Участь шляхти у мобілізації війська в Сяноцькій землі на початку Польсько-шведської війни (квітень-грудень 1655 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Участь шляхти у мобілізації війська в Сяноцькій землі на початку Польсько-шведської війни (квітень-грудень 1655 р.)

Я.Б. Лисейко

Національний університет “Львівська політехніка”

Інститут гуманітарних та соціальних наук

Напад Швеції на Річ Посполиту у 1655 р. не став несподіванкою для поляків. Ставши королем у 1654 р., Карл Х Густав особливо не приховував своїх агресивних планів відносно Польщі. У відповідь, вже з кінця березня 1655 р. воєводства Речі Посполитої - спершу великопольські, а згодом й інші розпочали підготовку до війни через оголошення посполитого рушення, мобілізацію шляхти та найм ланових жовнірів [1, s. 87].

Мета статті полягає у дослідженні ходу та особливостей мобілізації війська, його організаційних форм у Сяноцькій землі на початковому етапі Польсько-шведської війни (квітень- грудень 1655 р.).

Польсько-шведська війна 1655-1660 рр. - сюжет, який досі користується популярністю в історіографії. Тогочасні події вивчалися українськими істориками в контексті досліджень Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького у працях В. Смолія і В. Степанкова [2, с. 295-303], В. Горобця [3], Т. Яковлєвої [4, с. 152-229], А. Гурбика [5; 6] та інших. Тема Польсько-шведської війни особливо добре досліджена в польській історіографії. Над цією проблематикою працювали Т. Корзон [7, s. 374-390], Л. Кубала [8], А. Пшибось [9], Я. Віммер [1, s. 86-124]. Події Польсько-шведської війни на джерельних матеріалах Руського воєводства досліджували В. Лозинський [10, s. 415-420], А. Борч [11], Д. Купіш [12, s. 275-276], А. Гліва [13]. Поєднання вже опублікованого актового матеріалу з діяльності вишенського сеймику із джерельними даними, які містяться у сяноцьких гродських книгах, дало змогу вивчити, як саме реалізувались постанови сеймику щодо мобілізації і найму військ у Сяноцькій землі в 1655 р., що доповнить картину перебігу Польсько-шведської війни у Руському воєводстві.

На наближення війни із шведами шляхта Руського воєводства відреагувала скликанням сеймику у Вишні 28 квітня 1655 р., де постановила провести виправу ланового жовніра [14, s. 163]. Ініціатива мобілізації ланового жовніра вийшла від короля Яна Казимира у зв'язку із прямою загрозою безпеці країни та недостатньою кількістю найманого війська, що на той час перебувало на державній службі [17, с. 660-663]. Тоді ж було визначено рід військ та принцип, за яким здійснювався найм ланових жовнірів. Руська шляхта вслід за королівською інструкцією від 31 березня 1655 р. вирішила мобілізувати піхоту: один воїн наймався з кожних десяти ланів. Цих найманих піхотинців сеймикові ухвали називають “гайдуками”. У містах піхотинців наймали з певної кількості будинків. При цьому у більших містах один жовнір наймався з кожних 20-ти будинків, а в менших - з кожних 30-ти [14, s. 163]. Очевидно, більші міста, такі як Кросно, будучи заможнішими, могли спорядити більше число воїнів.

У сеймиковій постанові визначалось, як саме мало виглядати обмундирування піхотинців. Отож бійці виступали у похід в уніфікованій формі - блакитному жупані та у червоній катанці (куртка з короткими полами, яка була у вжитку в польському війську у XVII-XVIII ст.). До того ж на той випадок, коли бої вестимуться взимку, кожен мав мати кожух. Не менш чіткі вимоги ставились до озброєння ланових жовнірів. Піхотинці озброювались мушкетом із ґнотовою системою запалювання, запасались десятьма фунтами пороху (близько 4 кг) та оловом, відповідно до потреб. Жовніра забезпечували возом із продовольством, якого мало би вистачити на півроку військової служби. Також піхотинець мав володіти реманентом для проведення саперних робіт [14, s. 163].

