичні партії розпочали агітацію за бойкот перепису. У відповідь на такі дії Генеральний делегат уряду в Галичині видав відозву до старост, згідно з якою ті могли використовувати поліцію проти не- вдоволеного українського населення. Корінне населення загалом бойкотувало польський перепис 1921 р., бачачи в ньому ще один крок до цілковитої окупації Галичини Польщею. Близько половини українського населення Східної Галичини не брало участі в переписі [7, c.192].

Зростання українського збройного опору польським властям припадає на 1921 р. Польська поліція повідомляла своє керівництво про таємні наради українців, які відбувалися y всіх більших містах краю, а також про нагромадження зброї та амуніції [14, KOD, syng.58, k.224]. Зросло число нападів на польських колоністів та представників влади. Саме в цей час відбувся замах на Ю. Пілсудського, здійснений у Львові членом УВО С. Федаком. Всі особи, причетні до інциденту, були заарештовані, відбувся судовий процес, де С. Федак визнав власні дії як протест проти польського окупаційного режиму та полонізації краю [5, ф.1, оп.52, спр.455, арк.97].

Польська влада з наближенням терміну остаточного вирішення державної приналежності Східної Галичини була змушена дещо змінити свою тактику в стосунках з українцями. Демонструючи світовій громадськості свою турботу про політичні права місцевого населення Варшава 26 вересня 1922 р. ухвалила закон про воєводське терто- ріальне самоврядування, що передбачало деяку автономію Львівського, Тернопільського, Станіславського воєводств. Проте цей закон ніколи не був утілений в життя ні у загально- польському, ні у галицькому варіантах [17, s.381-382].

Чергові вибори, які відбулися 5 листопада 1922 р. до польського Сейму були дуже важливими для польської влади як доказ її контролю над краєм та лояльності місцевого населення, а отже й як додатковий аргумент на користь остаточного приєднання Східної Галичини до Польщі. Це розуміли й українські політичні сили, які закликали бойкотувати вибори. З метою зірвати вибори було організовано повітові комітети, які координували діяльність усіх місцевих політичних сил. Члени комітету мали також фіксувати всі зловживання польських властей, агітувати місцеве українське населення, щоб воно не віддавало своїх голосів за жодних кандидатів. Українське населення краю в своїй більшості бойкотувало вибори до Сейму, тим самим протестуючи проти факту окупації Східної Галичини. У Львівському воєводстві у виборах взяло участь 52,8% населення, Тернопільському -- 35,3%, Станіславському - 32,1% [7, с.202].

Необхідно зазначити, що польське суспільство вкрай негативно ставилося до українського національного руху, а будь-які, навіть гіпотетичні згадки про незалежність Галичини від Польщі чи про надання їй особливого статусу місцеві поляки сприймали надзвичайно нервово. Така їхня реакція відбилась у «Декларації поляків щодо справи Східної Галичини». Цей документ ухвалили на вічі польського населення Львова навесні 1923 р. після рішення Ради Послів Ліги Націй передати край на 20 років під тимчасове управління польської держави. Декларація категорично заперечувала тезу про тимчасовість перебування в складі польської держави, як стверджували її автори, «ці землі від початку існування Польщі були з нею тісно зв'язані етнічно і політично, а від 1340 р. творили її інтегральну частину. В теперішній час Галичина природнім і легальним способом повернулася до єдиного свого законного власника - Речіпосполитої» [5, ф. 2, оп.26, спр.1840, арк.1-2].

