Фахова підготовка істориків львівського історичного середовища другої половини ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

ФАХОВА ПІДГОТОВКА ІСТОРИКІВ ЛЬВІВСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО СЕРЕДОВИЩА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ

Ірина Глушик

університетський освітній львівського історичного

Формування модерних історичних середовищ як малих соціальних спільнот розпочалося тоді, коли для більшості істориків, учасників таких спільнот, заняття в галузі історії стали основним видом діяльності. Відтак, для дослідників минулого історія стала окремим фахом, а самі вони через осередки своєї діяльності створили мережу комунікацій і, властиво, саме історичне середовище у його різних проявах: інституційному, науковому, побутовому та ін. Поняття історичного фаху означає тут не лише основний рід занять і засіб до існування, а, передовсім, необхідність отримання спеціальної підготовки. У площині історичних студій головним стала їх професіоналізація, а центральним для процесу професіоналізації - віра у науковий статус історії.

Ця умова стає особливо очевидною з поширенням ідей позитивізму та класичного німецького історизму і їх розуміння природи історичного знання, коли серед істориків утверджується думка, що для того, аби досліджувати минуле, найперше потрібно ознайомитись з історичними джерелами. Оскільки для того, щоб отримати доступ до джерел попередніх епох потрібно було здобути відповідну філологічну, дипломатико-палеографічну й археографічну підготовку, це висунуло необхідність опанування фаху історика через вищу освіту і спеціальні студії в університетах та академіях.

Отже, у ХІХ ст. фаховість історичних середовищ і загальний освітній рівень їх членів стають визначальними рисами цих спільнот, своєрідним показником їх модерності. Зрештою, саме формування історичного середовища часто визначається освітніми можливостями міста чи краю їх локації. З цього погляду цікаво виглядає картина фаховості й освітній рівень львівського історичного середовища другої половини ХІХ ст.

Своє формування, як фахова спільнота істориків, львівське середовище розпочало на рубежі 1850-1860-х років на хвилі суспільно-політичних змін, що розпочалися у цей час в монархії Габсбурґів і мали своє відлуння у Львові. Сигнальними подіями в тогочасному науково-історичному житті міста стала поява у Львівському університеті професорів Ґ отфріда Муйса (1859) та Гайнріха Ріттера фон Цайссберґа (1863) - представників нової німецької методичної школи в історіографії. Завершальним етапом формування львівського історичного середовища можна вважати середину 1890-х років, коли з приїздом до Львова Михайла Грушевського, в умовах зростання національної амбівалентності, відбулася трансформація середовища й остаточне розходження його провідних національних гілок, зокрема, польської та української. За нашими підрахунками, загальна чисельність його істориків у цей час - 171 особа Підрахунки зроблено на основі даних авторської “Картотеки істориків львівського історичного середовища 1860-1895 років”. Львівське історичне середовище за польським дослідником Єжи Матерніцьким, який заклав теоретичні підстави студій над історичними середовищами на польських землях, розуміємо, як “спільноту умов творчої праці істориків і їх соціального життя”, тобто львівських істориків, які у своїй праці користувались одними й тими ж архівами, бібліотеками, музеями, брали участь у роботі тих самих товариств та організацій, працювали пліч-о-пліч на університетських кафедрах чи у школах і таким чином знаходились у процесі постійної взаємодії. Формальними критеріями віднесення істориків до спільноти стало їх проживання та активна творча праця у Львові не менше одного року та публікація у цей час не менше однієї історичної праці або розвідки. На час написання статті картотека автора містила дані про 171 історика, проте можливе її доповнення в результаті подальших досліджень.. Спільноту львівських істориків цього часу складають три вікові групи або покоління: народжені у 18011829, 1830-1849 рр. і після 1850 р. Динаміку формування фаховості середовища й основні фактори його розвитку можна простежити за допомогою аналізу освітніх зрізів цих поколінь і місць їх студій.

