Іван Огієнко: львівський період діяльності ученого (1922-1926 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Іван Огієнко: львівський період діяльності ученого (1922-1926 рр.)

Ірина Кметь

Кам'янець-Подільський період життя Івана Огієнка, що передував "львівському", став надзвичайно плідним у реалізації педагогічних, мовознавчих, шевченкознавчих ідей Івана Огієнка. У 1918 р. призначений ректором новоутвореного Кам'янець-Подільського державного українського університету, а згодом - Міністром віровизнань, Головноуповноваженим уряду гетьмана П. Скоропадського та УНР. Іван Огієнко послідовно та ґрунтовно, цілеспрямовано працював над утвердженням статусу української мови та її всенародного визнання - підготував закон про державну українську мову й очолив комісію, яка розробила основні правила українського правопису, затвердивши їх для обов'язкового вжитку в усій Україні. У 1917 - 1918 рр. написав та видав десятки книг, підручників задля відродження та популяризації рідної мови: "Вчімося рідної мови", "Рідна мова в українській школі", "Рідне писання", "Українська граматика для навчання в народних школах", "Краткий курс українського язика", "Українська культура". Розпочав працю над "Граматично-стилістичним словником Шевченкової мови".

21 листопада 1921 року Іван Огієнко з дружиною і трьома малолітніми дітьми залишив Україну - працював в уряді УНР у Тарнові (по вересень 1922 року).

Наприкінці літа 1922 р. з Тарнова родина Огієнків переїхала до Винник, а згодом - до Львова. Через скрутне матеріальне становище, відсутність фінансового забезпечення, можливостей оплачувати помешкання Іван Огієнко з дружиною та донькою Лесею оселилися у Винниках (у Дмитра Маркевича), сини Юрій та Анатолій - тимчасово, за сприянням митрополита Андрея Шептицького, зупинилися в бурсі для дяків у Львові. У 1924 році митрополит Андрей Шептицький прийняв Огієнків без оплати за мешкання до одного зі своїх приватних будинків у Львові (вул. Ходорівська, 15 (Венеціанова, 15) - біля Цитаделі). Цей будинок зруйновано у 1944 році.

Саме за сприянням митрополита Андрея з 4 листопада 1922 р. Іван Огієнко виконував обов'язки контрактового вчителя української мови і літератури у Жіночій учительській семінарії у Львові (тепер приміщення Педагогічного коледжу Львівського національного університету імені Івана Франка на вул. Туган-Барановського, 7). Незважаючи на прихильне ставлення директора Юліана Дзеровича (згодом саме Іван Огієнко рецензуватиме його підручник з педагогіки, надрукований у Львові у 1937 р. [8; С. 48]), через пропагування української ідеї в час, коли Львівська шкільна кураторія заборонила вживати слово "українець", контракт учителю тимчасово продовжили у 1923 р., а у 1926 р. Іван Огієнко звільнений з праці у Жіночій учительській семінарії [20; С. 33 - 35].

Ще у Тарнові, працюючи над перекладами літургійних творів, І. Огієнко намагався налагодити співпрацю з греко-католицьким духовенством - листувався з видавництвом оо. Василіан у Жовкві, українськими духовними інституціями Риму про можливості видання та розповсюдження у власних перекладах українською мовою Літургії св. Йоана Золотоустого, відправу на Зелені свята. У 1922 році переклад з грецької Івана Огієнка "Святої відправи Вечірньої і Ранньої" вийшов друком у Львові. 26 березня 1922 р. Літургія у перекладі православного професора прозвучала українською мовою у Преображенській церкві Львова. За це директор польської поліції у Львові назвав І. Огієнка ініціатором та популяризатором ідеї відродження Греко-католицької Церкви. Така активна діяльність ученого занепокоїла поляків, що й стало причиною "раптового звільнення" з учительської семінарії 31 липня 1923 р. До цього спричинилися й окремі представники москвофільської течії греко-католицького духовенства, у баченні яких Огієнківські переклади могли стати підґрунтям для суттєвої українізації населення (наприклад, священики Тишковський, Дорожинський підтримали антиукраїнську позицію польської полії у Львові про недопустимість розповсюдження цих перекладів). Відомо, що єпископ Йосиф (Боцян) (1879 - 1926) неодноразово розпитував директора Жіночої учительської семінарії Юліана Дзеровича про ідеологічні аспекти діяльності православного Івана Огієнка. Розуміння української ідеї і заступництво митрополита Андрея Шептицького стали для ученого надійним захистом і підтримкою у цей нелегкий період адаптації у львівському середовищі [20; С. 34].