Ротмістрів, які командували лановим військом, призначали за принципом один офіцер на 150 піхотинців. Офіцери складали присягу в гродських судах, за якою вони зобов'язувались не звільняти підпорядкованих жовнірів від військової служби і не брати відкупів за такі звільнення. Акцент на останній деталі свідчить про не найкращу дисципліну серед офіцерського складу польського війська та зловживання, до яких воно вдавалося задля власного збагачення. Під час організації хорогв ланових жовнірів до завдань ротмістрів входила перевірка відповідності поставленим вимогам до екіпірування, озброєння, забезпечення провіантом та амуніцією піхотинців. Належному забезпеченню провіантом приділялась особлива увага у зв'язку з тим, що ланові жовніри не мали жодного права вибирати стації із мирного населення на своє утримання чи розквартировуватися по селах на нічліг [14, s. 163].

Під час попередньої мобілізації ланового жовніра, яка відбулася у 1653 р., виникали прецеденти, коли окремі шляхтичі не споряджали жодного воїна у зв'язку з тим, що вони володіли маєтками в інших землях та повітах [15, с. 21]. Повторення цих випадків виключила квітнева ухвала вишенському сеймику, за якою шляхта, що володіла маєтностями поза межами свого повіту, могла мобілізувати гайдуків на власний розсуд із тих маєтностей, з яких забажає, однак у межах одного воєводства [14, s. 164].

За рішенням сеймику сяноцьких ланових жовнірів очолив Ян Дзецьоловський. Згодом сяноцькі піхотинці, мали влитися у полк ланових жовнірів Руського воєводства під командуванням Оріховського [14, s. 164].

Надалі зовнішньополітична ситуація ускладнювалася тим, що до війни проти Речі Посполитої готувалися Московське царство і війська Богдана Хмельницького. Зважаючи на загрозу війни на два фронти, 19 травня 1655 р. у Варшаві зібрався сейм, який був присвячений винятково справам оборони від шведів, московитів та українців. Сейм постановив проведення у всій державі посполитого рушення та ланової виправи. Згідно із сеймовою ухвалою, в усій Речі Посполитій землевласники та посесори були зобов'язанні змобілізувати одного добре озброєного піхотинця з кожних 15-ти ланів із запасом провіанту на пів року. До мобілізації ланового жовніра також долучалися посідачі заставних сум, які наймали жовніра з кожних заставлених 30-ти тис. зл. Ланову піхоту планували підготувати до походу щонайпізніше через два тижні після проведення реляційних сеймиків, які були призначені на 5 липня [16, s. 77]. Причина мобілізації саме пішого, а не кінного ланового жовніра полягала в тому, що станом на першу половину 1655 р. у війську Речі Посполитої катастрофічно бракувало піхоти. Власне цей брак і мала ліквідувати мобілізація ланових піхотинців. Крім цього, вважалося, що піші воїни, комплектовані переважно із селян та міщан, будуть більш дисципліновані, ніж кінні ланові жовніри, які мобілізувалися здебільшого із шляхти під час попередньої ланової виправи 1653 р. [1, s. 89, 90].

З огляду на рішення, прийняті на варшавському сеймі та на військову загрозу державі, 8 липня 1655 р. відбувся черговий з'їзд руської шляхти на вишенському сеймику. Шляхта підтвердила свій намір провести мобілізацію ланового жовніра, однак цього разу відповідно до останнього сеймового рішення, найнявши жовнірів з кожних 15-ти ланів замість попередніх десяти з усіх королівських, шляхетських, церковних та міських маєтностей. Вимоги до обмундирування та озброєння піхотинців, офіцерського складу залишились незмінними, згідно із попереднім рішенням сеймику. Очевидно, під час попередньої мобілізації ланового жовніра у 1653 р. чимало непорозумінь виникло у зв'язку із кооперацією шляхтичів, які не володіли достатньою кількістю ланів. Вони об'єднувалися з іншими малоземельними шляхтичами і спільно споряджали жовнірів. На цей раз таку кооперацію контролювала спеціально створена депутатська комісія. До складу сяноцької комісії увійшли місцеві земські урядовці та шляхтичі [14, s. 172]. Через два тижні, 26 липня члени сяноцької комісії повинні були зібратися у Сяноку та належно організувати мобілізацію піхоти. Їхнім першочерговим завданням було ефективно скооперувати поміж собою шляхту задля мобілізації жовнірів [14, s. 173].

