Народження державності Київської Русі очима імператора Візантії — рік 947

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Народження державності Київської Русі очима імператора Візантії--рік 947

Володимир Перунін,

член Національної спілки краєзнавців України, м. Рівне

"Світ рухається вперед, згадуючи минуле", -- проголошує давній іранський вислів. Це стає наочним, коли різні оповіді про одну подію перетинаються у двох тисячолітніх джерелах. Миттєво з'єднуються. У сутінках раннього Середньовіччя проглядають ознаки зародження державності Київської Русі для правонаступник -- теперішньої України.

Вітчизняний кодекс "Повесть временних літ" зберігає запис: "Лето 947. 11 апреля, Пасха. Йде Ольга к Новгороду, и устави по Мсте погосты и дань, и по Лузе погосты и дань, и оброки, и ловище ея суть по всей земле и знамения, и места и погосты... изрядивши, взратится к сину своему в Киев" [1, с. 42; 2, с. 29; 3, с. 29].

Її величність Історія не потребує багатослів'я. Імператор Візантії Костянтин VII Багрянородний у творі "Управління імперією" описав вражаючі зміни в землях віддаленого північного сусіда -- Русі. Саме наступного 948 року. В IX розділі трактату він висловив занепокоєння раптовим піднесенням могутності русів [4, с. 96; 5, с. 17; 6, с. 168].

Через понад тисячу років можемо засвідчити, що візантійський імператор був головним тогочасним високоповажним свідком діянь Великої княгині. Її державну ходу і народження нової країни в землях Східноєвропейської рівнини відчув блискавично.

Нині історики поєднали рядки вітчизняного літопису з першою реформою. Перетворення і нововведення втілено в територіальному поділі, створенні місцевих адміністрацій, застосуванні нових законів. Змінилося життя давньої спільноти в наших землях [7, с. 8; 8, с. 100; 9, с. 79--80].

Зауважимо, що літописець уособив у слові "іде" потужність нових державних зрушень, пов'язаних з тисячокілометрово віддаленим від Києва Новгородом. "Устави, погосты, дани, оброки, по всей земле, места, изрядивши" -- все це означало оновлення. В подальшому православна церква визнала Ольгу Рівноапостольною. В перекладі з грецької апостол -- посланник, і слово "іде" набуває глибинного змісту.

Дохристиянський термін "погост" означає межу, кордон. По -- прийменник, окреслює рубіж, гость -- від латинського hostis -- ворог, чужинець. Те саме в давніх висловах поріг, Полісся, Поділля, Покуття, понеділок, по роботі, що розмежовують простір, час, дію.

Погост, як державний кордон, передбачав озброєну варту. В умовах давнього ландшафту Східнослов'янська рівнина була подібною до теперішніх Сибіру чи Канади. На півночі -- тайга, на півдні -- непрохідні хащі та болота. Сітка річок була єдиною мережею і шляхом сполучення між різними землями, "хто тримає ріки -- той утримує світ". За дослідженням Дж. Патроні, в доісторичні часи пересування і міграції найчастіше відбувалися водою, а не сушею: "Візок належить історії, а човен -- до історії" [4, с. 182; 10, с. 23].

Тож погости розташовували поблизу річок. Військова залога в долині ріки Мста фактично утворила могутній зовнішній кордон на північному сході, межу "одного з головних водних шляхів від озера Ільмень до Волги" [6, с. 198]. Він відокремив, закрив вхід у більш давній торговий шлях "з варяг у хазари", що обминав головне місто Русі -- Київ і був невигідним, збитковим [11, с. 49]. Це був геополітичний вибір княгині. Завдяки її зусиллям через Київ поєдналися на довгі роки Північна і Південна Європа, північні землі Східноєвропейської рівнини з південними. Саме про цей кордон мовиться на інших сторінках літопису: "Із Руси можно йти по Волзі в Булгари, Хвілісі (Хорези)" [27].

