Міжнародно-правовий вимір джерел церковного права на заході після розділення церков

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжнародно-правовий вимір джерел церковного права на заході після розділення церков

М.І. Отрош

Досліджується міжнародно-правовий вимір джерел церковного права на Заході після розділення Церков.

Ключові слова: булла, бреве, церковний звичай, збірник канонічного права.

Исследуется международно-правовое измерение источников церковного права на Западе после разделения Церквей.

Ключевые слова: булла, бреве, церковный обычай, сборник канонического права

The article sets the task of researching of the international legal measurement of the sources of church law in West after division of the Churches.

Key words: bull, breve, church usage, collection of canon law.

Після відокремлення Західної Церкви від Вселенського Православ'я (1054 р.) канонічний кодекс Римо-Католицької Церкви (РКЦ), в основу якого ліг Псевдо- Ісидорів збірник, де справжні канони і папські декретали поєднані з фальсифікатами, розширювався головним чином за рахунок папського законодавства і соборних постанов. Папа на Заході отримує статус верховного повновладного і абсолютного законодавця та правителя як у церковних, так і в світських справах, які мали безпосередній зв'язок з церковними, у деякому смислі він був сюзереном світських правителів, в теорії навіть не лише християнських.

Папське законодавство отримало значення єдиного джерела загального церковного права. Загальна назва папських законів та ж сама, що у римлян слугувала для позначення імператорських указів - constitutions. За своєю зовнішньою формою папські конституції стали з'являтися у вигляді булл і бреве.

Булла (лат. bulla - печатка) - це урочисте послання (littera sollemnis) папи, написане латинською мовою і скріплене олов'яною печаткою. Зміст булли, на відміну від бреве, відноситься до суттєвих питань, що стосується всієї Церкви. Спочатку буллою називалася сама печатка, на якій було вигравірувано ім'я папи. За часів правління папи Пасхалія ІІ (1099-1118 рр.) був запроваджений звичай розміщувати на буллі зображення апостолів Петра і Павла. У ХІІІ ст. назва булла розповсюдилась на документ, що мав подібну печатку. Булла розпочинається з імені папи з додаванням слів: episcopus, servus servorum Dei (єпископ, слуга слуг Божих), а закінчується побажанням benevalete і підписом папи у колі, розділеному хрестом; зазначається також місце видання і рік понтифікату папи. Назва булли дається за першими словами тексту. Спочатку булли папи стосувалися лише

© ОТРОШ Михайло Іванович - кандидат юридичних наук, докторант Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України скликання соборів і затвердження їхніх рішень, а вже пізніше була запроваджена практика надання такими буллами привілеїв монархам1.

У такій формі, починаючи з XIX ст., також укладаються конкордати - так звані округо-розподільчі булли (Circumscriptionbullen). Це суть односторонні розпорядження папи про заснування діоцезів (єпархій) та зміну меж між ними, вчинені на основі попередньої домовленості з державою, яка здійснює суверенітет на території, де проводиться заснування або перерозподіл єпархій2.

Бреве (лат. breve - коротке) - це також офіційне послання папи, що містить декрети, розпорядження, дарування почесних прав і привілеїв тощо, зі зверненням як до окремих осіб, так і до окремих Церков. Як і булла, бреве пишеться латинською мовою, але менш урочистим стилем. Бреве не має олов'яної печатки, а лише звичайну печатку із зображенням св. Петра у човні, тому бреве завжди закінчується словами sub anulo piscatoris («під печаткою рибака»). Бреве розпочинається з імені папи і підписується, в залежності від ступеня важливості послання, або папою, або кардиналом (державним секретарем чи канцлером). Булли і бреве готує і розсилає Державний секретаріат, а опубліковуються вони в Acta Apostolicae Sedis3.

Окрім булл і бреве, існує ще такий вид папських законів, як «regulae cancellar- iae apostolicae» (правила апостольської канцелярії). Це інструкції, які новий папа видає для центральних церковних установ - для папської курії. До XV ст. вони видавалися заново з початком кожного нового понтифікату, але з тих пір увійшло у звичай при вступі на престол нового папи публікувати від його імені і попередні правила. Від булл, бреве і правил апостольської канцелярії відрізняються literae apostolicae simplices (прості апостоличні документи), що видаються від імені папи папськими установами.