Представники старшого покоління львівських істориків, що загалом нараховувало 33 особи, здобули свою освіту в 1830 - середині 1850-х років. Головною особливістю їх освітнього рівня було те, що вони здебільшого не мали фахової історичної підготовки. Цей факт можна пояснити статусом, який у той час мав в університетах монархії Габсбурґів філософський факультет, де студенти вивчали історію. Відомо, що до реформ графа Лео Туна-Гогенштайна 1849 р. навчання на цьому факультеті становило лише підготовчу сходинку до навчання на “вищих” факультетах - правничому, теологічному та медичному, “філософські студії” ніби доповнювали навчання у шестирічній середній школі. Відповідно, курси, які викладали на кафедрі історії (на філософському факультеті існувала лише одна кафедра історії), подавали на “шкільному” рівні: за офіційно затвердженими на території всієї держави підручниками. Вони надавали базові знання з предмету і були недостатніми для початку фахових наукових досліджень Lundgreen P. Uniwersytet Lwowski i jego historycy (1784-1914): perspectywa porownawcza niemieckiego i austriackiego rozwoju / Peter Lundgreen // Wielokulturowe srodowisko historyczne Lwowa w XIX i XX w. T. I. / Pod redakj Jerzego Maternickiego. Rzeszow, 2004. S. 104, 107, Андреев А. “Национальная модель” университетского образования: возникновение и развитие / Андрей Андреев // Высшее образование в России. Москва, 2005. № 1. С. 167..

Отже, майже третина істориків цього часу отримала правову освіту і саме через юридичну практику та дослідження з історії права ступила на шлях власне історичних студій. Правнича галузь була переважно прерогативою польських істориків. Вихованцем правничого факультету Львівського університету був, наприклад, видатний польський історик цього часу Авґуст Бєльовський WierzbickiA. August Bielowski / Andrzej Wierzbicki / Zlota ksi^ga historiografii lwowskiej XIX i XX wieku / Pod red. J. Maternickiego we wspolpracy z L. Zaszkilniakiem. Rzeszow, 2007. S. 51-54.. Більшою популярністю, зокрема серед осіб шляхетського походження, однак користувалось навчання у столичному Віденському університеті. На правничому факультеті цього закладу навчалися, наприклад, брати Александер і Казімеж Стадніцькі, які демонструють класичний приклад шляху з юриспруденції до історії. Обидва працювали у крайовому управлінні, були активними учасниками Галицького станового сейму, але значну увагу приділяли історичним дослідженням. Александр Стадніцький багато своїх розвідок написав на основі судових записок із т. зв. Бернардинського архіву у Львові й одним із перших оцінив наукову цінність великого масиву його документів. Увесь свій маєток він заповів на створення спеціального фонду, який би фінансував публікацію найважливіших матеріалів архіву бернардинів Xawery Liske: zarys biograficzny / [O. Balzer, W. Zakrzewski, L. Finkel i in.]. Lwow, 1891. S. 12-13..

Якщо польські історики старшого покоління за освітою переважно були правниками Відомі також випадки, коли вони з різних причин не завершували своїх університетських студій (Генрик Шмітт, Кароль Шайноха) або взагалі не студіювали в університеті (Антоній Шнайдер)., то кар'єрна стежка руських (українських) істориків розпочиналась із другого “вищого” факультету - теологічного Випускником теологічного факультету Львівського університету був також представник старшого покоління львівських істориків Садок Баронч, відомий польський дослідник вірменського походження.. Варто підкреслити, що всі українські історики цього покоління, без жодного винятку, здобули богословську освіту. Навчались вони переважно на теологічному факультеті Львівського університету або у греко-католицьких духовних семінаріях (Генеральній семінарії у Львові, Єпархіальній семінарії у Перемишлі), часто поєднуючи свої студії в семінарії з філософськими у Львівському університеті (Іван Вагилевич, Яків Головацький, Антін Петрушевич, Василь Ільницький). Місцем навчання деяких руських істориків був Відень, який, як уже згадувалось, уважався своєрідним елітарним освітнім осередком. Найчастіше русини декілька курсів проходили у Міському цісарському конвікті, заснованому 1803 р. для навчання греко- католицьких священиків на місці колишнього Барбареуму*, а також - у Віденському університеті. Відомо, що багатолітній професор церковної історії у Львівському університеті Йосиф Делькевич деякий час студіював у вищому духовно-освітньому закладі Відня (K. u. K Weltpriester-Bildungs-Institut zum Hl. Augustin), відомому як Фринтанеум* Барбареум - перша греко-католицька духовна семінарія. Була заснована австрійською імператрицею Марією Терезією 1774 р. у Відні (при церкві св. Варвари) для навчання греко- католицьких священиків Австрійської імперії. Офіційна назва “Королівська греко-католицька Генеральна Семінарія у Відні при св. Варварі” (Regium generate Seminarium Graeco-Catholici Viennae adSanctam Barbaram). У щоденному вживанні, а потім і офіційно була прийнята скорочена назва Барбареум (Barbareum). 1784 р. Барбареум закрили, а церква св. Варвари стала парафіяльною. За десять років існування семінарії в ній навчалося 46 греко-католицьких студентів Підкарпатської Русі та Галичини. Finkel L. Historya uniwersytetu Lwowskiego / Ludwik Finkel, Stanislaw Starzynski. Lwow, 1894. Cz. П: 1869-1894. Napisal Stanislaw Starzynski. S. 98; Матвієнко Г. Викладачі-українці теологічного факультету Львівського університету: освіта і кар'єрний ріст / Галина Матвієнко / / Схід. Донецьк, 2012. № 4 (118). С. 106.. По завершенні богословських студій більшість із русинів були висвячені, однак свою душпастирську діяльність і служіння вони поєднували з науковою працею в галузі історії.