Погости того часу були кордонами нової самостійної і незалежної держави. Військова варта, окрім того, що спрямовувала торговий потік, всіляко обмежувала іноземне втручання. Раптове посилення руху торгового люду через Київ до Константинополя викликало неспокій, напругу в очільника Візантії.

Дороги торгівлі часто ставали шляхами війни, відповідно, руси тоді вже володіли найдосконалішими плавзасобами, мали значні досягнення в кораблебудуванні й навігації. Лодії відзначались горизонтальним кілем, малою осадкою, ходили як по мілководдю, так і морем. Ні греки, ні хазари, булгари і алани, угорці і печеніги подібних кораблів не мали [28; 29].

Наведемо уривок з дослідження "Начало Руси" [6, с. 178--179]: "Один з найяскравіших доказів раптової могутності русів містить твір Костянтина Багрянородного, укладений приблизно у 950 році. Розділ IX цього твору відображає спосіб життя русів і їх щорічні подорожі до Константинополя". Починаючи з 948 року, в травні й липні з Києва у далеку столицю Ромейської імперії Дніпром і Чорним морем вирушали два великих торгових каравани. Той, що відправлявся в липні, приходив з північних земель далекого Новгорода. За дві тисячі кілометрів цісар Візантії відчув, але не зрозумів, що "закрився" вхід на Волгу -- давній торговий шлях.

Місцем згуртування, налаштування, спорядження був Київ. Візантійський імператор, добре обізнаний про міста і фортеці на Дніпрі, називає давній град Витачів, поряд давньоруські Халеп, Триполь. Цитадель останнього розташовувалась на верхівці гори, в долині розкинувся посад, обгороджений з півночі річкою, із заходу і півдня -- проритим до Дніпра каналом. Сюди, під охорону стін міста, можна було сховати не один десяток кораблів. Між Триполем і Витачівим приставали до берега одночасно сотні лодій для безпечної стоянки на далекому і підступному шляху до Константинополя.

Також у переліку міст є Новгород, де тоді вже правив малолітній син княгині Київської Ольги. Це тисяча кілометрів на північ, місяць плавання за течією.

Згадує Костянтин VII Смоленськ (Милиниска), Чернігів (Чернигога), Любеч (Телиуцы), Вишгород (Вусеград). Грецький цісар оповідає про новий плавзасіб -- однодеревки-довбанки, грецькою моноксили, кожна з яких містила 30--40 чоловік. "Підвладні Русі слов'яни, що звуться кривичі і лучани (полотчани від міста Полоцьк. -- Авт.), й інші слов'яни вирубують за зими дерево на човни, і як прийде час, коли розтане лід, спускають їх у близькі озера. І як спустять їх у ріку Дніпро, їдуть цією рікою, приходять до Києва, витягають човни і продають Русі. А Русь купує самі кадуби. Розбивали давні однодеревні, брали з них весла, уключини до весел та інший припас і споряджали нові" [11, с. 55; 12, с. 81]. У цьому творі руси розглядаються як загроза для "імператорського міста ромеїв", тому що від устя Дніпра, при попутному вітрі, лодії могли перетнути Чорне море менш як за 48 годин. Ці можливості для несподіваної раптової атаки використали через півтисячі років запорізькі козаки. Бойові моноксили- однодеревки викликали сліпий жах і паніку в отаманському Стамбулі. Примари таких нападів не давали спокою, гнітили мешканців столиці й імператора, адже 941 року стали дійсністю. Руси на чолі з князем Ігорем тоді несподівано атакували і спустошили узбережжя міста [6, с. 169]. Відтак загрозою був його нащадок, син Святослав, який правив у Новгороді.

Варто зазначити, що влада у русів була спадковою і перейшла до княгині Ольги без кровопролиття. Для політичного життя Візантійської імперії це було неприродно, дивовижно, там зміни проходили часто через раптову смерть очільника держави. Як приклад, протягом 20 років у кінці VII -- на початку VIII століття в Константинополі змінилося сім імператорів [4, с. 194; 13, с. 257].