Готуючись до участі у військових кампаніях поза межами Сяноцької землі, однією із ключових проблем залишалося забезпечення обороноздатності самої Сяноччини. Враховуючи занепокоєння сяноччан, сяноцький староста Франциск Мнішек на сеймику задекларував, що для оборони Сяноцької землі від розбійників надасть на необхідний час 50 піхотинців [14, s. 173].

Перебіг військово-політичних подій вже через місць змусив зібратись руську шляхту на черговому з'їзді вишенського сеймику, що відбувся 13 серпня 1655 р. У відповідь на вторгнення шведів у Річ Посполиту шляхта оголосила посполите рушення, збір якого було призначено на 24 серпня поблизу Вишні. Учасниками посполитого рушення ставали шляхтичі-дідичі маєтків, посесори і окремі міста. Якщо шляхтич володів маєтностями у різних землях, то приєднувався до посполитого рушення того повіту, у якому його застали треті віці. Ротмістром хорогви посполитого рушення Сяноцької землі призначався місцевий підкоморій Анджей Стано. Крім шляхти у посполитому рушенні брала участь ланова піхота, формування якої тривало ще з кінця квітня 1655 р. У самій Сяноцькій землі, з огляду на вразливе геополітичне положення цього краю, для керівництва заходами безпеки окремо обрали так званого стражника в особі сяноцького каштеляна Зигмунта Фредра [14, s. 175].

Наступне зібрання руської шляхти відбулося вже у ході посполитого рушення у військовому таборі під Судовою Вишнею 24 серпня 1655 р. Шляхта висловила своє занепокоєння, з огляду на загрозу надмірних зловживань від польського регулярного війська, яке перебувало на квартируванні у Руському воєводстві, тоді як усе місцеве рицарство вирушало на посполите рушення і тому не могло проконтролювати безпеку своїх маєтків. Як виявилось, цієї причини виявилось достатньо, аби учасники посполитого рушення змогли розійтись по домівках. Натомість шляхта постановила вдруге зібратися у таборі під Вишнею 4 вересня, нагадавши про своєчасну мобілізацію ланових жовнірів та про належну підготовку як до посполитого рушення, так і до ланової виправи. Шляхта застерігала, що кожний, хто під будь-яким приводом уникатиме участі у посполитому рушенні, буде сприйнятий як дезертир [14, s. 177].

Виграний час сяноцька шляхта використала задля налагодження безпеки у своїй землі. На заклик каштеляна Зигмунта Фредра, якого сяноччани назвали своїм “вождем”, місцева шляхта 28 серпня 1655 р. прибула на з'їзд у Сянок. Першим ділом шляхтичі призначили на наступний день, 28 серпня огляд війська в урочищі Тукож під Сяноком, де також мали обрати сяноцького ротмістра. Шляхта зверталася з нагадуванням до тих, хто ще не виділив кошти на утримання ланових жовнірів, аби вони у найкоротший час найняли своїх воїнів. З цього випливає, що станом на 28 серпня, тобто через чотири місяці після оголошення ланової виправи, ще не всі змобілізували своїх ланових жовнірів [14, s. 178].