В умовах трансформації філософського факультету Львівського університету після 1849 р., коли його головними завданнями стали фахова підготовка вчительських кадрів для “нових” гімназій, що відтепер перейняли функції “старого” філософського факультету, а також проведення наукових досліджень у сфері гуманітарних і природничих дисциплін, розпочалася поступова переорієнтація студентської молоді з правничих і теологічних - на філософські студії Lundgreen P. Uniwersytet Lwowski i jego historycy... S. 104.. Це був час творення модерних національних спільнот, головною підставою ідентифікації яких стала історія, тож природно, що серед студентів значно зросло зацікавлення історичним минулим своїх народів і професійними історичними дослідженнями.

Першими представниками старшого покоління львівських істориків, які стали вихованцями пореформеного філософського факультету були руські історики Федір Білоус та Ісидор Шараневич. Обидва обрали традиційний освітній шлях галицького русина - богословський, і завершили богословські студії, але на початку 1850-х років продовжили своє навчання на філософському факультеті Львівського університету і стали фаховими істориками, які, зрештою, так і не поєднали свого фаху із саном священика Puszka A. Nauczyciele historii i geografii panstwowych szkol srednich w Galicji w okresie autonomii (1868-1914) / Alicja Puszka. Lublin, 1999. S. 274, Finkel L. Historya uniwersytetu Lwowskiego / Ludwik Finkel, Stanislaw Starzynski. Lwow, 1894. Cz. II... S. 326..

Значну групу львівських істориків старшого покоління складають учені, які здобули освіту за межами Австрійської імперії, а згодом були запрошені до Львова, щоб очолити кафедри на “новому” філософському факультеті Львівського університету, що відтепер став чи не головним факультетом в університеті. Майбутніх викладачів запрошували головно з німецьких держав, зокрема Пруссії, де реформа вищої освіти відбулася ще на початку ХІХ ст. Шнедельбах Г Университет Гумбольдта / Герберт Шнедельбах // Логос. Москва, 2002. Вип. 5-6 (35). С. 1-2.