Християнський милосердний бог опікував імператорів при владі. У русів були суворі скандинавські боги, які завжди перебували поряд, особливо у боях. Військові захищали богів, а боги боронили військових, навіть після відходу у вічність, у житті після смерті [14, с. 255--256]. Про це імператор не міг знати, не відав він і того, що руси більше ніколи не потрапляли в становище, коли нащадком Київського престолу ставала дитина.

Довкола велика невпорядкована країна [6, с. 435; 15, с. 32--33], жорстока іноземна дружина, незримі суворі скандинавські боги і вона -- слов'янська княгиня, одна, чоловіка вже нема. Непокірні древляни розірвали його живцем. Смерть була, безумовно, звичайною подією у житті військових, але не в такий спосіб, як у конунга Інгвара родом зі Скандинавії. В сучасній Швеції, у місті Норрчепинг можна побачити пам'ятник у вигляді лодії на честь очільників-військових, які довгий час перебували в наших давніх землях, -- конунгів Рюрика (Рерика), Олега (Олафа), Ігоря (Інгвара) [16, с. 117] -- перших осіб військової дружини Русі. Мовою північної Європи конунг -- "людина з роду богів" або "син знатної особи". Вони очолювали збройні сили, захищали землі для спокою і безпеки, оголошували війну, визначали напрям, мету, час нападу. Страшною була смерть військового, який не здійснив подвигу, поза полем бою. Такий відхід у вічність був ганебним і жахливим своєю безславністю. Смерть з мечем у руках гарантувала воїну місце на посмертному бенкеті в палатах військового раю Вальгалли. Його валькірії, діви бойовища, відносили до володінь верховного бога Одіна, покровителя військових, захисника героїв. У палаці 540 просторих приміщень для зборів, де мешкають загиблі воїни, їдять м'ясо дикого кабана, вепра Сехрімніра, і п'ють, як старий мед, молоко кози Хейдрун.

Померлий продовжував жити в родовій славі, пам'яті нащадків, у названому його іменем хлопчику. Вважали, що "вдача" загиблого переходить до новонародженого. Люди півночі суворо дотримувалися законів. Якщо обряд виконувався з порушенням, то відкривався "кордон" між світами. У життя входило безладдя, робило людей вразливими до нападів ворожих сил. Тому в надзвичайних обставинах треба виявляти надзвичайну силу волі, що, власне, й було притаманно конунгам. Така вдача приносила добробут підданим і процвітання країні.

У мужньої жінки будуть хоробрі діти. Як казав один славнозвісний конунг: "Я вибирав для своїх синів матір, яка передасть їм безстрашність" [17, с. 78--79]. Це певною мірою пояснює подальші дії княгині Ольги стосовно бунтівників. За вбивство чоловіків конунгині мстилися знищенням цілих міст. Так зробила Кримхильда в "Пісні про Нібелунгів" [5, с. 24] -- кров можна було змити тільки кров'ю.

Перше посольство від винуватців, що пропонували стати жінкою князя Мала, отримало кару: Ольга наказала кинути людей в яму з палаючим дубовим вугіллям. Це була пожертва для богині підземного царства Хель, яка опікувала померлих у мирний час. Саме такою була смерть Інгвара. Спалення другого представництва в лазні -- чергове жертвоприношення. Заживо згорілі в полум'ї ритуального вогнища кривдники підносились до бога Тора, захисника світогляду, бо сталося надзвичайне: підвладні умертвили володаря. Третя пожертва відбулась під час тризни, на могилі померлого. Згідно з літописом, загинуло п'ять тисяч древлян. Це була присвята богу військової магії, охоронцю і захиснику героїв, владиці військового раю Одіну [14, с. 255--256]. Триразова розправа призначалася для прихильності жорстоких богів холодної й далекої батьківщини воїнів-скандинавів. Богобажана, богоприємна Велика княгиня, жінка конунга Інгвара -- слов'янка Ольга прийняла владу за законом успадкування, з відповідної згоди військових скандинавських богів. Вогняна коронація відбулась, іноземне військо визнало княгиню, яка невдовзі вирушила в каральний похід на Іскоростень. Символічним було те, що шестирічний Святослав першим кинув спис на місце розташування ворожих сил -- знак, присвячений богу Одіну. Військо визнало спадкоємця влади.

