Соціально-політичні та історичні погляди П. Куліша почали формуватися у 30-40-х рр. XIX ст. На Заході, зокрема в Англії, Франції та інших країнах, ці роки характеризувалися формуванням (після низки революційних виступів народних мас) переважно капіталістичних відносин, які забезпечили швидший, порівняно з феодальними, економічний та соціальний розвиток.

Капіталістичні відносини формувалися і в надрах феодально-кріпосницької системи Росії, що не могло не позначитися на господарському житті України, яка на той час входила до її складу. Зокрема, у ці роки в Україні помітно пожвавилася зовнішня і внутрішня торгівля [1, 47], яка, своєю чергою, збільшила суспільний поділ праці, господарську спеціалізацію областей, зумовила поширення селянських неземлеробських промислів, розвиток нових галузей промисловості, появу технічних нововведень тощо [2, 9-56]. Помітно збільшувалися торгово-промислові селища і міста, розширялися посівні площі, робилися спроби впровадити в землеробство техніку. Водночас було очевидно, що Росія у своєму економічному розвиткові, незважаючи на деякі господарські успіхи, відставала від найбільш розвинутих європейських країн. Передові уми Росії і України розуміли, що причиною цієї відсталості є феодально-кріпосницькі відносини та самодержавницький деспотизм, які сковували народні сили та були серйозним гальмом соціально-економічного прогресу. Ця істина стала більш очевидною, коли промисловість поступово почала переходити на машинне виробництво, а в землеробстві активізувалися пошуки поліпшення методів оброблення землі. Ці процеси засвідчували, що між зростанням продуктивних сил і феодальними відносинами в Росії існувало глибоке протиріччя, яке й зумовило кризу всієї кріпосницької системи.

куліш кріпосницька система росія

Феодальні відносини власності вже не відповідали розвиненим продуктивним силам, гальмуючи і не розвиваючи виробництво, відтак перетворившись на його кайдани.

Пристосовуючись до умов товарного господарства, яке дедалі зростало, прагнучи одержати більше продукції для її збуту на внутрішньому і зовнішньому ринках, поміщики здебільшого досягали цього шляхом розширення власної орної землі за рахунок селянських наділів, витіснення селян на неродючі віддалені землі тощо. У результаті цього насильства впродовж півстоліття селянські наділи зменшилися більше, ніж наполовину. Зокрема, у Лівобережній Україні за цей час селянські наділи зменшилися майже вдвічі, у Правобережній Україні становили близько 37% поміщицької землі, а в Новоросії - лише 14% [3, 12].

Частину вкрай розорених селян поміщики переводили до розряду дворових. Особливо багато таких було в Харківській, Катеринославській та Херсонській губерніях. Водночас поміщики широко практикували "місячництво", тобто переводили знеземелених і розорених ними селян на постійну панщину з видачею голодного місячного утримання натурою. Порушуючи маніфест Павла І (1797) про триденну панщину, поміщики часто змушували селян працювати на себе щотижня по 4, 5, 6 днів [4, 232]. Деякі з них змушували працювати кріпаків навіть у неділю. Почасти поміщики призначали селянам "уроки", виконання яких вимагало відбування щоденної панщини. Щоб збільшити кількість її днів, крім насильства, поміщики вдавалися до економічної кабали. У багатьох маєтках селяни працювали на пана понад норму за те, що той брав на себе сплату їхніх податків.

Прагнучи побільше використати у своїх інтересах селянську працю, кріпосники примушували селян виконувати різні додаткові повинності - вартування, ремонт будівель, прядіння, біління полотна, прополювання городів тощо, які не зараховували як панщину. Крім цього, на Лівобережній Україні панщина доповнювалася так званими "толоками", або "згінними днями". На додаток селяни змушені були платити поміщикові ще й різноманітні натуральні та грошові побори. На Поділлі, наприклад, поміщики забирали у селян десяту вівцю від приплоду, десяту частину зібраного меду, двоє-троє курей, певну суму грошей за худобу тощо. У листі до К. Сементовського 9 грудня 1844 р. М. Костомаров писав, що на Волині життя селян настільки важке, що для них "була б кращою каторга [5, 35]".