З XVI ст. оприлюднення папських законів шляхом прибивання до дверей Ва- тиканської і Латеранської базилік їх текстів вважається таким, що відбулося urbi et orbi (місту і світу), якщо у самих законах з цього приводу немає застережень. В наш час усі папські акти, зрозуміла річ, публікуються в офіційних друкованих виданнях.

Постанови західних, так званих Вселенських соборів, як і 7 справжніх Вселенських соборів, римо-католиками розглядаються як одна з особливо урочистих форм папського законодавства. У західних збірниках законодавчі акти соборів розміщуються під іменами тих пап, при яких ці собори відбулися. Крім так званого VIII Вселенського собору, скликаного у Константинополі у 869 р., Римська Церква нараховує ще декілька Вселенських соборів: чотири Латеранських (1123, 1139, 1179, 1215 рр.); два Ліонських (1245 і 1274 рр.) - на другому Ліонському соборі відбулася невдала, відкинута православними, унія з Східною Церквою; реформаційні собори XV ст.: Пізанський (1409 р.), Констанцський (1414-1418 рр.), Базельський (1431 р.), який більшість західних кантоністів не визнає «Вселенським», Ферраро-Флорентійський (1439 р.) - для деяких каноністів Заходу - продовження Базельського; цей собор увійшов в історію як нова невдала унія; V Ла- теранський (1516-1517 рр.), не всіма католиками зараховується до «Вселенських»; Тридентський (1545-1563 рр.); І Ватиканський (1869-1870 рр.) і II Вати- канський собор (1959-1965 рр.)4.

На реформаційних соборах XV ст., скликаних після розколу Західної Церкви, коли об'явилось двоє, а потім і троє пап, причому всі вони визнавалися в тих чи інших європейських державах, виявилося прагнення єпископату підпорядкувати пап авторитету соборів. Згідно зі сформульованою в ту епоху єпископальною доктриною, папа є главою виконавчої влади Церкви, главою управління (caput ministeriale). Проте вища влада (законодавча) у ній належить соборам вселенського єпископату. Особливо рішуче проти папського всевладдя виступив Базельський собор. Однак папі Євгенію IV, позбавленому влади цим собором, вдалося оголосити Базельський собор закритим і скликати новий собор у Феррарі. Постанови Базельського собору були скасовані, сам собор перестав на Заході вважатися «Вселенським», а що стосується Констанцського собору, то з його постанов Рим приймає лише ті, які були затверджені вибраним на соборі папою Мартином V. папське законодавство ватиканський закон

Невдача реформаційних соборів XV ст. з їх спробами обмежити папську владу, запобігти визнання папської непогрішності, обернулась у XVI ст. справжньою Реформацією і відокремленням від Риму протестантських церков. Реформація на півночі Європи викликала контрреформацію на півдні. Тридентський собор був вершиною контрреформаційного руху. Він відлучив протестантів від Церкви, заново виклав догматичні основи церковного устрою - римо-католицьку ек- клезіологію і сформував дисциплінарні норми. Виклад католицького вчення, зроблений на цьому соборі, отримав назву «Doctrina». На основі цієї «Доктрини» у 1566 р. був складений «Катехизис» - символічна книга РКЦ. Короткі формулювання окремих положень віровчення з загрозою відлучення за єресь, що полягала у відступі від цих положень, були названі «canones» (канони). Постанови Три- дентського собору про церковний порядок, про устрій церковного управління отримали назву «Decreta de reformatione» (Декрет про реформацію) - необхідність проведення реформ «стосовно глави і членів» Римської Церкви не заперечувалась собором5.

Ватиканський собор підніс до ступеня католицького догмату верховенство папи над Вселенськими соборами, універсальність папської юрисдикції і папську непогрішимість ex cathedra з питань віри та моралі. Так званий догмат про непогрішимість папи викладений у соборній конституції «Pastor aeternus» («Вічний пастир»)6.