Бездоганне знання вимог, найвищих військових законів Ольга використала для поновлення доброго імені конунга Інгвара і загальної думки про нього. Він залишився в пам'яті нащадків достойною й шанованою особою. Ім'я Інгвара (Ігоря) було доволі поширеним серед князів на знак увінчення пам'яті його першого і відомого носія.

Всього цього Костянтин VII, імператор Візантії, не міг знати. Навпаки, він був упевнений, що і подалі існувало так зване полюддя -- основа військового господарювання в землях Русі. Скандинави-загарбники збирали данину в найпримітивнішій і насильницькій формі. Ромейський цісар писав: "Коли настає листопад, одразу ж їхні князі виходять з усіма росами з Києва і вирушають у полюддя, що йменується кружлянням, а саме -- у Славінії (союзи племен) древлян, кривичів, сіверян та інших слов'ян, що є данниками росів. Перебуваючи там протягом усієї зими, вони, починаючи з квітня, коли розтане крига на річці Дніпро, знову повертаються до Києва". Зібравши данину, пливли до Константинополя, продавати награбоване. Ісламські мандрівники і географи чітко визначали дії русів. За свідченням Ібн Русте, Гардизі, Ібн Хардабека, Мубарак- шаха, руси учиняли напади на слов'ян, продавали їх як рабів хазарам і болгарам, "сівба їх -- грабіж слов'ян". Військові відбирали припаси слов'ян, щоб харчуватись самим. Загарбники спустошували невеликі місцевості, щоб примусити сплачувати данину -- "постійно по сотні по дві ходять на слов'ян" [16, с. 144].

Дружини військових-скандинавів носили назву "Русь". Прибули в землі Східнослов'янської рівнини у 755 році. Завойовники ніяк не могли колонізувати чотири мільйони люду, розкиданого в поселеннях на величезних просторах, не допомагали десятки тисяч озброєних вояків. Тому щорічно в найважчу пору року творили грабунок, насильство, розправу. Це була жалюгідна подібність влади, яку вони називали "справа війни". Основною метою стало "полювання" на людей, работоргівля давала найважливіший прибуток [16, с. 149; 20, с. 139].

Смерть конунга Інгвара ознаменувала день, коли спустошена земля і розорена людність вже не могли дати щось значуще. Загибель останнього очільника дружини Русі від рук пригноблених і нескорених слов'ян довела недосконалість влади, адже не царська справа -- займатись здирництвом з підлеглими. Не було державності й влади на місцях, натомість існували Закони війни і Закони сили [19, с. 74, 138, 139]. Все це припинила княгиня Ольга, полюддя зникло.

Імператор Костянтин Багрянородний припустився помилки і в думках, і в трактаті. Саме з недоладною смертю останнього скандинавського очільника військової дружини Русі перестало існувати полюддя. Виразне свідчення бачимо навіть у календарному часі події. Велика княгиня виходить з Києва 11 квітня. Рання Пасха 19-річного індикта наочно свідчить про початок нового життя в землях Східнослов'янської рівнини. Напрямок чітко означений -- далекі північні землі, мета руху -- облаштування кордонів і життя населення. Вона почала державну ходу власне тоді, коли військові-попередники закінчували збройний жахливий грабіж, -- з квітня.

Відомо, що саме Ольга вперше означила географічні кордони держави присутністю озброєної варти. Окрім північного сходу і заходу, визначилися межі з Польщею. Княгиня залучила війська осілих на кордонах держави торків і берендеїв для захисту від хазарського каганату [5, с. 12; 21, с. 55]. Розмежувала внутрішні одержавлені землі, для чого використала розгалужену і багату сітку рік Східноєвропейської рівнини. Біля гирл, на водних входах, на окремих берегових державних землях розташувала військові табори поряд з цивільними погостами.

