Надання ступенів публічних нотаріусів у Замойській академії (1594-1784)

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Надання ступенів публічних нотаріусів у Замойській академії (1594-1784)

Вадим Олегович Бондарук, здобувач Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України

Історія нотаріату сягає глибини віків і тісно пов'язана з історією римського права. Саме в Римі починає формуватися західноєвропейська парадигма нотаріату та виникають перші органи, які виконували нотаріальні функції. Поряд із писарями, які мали певні юридичні знання, приблизно в III ст. до н. е., з'являються табеліони, які, не перебуваючи на державній службі, займалися складанням юридичних актів як вільним промислом. Саме інститут табеліонів став зародком того нотаріату, який разом з римським матеріальним правом, був рецепований європейськими народами.

Поряд із інститутом табеліонів, що розвивався на основі світського права, в царині християнської церкви виник подібний інститут - нотаріат, причому уже з VIII ст. запроваджені церквою світські нотаріуси були віднесені до числа державних посадовців та затверджувалися духовною владою. З цього часу ми вперше стикаємось з інститутом notarii pyblici - нотаріуса публічного, який функціонує упродовж усього «довгого- довгого Середньовіччя». нотаріус публічний замойська академія

Наступний етап розвитку нотаріату пов'язаний зі становленням університетів та розвитком юридичної освіти. Насамперед, йдеться про італійські університети, де у рамках правничих дисциплін вчили «справі записування документів». Зокрема, виникнення і становлення школи глосаторів Болонського університету у XI ст., на думку дослідників, спричинило ренесанс римського права і його рецепції4, а їхня діяльність відіграла головну роль і в розвитку публічного нотаріату та аутентичного документу.

На теренах Королівства Польського і Речі Посполитої, до складу якої упродовж XV-XVII ст. входили і українські землі, явище публічного нотаріату було відоме з XIV ст. Публічний нотаріат - це правовий інститут, носії якого - нотаріуси - були уповноважені органами світської, а подекуди і церковної влади, виготовляти і засвідчувати юридичні акти, надаючи їм публічної сили. Видавець документу (публічний нотарій) засвідчував, що в його присутності обидві сторони або виконали певну юридичну дію, або визнали, що така дія між ними вже відбулася6.

На думку К. Скупєнського, на польських землях у Середньовіччі нотаріуси (нотарії) номінувались двома владами: або папою або імператором Священної римської імперії7 (так званий папський і світський (публічний) нотаріат). Призначення імператором було лише ймовірним (гіпотетичним) способом, в той час як в колі кожної з кафедральних капітул неважко було знайти особу з повноваженнями нотаріуса. Після прийняття присяги за формулою, яка була однаковою для публічних нотаріїв будьякого призначення9, надавалася повна свобода і можливість «без права і мандату в усіх містах, землях, містечках, замках, селах, передмістях та інших місцях по всьому світу» створювати різного типу документи, такі як декрети, контракти, заповіти та ін.

Певні зміни у процедурі підготовки і призначення публічних нотаріусів на цих теренах відбулися з отриманням 29 жовтня 1594 р. Яном Замойським - засновником академії свого імені - булли Папи Клеменса VIII про заснування Замойської академії. Згідно з нею академії надавалося, поряд з правом присудження докторських ступенів з філософії, права і медицини, право присвоювати ступені публічних нотаріусів.

Клопотання Я. Замойського про таке право для академії та його отримання, як уявляється, цілком відповідало освітньо-правовій концепції10 великого канцлера та гетьмана коронного, який дістав освіту в кращих традиціях того часу, а свою академію створював подібною до Падуанського університету, випускником якого був. «Навчання праву» в академії мало на меті насамперед приготувати молодь до участі в публічному житті Речі Посполитої, дати їм практично корисний фах. В. Вітковський, задаючись питанням, яку мету переслідував канцлер, отримуючи таке «нове» для польських освітніх закладів повноваження у папи, серед іншого зазначає, що вихований в Італії Я. Замойський, усвідомлював важливу роль публічного нотаріату для правового розвитку, що зумовило включення відповідних студій, пов'язаних з наданням такого ступеня, у ту широку модель правової підготовки, яку пропонувала академія.

Ступінь нотаріуса, на відміну від двох інших ступенів - бакалаврського і докторського, надався не на підставі проходження курсу і загального комплексного екзамену, а на підставі спеціальної «нотаріальної промоції» - екзамену, що приймали виключно правники. Такі промоції не забезпечували набуття наукового ступеня, а власне надавали право публічної служби і лише в межах держави.

Виключність ситуації, коли йшлося про надання академією не наукового, а, скоріше публічного ступеня, можна спробувати пояснити створенням або усталенням на європейських теренах періоду відродження нової моделі суспільного життя. В царині освіти загалом, попри усі цінності спадкового професіоналізму, він перестав використовуватися як на соціально-побутовому рівні, так і на рівні трансляції знання. Водночас виникла потреба в іншому типі ієрархізації відносин як усередині universitas studii13, так і фахового юридичного середовища, певним підтвердженням чого і ставали наукові ступені та вчені звання. Оскільки, як зазначає дослідниця наукової титулатури І. В. Костенко, стосовно середньовічної наукової ієрархії доречно казати саме про вчені ступені, можна припустити, що ступінь публічного нотаріуса, отримана у певний спосіб за певних випробувань, так само свідчив про належність його носія до певної спільноти, долучаючи його до певного культурного коду.