Одним з найважливіших аспектів згаданої реформи був мовний: вивчення мов, зокрема класичних, стало підставою навчання у гімназії, а згодом - на філософському факультеті та головною компонентою навчального процесу, що, зрештою, відкривала двері до історичних студій Brzozowski S. Warunki organizacyne zycia naukowego w trzech zaborach / Stanislaw Brzozowski // Historia nauki polskiej. Wroclaw, 1987. T. IV 1863-1918. Cz. I i П. S. 250.. Таким чином, історики, які прибули до Львова після 1850 р., були переважно істориками sensu largo: мовознавцями, філологами, знавцями літератури, які у своїй творчості займалися також історичною проблематикою. Зокрема, тут йдеться про Антонія Малецького, Вільгельма Керґеля, Ґустава Лінкера та Зиґмунта Венцлевського. Свою освіту вони здобули у 1840-х роках на філософських факультетах університетів Берліна, Бреслау та Марбурґа, що віддавна були факультетами нового штибу, де панував дух наукових досліджень. Серед запрошених професорів був і перший дослідник sensu stricto у львівській спільноті, представник нової німецької методичної школи Ґотфрід Муйс. Упродовж 1848-1851 рр. він навчався у Боннському університеті, де студіював історію, філологію та орієнталістику, а 1853 р. - отримав докторат у Мюнстерському університеті Capuder K. Muys Gottfried (1828-1898) / Karel Capuder // Slovenski biografski leksikon / [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.slovenska-biografija.si/oseba/sbi383298 [17.02.2014].. Саме через дидактично-організаційну діяльність згаданих істориків у Львівському університеті, а насамперед А. Малецького, В. Керґеля та Ґ. Муйса, які почали працювати у його стінах у 1850-х роках, відбулося наближення освітньої системи університету до класичної німецької До групи викладачів Львівського університету, запрошених до Львова у 1850-х - на початку 1870-х років, належать також історики права Едуард Буль та Фердинанд Бішоф, які очолили кафедри на правничому факультеті. Обоє були вихованцями австрійських університетів: Ф. Бішоф - університету в Оломоуці, а Е. Буль - Празького університету..

Наступне покоління істориків львівського історичного середовища налічує 66 осіб, які народились у 1830-1849 рр., а навчались у 1860-х - на початку 1870-х років. Найбільш характерною особливістю освітнього рівня представників цієї вікової групи є те, що їх професійна підготовка була дуже різнорідною. Водночас, саме це покоління демонструє своєрідний перехід до фаховості та спеціальної історичної освіти у середовищі.

Перша половина 1860-х років, коли свою освіту здобувала основна маса істориків “середнього” покоління, ознаменовані розвитком повстанського руху на польських теренах, що наклало значний відбиток на навчальний процес багатьох істориків покоління. Значну його частку (14 осіб) становлять безпосередні учасники Січневого повстання 1863 р., які входили до числа його організаторів, зокрема були членами Центрального національного комітету, Тимчасового національного уряду чи військовими комісарами на окремих територіях. Як правило, це були вихідці з польських земель, що входили до Російської імперії та Пруссії, які не мали фахової історичної підготовки. Діапазон здобутих ними спеціальностей дуже широкий: колишні військові, представники технічних, медичних, гуманітарних і аграрних спеціальностей. Багато з них по завершенню повстання продовжили свої студії на еміграції, а деякі взагалі змінили основний фах. Історичними студіями колишні повстанці почали займатися вже по своєму оселенні у Галичині, коли взялися за написання спогадів та історичних нарисів, присвячених різним епізодам повстанського минулого, а також почали видавати документи з історії повстання.

Показовою тут є доля Яна Стелли-Савицького, випускника Академії Генерального штабу у Санкт-Петербурзі, який по закінченню повстання здобув фах медика у Страсбурзькому університеті Kieniewicz S. Stella-Sawicki Jan Konstanty (1831-1911) / Stefan Kieniewicz i Maria Domanska- Nogajczyk // Polski Slownik Biograficzny. Warszawa; Krakow, 2004-2005. T. XLItl. S. 352-354.. Оселившись у Львові, він працював лікарем, але написав низку повстанських розвідок і спогадів, зокрема відомі “Нариси з повстання 1863 року” або “Щоденник полковника Струся” Pulkownik Strus [Stella-Sawicki J.]. Szkice z powstania 1863 roku. Wspomnienia z lat nadzei i bolesci. Krakow, 1889.. У ролі головного зберігача традиції 1863 р. у Львові виступив колишній член Центрального національного Юзеф Каєтан Яновський, який 1887 р. організував у місті Товариство ветеранів 1863-1864 рр. Архітектор за освітою (закінчив Школу красних мистецтв у Варшаві), Ю. К. Яновський ініціював і співредагував багатотомну документальну серію “Wydawnictwo materialow do historii powstania 1863-64” Kieniewicz S. Janowski Jozef Kajetan (1832-1914) // Polski Slownik Biograficzny. Wroclaw; Warszawa; Krakow, 1962-1964. T. X. S. 568..