Уявлення про облаштування пересічних земель може надати Погост на річці на Стир. Тепер це селище міського типу на півночі Рівненської області. Його часову і просторову відповідність літописним погостам на Лузі й Мсті доведено науковцями в XIX столітті та закріплено у двох європейських визнаних джерелах: "Энциклопедическом словаре" т. XXIV (Ф. Брокгауз, І. Ефрон) і у Словнику географічному Польського королівства та інших земель слов'янських (мова польська), т. VII. В останньому сповіщається про наявність біля Погосту Зарічного військового, укріпленого валами і ровами, невеликого за розміром городища. русь імператор візантія

Слід зауважити, що таких довгочасних військових укріплень, супутників погостів, було близько 400 в землях Київської Русі. Це початок княжої доби, а в археології -- доба городищ, за найбільш прикметними пам'ятками, тисячолітні ознаки "державної ходи" слов'янської княгині. Саме вони досі відповідають словам з літопису "по всей земле". "Іде" -- виводить з Києва "русь" -- іноземну військову дружину. Хода Ольги 947 року означилась військовими таборами в певних географічних місцях, що встановили кордони "внутрішніх одержавлених земель" і фактично були місцевою владою. "Брала землі в свої руки" -- надзвичайно точний вираз: саме землю, бо держава -- це насамперед земля [24, с. 44]. "Тільки оповита сіткою погостів і міст, могла зберегти свою державну єдність багатоплемінна земля" [5, с. 125].

У літопису з IX століття згадується "Руська земля"; є також вислови "Лядська земля", "Угорське...", "Грецька земля", що виступають у значенні держави. Слово "держава" староболгарського походження, прийшло з літургійними книгами, первинне значення -- "могутність", "панування", "влада" [25, с. 54]. Таке семантичне виокремлення розпочалося в перші й наступні роки володарювання княгині Ольги.

Костянтин Багрянородний відчув народження нової держави, але не усвідомив, що відбулось.

На сторінках трактату він описав появу фемного устрою Візантійської імперії. В основі цього ладу -- певні окордонені землі, на які поширювалась військова влада і виконавча відповідальність і де у мирний час постійно перебував військовий підрозділ. Відповідний земельний простір був адміністративною одиницею. Військова і цивільна влада у фемі поєднувались в одне ціле, очільник одночасно був і командиром, і головою цивільної влади. У Ромейській імперії такий устрій створювався поступово, впродовж двох століть, військовими іноземцями за відповідну плату [13, с. 254].

Велика княгиня Ольга зробила подібне за 20 років своєї влади тихо і непомітно. Здійснила те, на що не спромоглися скандинави-конунги за 200 років перебування в землях Східноєвропейської рівнини. Таким чином, державність Київської Русі розпочалася з виводу військових-іноземців з центрального, владного міста. Відбувся поділ дружини Русі на частини, розташування їх біля погостів, облаштованих у стратегічних місцях на річках. Фактично ці опорні пункти були втіленням політичної волі княгині, уособивши кордони і владу, входи на водних шляхах до одержавлених й природно окордонених земель. Постійне перебування там протягом року державних службовців не обмежувалось тільки обороною внутрішніх меж, застосування плавзасобів робило владу рухомою. До того ж відбувалось безперервне спостереження за порядком життя місцевого населення. Це були перші державні службовці в Європі, "шерифи X століття", "озброєні" законами мирного часу. Якщо княгиня Ольга виявила ґрунтовне знання найвищих скандинавських військових правил, чудово використала їх для легітимності (визнання) влади, то можна впевнено стверджувати, що вона була обізнана і з цивільним правом, яке почало діяти в Норвегії з 940 року. В Київській Русі отримало назву "Руська правда", за Ярослава Мудрого ці закони набули письмового викладу, склали основу Першому і наступним двом Литовським Статутам, які убезпечували подальше державне життя на наших землях [27, ст. 50--60].