У Сяноцькій землі вдалося сформувати хорогву із близько 115-ти вершників і 17-ти піхотинців (найняли сяноцькі міста) під командуванням сяноцького шляхтича Януша Деденського [17, c. 1505, 1506]. Про це дізнаємося із облятованого реєстру цієї хорогви у одній із сяноцьких судових гродських книг. Своїх вершників спорядили 54 сяноцькі шляхтичі. Найчисельніші почти підготували сяноцький каштелян Зигмунт Фредро (8 вершників) і сяноцький староста Франциск Мнішек (6 вершників). Почти у складі 4-5 вершників спорядили 5 шляхтичів, по три вершники виправили 17 сяноцьких шляхтичів, по два кіннотники змобілізували 9 шляхтичів, лише по одному - 13. Тільки в поодиноких випадках шляхтичі кооперувалися задля того, щоб найняти вершника. До складу хорогви увійшли також 17 піхотинців. Найбільше їх найняли міщани з Кросна - 5 піхотинців. Євреї з Леська спорядили одного вершника та трьох піхотинців, міщани з Динова - одного вершника та двох піхотинців, стільки ж разом спорядили міщани Бабич і Дубецька. Міщани з Сянока і Яцимира спорядили по двоє піхотинців, а жителі Новотанця - лише одного [17, с. 1505, 1506]. Скоріш за все створене формування являло собою панцерну хорогву, а кільканадцять піхотинців слугували для саперних робіт. Якщо порівняти чисельність цього посполитого рушення з іншими, які оголошувалися у Сяноцькій землі в XVII ст., то слід ствердити, що його результати були цілком посередніми. Найчисельніше шляхта взяла участь у посполитому рушенні 1648 р. - 267 осіб, тоді як під час посполитого рушення 1672 р. присутніх було лише 115 осіб [18, с. 41]. Військові оказовання сяноцької шляхти, які проводились у Сяноччині в першій третині XVII ст., налічували від 50 до 270 осіб [19, с. 13]. Посередня чисельність посполитого рушення 1655 р. пояснюється демографічними втратами серед шляхетського стану в ході військових дій 16488 вершників 1655 рр. та небажанням шляхти брати участь у військових діях.

Як виявилось, сяноччани так і не вирушили у військовий похід проти ворога. Через місяць, 27 вересня 1655 р., зібравшись на сеймику у Сяноку, сяноцька шляхта постановила залишитись усім посполитим рушенням безпосередньо у Сяноцькій землі, мотивуючи своє рішення надмірною загрозою розбійницьких нападів із-за угорської границі, які могли значно активізуватися, якщо усе військовослужбове населення Сяноччини вирушить у похід. Як випливає з сеймикової ухвали, дозвіл залишитися у Сяноцькій землі, аби подбати про належну оборону цього краю, шляхта отримала ще у третіх віцях, розісланих королем 30 липня 1655 р. Разом з тим, сяноччани зважили за потрібне відправити до короля Яна Казимира свого посла, сяноцького суддю Ієроніма Оріховського, щоб спільно з монархом “обмислити” можливості кращої оборони сяноцької ділянки польсько-угорського пограниччя.

Незважаючи на звільнення від особистої участі у поході, сяноцька шляхта і надалі була зобов'язана змобілізувати певний військовий контингент, який мав вирушити на її заміну до головного військового табору. Перед Сяноцькою землею стояло завдання змобілізувати 75 вершників із досвідчених воїнів, які брали участь у битві під Берестечком. Однак сяноччани заявили, що не спроможні спорядити стільки воїнів і звернулися із проханням до сяноцького каштеляна Зигмунта Фредра, аби той надав для державних потреб своїх власних драгунів числом у 100 воїнів і доправив їх у військовий табір коронного гетьмана під Львів. За таку послугу каштеляна усе військово-службове населення Сяноцької землі зобов'язувалось сплатити йому тисячу злотих [14, с. 182]. Драгуни були найняті терміном на один квартал і згідно із наказом короля мали прибути 1 жовтня у військовий табір коронного гетьмана під Львів. Отже, сяноцьких драгунів оминула поразка польських військ під Городком 29 вересня 1655 р. Імовірно, що разом із посполитим рушенням Перемишльської і Львівської земель, Белзького і Волинського воєводств ці драгуни через кілька днів дісталися до Ярослава, де збиралися розпорошені війська Речі Посполитої [12, s. 276].

Отже, сяноцька шляхта у 1655 р. під час проголошеного посполитого рушення залишилася у Сяноцькій землі, так і не взявши участі у військових діях поза межами Сяноччини. Тобто, сяноччани не воювали у битві під Городком 29 вересня 1655 р., де поляки зазнали поразки від козацького і московського військ. Хорогва сяноцьких ланових жовнірів під командуванням Яна Дзецьоловського та поручника Тиравського також залишилася у Сяноцькій землі, оскільки так і не встигла вчасно зорганізуватися і остаточно сформувалася лише десь у кінці липня - на початку серпня, коли ворог уже був у країні [1, s. 94, 95]. Тут вона ще перебувала станом на середину жовтня 1655 р. Цікаво, що бійці ланової хорогви самі стали джерелом конфліктних ситуацій у Сяноцькій землі. Місцевий шляхтич Ян Гродзіцький звинуватив офіцерів та близько 20 піхотинців ланової хорогви у збройному нападі на його двір у селі Хлохучковій, коли розграбували його обійстя [17, с. 1681].

