Студенти і викладачі історичного факультету в роки "хрущовської відлиги"

У 1959 р. відбулася зміна в керівництві деканату. Наш курс на навчання приймав декан Іван Дмитрович Донець, а випускав вже Петро Петрович Челак. Обидва були учасниками війни, але стиль їхнього керівництва, як і рівень національної свідомості, були відмінними. Якщо перший для всіх студентів був доступним, прихильником демократичного стилю керівництва і лекції читав без недолугих крайнощів тодішньої радянської історіографії, то його наступник усі організаційні питання передав секретарці деканату, безпосередньо зі студентами не працював, навіть не знав прізвищ старост груп та керівників громадських організацій. Його ж лекції нагадували цитатник з творів класиків марксизму і партійних документів.

Вже з перших лекційних занять І. Д. Донець обурювався визначеннями “старшого” і “молодшого” брата, які тоді були закріплені у багатьох дослідницьких публікаціях. На лекції про розвиток революційно-демократичного руху в Росії його у черговий раз “прорвало”, і він з обуренням почав критикувати пануюче тоді ідеологічне положення про те, що російські революційні демократи відіграли ледь не головну роль у формуванні світогляду Т Шевченка. Співставляючи роки народження найвідоміших російських революційних демократів і Т Шевченка, він зробив приблизно такий висновок: “У 1840 році, коли Шевченко видав “Кобзаря ”, Чернишевському було 12 років, Герцену - 28 років, і він після закінчення університету надрукував тільки свої перші твори, а Добролюбову - лише чотири роки”. На репліку В. Чухарєва, “Чому Іван Дмитрович не згадав Бєлінського”, лектор відповів: “Критику “Кобзаря” Бєлінський здійснював не з демократичних, а з шовіністичних позицій”.

Через декілька днів в авдиторії, де повинен був читати лекцію Іван Дмитрович, з'явилося дві стенографістки, які після уточнюючого запитання: “Тут буде читати лекцію декан?”, сіли у кутку на передостанню парту. Всі насторожилися, а староста групи Михайло Глубиш вийшов з авдиторії, щоби попередити декана про появу стенографісток. Як тільки декан з'явився в авдиторії, помітним було його хвилювання. Оголосивши тему і план лекції, Іван Дмитрович почав часто відходити від запланованих питань і акцентував увагу на одвічній дружбі між російським та українським народами. Звільнення з деканської посади І. Д. Донця у 1959 р. ми розцінювали як результат “стуку” в КДБ В. Чухарєва.

Всі навчальні дисципліни, починаючи з археології, читалися за схемами марксистської методології. Навіть у цих умовах більшість викладачів намагалася, в рамках можливостей, об'єктивно висвітлювати істинні історичні процеси, маневруючи “між Сциллою і Харибдою”. Однак частина войовничо-налаштованих ортодоксів, “борців з буржуазною ідеологією” постійно проявляли “бійцівський характер”. Їхні лекції, як правило, були надмірно політизованими, переповнені цитатами з творів класиків марксизму, партійних документів. У тодішній моїй уяві найбільш непримиренними борцями проти “проявів” буржуазної ідеології і різних “ізмів” виглядали Петро Петрович Челак, Василь Костянтинович Осечинський, Любов Андріївна Іваненко, Іван Іванович Бєлякевич, Роман Михайлович Бродський. І на лекціях, і на зборах різних рівнів вони постійно підкреслювали, що ми навчаємося на факультеті, який готує бійців ідеологічного фронту і прояв будь-якого “ізму” є великою небезпекою, що межує з державним злочином. Вони намагалися підключати до ідеологічної боротьби й інших викладачів, час від часу критикуючи їх за пасивність.

