Іван Огієнко і боротьба за відродження української автокефальної православної церкви в умовах національно-визвольної революції (1917 – 1920 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІВАН ОГІЄНКО І БОРОТЬБА ЗА ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ АВТОКЕФАЛЬНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В УМОВАХ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (1917 - 1920 РР.)

Іван Покотило

"Праця - то щастя, а найбільше щастя - працювати для свого народу"

Іван Огієнко

Десятиліттями замовчувані і очорнені повертаються до нас з небуття багато славних імен, видатних синів і дочок України, титанів думки, духу і праці, які своєю подвижницькою діяльністю боролися за утвердження незалежності рідної землі. Серед плеяди імен, сьогодні ми вшановуємо і згадуємо яскраву постать великого мислителя, філософа, історика, поета, мовознавця, палкого патріота, подвижника, державного діяча України і, нарешті теолога, митрополита - Івана Івановича Огієнка.

На жаль, Україна із запізненням починає відкривати для себе непересічну постать Івана Огієнка, творча спадщина якого через історичну несправедливість, політичну кон'юнктуру була вилучена з наукового обігу, хоч попри те на сьогодні складає понад тисячу праць з різних галузей знань. Лише в останні роки дослідникам відкриваються невідомі сторінки біографії вченого, життя якого, часом нелегке і тернисте, ускладнювалось й тяжкою душевною драмою, якою стала для Івана Огієнка втрата України. На чужині у хвилини радості та печалі молився він за її "Боже воскресіння і служив Україні весь вік" [5, с.11]. Особливо важливий слід залишив Іван Іванович Огієнко в драматичні роки Національно-визвольної революції 1917 - 1920 рр. Власне участь Івана Івановича Огієнка у спробі відновлення Української Церкви й буде метою даного дослідження.

Українська державність, яка народжувалась в цей буремний період, мала дати чітку відповідь на нагальні питання політичного, соціально-економічного життя молодої республіки. Ключовими серед яких було питання щодо визначеності і встановлення української православної церкви, її статусу та місця в державотворчому процесі. Однозначно, що ця відповідальна місія покладалася на Центральну Раду, як проекцію інтересів більшості українського населення. Проте століття самодержавства перетворили церкву на політичне знаряддя змосковщення України. Православна Церква - душа українського народу, що завжди була його найсильнішою стороною в часи всенародного лихоліття, під важким чоботом московських царів, зовсім втратила свою духовну силу. Однак центральна Рада не змогла позитивно оцінити всю важливість необхідності відродження української Церкви. Українська Центральна Рада, її верховне керівництво, керуючись своїми соціалістичними орієнтаціями, як відомо мали власну точку зору на місце православної Церкви в українському суспільстві і не збиралися від неї відмовлятися. Перший український уряд на чолі з Володимиром Винниченком дотримувався "системи невтручання в справи церковно-релігійні, як справу приватну, як справу людської совісті, що не підлягає компетенції урядових державних чинників…" [4, с.190]. Так очільники молодої держави проігнорували, злегковажили таким ключовим аспектом суспільного життя країни як Церква. Церква - це ж не просто спільнота молитовних людей, це наріжний камінь будь-якого народу, будь-якої нації. Церква - це основа, фундамент міцної і сильної держави. Тому величезним прорахунком було злегковажити Церквою. Однак були і ті, які розуміли, усвідомлювали усю важливість побудови української церкви. В числі таких був Іван Огієнко.