Становленню прав і порядку сприяв розповсюджений в Європі закон майорату. Нерухоме майно, землю успадковував старший син у сім'ї, меншим клали меч або кинджал у колиску як пам'ятку-нагадування: все, що потрібно для життя, повинен добути зброєю. Саме з таких, позбавлених "спадщини" й Батьківщини, і складалися військові дружини. В землях погостів княгиня Ольга наділила їх владою, повноваженням господарів у тисячах поселень, чого вони, безперечно, були позбавлені в суворій і бідній батьківщині. В жодній країні Європи їм не могли запропонувати подібного.

Тепер невеликі озброєні загони постійного перебування не порушували природний плин життя корінного населення, яке через полюддя зникло на дві сотні років.

У таборах біля погостів проходили вишкіл вітчизняні воїни [21, с. 4], створились осередки взаємозбагачення двох культур: скандинавської та слов'янської [28, с. 12--15]. І Святославу, сину Ольги, вже не треба було "ходити" "за море" по військо, як його батьку Інгвару після поразки 941 року. І не треба було просити допомоги в північних спільників через десяток років у майбутньому. Ольга створила Імперію, примусове державне об'єднання кількох народів (етносів), поєднаних родовими відносинами, мовою в обмежених земельних просторах.

Таким чином, відбувся тендерний, етнічний перелом і перехід від військової до цивільної влади. Київська Русь ставала потужною слов'янською державою. Зникли назви племен, удільних князів, поступово руйнувався родовий устрій давньої людності.

Здійснювалось передбачення і побоювання Костянтина Багрянородного, імператора з далекої Візантії, проте він так і не дізнався, що Велика княгиня створила погости -- слов'янські феми. Все це почалось 11 квітня 947 року.

У наш прагматичний і цинічний час спадають на думку слова Радхакрішнани: "У найважчі часи волелюбний творець завжди посилає людям пророків і вчителів, щоб вивести з темряви самопожирання і зневаги, щоб утвердити таку просту і складну водночас істину: єдина справжня перемога -- це перемога духу".

Пам'ятник Великій княгині Ользі -- засновниці нашої державності -- на Михайлівській площі у Києві мовчазно підтверджує ці слова.

Список використаної літератури

Фроянов И. Я. Рабство и данничество у восточных славян (VI--X в.) / И. Я. Фроянов. -- Санкт-Петербург : Изд-во Санкт-Петербург. ун-та, 1996. -- 512 с.

Повесть временных лет / подгот. текста, пер. ст. и коммент. Д. С. Лихачев. -- 3-е изд. -- Санкт-Петербург : Наука, 2007.

667, [1] с.

"Русский хронограф". -- Москва, 2008. -- С. 29.

Паль Л. фон. Тайны Киевской Руси / Лин фон Паль. -- Москва : АСТ ; Санкт-Петербург : Астрель, 2008. -- 351 с. -- (Все тайны земли).

Святая Ольга. Владимир Святой : [сборник / сост.: Н. Н. Ли- совой, М. Б. Поспелов]. -- Москва : Новатор : Кренов, 1996.

367, [1] с., [10] л. ил. -- (Российские судьбы : жизнеописания, факты и гипотезы, портреты и документы в 30 книгах).

Франклин С. Начало Руси, 750--1200 / С. Франклин, Д. Шепард. -- Санкт-Петербург : Дмитрий Буланин, 2000. -- 624 с.

Карамзин Н. М. Предания веков : сказания, легенды, рассказы из "Истории государства Российского" / Н. М. Карамзин. -- Москва : Просвещение, 1969. -- С. 88

Полонська-Василенко Н. Історія України / Н. Полонська- Василенко. -- Мюнхен : Укр. вид-во, 1972. -- Т. 1 : До половини XVII сторіччя. -- 640 c.

Толочко О. П. Київська Русь / О. П. Толочко, П. П. Толочко. -- Київ : Альтернативи, 1998. -- 351 с.-- (Україна крізь віки ; т. 4).