Не припиняючи наукової праці, у Львові Іван Огієнко намагався повернути залишені у Кам'янці-Подільському рукописи завершених і незавершених праць. У листах, надісланих зі Львова до секретаря Академії наук радянської України А. Кримського (напр. 8 січня 1926 року) висловлено не тільки прохання заопікуватися архівами та зберігати їх при Академії, а й окреслено програми наукових досліджень з історії й теорії української мови, історії українського друкарства, українського правопису. На думку М. Тимошика, стратегія вченого і змальовані перспективи українознавчих досліджень Івана Огієнка гідні подиву й захоплення, адже реалізувати їх сьогодні під силу не одній людині, а хіба що цілому науковому інституту [19; С. 55 - 57]. Відповіді від А. Кримського не було, оскільки розпочався період сталінських репресій. У сфабрикованій "Справі СВУ" розглянуто і період "антирадянської" діяльності Івана Огієнка в час ректорства у Кам'янець-Подільському державному українському університеті, зокрема його покривання і підтримку національно спрямованого антирадянського "Кирило-Мефодіївського братства", яке організували В. Чехівський і В. Липківський.

10 грудня 1923 р. Іван Огієнко став членом Українського Наукового Товариства імені Т. Шевченка у Львові. Окрім здійснення перекладів богослужбових книг, незважаючи на ідеологічні утиски та матеріальні труднощі, що не сприяли науковій праці, у Львові Іван Огієнко працював над окремими розділами нарису "Українська Церква", багатотомним каталогом описів українських стародруків XV - XVIII cт. У листі до Кирила Студинського (від 24 березня 1925 р.), голови НТШ, учений детально змалював стан вивчення стродрукованої книги, вказав на недоліки попередніх видань описів стародруків ("ми й досі не маємо ніяковісінького свого українського опису їх"), визначив актуальність цієї праці для істориків, мовознавців ("бо це цінне джерело і для вивчення історії нашої мови"), окреслив дослідницькі методи та джерельний матеріал ("увійдуть стародруки, що появилися на етнографічно-українській землі мовами: церковно-слов'янською, українською, польською, латинською, російською, жидівською"), з надією на розуміння звернувся про фінансову підтримку у здійсненні цієї праці ("щомісячну на рахунок будучого гонорару матеріальну допомогу на півтора року") [21; С. 453 - 455]. Дружньо-ділове спілкування з К. Студинським І. Огієнко продовжив у період не менш важкої праці у Варшаві (30-ті рр. ХХ ст.) - надіслав йому перший том "Історії церковно-слов'янської мови" - "Костянтин і Мефодій, їх життя та діяльність", запрошує в гості, заохочує друкуватися у часописі "Рідна Мова", запропонував участь у редколегії "Нашої Культури" [21; С. 480; 502].

До 75-ліття митрополита Іларіона 4 травня в катедрі пресвятої Тройці у Вінніпезі відбулася виставка релігієзнавчих, богословських праць, поетичних творів, серед яких було представлено один з найбільших його рукописів - ІІІ, IV, V том згаданих описів стародруків 10-томної праці, яку готував учений у Львові. вчитель мовознавчий переклад

У Львові з'явилися друком історичні, мовознавчі та богослужбові праці Івана Огієнка - "Свята відправа Вечірня й Рання мовою українською" (Львів, 1922), "Український стилістичний словник" (Львів, 1924), "Чистота й правильність української мови" (Львів, 1925), "Український правопис зі словничком" (Львів, 1925) та фундаментальна "Історія українського друкарства" (Львів, 1925). Монографія, присвячена основним етапам розвитку книгодрукування в Україні (розглянуто білорусько-українське друкарство, друкарство на галицькій землі, на Київщині, Чернігівщині, Поділлі), на думку критика К. Студинського - "величний твір, а серед культурних націй, як англійська, така книжка знайшлася б у кожній хаті інтелігентного громадянина" [19; С. 140 - 153]. І. Огієнко обґрунтував думку про існування книгодрукування на західноукраїнських землях ще до І. Федорова. І хоч спростування загальноприйнятої теорії про виникнення друку у Росії (у 1564 р. "Апостол" надруковано у Москві, а в 1574 р. - у Львові) не викликала зацікавлення в академічних колах радянських учених, не згадувалося ім'я І. Огієнка у виданнях, присвячених книгодрукуванню, його дослідження використав у своїй праці "Древне-русская книжная гравюра" (Москва, 1951) А. Сидоров, член АН СССР, а згодом концепція розвитку українського друкарства знайшла підтвердження у багатьох працях сучасних істориків книгодрукування.