Серед активних учасників Січневого повстання були й фахові польські історики, які по завершенні студій і повстанських перипетій цього часу також оселились у Львові. Деякі з них здобували освіту зі значними перервами, але всім таки вдалось отримати докторські ступені. Вихідці з польських теренів, що належали Пруссії та Російській імперії - Францішек Ксаверій Ліске, Вінцентій Закшевський і Войцех Кентжинський - вивчали історію у найкращих тогочасних німецьких університетах із глибокими традиціями історичних досліджень (Бреслау, Берлін, Кьоніґсберґ, Єна, Ляйпциґ), натомість уродженці Кракова

Людвік Кубаля та Тадеуш Войцеховський студіювали право й історію у Віденському та Яґеллонському університетах Finkel L. Historya uniwersytetu Lwowskiego / Ludwik Finkel, Stanislaw Starzynski. Lwow, 1894. Cz. II... S. 136, 156, 327; Zakrzewski W. Ksawery Liske 1838-1891. Wspomnienie posmiertne / W. Zakrzewski // Przegl^d Polski. Krakow, 1891. T. IV. S. 6-13; Козловський С. Войцех Кентшинський: біоісторіографічний нарис / Сергій Козловський // Гілея: науковий вісник. К., 2009. Вип. 26. С. 168-169; RomekZ. Ludwik Kubala (1838-1918) / Zbigniew Romek / Zlota ksi^ga historiografii lwowskiej... S. 159-161.. Усі вони посіли ключові посади у наукових осередках львівського історичного середовища, зокрема на історичних кафедрах сполонізованого Львівського університету, що започаткувало такий феномен історичного середовища, як понадльвівський і навіть надгалицький біографічний контекст викладачів історії у Львівському університеті, який був його головним осередком. Як відмітив польський дослідник Кшиштоф Стопка, відтепер заледве менше половини професорів, які працювали в університеті, народилися в Галичині, решта походили переважно з так званих “польських заборів”- прусського та російського Stopka K. Nauki historyczne na Uniwersytecie Lwowskim / Krzysztof Stopka // Universitati Leopeliensi trecentessimum quinquagesimum anniversarium suae fundationis celebranti in memoriam. Krakow, 2011. S. 232..

Близько половини представників покоління “1830-1849” (28 з 66-ти осіб) були вихованцями Львівської alma mater. Двадцять двоє з них були випускниками філософського факультету. Це безпосередньо пов'язано з впливом освітньої реформи 1849 р., що започаткувала ґрунтовну гуманітарну освіту в стінах Львівського університету, зробивши великий акцент на історичних студіях. Відтак, усі згадані історики отримали фахову історичну підготовку. Вони не лише проходили курси історичних лекцій, але й мали можливість узяти участь в історичному семінарі під керівництвом молодих німецьких істориків, вихованців Віденського університету - Гайнріха Цайсберґа та Едварда Роберта Рьослера Історико-філологічний семінар було запроваджено у Львівському університеті згідно рескрипту Міністерства віровизнань та освіти від 23 вересня 1852 р. Семінар складався з двох відділень: філологічного та власне історичного. Г. Цайсберґ керував історичним відділенням семінару, починаючи з 1863 р. У 1869/70 н. р. історичний семінар де-факто поділили на дві секції: із загальної історії, яка залишилася під керівництвом Г. Цайсберґа, та австрійської історії, яку очолив Е. Р. Рьослер. (див: FinkelL. Historya uniwersytetu Lwowskiego / Ludwik Finkel, Stanislaw Starzynski. Lwow, 1894. Cz. I: Do r. 1869. Napisal Ludwik Finkel. S. 317).. Важливою компонентою навчальної програми студентів-істориків, окрім історії sensu stricte, були заняття з класичної філології, німецької, польської й руської мови і літератури, філософії. Оскільки спеціалізація вчителя історії йшла в парі з географією, значна увага присвячувалась вивченню географії.