У роки української національно-демократичної революції він проявив себе як непересічний діяч на державотворчому полі не тільки в галузі просвітницької, а й релігійної діяльності. Провідним у його житті був принцип: "Служити народові - то служити Богові". Національна церква, мова, народні звичаї та традиції, на його переконання, взаємопов'язані. Втративши національну церкву, народ втрачає свою мову та звичаї і навпаки. Жоден з названих складників не може бути знехтуваний, бо це призводить до створення національної свідомості" [14, с.6]. Саме ці засади він поклав в основу своєї праці, коли став в ряди свідомих борців за українську справу, будучи студентом, професором, міністром. У драматичний період українського державотворення авторитет І. Огієнка був високим не лише серед науковців, освітян, працівників сфери культури, а й серед національно свідомої частини українського духовенства. Він схвально і з великим оптимізмом сприйняв створення Церковної Ради. Метою її діяльності ставало гасло національної організації духовенства, орієнтації його на підтримку й реалізацію ідеї побудови демократичним шляхом Української держави. На одному з засідань цієї Ради (грудень 1917 р.) й виникла думка про доцільність створення при ній державного органу, який міг би взяти до своїх рук справу Української церкви, - щось на зразок Генерального секретаріату церковних справ. "Рада одноголосно схвалила пропозицію архієпископа О. Дородиця про кандидатуру на цю посаду професора Київського університету Івана Огієнка" [16, с.38]. Намагаючись реалізувати цю ідею, делегація Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР), зустрілася у грудні 1917 р. з головою Генерального секретаріату В. Винниченком, який заявив, що він, "як соціаліст церкви не визнає" [1, с.19].

Після візиту до В. Винниченка депутатів церковних діячів звернулася у грудні 1917 р. на прийом з цього питання до Голови Центральної Ради Михайла Грушевського. Проте порозуміння з його боку ця депутація також не знайшла. На пропозицію Київської Всеукраїнської церковної ради призначити Івана Огієнка Генеральним секретарем ісповідань М. Грушевський відповів: "Обійдемося і без попів". Професор Огієнко прийняв це як особисту образу, що в наступному привело до припинення між ними будь-яких особистих зв'язків. Відмова у створенні державного комітету з церковних справ пояснюється, найімовірніше тим, що сам М. Грушевський офіційно належав до соціал-революційної партії, яка, як відомо, в своїх статутних положеннях самоусувалася від співробітництва з церквою. Та й сама Центральна Рада дещо байдуже ставилася до церкви. Явно недооцінюючи суспільну роль церкви і релігії, вона, на жаль, допускала велику помилку [18, с. 38]. Офіційно своє ставлення до релігії Центральна Рада висловила в кінці грудня 1917 р. на засіданні Малої Ради такою резолюцією: "Державним нашим ідеалом є такий устрій, де релігія мусить бути приватною сферою життя, а тому утворення яких-будь адміністративних установ для тої справи було б віддаленням від ідеалу" [16, с. 344]. Тому-то за Центральної Ради не було створено Міністерства віросповідань. Поскільки верховне українське керівництво - Голова Центральної Ради М. Грушевський і Голова Генерального секретаріату Винниченко церкву не сприйняли, то скликано у Києві Всеукраїнський Церковний Собор, напередодні старого нового року 13 січня 1918 р., який проходив практично без участі держави, без її підтримки. На прохання організаторів Собору з доповіддю "Відродження Української Церкви" перед поважним духовенством виступив молодий, 35-літній професор Київського університету Іван Огієнко. У своєму викладі доповідач свідомо наголошував на відродженні, а не на створенні Української церкви. Переконливо залучаючи до своїх аргументів свідків старої Української церкви - безцінні лаврські стародруки - про її існування і боротьбу за самостійність, він аргументував свою думку про необхідність не українізації, а дерусифікації церкви, її "відмосковлення". Йшлося, отже, про не канонічність приєднання Української церкви до Московського патріархату [12, с.192], що сьогодні не хочуть визнавати деякі ревнителі російського православ'я в Україні. Доповідь Івана Огієнка "Відродження української церкви" справила на всіх величезне враження і на її основі був прийнятий проект відродження Церкви в Україні. Під час доповіді, частина духовенства несподівано підвелась з місць і почала співати український гімн "Ще не вмерла Україна". Слід відзначити, що Івана Огієнка по праву можна вважати автором, головним теоретиком й ідеологом цієї концепції, бо до виголошення доповіді Огієнка подібної ідеї у церковних діячів не було. Суть концепції зводилася до дерусифікації української церкви, відновлення її давніх традиції і пристосування до нових умов життя. Одним з головних відзнак церкви Іван Огієнко вважав "соборноправність, і повернення їй самого духу українського народу та його національної ідеології" [13, с.332].