Висновки та перспективи подальших досліджень. Таким чином, період 1919-1923 рр. позначений відсутністю значних спроб досягти порозуміння між польською владою та українським політикумом й населенням. В цей час у Галичині завершилося формування польської адміністрації, характерною ознакою якої було посилення виконавчих органів влади та обмеженням місцевого самоврядування, проводилася жорстка централізаторська політика. Край був поділений на воєводства на чолі з воєводами, які були наділені широкими повноваженнями. В цих обставинах польські політики вважали, що метою українського національного руху було зсередини підірвати польську державу. Водночас Варшава була впевнена, що достатньо інтернувати декількох провідних українських політичних діячів, закрити культурні та господарські товариства і українське питання відразу зійде з порядку денного. Тоді як українські політики не полишали надії, що Польща під впливом світової громадськості визнає ЗУНР та виведе свої війська з її території. Водночас польська влада під впливом складної міжнародної та внутрішньої ситуації не бажала йти на компроміси з українськими політиками. Все це звело нанівець будь-які спроби порозуміння між обома сторонами. Оскільки ні з польського, ні з українського боку не було зроблено реальних кроків для подолання українсько-польського протиборства в Галичині. Водночас таке небажання польської влади йти на компроміси з українськими політиками викликало колосальну соціальну й національну напруженість у краї. Вивчення українсько-польських взаємовідносин потребує подальшого вивчення із залученням широкої джерельної бази.

Література

1. Васюта І.К. Соціально-економічні відносини на селі Західної України до возз'єднання (1918--1939) [Текст] / І.К. Васюта. -- Львів: Вища школа, 1978. -- 190, [1] с.

2. Громадський голос. -- Львів. -- 1922. -- 25 листопада.

3. Громадська думка. --Львів. -- 1920. -- 11 квітня.

4. Гудь Б.В. Українсько-польські конфлікти новітньої доби: етносоціальний аспект: монографія [Текст] / Богдан Гудь. -- Харків: Акта, 2011. -- 470 с.

5. Державний архів Львівської області.

6. Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі. Від найдавніших часів до наших днів [Текст] / Леонід Зашкільняк, Микола Крикун. -- Львів: Львівський національний університет ім. І. Франка, 2002. -- 752 с.

7. Красівський О. Галичина у першій чверті ХХ ст.:

Проблеми польсько-українських стосунків [Текст] / Орест Красівський. -- Львів: Вид-во ЛФУАДУ, 2000. - 414 с.

8. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії: нарис

суспільно-політичного руху (ХІХ ст. -- 1939 р.) [Текст] /Микола Кугутяк. -- Івано-Франківськ: [б.в.], 1993. - 199 с.

9. Мудрий В. Змагання за українські університети в

Галичині [Текст] / [ред. Олег Романів] / Василь Мудрий. - Львів; Нью-Йорк: НТШ, 1999. - 194 с.

10. Тищик Б.Й. Західно Українська Народна Республіка (1918-1923). Історія держави і права [Текст] / Б.Й. Тищик. -- Львів: Тріада плюс, 2005. -- 392 с.: іл.

11. Цегельський Л. Від легенди до правди: Спогади [Текст] / Л. Цегельський. -- Нью-Йорк; Філадельфія: Булава, 1960. -- 313 с.

12. Центральний історичний архів України у місті Львові. - Ф. 462. - Оп.1. - Спр.1.

13. Albert A. Najnowsza historia Polski 1914-1993. - Т. 1. [Text] / Andrzej Albert. - Warszawa: Swiat Ksi^zki, 1995. - 638 s.

14. Archiwum Akt Nowych w Warszawie (dalej - AAN w Warszawie).

15. Glqbinski S. Wspomnienia polityczne. Cz^sc I--ІІІ [Text] / Stanisiaw Glqbinski. -- Pelplin: Drukarnia i Ksiegarnia Sp. z o.o., 1939. -- 559 s.

16. Krzyzanowski A., Kumaniecki K. Statystyka Polska. - Krakow, 1915. - Tab. 88.

17. Pisulinski J. Nie Tylko Petlura: kwestia ukrainska w polskiej polityce zagranicznej w latach 1918--1923 [Text] / J. Pisulinski. - Wroclaw: Wydaw. Uniwersytetu Wroclawskiego, 2004. -- 445 s.

18. Roja B. Legendy i fakty [Text] / Boleslaw Roja. -- Warszawa, 1931. - 279 s.

19. Siwicki M. Dzieje konfliktow Polsko-Ukrainskich. - T. 1 [Text] / Mikolaj Siwicki. - Warszawa: Tyrsa, 1992. - 317 s.

20. Witos W. Moje wspomnienia [Text] / Wincenty Witos. - Warszawa, 1990.- 368 s.

Размещено на Allbest.ru