Найбільш нейтральною на тлі демонстрації ідеологічної боротьби виглядала кафедри історії південних і західних слов'ян, очолювана єдиним професором факультету Дмитром Леонідовичем Похилевичем. Не знали ми тоді, що цей високий, спортивної тілобудови чоловік з побілілою головою, ще на початку 30-х років був арештований і відсидів декілька років у сталінських тюрмах нібито за “шпигунство на користь Польщі”. Тоді при кафедрі дуже активно працював науковий гурток під керівництвом професора. На відміну від надуманої актуальності тематики гуртків інших кафедр, тут усі студентські доповіді базувалися на матеріалах львівських архівів. Дмитро Леонідович уміло організовував дискусії при обговоренні студентських робіт і, підсумовуючи їх, досить ввічливо давав конкретні характеристики й поради, звертаючи увагу і на недоліки. При цьому він відзначав, що доповіді студентів - це перші спроби наукового дослідження, а відзначені недоліки пояснював недосвідченістю авторів. Запам'яталися доповіді старшокурсників В. Волинського про розвиток фільваркового господарства у XVI- XVII ст. на Холмщині (з узагальнюючими цифровими таблицями) та І. Лисака про заснування Тернополя. Безсумнівно, вони були піонерами в обнародуванні архівних матеріалів з обраних тем. Вражала ще одна особливість Дмитра Леонідовича, а саме - вміння буденною розмовною бесідою, насиченою різними прислів'ями, підводити студентів до чітких наукових висновків.

Доцент кафедри Володимир Олександрович Борис запам'ятався всім нам якоюсь постійною настороженістю під час проведення занять і своєрідною доказовою формою читання лекцій. Він добре орієнтувався у вітчизняній і зарубіжній історіографії з будь-якої теми, часто наводив погляди на одну і ту ж проблему різних дослідників. Спочатку, оголосивши положення офіційної радянської історіографії, він з обережністю наводив висловлювання французьких, німецьких і польських істориків стосовно тих самих питань. Вживання латинізмів і полонізмів, які були наслідком його навчання в класичній гімназії, не впливали на захоплююче сприймання студентами його лекцій.

Глибоке враження справляли лекції Олександра Самойловича Бейліса, який виконував навантаження на кафедрах історії південних і західних слов'ян і нової та новітньої історії. Вони відзначалися полемічністю і непідробною емоційністю. Створювалося враження, що він полемізував з невидимим опонентом. Відчувалися не тільки глибокі наукові пізнання лектора, а й продумана логіка доказового матеріалу. Вже тоді, при висвітленні теми “Друга світова війна”, він відходив від офіційної схеми і широко використовував матеріали з перекладених на російську мову мемуарів політичних і військових діячів Франції, Великої Британії, Німеччини.

Перші педагогічні випробування на студентах нашого курсу пройшов початкуючий тоді викладач Микола Григорович Крикун. Леонід Дмитрович доручив йому безпосереднє керівництво архівною практикою і організацією написання курсових та дипломних робіт на основі фільваркових книг Подільського воєводства. Молодий керівник, який сам готував кандидатську дисертацію на основі тих же джерел і добре орієнтувався у фондах архіву, зумів зацікавити нас не тільки тематикою, а й методикою опрацювання документів. Без перебільшення можна твердити, що завдяки зусиллям викладачів кафедри історії південних і західних слов'ян студенти-славісти отримували добрі навички дослідницької роботи.

З викладачів кафедри нової і новітньої історії дотепністю і колоритністю відзначався професор Роман Михайлович Бродський, що мав славу блискучого лектора. Багатьом студентам він запам'ятався як штатний виступаючий на зборах і політичних мітингах. Частина студентів захоплювалась Р. М. Бродським за його яскраві словесні феєрверки. Він міг справити блискуче враження на слухача своїми дотепними висловлюваннями, окремі з яких носили небездоганний характер. У студентські роки я, як і більшість моїх однокурсників, не належали до поціновувачів його лекторської майстерності. Вже тоді ми зауважили, що вживані ним для прикраси різні висловлювання, не відтворюють, по суті, теми лекції. Його лекції сприймалися на слух, але їх не можна було законспектувати через відсутність конкретики. До того ж ми зауважили, що характеристики окремих політичних діячів подавалися одними й тими ж штампами. Наприклад, характеризуючи Беніто Муссоліні, Роман Михайлович говорив, що він “отличался неравнодушием к деньгам, греховными похождениями, был последовательным в своей непоследовательности и проявлял полную девственность при решении экономических вопросов ”. Через певний час приблизно таку ж характеристику він давав імператору Маньчжурії Пу І. Таке ж повторення він зробив, розповідаючи про суди над вбивцями Сергія Кірова та Ярослава Галана. І першого, і другого у різний час він назвав “тифозной вошью, которую необходимо убивать '.