Попри те, що відомості про перші екзамени, після яких замойські студенти Станіслав Гроховський (Stanislaw Grochowski) і Войцех Молдорфюсов (Wojciechow Moldorfiusow) отримали ступені нотаріусів з присвоєнням печатки датуються 1607 р., остаточного унормування процедура надання ступеня нотаріуса зазнала у виданому за ректорства Базилія Рудомича (Bazyli Rudomicz) 1658 р., «Modus promovendorum nota- riorum publicorum» («Спосіб затвердження публічних нотаріусів») (далі «Модус»), в якому містилися 13 питань з відповідями та опис загальної процедури «нотаріальної промоції».

Так, кандидат, бажаючий отримати ступінь нотаріуса, звертався до ректора академії з проханням створення комісії для проведення екзамену, який складався з письмової - складання та переписування актів та з усної частини - відповідей на питання.

Отже, спершу кандидат на нотаріуса сам мусив скласти проект нотаріального акта на задану йому тему. Після цього, вже навпаки - йому надавався спеціально складений комісією акт, для визначення юридичної формули, яка б найкраще компонувалася із змістом для його переписування.

Після цього наступала усна частина екзамену, коли кандидат мав відповісти комісії на низку визначених питань. Серед них питання щодо поняття нотаріуса та нотаріальної справи, щодо статусу нотаріуса в цивільному праві, хто може і не може бути нотаріусом, затвердження нотаріусів, обов'язків нотаріуса, що включає об'єктом (юрисдикція) нотаріату, що є індиктом (indictio), у яких актах має зазначатися дата індикту, що є публічним актом (instrumentum publicum), що потрібно враховувати перед переписуванням акта. Останні два пункти в цьому переліку були не у формі питань, тому ймовірніше, кандидат мав викласти їх сам. Зокрема зазначено на особливість при записуванні заповіту - звернути увагу на стан здоров'я заповідача та присутність не менше семи свідків та знання необхідної форми заповіту. В тринадцятому - останньому пункті - зазначена особливість записування судових актів, які мають відповідати місцевому звичаю і не можуть бути зведені до загальних принципів та засад.

Як видно, «Модус» мав ознаки і короткої інструкції для майбутніх нотаріусів, так як вміщував певні поняття та визначення, так і певну програму для іспиту, яка передбачала самостійну роботу по засвоєнню такого матеріалу та орієнтування у цивільно-правових нормах та відносинах. Уявляється, таке змістовне наповнення «Модусу» становить особливий інтерес для сучасних дослідників нотаріату, адже він свідчить про витоки та сутність нотаріату у тогочасному суспільстві, дає можливість прослідкувати його еволюцію.

Так, нотаріусом (похідне від «nota» - знак та «tabellius» - дощечки, на яких в давнину переписували перші акти) була затверджена папою посадова особа, яка мала довіру суспільства та займалася переписування та записуванням справ (актів), надаючи їм належного вигляду. Нотаріальна справа визначалася як можливість написання і диктування людських справ (актів) для їх зміцнення та захисту від короткостроко- вості, тим самим створюючи можливість передачі їх для нащадків. Статус нотаріуса в цивільному праві визначався як «вільний публічний слуга», який обслуговує всіх, хто до нього звернувся без всіляких обмежень. Щодо вимог до посади нотаріуса, то першочергово зазначалося, що це мав бути лише вільний (нікому не приписаний) та незалежний чоловік, який досконало володів навичками, необхідними для такої діяльності, з бездоганною репутацією, ясною головою, добрим слухом та зором.

Слуги, жінки, божевільні, сліпці, глухі, особи, з втраченою репутацією, неуки, єретики і ченці - визнавались такими, що не можуть займати посаду нотаріуса. Цікавим є, чи могла зазначені особи звертатися до нотаріусів. Оскільки в «Модусі» нічого про це не сказано, то можна зробити припущення, що обслуговування осіб відбувалося на розсуд нотаріуса. Прямі застереження стосувалися тільки щодо стану здоров'я особи заповідача.

До головних вимог до нотаріуса при складанні акта було дотримання певної форми - зазначати у відповідних місцях та з належною послідовністю обов'язкові атрибути акта: рік, місяць, день, годину - індикт, понтифікат папи римського, інвокацію, місце складання акта, дицезії (району), а також зазначення особи, перед якою акт складався (імені, прізвища із зазначенням всіх наявних чинів та посад), імена свідків і нотаріуса, і, нарешті, підписом останнього. Ця інформація спочатку мала дуже скрупульозно записуватися в протоколі, а згодом переноситися в акт. Наголошувалося, що акт не може різнитися з текстом протоколу, або змінювати його «дух». Після підготовки документу перед підписанням нотаріус зобов'язаний прочитати його сторонам.