Повний перелік львівських видань Івана Огієнка подано у "Науковому збірнику", що видав Ювілейний комітет у 1937 році з нагоди 30-ліття праці вченого [12; С. 12; 151].

Саме нелегкий період проживання та праці І. Огієнка у Львові, спілкування з І. Свєнціцьким, К. Студинським, І. Крип'якевичем, В. Щуратом, О. Барвінським, В. Гнатюком, М. Возняком, О. Маковеєм, врешті викладання у Жіночій Учительській семінарії та раптове завершення цього етапу у житті ученого спонукали Івана Огієнка не тільки зосередитися довкола перекладів, історії української мови, українського книгодрукування, а й переосмислити ідеї Шевченкових творів та розпочати послідовну працю над формуванням та систематизацією власної шевченкіани, доповнюючи та поглиблюючи провідні національні ідеї Т. Шевченка, виокремлені у дослідженнях Омеляна Партицького (1872 р.) [22; С. 107 - 109] Працю Омеляна Партицького високо оцінив Іван Франко - назвав "найкращою роботою про Шевченка, яка появилась в Галичині", адже "зводить докупи думки Шевченка, розкидані по його поемах, і старається з них вибудувати одноцілий світогляд нашого поета" ., інших учених, що творили на теренах Галичини в кін. ХІХ ст.

Завдяки діяльності греко-католицького священика, громадського діяча Данила Танячкевича початком щорічного вшанування пам'яті Т. Шевченка у Галичині вважають 1862 рік. У 1862 р. о. Танячкевич розповсюдив серед львівського духівництва "Кобзар", опублікував статтю "Слівце правди "Dziennikowi Literackiemu" про нашого батька Т. Шевченка" у "Вечорницях" [18; С. 253]. Незважаючи на ідеологічні, конфесійні упередження греко-католицького духовенства (ім'я "богохульника і схизматика" Т. Шевченка до вказаного року у галицьких церквах не згадувалось), саме у 1862 р. за ініціативою української молоді у львівській церкві на вул. Францішканській православний священик з Буковини о. Хараневич відслужив першу панахиду за Кобзарем [6; С. 42 - 46]. Особливе зацікавлення постаттю Т. Шевченка у Галичині в кінці ХІХ ст. підсилювалось загальнонаціональним культурно-освітнім розвитком, що супроводжувався активною діяльністю організації "Просвіта" (заснованої у Львові у 1868 р.), Наукового Товариства імені Т. Шевченка (заснованого у Львові у 1873 р.), до якого належали також греко-католицькі священики, формуванням українського жіночого руху. Сплеску патріотичних почуттів українців сприяли перші публікації творів Т. Шевченка в українській періодиці Галичини, у гімназійних читанках Б. Дідушицького (1866 р.), О. Торонського (1868 р.), О. Барвінського (1871 р.); виданий у Львові двотомник "Поезії Тараса Шевченка" (1867 р.) та львівське видання "Кобзаря" (1893 р.) [11].