Ватиканський собор уточнив окремі положення католицької доктрини і упорядкував церковне життя відповідно до умов, що склалися у ХХ ст. На соборі проявилася тенденція до деякої децентралізації, до підвищення значення єпископату, до запровадження у богослужінні живих національних мов, до зближення з Православною, східними нехалкідонськими і протестантськими церквами, хоча на фундаментальному рівні католицька доктрина залишилась незмінною; нічого не змінилося і в католицькому вченні про непогрішність і абсолютну владу Римського єпископа. Постанови (конституції) ІІ Ватиканського собору являються нині надзвичайно авторитетними документами РКЦ6.

Окрім так званих Вселенських соборів, на Заході скликалися і помісні (національні та провінційні) собори, хоча в Середньовіччя і в Новий час відбувалося це надзвичайно рідко. Постанови таких соборів визнавалися обов'язковими у межах відповідних регіонів після їх перевірки і схвалення Римською курією. Згідно з римо-католицьким правом законодавча влада у межах діоцезів належить єпископам, а в статуарних корпораціях: капітулах, чернечих орденах і конгре- гаціях - також і прелатам, які їх очолюють і не мають єпископського ступеню. Всі такі партикулярні або місцеві норми, що випливають з так званої законодавчої влади єпископів і з автономії церковних корпорацій, західна наукова систематика підводить взагалі під поняття «statuta».

Одним із своїх джерел римо-католицьке церковне право визнає і звичай. Наука канонічного права, тримаючись на ґрунті римського права, розвила поняття церковного звичаю як джерела права. Звичай є довготривале, постійне й однакове застосування у певному суспільному колі членами цього кола або більшістю їх певного юридичного начала, як необхідно обов'язкового. Постійна й одноманітна практика (usus) повинна спиратися саме на переконання практикуючих у необхідності їх способу дії (opinio necessitatis), тобто вони повинні бути проникнуті думкою, що те, чому вони слідують, не є свавілля, поблажка, плід страху і примусу; opinio necessitatis є думка, що слід діяти саме так, а не інакше. Отже, перша вимога, якій повинен відповідати церковно-юридичний звичай, є usus, оснований на opinio necessitatis. У декреталах папи Григорія IX сформульовано принцип, згідно з яким для визнання за звичаєм юридичної сили потрібна legitima praescrip- tio, тобто 40-річна давність. Це положення розуміють так, що usus, який продовжувався менше 40 років, не може розраховувати на визнання, хоча, з іншого боку, звідси не випливає, що будь-який usus, що триває 40 років, в силу самої цієї давності може претендувати на визнання. Друга вимога, якій повинен задовольняти звичай, є його rationabitatitas, тобто звичай не повинен суперечити ні божественному праву, ні правилам моралі, ні здоровому глузду, ні церковному порядку. По відношенню до закону звичай може діяти: 1) secundum legem, як застосування існуючого вже закону - власне кажучи, це не є особливий вид звичаю, а є ознакою того, що закон увійшов у життя, 2) praeter legem, як заповнення прогалин закону, і 3) contra legem, як скасування закону, - в останньому випадку або закон просто позбавляється практичного застосування в силу звичаю (desuetudo), або цією силою утворюється нова норма замість закону (consuetude contraria)2. Принагідно варто зазначити, що вироблене римським правом поняття звичаю як джерела права, вдосконалене пізніше наукою канонічного права стосовно церковного звичаю, отримало свій подальший розвиток в jus inter gentes - нашому міжнародному праві, яке утворилося протягом XVII ст. на основі римського та канонічного права.

Що стосується світських державних законів з церковних питань, норми яких походять з чужого і стороннього для Церкви організму, то самі по собі вони не мають значення обов'язкового для неї джерела права і можуть діяти в РКЦ лише у випадку, якщо вона сама їх визнала, засвоїла і канонізувала. За цих умов такі закони називають «leges canonisatae» (канонізовані закони). Решту світських державних законів з церковних питань у Римі раніше відносили до так званих «leges reprobatae» (відкинуті закони). Щодо останніх РКЦ чинила так: вона або ігнорувала їх, або відкрито відмовлялася визнавати ці закони, оголошуючи їх недійсними, або підкорялася їм «tempore ratione habita» (через неможливість непідкорення у даний момент) з надією на кращі часи, коли можна буде оголосити їх необов'язковими4 .