Крип'якевич І. П. Історія України / І. П. Крип'якевич. -- Львів : Світ, 1990. -- 519 с. -- (Пам'ятники історичної думки України).

Перхавко В. Торговый мир средневековой Руси / Валерий Перхавко. -- Москва : Academia, 2006. -- 607 с. -- (Монографические исследования: история России).

Крип'якевич І. П. Історія українського війська / Крип'якевич І. П., Гнатевич Б. -- Репр. вид. -- Тернопіль : [б. в.], 1992. -- (Історична бібліотека). -- С. 81.

Становление христианского мира : лабиринты истории / Беспалов Ю. Г. [и др.] -- Харьков : Кн. клуб "Клуб семейн. досуга", 2002. -- 317, [1] с., [2] л. ил. -- (Лабиринты истории ; кн. 2).

200 мифов народов мира / [сост. Пернатьев Ю. С.]. -- Харьков ; Белгород : Кн. клуб "Клуб семейн. досуга", 2014. -- 415, [1] с.

Іванченко Р. П. Історія без міфів : бесіди з історії укр. державності : [навч. посіб. для студентів вищ. навч. закл.] / Р. П. Іванченко. -- 2-е вид., перероб. і доп. -- Київ : МАУП, 2006. -- 622 с.

Чугуенко М. Шокирующая Украина : [что было и что могло быть] / М. Чугуенко. -- Харьков : Кн. клуб "Клуб семейн. досуга", 2002. -- 317, [1] с., [2] л. ил. -- (Лабиринты истории).

Будур Н. Повседневная жизнь викингов IX--XI века / Наталья Будур. -- Москва : Молодая гвардия, 2007. -- 461, [2] с., [16] л. ил. -- (Живая история. Повседневная жизнь человечества).

Журавльов Д. В. Хто є хто в українській історії : [князі, гетьмани, повстанці, диктатори, видат. особи XX ст.] / Д. В. Журавльов. -- Харків : Кн. клуб "Клуб сімейн. дозвілля", 2011. -- 414 с.

Золотаревский М. Образование Древнерусского государства / Марк Золотаревский. -- Иерусалим : Скопус, 2005. -- 158, [2] с.

Джонс Г. Викинги: потомки Одина и Тора / Гвин Джонс. -- М. : Центрполиграф, 2003. -- 444, [1] с., [11] л. ил.

Петков С. Варяги: государства викингов в Северо-Восточной Европе / Сергей Петков. -- Запорожье : КПУ, 2009. -- 7 с., [5] л. карт.

Брокгауз Ф. А. Энциклопедический словарь / Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. -- Санкт-Петербург : Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон, 1898. -- Т. 24. -- 474, [5] с.

Slownik geograficzny Krolestwa Polskiego i innych krajow slowianskich / pod red. Bronislawa Chlebowskiego, Wladyslawa Walewskiego. -- Warszawa : nakl. Filipa Sulimierskiego i Wladyslawa Walewskiego, 1886. -- Т. 7. -- 960 s.

Наконечний Є. П. Украдене ім'я : чому русини стали українцями / Є. П. Наконечний. -- [3-є вид., доп. і випр.]. -- Львів : Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника, 2001. -- 399 с.

Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV -- до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна / Наталя Яковенко. -- Вид. 2-ге, переглянуте і випр. -- Київ : Критика, 2008. -- 469, [1] с.

Славяне и скандинавы / общ. ред. Е. А. Мельниковой -- Москва : Прогресс, 1986. -- 411 с., [12] л. ил.

Українська земля і люди. Український етнос у світовому часо- просторі (від давнини до XIV ст.) / [заг. ред. Кононенко П. П.]. -- Київ : ННДІУВІ, 2011. -- Т. 1 / [Кононенко П. П. та ін.]. -- 670, [1] с.

Брей У. Археологический словарь / У. Брей, Д. Трамп. -- Москва : Прогресс, 1990. -- 366,[1] с., [32] л. ил. ил.

Размещено на Allbest.ru