Легенда і політика. Формування образу Маршала Юзефа Пілсудського у колективній свідомості польського суспільства у 1918-1939 роках

Цікавими є наведені автором факти, що відображають як прихильне, так і негативне ставлення Церкви до культу Пілсудського. Часто, якщо організовані урочистості припадали на неділю, у церквах продовжувалася недільна меса, щоб зменшити кількість учасників офіційних святкувань; інколи у своїх проповідях священики не присвячували Ю. Пілсудському навіть фрагменту своєї проповіді; більш рішучі просто відмовлялися від богослужіння на відзначення іменин Маршала (с. 290-291). Після смерті Ю. Пілсудського траплялися випадки бойкоту трауру з боку духовенства. Інколи доходило до гострих конфліктів між представниками влади, які здійснювали тиск на священиків у приміщеннях церков. Автор нагадує, що меса на честь Маршала була обов'язковим пунктом урочистостей як під час святкування його іменин, так і річниць смерті.

Формування та поширення негативного образу Ю. Пілсудського пов'язувалося з небезпекою репресій з боку слідчих органів. Особливо відчутною така загроза стала після травневого перевороту. На практиці це означало втягнення держави до реального, хоча до 1938 р. не санкціонованого, захисту позитивного образу Маршала.

П. Ціхорацький наводить конкретні факти, які свідчать, що відповідальні за громадський спокій органи влади намагалися реагувати на знеславлення Ю. Пілсудського. Матеріали архівів Маршала вказують на ліберальне ставлення останнього до критичних виступів на свою адресу. Відмову від покарання осіб, які публічно поширювали його негативний образ, пояснювали різними причинами. З одного боку, Ю. Пілсудський вважав, що не можна карати осіб, які повторюють плітки, з іншого - не хотів нікого притягати до відповідальності, оскільки залишав громадянам право свободи судження щодо своєї особи.

На переконання автора, події пов'язані з початком польсько-радянської війни навесні 1920 р., спричинили певну модифікацію ситуації і становили переломний етап у формуванні образу Ю. Пілсудського. Власне, як відповідь на критику Маршала, вперше з'явився декрет Ради оборони держави - правовий документ, що захищав честь Начальника Держави (с. 294). За його порушення загрожувало покарання - три роки ув'язнення і грошовий штраф. Цей акт діяв відносно недовго (до січня 1921 р.). Через це, на думку дослідника, важко говорити про його роль як знаряддя у боротьбі з “чорною” легендою Пілсудського, а окремі факти покарання не можна пов'язувати з декретом Ради оборони держави.

Після травневого перевороту та повернення Ю. Пілсудського до активного політичного життя ситуація змінилася: він, як міністр військових справ та прем'єр у певний період часу підлягав правовому захисту, передбаченому кримінальним кодексом 1932 р. Автор наводить приклад найгучнішої справи за образу честі після травневого перевороту проти члена ПСЛ “Визволенє” І. Космовської (с. 296).

Окремими формами репресій були покарання преси за публікації текстів, що суперечили пропагованій владою візії постаті Маршала. Застосовували і превентивні заходи з метою уникнення негативних конотацій постаті Ю. Пілсудського. Йдеться про ухвалення закону від 7 квітня 1938 р. “Про захист імені Юзефа Пілсудського, Першого Маршала Польщі”, який передбачав покарання до п'яти років ув'язнення (с. 299). Однак, П. Ціхорацький наголошує, що головні періодичні видання найважливіших антисанаційних угруповань не торкалися ухваленого закону або обмежились висвітленням парламентських дебатів з цього питання, не даючи жодних коментарів. Автор вважає, що частково це можна пояснити перенесенням уваги громадськості на міжнародні події - аншлюс Австрії, ультиматум Литві, московські процеси (с. 300). Закон, як знаряддя репресій, правдоподібно не знайшов широкого застосування, тому, вважає дослідник, з великим скептицизмом слід приймати нічим не підтверджені судження, що нібито його ухвалення мало викликати лавину “процесів над відьмами”. Автор наголошує, що в історіографії підтверджено єдиний випадок використання на практиці цього закону - процес 1938 р. проти двох редакторів часопису “Захист Народу” (“Obrona Ludu”).

П. Ціхорацький висвітлює методи поширення культу Пілсудського у школі, яка, поряд із військом, була винятковим місцем формування громадянської свідомості. Проблема “Пілсудський - вихователь” стала темою розмірковувань теоретиків державницького виховання молоді. Ґенезу виховної системи вони вбачали в минулому Ю. Пілсудського, зокрема в його ставленні до матері, а за зразок практичної реалізації виховних концепцій Маршала слугували його доньки. До 1926 р., через відсутність впливу політиків, пов'язаних з Ю. Пілсудським, на керівництво освіти важко говорити про офіційне бачення культу як виховного знаряддя (с. 303). Виховна модель в синтезі виглядала як дотримання таких засад: правда, честь, праця і справедливість, культ героїзму і жертовності. Після смерті Ю. Пілсудського з'явилися розмови про потребу пропагування його особи з метою виховання майбутнього солдата.