Селяни-кріпаки часто ставали предметом торгівлі й обміну. При цьому, незважаючи на заборону, їх часто продавали без землі, розлучаючи дітей з батьками. "На практиці, - підкреслював В. Ленін, - кріпосне право, особливо в Росії, де воно найдовше трималось і набрало найгрубіших форм, воно нічим не різнилось від рабства [6]".

Щоб примусити селян більше працювати на панщині та вбити у кріпаків всяке прагнення до волі, поміщики карали їх різками, канчуками або заковували в кайдани. Були випадки, коли пани зацьковували кріпаків хортами, садовили до в'язниці, морили голодом, обливали на морозі холодною водою та застосовували інші знущання [4, 233-235]. Кріпосницька організація суспільної праці трималася на дисципліні палки, за крайньої темноти й забитості трудящих, яких грабувала і з яких знущалася жменька поміщиків.

Обтяжені надмірною панщиною, зазнаючи безпросвітних злиднів, селяни мали дотримуватися ще й низки державних повинностей і сплачувати непосильні податки, які з усією жорстокістю стягували з них царські чиновники. Тяжкою повинністю для поміщицьких селян була рекрутчина. Користуючись необмеженими правами, поміщики віддавали в солдати тих кріпаків, які проявляли непокору.

Нелегким було і життя селян, прикріплених до державних земель [4, 233235]. Царський уряд міг їх назавжди подарувати поміщикам як кріпаків, віддати в оренду кріпосникам або зробити військовими поселенцями. Поміщики, які одержували таких селян в тимчасове володіння, наділялись також поліцейсько-вотчинним правом. Отже, становище цієї категорії селян в Україні майже нічим не відрізнялося від становища кріпаків. Постійна зміна власників дедалі більше погіршувала становище державних селян, бо кожний новий власник намагався під час оренди одержати якнайбільший прибуток. Важкий гніт державні селяни терпіли і з боку кріпосницької держави [3, 20-28].

Тяжко жилося в 30-40-х рр. XIX ст. і селянам Галичини, Південної Буковини та Закарпаття, які на той час перебували під колоніальним гнітом Австрійської імперії. Селян цих земель гнобили австрійські, польські, румунські, угорські та українські поміщики. Народні маси Г аличини, Буковини і Закарпаття до революції 1848 р. були позбавлені майже всіх політичних прав [7, 22-52]. Тут, як і на українських землях, що входили до складу Росії, поміщики застосовували до селян тілесні кари.

Словом, у 30-40-х рр. XIX ст. життя селян в Україні, як і в Росії, було настільки злиденним, важким, що про це не в змозі були замовчувати навіть кріпосники. Зокрема, відомий за тих часів державний сановник, малоросійський військовий губернатор М.Г. Рєпнін в одному зі своїх листів на ім'я царя писав, що на Україні всюди спостерігається важке становище малоросійських поселян, викликане тим, що державні чиновники стягують зі сіл податки, "невідповідні силам поселянина [8, 217-221]". Знайомий П. Куліша, український поміщик - ліберал Г.П. Галаган, побувавши в хатах своїх кріпаків, у щоденнику записав: "Серце стискається від думки, яку там бачив злиденність, і потрібно бути закостенілим, таким, як я, щоб після цього спокійно їсти і пити та бути веселим. [8, 238]".

Про злиденну бідність та жахливе життя селянства 40-х рр. XIX ст. свідчить і записка (1843) Миколі І від Подільського цивільного губернатора, який доносив, що доведені до відчаю поміщицькі селяни часто кінчали життя самогубством. "Із двотижневих відомостей про нещасні випадки, Ваша Імператорська Величність, зробіть ласку пробачити, що немає майже дня, у якому не було б в губернії самогубства, особливо між поміщицькими селянами. Зло це витікає нерідко від утисків поміщиків. [9, 87-94]".