Його обрали членом секції з підготовки до видання українською мовою богослужбових книг, яка створювалася при постійно діючому робочому органі Церковного Собору. Налаштований прихильно до дерусифікації церкви, Собор не зміг завершити своєї роботи у зв'язку з наступом більшовицьких військ на Україну та складними політичними подіями в ній у січні-березні 1918 р. [1, с.20]. Внаслідок цих обставин Центральна Рада була усунута від влади і їй на зміну прийшла українська держава Павла Скоропадського, який на відміну від М. Грушевського і В. Винниченка був людиною віруючою. І можна було сподіватися, що ставлення до церкви і релігії за гетьманату в Україні зміниться на краще. Ставлення до релігії гетьман П. Скоропадський чітко висловив у "Законах про тимчасовий державний устрій України". У розділі "Про віру" підкреслювалося: "Передовою в Українській Державі вірою є християнська православна. Всі не приналежні до православної віри громадяни Української Держави, а також всі мешканці на території України, користуються кожний на кожнім місці свобідним відправленням їх віри і богослужіння по їх обряду" [21, с.5]. Надаючи великого значення релігії в житті людини, а також в суспільстві і державі, П. Скоропадський у соборі св. Софії прийняв "миропомазання і склав присягу на вірність Україні" [21, с.4]. "Тим самим він протиставив себе силам окатоличення, силам атеїзму і політичним агресорам на Українську Церкву" [16, с.345]. Прийшовши до влади, гетьман створив Міністерство віросповідань, вважаючи релігію не приватною справою і надаючи їх суспільного, національного, політичного і державного значення. Міністерство було створено на весні 1918 р.

Період української народної революції був для Огієнка часом великого внутрішнього піднесення, світлих надій на майбутнє і, безумовно, щоденної, наполегливої часом нелюдської праці. Ніколи Іван Огієнко не прагнув стати політиком та молода держава вкрай потребувала досвідчених урядовців. З 1919 по 1922 рік його очолював І. Огієнко. Створене за гетьмана П. Скоропадського Міністерство ісповідань являло собою державний орган, який мав спрямовувати церковно-релігійне життя з точки зору його відповідальності законам і інтересам Української держави.

Керівник міністерства та його заступники мали бути православного визнання. Міністр ісповідань здійснював верховний державний нагляд над "суміжною з цивільно-політичними інтересами стороною життя всіх церков та віросповідань громад". Крім того, щодо Православної Церкви міністрові належали права присутності особисто або через уповноваженого на засіданнях найвищого органу управління Православною Церквою в Україні" [16, c.347] та ін. Ці та інші завдання, права й обов'язки урядовців були сформульовані в "Положенні про Міністерство ісповідань та органи Міністерства ісповідань на місцях". Програмою гетьмана для Української православної церкви була автокефалія. Відвідуючи 6 липня 1918 р. Всеукраїнський Церковний Собор, він наголошував на цьому так: "Щоб усі діла української церкви рішалися тут, у нас, в Україні" [16, c.348]. На Соборі Іваном Огієнком було зачитано декларацію, якою проголошувалося:

Церква в Україні не повинна бути відділена від держави; уряд не втручається в життя церкви; уряд бажає допомогти церкві в її потребах і справах, але сподівається знайти з боку церкви опору для державних завдань; уряд може встановити автокефалію української церкви своєю сласною владою, що дає йому право церковна історія; уряд не поспішає з автокефалією, а дає спершу розвинутися релігійним силам країни і церковній єдності усієї України; не допустимо, щоб окремі єпископи зносилися безпосередньо з Москвою; церковні справи вимагають негайного організування вищої Управи Церкви в Україні на основах автономії.

Отже, уряд свої стосунки з церквою встановлював на засадах співпраці.