Віднесене «Модусом» до обов'язкових атрибутів акта інвокації та індикту радше було даниною римським традиціям чим практичною необхідністю. Проте, все одно, варто зазначити, що інвокація розглядалася як звернення до Бога та інших вищих сил і вважалось, що зазначення її в документі надавало йому більшої легальності.

Що ж до індикту, то таку назву мало тогочасне датування документу. Індикт вперше з'явився в Римі, за часів правління імператора Діоклетфана (284-305), який запровадив податок з завойованих Римською Імперією народів, які мали його сплачувати раз на п'ять років (наприкінці першого п'ятиліття - золотом, як данину, наприкінці другого - сріблом, як плату за збереження війська, а наприкінці третього - бронзою на зброю для війська). Відлік індикту поза Римом пов'язаний з вереснем місяцем, коли щедрі врожаї сприяють найбільшій гуманності у складанні данини. Римський же індикт розпочинається з 1-им днем січня. Згідно з «Модусом» «легкою до визначення датою індикту» вважалася дата, що ділить дату поточного року на 15 і додає до результату три роки, які пройшли від народження Христа Господа до хвилини початку першого індикту. Число, отримане таким чином, буде датою індикту.

Встановлювалася пряма заборона під жодною видимістю вписувати в акт не обговорені або фальшиві речі. Наголошувалося на тому, що нотаріус має ґрунтовно обдумувати порядок своїх дій, та в залежності, від вчинюваної ним дії та особливостей сторін, обирати ту чи іншу юридичну формулу. Якщо йшлося про контракт, мала звертатися увага на його характер, особливості сторін (вік, стать, стан тощо) та звичаєві формули, які були характерні для тої чи іншої місцевості, вимагалися свідки.

Об'єктом нотаріату визначалися контракти, заповіти та судові справи в найширшому їхньому розумінні, яким своєю чергою, надався статус публічних актів писаних нотаріусами, оскільки користувалися загальною довірою.

Засвоєння і тлумачення викладених тут конспективно питань, як зазначалося, поєднувався зі складанням (поясненням) різного роду актів згідно з «юридичними формулами» римського (цивільного), міського, земського права, що дає підставу зробити висновок, що кандидат на нотаріуса, який опрацював та ретельно виклав перед екзаменаторами дані положення, мав володіти досить ґрунтовними знаннями, які не обмежувалися сукупністю понять про права та обов'язки нотаріуса, а й включали загальні правові теоретичні та практичні навики

Після успішного завершення екзамену, під час урочистості з нагоди промоцій нотаріус складав присягу про дотримання набутих знань та навичок в подальшій діяльності та отримував власний нотаріальний знак (печатку), яким вже міг засвідчувати складені акти «в усьому християнському світі».

Б. І. Петришак, досліджуючи інститут публічних нотаріусів середньовічного Львова зокрема, зазначає, що такий нотаріальний інструмент, тобто підпис та зображення свого нотаріального знаку, з вказуванням імені нотаря та його батька (я, N., син N.), територіального походження, влади, яка номінувала нотаря, його духовних свячень та ін., це, як правило, власноручний малюнок нотаря пером, який зазвичай складався з трьох частин - голови, шийки та підстави, мав певний символізм, пов'язаний з релігійними символами, гербами тощо.

Визначити точну кількість осіб, які отримали ступені публічних нотаріусів у Замойській академії, так само як і з'ясувати інтенсивність їхньої діяльності на посаді нотаріуса (адже загальновідомим фактом для даного періоду є поєднання однією особою декількох, як церковних так, і світських посад), у зв'язку з браком даних досить складно, за підрахунками ж А. Янік (A. Janik) упродовж 1607-1767 рр. такий ступінь отримало 115 осіб).

Останні відомості про присвоєння звань нотаріусів Замойською академією датуються 1782 р., тоді публічними нотаріусами стали бакалавр філософії Анжей Дабчинський (Andrzej D^bczynski) та слухач теологічного відділу Ян Леонтовіч (Jan Leontowicz). Хоча «замойські нотарі» очевидно не змінили правових засад Речі Посполитої (дослідники вказують на порівняно меншу нотаріальну активність східноєвропейського регіону), але, як зазначає В. Вітковський, вони очевидно прилучилися до права і зростання тут правової культури. Так наприклад, регент гродської канцелярії, пройшовши процедуру отримання ступеня нотаріуса в Замойській академії з певністю виконував свої функції краще, ретельніше записував акти, мав кращу обізнаність у земському праві тощо. Особливою, хоча і малодослідженою, є роль публічних нотаріусів загалом, які, на думку багатьох дослідників, складали суспільну еліту, у формуванні культурно-правового середовища на теренах Речі Посполитої. Зокрема, як відмічає Я. Лутославський, форма нотаріальних документів часто була зразкова, а переписуючи цінні книги, нотаріуси долучалися до розвитку бібліотек і архівів, завдячуючи саме їхній праці деякі міста мають зразки кодифікацій тощо.

Без перебільшення значною є в цьому процесі роль Замойської академії як єдиного в Речі Посполитій навчального закладу, уповноваженого надавати ступені публічних нотаріусів.

Размещено на Allbest.ru