Окремо слід сказати про конкордати як особливий вид законодавчих актів, що мав місце в минулому. Конкордати існують і в наш час, але вони вже не відносяться до внутрішніх актів РКЦ і не оформляються у вигляді булли чи бреве, а мають форму стандартного міжнародного договору, що підкреслює суверенну рівність сторін і міжнародно-правовий характер угоди, що укладається Святим Престолом з відповідною державою.

Правова природа конкордатів і їх особливе місце у системі сучасних міжнародних договорів аналізуються нами докладно в інших публікаціях. Для цілей цієї статті лише зазначимо, що історично конкордат був вироблений у юридичній практиці для припинення або для уникнення в майбутньому небажаних ні для Церкви, ні для держави зіткнень між собою. За змістом конкордати стосувалися або окремих спірних юридичних питань, а таких була більшість, або задавалися ціллю принципово регулювати відносини між державою і Церквою взагалі. До останніх належали, наприклад, конкордати Австрійський 1855 р., Вюртемберзький 1857 р., Баденський 1859 р. тощо. У новітній історії переважає укладення саме таких конкордатів.

Перший історичний приклад конкордату - Вормський конкордат, укладений 23 вересня 1122 р. між папою Калікстом ІІ і германським імператором Генріхом V з приводу інвеститури єпископів і абатів у Священній Римській імперії. Вормсь- ким конкордатом називають два тексти - Heinricianum і Calixtinum, що становлять собою взаємні зобов'язання сторін, погоджені посланниками Калікста ІІ на чолі з кардиналом Ламбертом Сканнабеккі (майбутнім папою Гонорієм ІІ) і Генріхом V на околиці Вормса, а потім виголошені на І Латеранському соборі 1123 р.

Вормський конкордат, що завершив боротьбу за інвеституру, був компромісом між вимогами канонічного права і нормами васальних відносин. Згідно з Вормсь- ким конкордатом імператор обіцяв повернути всі володіння, відчужені у Римської Церкви у ході боротьби за інвеституру, а також відмовлявся від інвеститури «шляхом кільця і посоху», зберігши при цьому право введення прелата шляхом скіпетра у володіння пожалуваними кафедрі чи абатству ленами імперії. Папа визнавав законність всіх васальних служб, що ставилися в обов'язок такому прелату7.

Перейдемо тепер до розгляду католицьких збірників канонічного права, що укладалися на Заході після розділення Церков Східної і Західної. У Середні віки основу кодифікації римсько-католицького церковного права становила праця болонського ченця Граціана під назвою «Concordantia discordantum canonum» (Узгодження неузгоджених канонів). Ця праця середини ХІІ ст., до якої ввійшли Правила Апостолів, Вселенських і Помісних Соборів, Помісних Соборів Західної Церкви, справжні і підроблені папські декретали, уривки з творів отців Церкви, з пенітенціалів, витяги з «Корпусу» Юстиніана і з франкських капітулярів, згодом була названа «Декретом Граціана».

Сама назва праці Граціана свідчить про прагнення автора довести за допомогою схоластичних прийомів несуперечливість суперечливих, на перший погляд, правових норм, що містилися в різних джерелах. Граціан сам формулює ті або інші церковно-правові норми, а канони, папські декретали та інші джерела залучає як аргументи для обґрунтування своїх формул - так званих dicta Gratiani (сказане Граціаном). «Декрет» поділений на три частини: у першій говориться про джерела церковного права, потім про священні особи і посади; зміст другої частини становить вчення про церковний суд, про шлюб і про покаяння; у третій частині мова йде про церковні таїнства і про богослужіння6. У церковно-правовій практиці «Декрет Граціана» став розглядатися як загальне універсальне джерело права РКЦ.