Останні місяці 1655 р. стали апогеєм кризи для Речі Посполитої і увійшли в польську історію за назвою “Потоп”. Сяноцька земля, як і більша частина Руського воєводства, опинилася поза зоною військового вторгнення козацько-московської та шведської армій. Це було зумовлено периферійним положенням Сяноччини в тогочасних геополітичних реаліях. Регіон був віддаленим від головних об'єктів претензій Швеції, Московського Царства і Гетьманщини [13, s. 3].

До кінця 1655 р. шведські військові загони так і не з'явилися на території Сяноцької землі. Натомість тут перебували польські хорогви, які перейшли на бік Карла Х і зупинилися на квартирування у Сяноцькій землі. Одночасно у Сяноччину прибули хорогви регулярної армії Речі Посполитої, які зберігали лояльність до польського короля. 7 грудня 1655 р. під Кросном дійшло до сутички поміж прихильниками Карла Х і Яна Казимира, у якій перемогли останні [11, s. 45, 46]. Ця подія стала прологом до початку загального опору проти шведської окупації, до якої згодом включилась і сяноцька шляхта, а також ознаменувала початок нового етапу Польсько-шведської війни.

Загалом реакція сяноччан на військово-політичні події того часу проявилась у зволіканні та затягуванні мобілізації війська, небажанні виступати у похід особисто і брати участь у військових діях поза межами Сяноцької землі. Одна із основних причин такої поведінки полягала у відзначеному істориками значному падінні бойового духу серед польського війська у 1655 р., загальному розчаруванні, деморалізації, втомою від затяжної війни із козаками, яка перманентно тривала ще з 1648 р. Ці настрої не могли не відбитися на загальних почуваннях сяноцької шляхти, яка попри свій регіональний патріотизм, усвідомлення себе “українним рицарством” залишалася громадянами Речі Посполитої. Ще однією важливою причиною був той факт, що шляхта не бажала покидати свої домівки, оскільки боялася спалаху антишляхетських виступів, наростання нападів опришків та розбійників з-за Бескиду, маючи у цьому за живий приклад недавні події у недалекій Галицькій землі. Треба теж брати до уваги фінансове становище шляхти станом на 1655 р., яка після кількох років війни вже не посідала достатніх ресурсів, аби здійснювати найм дорогої кінноти, а тому надавала перевагу дешевшій піхоті і врешті була змушена особисто ставати до зброї під час посполитого рушення.

Попри пасивну участь сяноцької шляхти у військових діях поза межами Сяноччини, вона поставила пріоритет в обороні власної землі, адже не проігнорувала жодної можливості найняти ланового жовніра чи змобілізувати посполите рушення, які у 1655 р. застосувала насамперед для забезпечення оборони свого краю. Мобілізовані у Сяноцькій землі війська мали протистояти нападам угорських розбійників, антишляхетським виступам, а у крайньому разі - вторгненню козацько-московського чи шведського війська. Загалом до кінця 1655 року під час оголошеного посполитого рушення було мобілізовано близько 115 вершників із сяноцької шляхти та 17 піхотинців із міст Сяноцької землі, що склали основу територіальної самооборони. Крім того, окрему хорогву було створено в результаті найму ланових жовнірів. Скільки жовнірів вона налічувала, достеменно не відомо, однак враховуючи результати попередньої ланової виправи, проведеної у 1653 р., сяноцька хорогва ланових піхотинців могла нараховувати близько 80-100 осіб. При проведенні найму ланового жовніра був врахований досвід організації попередньої виправи у 1653 р., що дозволило провести мобілізаційну акцію більш ефективно і продуктивно. Крім цього, результат мобілізаційних зусиль сяноччан доповнювався ще 50-ма піхотинцями, наданих сяноцьким старостою для боротьби із розбійництвом. До наведеного переліку слід теж зарахувати 100 драгунів Зигмунта Фредра, які мали замінити сяноцьку шляхту у ході посполитого рушення. Це єдиний контингент, який імовірно у 1655 р. прийняв участь у бойових діях поза межами Сяноцької землі. Як наслідок, у самій Сяноцькій землі до кінця 1655 р. був сформований достатній військовий контингент для оборони цього краю перед ворогом.