Через п'ять місяців після першого собору було скликано другий Всеукраїнський Церковний Собор за гетьманщини. На цьому Соборі (12 листопада 1918 р.) на ньому твердо і рішуче було поставлене питання автокефалії української церкви і оголошено соборові декларацію: "В імені Уряду Української Держави, маємо за честь оголосити тверду і непохитну думку, що Українська Церква має бути автокефальною. Автокефалія Української Церкви це конечна потреба нашої Церкви, нашої держави, нашої нації" [16, c.349]. Проте цю справу довести до логічного завершення за гетьманату не вдалося, оскільки в листопаді почалося антигетьманське повстання, внаслідок чого П. Скоропадського було усунуто від влади. Замість монархії прийшла до влади Директорія, яка відновила УНР (грудень 1918 р.). Одним з її перших законодавчих актів був "Закон 1 січня 1919 року про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви", проведений як декрет нової державної інституції. "В ньому підкреслюючи незалежність національної церкви, вказувалося, що вище церковно-законодавча, судова та адміністративна влада в Україні належить Всеукраїнському Церковному Собору. Для керування справами УАПЦ передбачалося утворення Українського Церковного Синоду. УАПЦ з її Синодом і духовною ієрархією ні в якій залежності від Всеросійського Патріархату не стояли" [4, c.23]. Звичайно намічене в цьому законі Директорії здійснити вдалося лише частково.

На кінець літа 1919 р. ситуація в УНР значно погіршилася, зростали непорозуміння в середовищі її керівництва, що викликало досить часті зміни уряду. Внаслідок чергової деорганізації уряду УНР восени 1919 р., з 15 вересня Міністром культів став Іван Огієнко. Обрання його на цю посаду в складі уряду І. Мазепи затвердив С. Петлюра, а 14 жовтня І. Огієнко склав присягу на вірність Україні. І. Огієнка активність державної влади в питаннях релігії і церковного життя значно зросла. Він розпочав свою діяльність з вирішення мовних проблем та українізації (дерусифікації) церковного життя. Ставши Міністром ісповідань, І. Огієнко особливу увагу приділяв організаційній стороні справи в галузі церковно-релігійної діяльності. "При очолюванім ним Міністерстві ісповідань було створено колегіальний дорадчий орган - спеціальна Рада міністерства." [6, c.88]. При її формуванні Огієнко покладався насамперед на власну інтуїцію, найбільше цінуючи в людях компетентність, освіту, витримку, відданість справі. Рада, що складалася з фахівців, допомагала міністру орієнтуватися в ситуації при обговоренні поточних, злободенних проблем, визначити пріоритети у діяльності відомства тощо.