Примітно, що велику частку учасників історичних студій цього часу становили майбутні українські історики. До них зокрема належать такі імена, як Омелян Огоновський, Северин Зарицький, Омелян Партицький, Юліан

Целевич, Пилип Свистун, Омелян Калужняцький, Олександр Барвінський. Для О. Партицького першими стали таки богословські студії у Львівській духовній семінарії, а вже згодом він перейшов на філософський факультет. Цю дилему між священичим служінням і світськими професіями, з якою зіткнулась тогочасна руська молодь, на власному досвіді описав О. Барвінський: “Обоє родичі дораджували піти старим промощеним шляхом, котрим пішли за приводом мого вітця два найстарші братя, котрим простувала звичайно мало що не вся тодішня руська молодіж. Однак... я вибрав учительський завід. Мене приманювало бажанє дослідів нашої історичної минувшини, нашоїісториї"0. Далі О. Барвінський пояснював, чому вчителювання і наукова праця були такими непопулярними у русинів: “Учительский завід, в котрім тоді ще було небагато русинів, не здобув собі у нас такого високого поважаня, з яким до него вся суспільність відноситься, наприклад в Німеччині, як я се мав нагоду в тім пересвідчитися під час мого побуту в різних краях сеї держави. Коли в Німеччині перед професором з великою пошаною клонять голови навіть високопоставлені люди, то у нас, а особливо в руській суспільности вважали сей стан чимсь менш вартним"1.

Академічна свобода, що панувала у Львівському університеті та, зокрема можливість, будучи записаним на одному факультеті, слухати лекції та відвідувати заняття на інших, забезпечувала навчальний маневр для русинів. Приміром, історики О. Огоновський та Ю. Целевич, які записалися на теологічний факультет, навчалися також на філософському. Так, О. Огоновський крім богословських наук, відбув курси з руської (української) мови та літератури у Я. Головацького, а також з класичної філології та польської мови Барвінський О. Спомини з мого життя / Олександр Барвінський. Нью-Йорк; Київ, 2004. Ч. І та ІІ. С. 87. Там само. С. 123. Kozik J. Ogonowski Emilian (1833-1894) / Jan Kozik // Polski Slownik Biograficzny. Wroclaw; Warszawa; Krakow, 1978. S. 644; Мельник І. Професор філології Омелян Огоновський / Ігор Мельник. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zbruc.eu/node/11053 [17.02.2014]., а Ю. Целевич брав участь в історичному семінарі під керівництвом Г. Цайсберґа. Згодом, саме замилування історією стало вирішальним при обранні останнім свого фаху, адже у Віденському університеті, де Ю. Целевич продовжував свої студії, він вписався саме на філософський факультет Hahn W. Celewicz Julian (1843-1920) / Wiktor Hahn // Polski Slownik Biograficzny. Krakow, 1937. T. Ш. S. 220; Puszka A. Nauczyciele historii i geografii... S. 278..

Тенденція відвідувати лекції на філософському факультеті була поширена й серед студентів права. Деякі з них, наприклад, Роман Пілят, після одного-двох років навчання на факультеті, переводились на філософський (у випадку Р. Пілята - це два роки). Зрештою, серед істориків покоління “1830-1849 років” - дев'ятеро істориків Йдеться про тих істориків права, щодо яких не підтверджується їх участь в історичних студіях. вивчали юриспруденцію, а в майбутньому займались історичною проблематикою. Як бачимо, цей відсоток у цьому поколінні набагато менший, ніж у старших істориків.

В освітньому досвіді цієї вікової групи привертає до себе увагу те, що багато істориків навчались у декількох університетах. Вже було згадано, що представники “покоління 1863 року” часто продовжували студії на еміграції і подекуди навіть змінювали свій фах, але це стосується й фахових істориків. Рекордсменами тут були Ф. К. Ліске, який спочатку навчався у Бреславському, згодом у Берлінському університеті, а докторат здобув у Ляйпциґу, та його колега В. Закшевський, університетський ланцюжок на освітньому шляху якого був ще довшим: Санкт-Петербург, Бреслау, Єна, Берлін, Гайдельберґ, Ляйпциґ. Ця тенденція до навчання у кількох університетах стає помітною і серед істориків- вихованців Львівського університету. Відомо, що після двох років навчання у Львові свої університетські студії у Відні продовжували Ю. Целевич та О. Калужняцький.