У словниковому запасі Р, М. Бродського були типові штампи з радянської агітаційної лексики: “мировые акулы империализма ”, “ американские стервятники ”, “прихлебатели империализма ”, “политическая проститутка”, “так называемые буржуазные свободы” і т. п.

Його лекції з новітньої історії зарубіжних країн нагадували скоріше обвинувачувальні промови на адресу урядів країн Заходу. Зрозуміло, що в такому ж плані були написані всі підручники з новітньої історії зарубіжних країн, але Роман Михайлович не пом'якшував заради об'єктивності цих фальсифікацій, а з особливим завзяттям значно їх посилював.

На одній із лекцій, коли Р. М. Бродський чорними фарбами зображав безробіття і важке становище американських робітників, П. Дейнека не витримав і спитав: “Чому Ви так страшно описуєте становище американських робітників? Я вичитав у тижневику “За рубежом”, що частина з них мають свої автомобілі, пральні машини, телевізори”. Заскочений таким запитанням, він спокійно, не моргнувши оком, відповів: “Что из того, что американский рабочий имеет эти вещи? Но, увы, у него нет будущего!”. Авдиторія пожвавилася, почулися вигуки: “Людина живе сучасним, а не майбутнім”. Роман Михайлович, який не звик програвати в дискусіях, почав виходити з незручного становища: “Не забывайте, что империалисты имеют возможность создавать “рабочую аристократию”, но она составляет незначительный процент”*.

Наведені вище окремі фрагменти свідчать, наскільки різними тоді були наші викладачі у світоглядному сприйманні і за методами навчання нас історичних істин.

З усіх практик, що сприяли згуртуванню однокурсників, найбільше запам'яталася музейна, яка тривала протягом липня 1961 р. у Ленінграді. Вона передбачала не тільки ознайомлення з музеями, архітектурними пам'ятниками міста і його околиць, а й дослідницьку роботу в Науковій бібліотеці імені М. Салтикова-Щедріна. Велике враження на всіх нас справили художні твори Ермітажу, Музею імені О. Пушкіна, архітектурні ансамблі Ленінграда та Петергофа. За нашим проханням, було організовано спеціальну тематичну екскурсію, що включала місця життя та навчання Т. Шевченка. Під час екскурсій виникало відчуття безпосередньої наближеності до історичних пам'яток, що уособлювали суспільно-політичне і культурне життя столиці Російської імперії. Проте, окремі захоплення гальмувалися роздумами про великі людські жертви при будівництві міста і його обороні під час останньої війни. Пригадую, що Володимир Семчишин зупинив захоплюючі оцінки однокурсника словами: “Не забувай, що це місто стоїть на кістках наших козаків і російських кріпаків”.

Виявилося, що у Науковій бібліотеці імені М. Салтикова-Щедріна твори Михайла Грушевського та інших українських істориків були доступними для читача. Це викликало зацікавлення багатьох моїх однокурсників, які накинулися виписувати “крамольні книги”, заборонені в Україні. Виписки з них стали предметом наступних обговорень, коли ми поверталися додому. Частина з них була включена в дипломні роботи без відповідних посилань.

Завершили ми навчання в 1962 р., коли свого апогею досягла агітаційна кампанія про успіхи СРСР у будівництві комунізму, небувалі досягнення в науці та освоєнні космосу. В прощальних настановних промовах декан та секретар партбюро бажали нам успіхів у комуністичному будівництві, хоч ні я, ні інші мої однокурсники аж ніяк не почували себе будівниками комунізму. На ідеологічному міражному фоні дуже буденно виглядала правда: за винятком чотирьох випускників, усіх нас скерували у сільські школи, в яких оклад молодого педагога становив 70 крб.

Через два роки, коли “хрущовська відлига” змінилася “брежнєвськими заморозками”, заклики до побудови комунізму стихли: нас усіх переорієнтували на побудову “розвинутого соціалізму”. Найбільш незрозумілий парадокс тодішньої системи набував нових форм.

Такою ж войовничістю і затятістю відзначалася його усна і друкована антисіоністська пропаганда, яка, за словами Юрія Мироновича Гросмана, явно не подобалась єврейській інтелігенції і сприймалася нею як антисемітизм. Див.: Гросман Ю. Светлое и темное // Рукописний відділ наукової бібліотеки ЛНУ, спр. 3474, Ш л. С. 52.

Размещено на Allbest.ru