П. Куліш не раз зазначав, що важке життя народних мас, народне безправ'я, злидні й темнота, панська сваволя та жорстокість державних чиновників змушували його замислюватися над долею свого народу. Щоб полегшити становище кріпаків, він під псевдонімом штаб-лекаря Ф. Гладкого написав інструкцію-посібник для поміщиків "Карманная книжка для помещиков. Из опыта управлять поместием" (1846), у якій рекомендував землевласникам щодо селян проявляти гуманізм, доброту та лагідність, чуйно ставитися до їхніх запитів. Т. Шевченко на допиті пояснював, що революційні вірші він писав тому, що навколо бачив "злидні й жахливе гноблення селян поміщиками, посесорами та економами [10, 66]".

Про страхітливі картини бузувірства писав й організатор Кирило - Мефодіївського товариства М. Гулак [11, 37]. Про важку долю селян та свій гнів з приводу їхнього гноблення висловлювалися І. Посяда, Г. Андрузький та ін.

Утім, історичні погляди П. Куліша формувалися не лише за умов нестерпного соціального гніту, мерзенного кріпосництва та царської деспотії, а й за умов національного гноблення українського населення. У всіх сферах суспільного життя (не лише українського, а й інших народів Росії) політика царизму мала яскраво виражену великодержавну цілеспрямованість. Провідниками русифікаторської політики царизму в Україні при Миколі І були насамперед три генерал-губернатори. Південною Україною, або Новоросією, безконтрольно управляв М.С. Воронцов. На Лівобережній Україні стежив за реалізацією політики царизму князь М.А. Долгоруков, на Правобережжі - Д.Г. Бібіков. Усі вони були людьми жорстокими, ревниво оберігали владу поміщиків в Україні. Про діяльність цих царських сатрапів Т. Шевченко у вірші "Юродивий" (1857) писав:

Во дні фельдфебеля-царя Капрал Гаврилович Безрукий Та унтер п'яний Долгорукий Україну правили. Добра Таки чимало натворили,

Чимало люду оголили

Оці сатрапи-ундіра. [12, 280].

Царський уряд здавна потурав заходам своїх сановників, які спрямовувалися на ліквідацію автономії державно-політичного життя в Україні, викорінення української мови, літератури, усього того, що могло нагадувати про національні особливості українського народу та його самобутню культуру.

Політика дискримінації неросійських народів хвилювала (і тоді, і пізніше) прогресивну громадськість не лише України, а й усієї багатонаціональної Росії, бо це був період, коли з розвитком капіталістичних відносин у Росії формувалися і буржуазні нації. Цей процес не міг не відбитися на ідеології П. Куліша, який, за його словами, у грудях носив народну душу і знав, що скоро проб'є час і для українських царів-поетів, які все підкорять своїй божій могутності [13, 265].П. Куліш та його літературне оточення неодноразово зазначали, що великодержавна політика російського царизму та австрійського уряду щодо України примушували їх відстоювати право українського народу на вільне політичне і культурне життя, на розвиток власної мови та літератури [10, 18-83; 14, 32].

Спираючись на історичний досвід, В. Ленін зазначав, що в умовах важкого національного гноблення в Росії,". будь-який демократ, не кажучи вже про марксиста, буде боротися проти нечуваного приниження українців і вимагати повної рівноправності їх [6, 13]".

Вище вже зазначалося, що історичні погляди П. Куліша формувалися за умов розвалу кріпосницької системи і розвитку в її надрах капіталістичного укладу. І саме в цей період суспільного розвитку боротьба селянських мас за своє визволення набирає великого розмаху. За далеко неповними офіційними даними, лише впродовж 1826-1847 рр. в Україні відбулося 50 значних селянських виступів [15, 68]. Найбільшими виступами робітників у I пол. XIX ст. були повстання на Писарівській суконній мануфактурі Хорвата Слободсько-Української губернії (1817), Машівській суконній мануфактурі Чернігівської губернії (1823), Луганському ливарному заводі та ін. Поряд із масовими заворушеннями в Україні мали місце такі форми боротьби, як: подання скарг, підпали поміщицьких садиб та приміщень промислових підприємств, розправи з поміщиками, утечі селян і робітників тощо [3, 105-132; 16, 40-47; 7, 22-52; 17, 81-85; 18, 89-90].