Головною особливістю освітнього рівня молодих істориків львівського історичного середовища, які здобували освіту після 1870 р. було те, що найчисельнішою групою цього покоління стали вихованці Львівського університету: за нашими підрахунками, з 72 представників у Львівському університеті навчалося 58. Щодо 44 з них підтверджена участь в історичних студіях, зокрема історичному семінарі Дані щодо цих істориків узято з: Державний архів Львівської області (далі - ДАЛО), ф. 26 (Львівський університет), оп. 15, спр. 1336; оп. 12, спр. 466; FinkelL. Historya uniwersytetu Lwowskiego / Ludwik Finkel, Stanislaw Starzynski. Lwow, 1894. Cz. II : 1869-1894. Stanislaw Starzynski. S. 383-384.. Саме історичний семінар став головним механізмом їх фахового вишколу. З 1869 р. історичний семінар у Львівському університет складався з двох відділень: із загальної історії, яким до 1891 р. керував Ф. К. Ліске, а після його смерті Броніслав Дембінський, і австрійської історії під керівництвом Ісидора Шараневича. Своєрідним прототипом історичного семінару були також практичні заняття з польської та слов'янської історії Тадеуша Войцеховського Починаючи 1886/87 н. р. Т. Войцеховський проводив т. зв. “Читання і розбір головніших джерел”, присвячені джерелам з середньовічної польської або слов'янської історії. Саме критичний аналіз середньовічних історичних джерел був найважливішою компонентою навчання у “класичному” історичному семінарі (Див.: C. K. Uniwersytet im. сesarza Franciszka I we Lwowie. Sklad personalu i program wykladow w zimowem polroczu 1886/7. Lwow, 1886. і програми лекцій університету за наступні роки)..

Історичні студії цього часу приваблювали все більше слухачів. Багато істориків продовжували навчання на філософському факультеті після одного- двох років навчання на інших факультетах. Це зокрема, студенти правничого факультету Александер Скорський, Вільгельм Брухнальський і Кароль Ніттман.

Чисельна група студентів-правників брали участь в історичних студіях, хоча формально належали до правничого факультету. Згодом вони стали відомими істориками (Станіслав Стажинський, Освальд Бальцер, Станіслав Шнур- Пепльовський, Генрик Савчинський, Александер Чоловський, Алоїз Віняж та Вільгельм Рольний). Відомий лише один випадок, коли учасником історичних студій став випускник теологічного факультету. На відміну від попередніх поколінь, коли це було характерно, передусім, для русинів, цього разу така роль випала польському історику монаху-бенедиктинцю Тадеушеві Ґромніцькому.

Усе більше молодих істориків продовжували освіту за межами Львівського університету. Відомо щонайменше п'ятеро осіб, які після одного-двох років навчання у Львові продовжували свої студії у Віденському університеті, двоє - в університеті Ґьотінґена У Віденському університеті продовжували навчання Антоній Прохаска, Станіслав Стажинський, Фридерик Папе, Александер Чоловський та Кирило Студинський, в університеті Ґьотінґена навчались Александер Семкович і Станіслав Смолька (останній - після двох семестрів у Львівському університеті).. Більшого поширення набуло, однак, навчання за кордоном після завершення студій, часто - після отримання докторського ступеня. Таку можливість молоді адепти Кліо отримали завдяки фінансовій підтримці Крайового галицького виділу та заснованим на початку 1870-х років стипендіальним фундаціям. Найбільшими були фундація імені цісаря Франца Йосифа і фонд князя Леона Сапєґи, які щорічно для навчання й стажування в університетах поза межами монархії Габсбурґів виділяли дві-три стипендії по 500-1000 золотих ринських Finkel L. Historya uniwersytetu Lwowskiego / Ludwik Finkel, Stanislaw Starzynski. Lwow, 1894. Cz. II... S. 399..