Про Т. Шевченка, співця нелегкої долі народу, писали відомі літературознавці, праці яких з'являлися друком саме у Львові - О. Кониський, М. Возняк, Ф. Колесса, О. Огоновський, І. Франко, В. Щурат [14; 3; 4; 1; 23]. Творчість Кобзаря дала поштовх для національно спрямованої просвітницької діяльності випускниць Жіночої учительської семінарії у Львові, створеній у 1871 році задля реалізації освітньої реформи Австро-угорського уряду - забезпечення народних (початкових) шкіл учителями та з метою допомогти жінці присвятити своє життя вихованню дітей [9; С. 81 - 84]. Незважаючи на те, що на вивчення української мови у Семінарії відводилося значно менше годин, аніж на вивчення польської чи німецької, саме Шевченкова муза (поширення творів Т. Шевченка зі збірника "Новые стихотворения Пушкина и Шевченки", виданого у 1859 р. в Лейпцігу за ініціативи П. Куліша) надихала до вчительської поетичної та літературознавчої праці Костянтину Малицьку (Віру Лебедову), Юлію Шнайдер (Уляну Кравченко), М. Ленерт-Домбровську (Марійку Підгірянку) [7; 16]. Запал та наполеглива праця галичанок на педагогічній ниві в умовах утисків національних проявів владою Польщі, написання та поширення у школах, дошкільних закладах творів про Шевченка для дітей і молоді ("Вінок на могилу Тараса Шевченка" К. Малицької, "Слідами Тараса" С. Кабаровської (Львів, 1914 р.), "Тарас у дяка" (1923 р.), "Діло в честь Тараса" (1924 р.) І. Блажкевич), видання читанок та букварів, організація відповідних свят, пошук коштів для встановлення пам'ятника Кобзареві у Львові сприяли поширенню української ідеї у слові Кобзаря [11].

Іван Огієнко був продовжувачем та популяризатором ідей галицького шевченкознавства у не менш складний період історії. У кропіткій та цілеспрямованій діяльності митрополита Іларіона для "належного оцінення творів Тараса Шевченка" та утвердження його імені у світі (у 1961 р. до 100-літнього ювілею з дня смерті поета відбулося відкриття у Вінніпезі пам'ятника Т. Шевченкові, видано "Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови", організовано численні акції, про що публікувалось на сторінках "Віри і культури", врешті багатолітні шевченкознавчі напрацювання систематизовано у рукописний варіант книги "Тарас Шевченко) відображено та окреслено перспективи подолання "двох хиб" наукових шевченкознавчих досліджень, на яких наголосив І. Франко, аналізуючи праці М. Драгоманова, О. Огоновського, О. Партицького - застарілість наукового методу і застарілість самих поглядів на життя, світ і історію [22; С. 107]. Новаторство І. Огієнка полягало в осмисленні духовних основ світовідчування Поета, у підкресленні його глибокого розуміння символічної біблійної і патріотичної водночас ідеї - служити Богові і служити народу. І це Слово митрополита Іларіона про Кобзаря прозвучало в час, коли радянське літературознавство всіляко доводило антицерковність та антирелігійність поета.

Після звільнення з Жіночої учительської семінарії Іван Огієнко переїхав до Польщі, з 1 лютого 1926 року став звичайним професором церковнослов'янської мови і кириличної палеографії Відділу православної теології у Варшавському університеті. У 1932 р. його звільнили "за спротив полонізації православних студентів". За цей період Іван Огієнко заснував науково-популярні щомісячники "Рідна Мова" (1933-1939), "Наша Культура" (1935-1937), видав 30-томну "Бібліотеку українознавства", тритомний збірник "Визволення України", низку інших наукових праць. У 1935 р. на сторінках "Рідної мови" з'явилась публікація "Значення Тараса Шевченка в історії української літературної мови". У листах до К. Студинського цього періоду І. Огієнко з гіркотою пише про своє "спокійне" життя - "у нас ту ще гірше, як у Вас. Обставини не до витримання… Живеш, не певний завтрашнього дня… Як ти хоч трохи маєш свою думку, то горе тобі…" [21; С. 601; 624; 647], роздумує над можливістю "навіть перебіратися до Львова" [21; С. 634 - 635].

Високо оцінюючи мовознавчу діяльність К. Студинського, зокрема його дослідження розвитку літературної мови у Галичині, маючи власний досвід нелегкого життя та діяльності у галицькому середовищі поч. ХХ ст., Іван Огієнко у 1936 р. в одному з листів зауважив: "літературна мова в Галичині все ж таки ввесь час росла головно підо впливом Великої України. Без неї вона б заскорузла… москвофільство шкодило розвиткові літературної мови в Галичині… добре робили галичани, що за всяку ціну нав'язували й утримували стосунки з Великою Україною… Думаю, що коли б вияснити, якими блудними стежками йшов і йде розвиток літературної мови в Галичині, то це не одному відкрило б очі на цілий процес і пояснило б атмосферу, що так згуслася коло мови й правопису" [21; С. 654 - 655]. Таке глибинне розуміння ідеї соборності України, митрополит Іларіон втілював до кінця свого життя у послідовній педагогічній, науковій та пастирській діяльності. 20 березня 2012 р. у Педагогічному коледжі Львівського національного університету імені Івана Франка (колишня Жіноча учительська семінарія, у якій викладав Іван Огієнко) відбулася наукова конференція "Поет на службі народові", приурочена пам'яті митрополита Іларіона та його шевченкознавчим студіям.