Пізніші законодавчі акти - папські декретали (булли і бреве) і постанови Соборів, авторизовані папами, збирались у так званих collectiones decretalium (збірники декреталів). Упорядковувалися вони під наглядом пап. У всіх цих збірниках матеріал розподілявся за однією схемою, у 5 розділах: Judex (суддя), Juditium (суд), Clems (клір), Connubia (шлюб), Crimen (злочин). У першому розділі мова йшла про церковні посади, у другому - про суди, у третьому - про кліриків і ченців, у четвертому - про шлюб, у п'ятому - про церковні злочини і покарання.

Вада збірників була в тому, що в них частково дублювався матеріал, розміщений в інших збірниках, а частково вони містили суперечливі норми, що ускладнювало користування ними. Зважаючи на це, папа Григорій ІХ у 1234 р. розпорядився зібрати всі папські декретали в єдиний звід, розподіливши матеріал по все тих же п'яти розділах, і наказав користуватися цим зводом у церковних установах, судах і школах. Збірник отримав назву «Decretalium Gregorii IX (noni)», або «Декрет Григорія ІХ»6, і становив другу частину «Corpus juris canonici» (Корпусу канонічного права), до першої частини якого був включений «Декрет Граціана».

У 1298 р. папа Боніфацій VIII розпорядився зібрати декретали пап, видані після Григорія IX, і включив їх до свого «Декрету» шостою книгою. У 1313 р. папа Климент V зібрав постанови В'єнського собору 1311 р. і свої власні декретали і оприлюднив їх під назвою «Сьома книга» (liber septimus). Пізніше цей збірник отримав назву «Constitutiones Clementinae» («Постанови Клементина», або «Кле- ментини»). Збірник Боніфація і «Клементини» склали третю частину класичного римо-католицького «Корпусу канонічного права».

Збірники папських декреталів, видані папами Григорієм ІХ, Боніфацієм VIII і Климентом V, і в Новий час залишалися джерелами діючого права РКЦ. Закони, що увійшли в збірники цих пап, розглядаються відносно один одного як «leges priores» і «posteriores» (закони попередні і наступні) і незалежно від часу їх видання, вони розглядаються як рівночасні, тобто пізніші акти не мають більшої сили, ніж попередні, якщо ті й інші стосуються одних і тих же юридичних казусів.

У 1918 р. під час понтифікату папи Бенедикта XV набрав чинності Кодекс канонічного права, який містив короткі статті без будь-якого посилання на авторитетні інстанції (папський престол або собори). У цьому кодексі статті були систематизовані по главах і розділах, що робило його зручним у користуванні. Однак, враховуючи те, що з плином часу багато положень у цьому кодексі застаріли і не відповідали існуючим реаліям, папа Іоанн ХХШ у 1959 р. поставив питання про його перегляд. У 1963 р. під час засідань ІІ Ватиканського собору розпочалася робота з підготовки цього документа, яка тривала до 1983 р., коли під час понтифікату папи Іоанна-Павла ІІ набрав чинності новий Кодекс канонічного права. Зважаючи на те, що цей кодекс є одним з найважливіших чинних нормативно- правових актів РКЦ, цьому питанню присвячується окрема публікація.

Література

1. Encyclopedia dei Papi. - Roma, 2000. - 3 vol. - Р. 509-529.

2. Constitutional Chapter and Code of the Sovereign Military Hospitaller Order of St. John of Jerusalem of Rodes and of Malta. - Rome, 1961.

3. Constitutional Chapter and Code of the Sovereign Military Hospitaller Order of St. John of Jerusalem of Rodes and of Malta. - Rome, Bollettino Ufficiale, 12.01.1998.

4. Hafkemeyr Georg B. Der Malteserorden und die Volkerrechtsgemeinschaft / В. Hafkemeyr Georg // Der Joanniterorden der Malteserorden. Der ritterliche Orden des hl. Johannes vom Spital zu Jerusalem. Seine Geschichte, seine Aufgaben. - Koln: Wienand Verlag, 1988. - S. 432-433.

Размещено на Allbest.ru