Ознайомлюючись із виступами народних мас проти поміщиків, П. Куліш та молодь, яка разом із ним брала участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства, розуміли, що цю боротьбу породжує важкий соціальний і національний гніт, злиденне, доведене до відчаю життя селянства, особливо кріпаків. Крім того, вони бачили, що між революційною боротьбою селян І пол. XIX ст. і селянсько-козацькими виступами кін. XVI - І пол. XVII ст. та гайдамацькими рухами є багато спільного. Зокрема, Т. Шевченко висловив глибоку впевненість, що на поміщиків обов'язково "повіє огонь новий з Холодного яру [12, 339]". Характеризуючи повстання селян на Поділлі під проводом Устима Кармелюка, М. Костомаров в одному з листів писав, що це була боротьба пригноблених мас проти гнобителів, подібною якій може бути гайдамаччина [19, 49]. На допиті П. Куліш зізнався, що він інколи "думав, що, можливо, в українському народі знову повторяться жахливі сцени 1768 р., коли на правій стороні Дніпра простолюдини хотіли знищити своїх панів [10, 70]".

Поглиблення кризи кріпосницької системи господарювання створювало сприятливий ґрунт для виникнення і розвитку визвольних ідей, носієм яких у 40 - х рр. XIX ст. ставала прогресивна різночинна інтелігенція. Визвольні ідеї різночинців несли в собі якісно нові, порівняно з декабристською ідеологією, елементи: визнання вирішальної ролі народу в історичному розвиткові та утопічний соціалізм. Принагідно зауважимо, що зі самого початку політичної діяльності різночинців у їхньому середовищі намітилися розбіжності в поглядах щодо шляхів і засобів ліквідації кріпосного права. Частина різночинців уважала, що це питання можна вирішити шляхом заклику народних мас до повстання, а інша пропонувала мирний реформаторський шлях боротьби, пов'язаний із надією на успішне реформування Росії зверху. Очевидно, саме цю ідеологічну боротьбу мав на увазі П. Куліш, коли в листі до М. Гулака 4 березня 1846 р. з північної столиці Росії писав, що "здесь между Москвой и Петербургом решаются два великие современные вопросы. Когда приедете сюда, то сейчас увидите, как важно и для Украины, и для нас, друзей ваших, и для вас самих пребывание ваше в Петербурге [13, 91]". Однак аж до різкого загострення кризи соціально-економічних відносин, що наступила в роки першої революційної ситуації, ці дві тенденції, дедалі більш розмежовуючись, на поверхні суспільного життя чітко не проступали. Така особливість тогочасного визвольного руху, зокрема, пояснюється тим, що упродовж 40-60-х рр. XIX ст. всі суспільні проблеми зводилися до ліквідації кріпосного права та його залишків.

Економічна відсталість покріпаченої Росії та України в її складі, слабкість ідеології ще не оформленої буржуазії, важкий соціальний і національний гніт визначили те, що боротьба проти кріпосництва та самодержавства розвивалася під визначальним і напрямним впливом революційно-демократичної ідеології, яка втілювала в собі революційну суть селянських вимог. У Росії в 40-х рр. XIX ст. на чолі цього руху стояли В.Г. Бєлінський, О.І. Герцен, революційно налаштована частина гуртка М.В. Буташевича-Петрашевського, в Україні - Т.Г. Шевченко, М.І. Гулак, О.О. Навроцький та інші їхні послідовники в Кирило-Мефодіївському товаристві. Щоб придушити розвиток визвольних ідей, царські сатрапи жорстоко розправлялися з тими, хто робив спробу протестувати. "Усе було прибито до землі, - писав О.І. Герцен, - одна офіційна підлість голосно розмовляла, література була зупинена і замість науки викладали теорію рабства. [20, 109]". Незважаючи на це, прогресивні діячі тогочасної Росії з кожним роком дедалі рішучіше заявляли про незадоволення наявним устроєм, про готовність принести себе в жертву заради народного щастя, що, своєю чергою, наклало глибокий відбиток на формування поглядів П. Куліша, особливо в ранній період його діяльності.