Література

сяноцький лановий жовнір військо

1. Wimmer J. Wojsko polskie w drugiej potowie XVII wieku. - Warszwa, 1965. - 385 s.

2. Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.). - К., 2009. - 447 с.

3. Горобець В. Між Кам'янцем і Озерною: українська зовнішня політика другої половини 1655 року в контексті геополітичних перегрупувань у Центрально-Східній Європі // Україна в Центрально-Східній Європі. Студії з історіїXI-XVIII ст. - К., 2000. - С. 245-271.

4. Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII ст. Причини і початок Руїни. - К., 1998. - 447 с.

5. Гурбик А. Українська армія у війні коаліційних сил проти Речі Посполитої (1656-1657) // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. - К., 2000. - Вип. 7. - С. 69-78.

6. Гурбик А. Традиція українсько-шведських відносин у середині XVII ст. // Україна крізь віки. - К., 2010. - С. 381-404.

7. Korzon T. Dzieje wojen i wojskowosci w Polsce. - Krakow, 1912. - T. II. - 522 s.

8. Kubala L. Wojna szwecka w roku 1655 i 1656. - Lwow, 1913. - 495 s.

9. Przybos A. W latach potopu. Walka narodu polskiego z najazdem szwedzkim w latach 1655-1660. - Warszawa, 1956. - 198 s.

10. Lozinski W. „Prawem i lewem”. Obyczaje na Czerwonej Rusi w pierwszej potowie XVII w. - Lwow, 1913. - Т. І. - 483 s.

11. Borcz A. Dzialania wojenne na terenie ziemiprzemyskiej i sanockiej w latach „Potopu” 1655-1657. - Przemysl, 1999. - 140 s.

12. Kupisz D. Wojska powiatowe samorzqdow Malopolski i Rusi Czerwonej w latach 1572-1717. - Lublin: Wyd. Uniwersytetu Marii Curie-Sklodowskiej, 2008.- 468 s.

13. Gliwa A. Najazd szwedzki na Rus Czerwonq w 1656 r. Zniszczenia i straty materialne na obsarze ziemi przemyskiej // Rocznik Przemyski. - Przemysl, 2011. - T. XLVII. - Zesz. 1, Historia wojskowosci. - S. 3-34.

14. Akta Grodzkie i Ziemskie z czasow Rzeczypospolitej Polskiej z Archiwum t. zw. Bernardynskiego we Lwowie, wydane staraniem Galicyjskiego Wydzialu krajowego / Antoni Prochaska. - Lwow, 1911. - T. XXI. - 753 s.

15. Лисейко Я. Підготовка та організація військового походу сяноцьких ланових жовнірів у 1653 р. // Вісник Національного ун-тету “Львівська політехніка”. Серія „Держава та армія”. - Львів, 2013. - № 752. - С. 19-23.

16. Gerlach J. Zolnierz lanowy i dymowy w Polsce feudalnej // Sprawozdania Towarzystwa Naukowego w Toruniu. - Torun, 1955. - T. VI. - Zesz. 1-4. - S. 73-80.

17. Центральний державний історичний архів України, м. Львів, ф. 15 Сяноцький гродський суд, оп. 1, спр. 168.

18. Лисейко Я. Військові формування Сяноцької землі у XVII ст. // Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. - № 693: „Держава та армія”. - 2011. - С. 40-45.

19. Вінниченко О. Переписи посполитого рушення шляхти Сяноцької землі в 1617-1629 рр. // Вісник Львів. нац. ун-ту імені Івана Франка. Історична серія. - Вип. 37/2. - Львів, 2002. - С. 13-48.

Размещено на Allbest.ru