Наукові подорожі за стипендіальними програмами закордон здійснили найкращі вихованці львівської школи істориків, зокрема, Роман Мауер, Антоній Прохаска, Генрик Біґеляйзен, Станіслав Люкас, Людвік Фінкель, Броніслав Ґубринович, Станіслав Стажинський. Наукові можливості, які відкрились перед ними, інколи вражають навіть сьогодні: стипендіати мали можливість ознайомитися з провідними течіями історичної думки різних європейських країн, педагогічною практикою європейських університетів у викладанні історії, і більше того - отримали доступ до документів найбільших архівних збірок того часу. Наприклад, С. Люкас завдяки цісарській стипендії мав можливість упродовж п'яти років навчатись у найкращих університетах Франції та Німеччини. Упродовж першого року він студіював у Берлінському університеті під керівництвом Ґеорґа Вайца та Йогана Ґустава Дройзена, після чого переїхав до Парижа, де впродовж трьох років студіював у Колеж де Франс (Colluge de France), Школі хартій (Ecole des chartes) і Практичній школі вищих досліджень (Ecole pratique des hautes etudes). Тут він проводив архівні дослідження, став членом Історико-літературного товариства. Відомо, що у той час С. Люкас у наукових цілях виїжджав також до Бельгії й Англії. Як повідомляє польський дослідник Антоній Кнот, 1882 р. історик залишив столицю Франції, але дорогою додому знову затримався у німецьких університетах, де зав'язав тісні наукові контакти і декілька місяців брав участь у наукових семінарах Теодора Моммзена і Вільгельма Ваттенбаха Knot A. Stanislaw Lukas (1855-1882) / Antoni Knot // Polski Slownik Biograficzny. Wroclaw;.

Важливим чинником фахової підготовки молодих студентів-істориків Львівського університету з кінця 1870-х років стала їх праця у Бернардинському архіві. 1878 р. архів бернардинів було передано під юрисдикцію Крайового управління (відтепер архів мав назву - “Крайовий архів ґродських і земських актів”) і він став цілком науковою установою. Директором архіву було призначено професора загальної історії та керівника відповідного відділення історичного семінару Ф. К. Ліске, а штат його наукових працівників значно розширеноWarszawa; Krakow; Gdansk, 1973. T. XVIII. S. 155-116.. Відтоді в архіві змінилося декілька поколінь аплікантів із числа студентів, які цікавились історією. Можна припустити, що професор Ф. К. Ліске залучав своїх студентів до праці в архіві й раніше: з 1869 р. він очолював комісію Крайового виділу, що займалася публікацію документів архіву. В організації цієї роботи й опрацюванні потрібних матеріалів також могли брати його учні. У будь-якому випадку, студенти-історики, які працювали у Бернардинському архіві, мали можливість здобути ґрунтовну архівну практику. Ця праця дозволила їм усебічно ознайомитись із матеріалами архіву й заклала підвалини їх наукової діяльності. Зрештою, наукові праці багатьох представників львівського історичного середовища з числа колишніх аплікантів були написані саме на основі документів архіву бернардинів.

Зрозуміло, що поділ істориків на покоління, запропонований у статті, носить певну долю умовності і не дозволяє вповні представити усю “квантитативну картину” освіти істориків львівського історичного середовища другої половини ХІХ ст. Незважаючи на це, саме аналіз освіти істориків “за поколіннями” дозволяє простежити основні тенденції розвитку їх фахового рівня, що, як відомо, був однією з ключових умов формування і розвитку самого історичного середовища. Спочатку історичними дослідженнями у середовищі займалися переважно вихованці правничих і теологічних факультетів або ж фахові історики, які перебралися до Львова, а освіту здобули деінде (найчастіше, в університетах поза межами монархії Габсбурґів), однак дуже швидко сформувалось нове молоде покоління істориків-професіоналів, які пройшли відповідний фаховий вишкіл у Львівському університеті. Передумовою такої швидкої професіоналізації стало заснування на філософському факультеті історичного семінару. Таким чином, фахова підготовка більшості істориків львівської спільноти відбувалася за так званим німецьким зразком або моделлю Леопольда Ранке, коли найважливішою компонентою їх студій було навчання на історичному семінарі, який почав заміняти, чи, принаймні, доповнювати лекції.

Размещено на Allbest.ru