Література

1. Возняк М. Народини культу Шевченка в Галичині // Неділя. - 1911. - Ч. 11-12. - С. 1-5.

2. Колесса Ф. Студії над поетичною творчістю Т. Шевченка // Колесса Ф.М. Фольклористичні праці. - К., 1970.

3. Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. - К., 1991.

4. Барвінський О.Г. Тарас Шевченко - апостол правди і науки, учитель людства. - Івано-Франківськ: Плай, 2001. - 78 с.

5. Лебедова Віра [Малицька К.]. Вінок на могилу Тараса Шевченка. - Львів: З друкарні Наукового Товариства ім. Шевченка, 1914. - 8 с.

6. Луцик-Мулик Ю. Шевченко й Церква (На 160-ліття з дня народження Тараса Шевченка) // Віра й культура. - Вінніпег, 1974. - №. 1. - С. 33 - 55.

7. Малицька К. Шевченко у дівочій школі // Рідна школа. - 1932. - Ч. 6. - С. 82-86.

8. Марушкевич А. Актуальні проблеми науково-педагогічної спадщини Івана Огієнка. - Київ, 2005. - 191 с.

9. Маслій Г. Підготовка вчителів у жіночих середніх навчальних закладах: західноукраїнський контекст (друга половина ХІХ - початок ХХ СТ.). // Наукові записки. Серія: Педагогіка. - 2009. - № 1- с. 81 - 84.

10. Митрополит Іларіон / за ред. В. Гаюка, О. Жданова, З. Тіменика. - Львів, 1993. -

11. Нагачевська З. Виховно-освітній потенціал "жіночої" Шевченкіани (західноукраїнські землі кінця XIX ст. - 1930-х рр.) // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка (33). - С. 30 - 34.

12. Нестеренко А. Митрополит Іларіон - служитель Богові й народові. Короткий нарис його життя й діяльності // Ювілейна книга на пошану митрополита Іларіона. - Вінніпег, 1958. - 150 с.

13. Огієнко І. (митрополит Іларіон). Тарас Шевченко. - Київ, 2002.

14. Огоновський О. цикл статей "Критично-естетичний погляд на декотрі поезії Т. Шевченка", надр. у "Правда" (1872. №. 9; 1873. № 1; 3 - 6; 13).

15. Партицький О. Провідні ідеї в творах Тараса Шевченка. - Львів, 1872. - 32 с.

16. Підгірянка Марійка. Відгуки душі. -Львів. - 1908. - 32 с.

17. Послання митрополита Іларіона, виголошене у катедрі Пресвятої трійці у Вінніпезі 10 березня 1964 р. // Віра і культура. - 1964. - ч.6 (126). - с. 1 - 2.

18. Танячкевич Д. І. // Шевченківський словник. - Київ, 1977. - Т. ІІ. - с. 253.

19. Тимошик М. Голгофа Івана Огієнка. - К. 1997. - с.

20. Тіменик З. Іван Огієнко (митрополит Іларіон). - Львів, 1997. - 227 с.

21. У півстолітніх змаганнях. Вибрані листи до Кирила Студинського (1891 - 1941). - Київ, 1993. - 766 с.

22. Франко І. Причинки для оцінення поезій Тараса Шевченка // Франко Іван. Мозаїка. - Львів, 2001. - с. 107 - 121.

23. Щурат В. Перша оцінка Шевченка в Галичині // Неділя. - 1912. - Ч. 46. - С. 1-2.

24. Ярмусь С. Феномен Івана Огієнка (митрополита Іларіона). - Київ - Вінніпег, 1998. - 26 с.

Размещено на Allbest.ru