Для відповіді на питання, яку ж роль мала відігравати постать Ю. Пілсудського, П. Ціхорацький проаналізував програми шкільних підручників до травневого перевороту та після нього. Шкільна програма з історії для загальної семирічної школи 1920 р. лише раз згадувала Ю. Пілсудського - як першого керівника Польщі та головнокомандувача армії. У контексті можливостей презентації Маршала автор проаналізував тематику занять з історії Польщі до 1914 р. і зауважив відсутність теми революції 1905-1907 рр., у якій Ю. Пілсудський брав активну участь (с. 311).

Ще більш контроверсійною, з погляду прихильників Ю. Пілсудського, була програма вивчення історії в середніх навчальних закладах гімназійного типу. Вміщені в програмі позиції свідчили про симпатію до Маршала, особливо як творця збройного руху в Галичині та коменданта Першої Бригади. Ідеологи державницького виховання вважали неприпустимим зрівняння діяльності легіонів з іншими польськими формуваннями, що діяли на фронтах Першої світової війни, провокативним також було включення до програми поняття “диво над Віслою”. Оскільки цю програму повторно видали 1927 р., автор вважає, що трактування травневого перевороту як зламного моменту у впровадженні до шкіл культу Пілсудського “зверху”, було би перебільшенням (с. 311).

Однак, санаційне керівництво саме історію вважало важливим чинником у формуванні нової виховної ідеології. Проекти програм з гуманітарних дисциплін 1929-1930 рр. свідчать про зростання ролі Ю. Пілсудського у навчанні в школах (с. 312). Однак повною мірою вони не були впроваджені, оскільки готувалася комплексна шкільна реформа. Лише за міністра Януша Єнджеєвича з 1931 р., наголошує автор, програми стали віддзеркаленням освітньої політики санації (с. 312-313).

Історія не була єдиним предметом, який використовувався для пропагування культу Маршала. Учень зустрічався з постаттю Ю. Пілсудського, вивчаючи польську мову, літературу (зокрема, аналізувалися твори політика “Мої перші битви” або “Рік 1920”). Водночас, автор не погоджується з твердженням повоєнної історіографії, що особа Маршала “вщент заполонила” навчальні програми (с. 315).

Культ упроваджувався також під час численних урочистостей. Наприкінці 1920-х років були встановлені певні канонічні правила таких святкувань в освітніх закладах. У 1931 р. Міністерство визнало 19 березня вільним від шкільних занять. Реалізовувалося гасло: “Іменини Маршала [...] вільний день у вільній Польщі” (с. 317). Того ж року опубліковано посібник, як на практиці організувати святкування 19 березня. Інший з'явився після смерті Ю. Пілсудського і стосувався відзначення роковин його смерті у шкільних навчальних закладах.

У другій половині 1930-х років у наближених до Міністерства колах почали лунати твердження, що запроваджені офіційні заходи в школах вичерпують первинні завдання і не приносять бажаного ефекту. Тому влада почала розмірковувати над зменшенням кількості урочистостей. 19 березня залишалося у шкільному календарі, але іменини поєднувалися з ідеєю оборони країни; тому найкращою формою відзначення ставали спортивно-гімнастичні змагання.

Урочистості на відзначення Маршала у школі, на думку П. Ціхорацького, були найбільш театральним виявом ролі культу його особи в освіті в роки правління санаційних урядів (с. 318). Влада застосовувала репресії щодо тих, хто саботував приготування до урочистостей. Так, міністр релігійних визнань та публічної освіти у 1934-1935 рр. Вацлав Єнджеєвич (брат Я. Єнджеєвича) у 1934 р. підписав розпорядження про позбавлення шкіл, які саботуватимуть урочистості, урядової допомоги. Чимало контроверсійних суджень викликало залучення освітніх закладів до листівкової афери 1931 р. Опозиція закидала організаторам застосування до учнів психологічного, а подекуди і фізичного примусу. Справа набрала такого розголосу, що стала предметом обговорення у Сеймі (с. 319-320).

Специфічною формою наближення молодих людей до постаті Ю. Пілсудського було активне присвоєння його імені (як за життя, так і після смерті) освітнім закладам. Молодь мала усвідомити, що завдячує Маршалові можливістю навчатися у польській школі, а отримання навчальним закладом імені такого поважного патрона є для них за честь (с. 332). Міністерство фінансово підтримувало проекти масового будівництва шкіл імені Пілсудського, особливо на “східних кресах”. Так, після смерті Маршала план спорудження “100 шкіл - пам'ятників Юзефу Пілсудському” у Поліському воєводстві фінансувався у сумі 1,6 млн злотих (с. 322).