І цього не могли не помітити жандарми. Затримуючи П. Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства, шеф III відділу жандармів генерал О.Ф. Орлов підкреслював, що в надрукованих творах "Повесть об украинском народе" (1846), "Україна" (1843), "Михайло Чернишенко" (1843) П. Куліш із захопленням розповідає про дух минулого козацтва, наїзди гайдамаків змальовує у вигляді рицарства, розповідає про історію українського народу як одну з найкращих історій, славу українства називає всесвітньою, друкує пісні українські, у яких звучить прагнення до волі, натякає, що цей дух у малоросіян не зник і до цього часу, уважає розпорядження імператора Петра І та його нащадків такими, що пригноблювали і принижували народні права. Твори П. Куліша могли бути такими ж сепаратистськими, як і вірші Шевченка. Різниця між цими двома письменниками полягала в тому, що Куліш, захоплюючись любов'ю до батьківщини, не думав, що його думки могли бути сприйняті людьми зі злими намірами. Взагалі, зло від усіх україно-слов'яністів могло народжуватися поволі, але від цього воно не втрачало своєї небезпеки, тим більше, що вони були при вихованні молоді, мали можливість прищеплювати підростаючому поколінню волелюбство і готувати майбутню непокору [13, 76].

Література

1. Курносов Ю.О. Криза кріпосного господарства на Правобережній Україні 11УІЖ. - 1959. - № 2.

2. Гуржій І.О. Зародження робітничого класу України. - К., 1958.

3. Гуржій І.О. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького гніту. - К., 1958.

4. Деларю Е. Эпизод из крепостного права // Русский архив. - 1882. - Кн.2.

5. Тарас Шевченко. Повне зібрання творів: В 10 т. - К., 1939. - Т.1.

6. Ленін В.І. Повн. зібр. тв. - Т.25. - С.13, 398; Т.29. - С.423 - 424; Т.30. - С.16.

7. Гербільський ГЮ. Розвиток прогресивних ідей в Галичині у першій половині XIX століття. - Львів, 1964.

8. Киевская старина. - 1900. - Т. 19. - С.302-310; 1889. - Т.24. - С.217-221 - Т.67. - С.238; Т.74. - Кн.2. - С.235; 1904. - Т.84. - Кн.1. - С.227-228.

9. Записка о состоянии Подолии в 1843 году // Киевская старина. - К" 1896. - Т.42. - Кн.3.

10. Матеріали до історії Кирило-Мефодїївського братства. Признання кирило - мефодіївців. - К., 1915.

11. Лист М.І. Гулака до О.В. Маркевича від 5 лютого 1846 р. // За сто літ, 1927. - Кн.1.

12. Шевирев С.П. Кулиш. Михайло Чарнышенко або Малороссия восемьдесят лет назад: Рецензия // Москвитянин. - М., 1843. - №7. - Ч.4. - С.126-133.

13. Кирило-Мефодіївське товариство: В 3 т. - К., 1990. - Т.1 - С.76, 155-169, 170-171; Т.2. - С.66-69, 80-81, 90, 128-129.

14. Костомаров Н.И. Автобиография // Литературное наследие. - СПб., 1890.

15. Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. - К., 1978. - Т.3.

16. Срезневский И.И. Взгляды на памятники украинской народной словесности // Ученые записки Московского университета. - М., 1834. - №4.

17. Сироватсъка Н.А. Боротьба селян Київщини проти феодального гніту (кінець XVIII - початок ХХст.) // УЖ. - 1961. - №2. - С.81-85.

18. Барабой А.3. Селянський рух і діяльність інтелігенції на Правобережній Україні напередодні реформи 11УІЖ. - 1965. - № 2. - С.89-90.

19. Лист Костомарова до Сементовського від 9 трудім 1844 р. // Україна. - 1925. - Кн.3.

20. Герцен А.И. Полное собрание сочинений и писем / Под. ред. М.К. Лемке. - Пг., 1917. - Т.3. - С.315; Т.6. - С.385-386; 1919. - Т.13. - С.109,507-508; Т.9. - С. 207.

Размещено на Allbest.ru