Останній розділ монографії (“Культ у тіні смерті”) присвячений урядовим заходам з поширення легенди Пілсудського після його смерті 12 травня 1935 р. П. Ціхорацький відзначає, що принципово новим стало створення постійної інституції, котра мала сконцентруватися на питанні відзначення Маршала. Було створено загальнопольський Верховний комітет із вшанування пам'яті Маршала Пілсудського (далі - Комітет). Автор наголошує на досить високому рівні учасників Комітету, про що свідчить склад його Президії: тодішній прем'єр Валерій Славек, Генеральний інспектор Збройних сил генерал Едвард Ридз-Сміґлий, Маршалек Сейму Казімеж Світальський, Маршалек Сенату Владислав Рачкевич, керівник Міністерства військових справ генерал Тадеуш Касприцький, а також кардинал Александер Каковський та ін. (с. 326). Організатори розраховували, що завдяки присутності керівних діячів країни, вдасться залучити значні фінансові кошти для функціонування Комітету. Де-факто, вирішальна роль належала Виконавчому відділенню Комітету, який очолив генерал Болеслав Венява-Длуґошовський (до 1938 р.), у минулому ад'ютант Ю. Пілсудського, що не принесло Комітетові визнання тієї частини суспільства, котра була налаштована опозиційно до санаційного табору.

П. Ціхорацький аналізує діяльність усіх семи секцій Комітету (Організаційної, Мистецької, Пам'ятних відзнак, Фінансової, Культурно-освітньої, Інформаційної, Секретаріату). Він вважає, що незважаючи на високу офіційну оцінку діяльності Комітету (“суцільний успіх”), можна говорити лише про часткове втілення запланованого. Масове декларування у другій половині 1930-х років прив'язаності до пам'яті про Маршала, з огляду на неоднозначні мотивації, також важко визнати за незаперечний аргумент справжньої популярності цієї постаті у польському суспільстві (с. 370).

У висновках П. Ціхорацький наголосив, що джерела феномену Пілсудського історіографія вбачала у польській романтичній традиції, у тяглості “міфу вождя” з доби поділів Речі Посполитої. Водночас, автор вважає, що дослідники легенди обійшли увагою одну з найважливіших її складових у міжвоєнному двадцятилітті - консолідуючу роль у польському суспільстві (с. 371).

Постать Ю. Пілсудського, яка піддавалася процесові міфологізації, була, на думку дослідника, суттєвим чинником, що антагонізував поляків у міжвоєнні роки. Водночас, його позитивний і негативний образи формувалися рівнозначно впродовж усього цього часу, і, що важливо, обидва напрями легенди мали значне коло прихильників як серед політичних еліт, так і широких верств суспільства. П. Ціхорацький вважає, що у міжвоєнному двадцятилітті можна знайти також аргументи на користь інтеґраційної сили легенди Маршала. Автор наголошує, що “біла” версія не втратила популярності навіть незважаючи на неодноразові поразки Ю. Пілсудського. А в другій половині 30-х років виявилася настільки універсальною, що їй піддавалися й осередки, які до цього часу займали нейтральну чи неприхильну позицію. Дослідник переконаний, що тривалий вплив культу спричинив перетворення “легенди Пілсудського” міжвоєнного періоду на “міф Пілсудського” в добу Другої світової війни та особливо ПНР (с. 373). Автор наголосив, що постать Маршала в ПНР стала уособленням втраченої незалежності.

Підсумовуючи огляд книжки П. Ціхорацького, треба підкреслити, що автор ґрунтовно охарактеризував ґенезу легенди Пілсудського; численними фактами аргументував складові “білої” та “чорної” її версій; визначив чинники, що актуально впливали на формування образу Маршала; проаналізував дилеми, котрі сукупно можна означити “Пілсудський - Польща”, а також навів конкретні приклади застосування різноманітних паралелей Ю. Пілсудського з історичними постатями минулого, сучасними йому польськими та закордонними політиками. При цьому автор монографії наголосив на існуванні відмінностей у сприйнятті Ю. Пілсудського у різних реґіонах Польщі. Дослідник також ґрунтовно проаналізував державні механізми поширення культу Пілсудського.

Важливо, що на формування позицій автора монографії не вплинула стереотипна сукупність репрезентативного образу Ю. Пілсудського, що постала в польській культурній традиції. Потрібно відзначити й наукову цінність роботи та, водночас, зауважити, що для її глибокого осмислення необхідні знання з основних віх історії Польщі.

Размещено на Allbest.ru