На кожному засіданні розглядалося від одного до восьми питань щодо українізації церковної служби, розбудови та визнання законодавчого оформлення автокефалії національної православної церкви, налагодження та розвитку міжконфесійних і міжнародних взаємин, допомоги співвітчизникам-емігрантам, військовополоненим та ін. Так, протягом 17 вересня 1919 - 28 грудня 1921 рр. було обговорено 153 питання порядку денного. Серед них 66 разів Рада поверталася до обговорення церковного життя та автокефалії, 10 - становища українізації служби Божої та діловодства духовних установ, 6 - духовної освіти та ін. Зокрема, на першому засіданні 17 вересня 1919 р. Радою вирішено перейменувати "міністерство культів" на "міністерство ісповідань", "бо слово культ" як чужоземне, є малозрозумілим для широких кіл населення і менше відповідає обставинам нашого життя, ніж слово "ісповідання".На цьому ж засідання І. Огієнко повідомив про своє рішення звернутися до архієрейства, духовенства й усього народу України з закликом об'єднати зусилля для дружньої роботи на користь православної Української автокефальної церкви [7, c.110]. В своєму листі-наказі 17 вересня 1919 р. до всіх Преосвященних єпископів і архієпископів в Україні він повідомив про своє призначення міністром ісповідань і просив архіпастирських молитов для допомоги в його "благочинних починаннях" і щоб Бог направив його стопи "по путі правди на славу Божу і користь України". Далі в листі читаємо: "Ласкаво прошу Вас допомогти зберегти в чистоті стародавні наші українські церковні звичаї і обряди. Служба Божа по старому нашому звичаю має правитися з українською вимовою, Святе Євангеліє най читається українською мовою, най невидимо Спаситель благовістить до змученого народу нашого рідного йому українською мовою! Проповідь церковна най провадиться українською мовою пастві на користь, Богові на славу!"... Далі міністр звертає увагу на страждання, матеріальне незабезпечення та моральне пригнічення духовенства і що "все церковне життя, увесь церковний устрій вимагають великих негайних реформ" та що "необхідно також підганяти духовенство в очах народу морально і матеріально. Огієнко як міністр ісповідань просив також про упорядкування церковного життя в Україні, про допомогу розпізнати негайні потреби духовенства і дійсні правдиві потреби змін у церковному житті. Найголовніше мав передати на вирішення Всеукраїнського Церковного Собору. Просив скликати з'їзди духовенства, щоб воно голосно і щиро сказало правду про свої потреби. 17 вересня 1919 р. Міністр ісповідань І. Огієнко звернувся до народу. У програмному листі-зверненні "До українського народу від міністра ісповідань" Огієнко закликав до повного братства, до щирого єднання і до одностайної допомоги в збудуванні нашої Народної Української Республіки і її автокефальної Церкви. Він нагадував, що "коли вся Україна, а з нею й Українська Православна Церква були вільними і ні від якої чужої влади не залежали", "тоді українська воля і українська державність міцно будувалися і на церковному грунті". Церковну працю вело тоді все українське громадянство, гуртуючись у церковні братства (селяни, міщани, робітники) і утворюючи великі культурно-освітні й благодійні вогнища, що підносили і зміцнювали самосвідомість українського народу. Українське духовенство працювало на користь України, йшло разом з народом, жило його мріями, страждало його стражданнями. Активну церковну працю проводило й козацтво, що міцно захищало православну віру і Боголюбиву Україну. Але тяжкі обставини громадського й церковного життя під московським пануванням зовсім знищили автокефальну українську церкву і всенародну церковну працю в Україні. І. Огієнко закликав український народ до церковної праці. "Відновімо ж, браття, - закликав він українців, - старі завіти нашої рідної автокефальної української церкви і однодушною церковною працею з'єднаймо різноманітні сучасні течії громадянства. Звертаючись до пан-отців, Огієнко просив їх святих молитов і благословення на свою працю, підкреслюючи: "Голосно заявляю Вам, що я віддам всі свої сили, аби збудувати на Вкраїні різне Українське церковне життя на славу Божу і на користь Україні". Огієнко, звертаючись до українського православного громадянства і вояцтва, закликав їх стати міцними лавами до Церковної праці, до відбудови православної Автокефальної Української Церкви, не цуратися України, своєї віри, бути лояльним до чужої віри. З'єднання всього українського народу, на його думку, будування Соборної України вимагає звернути увагу і на Церкву західних українців, на греко-католицьку Церкву. Він підкреслив: "Я буду служити й українському громадянству греко-католицької Церкви, потреби їх зустрінуть з мого боку щиру пошану і допомогу". "Де нам знайти загальний ґрунт загартувати в міцну сталь всю людність на Вкраїні? - запитував у зверненні міністр. І сам відповідав: "Бог один, а ми всі його діти і поміж себе брати. З'єднаймося у гарячій Любові до незалежної Боголюбивої України і до її Автокефальної Церкви. З'єднаймося в непохитній вірі, що ми її будуємо..." Уже 18 вересня 1919 р., Огієнко звернувся до всіх Преосвященних єпископів і архієпископів в Україні з наказом, в якому читаємо: "Ваше Преосвященство Милостивий Архіпастирю! По закону Директорії Української Народної Республіки від 1-го січня 1919 р. державною мовою на Вкраїні єсть мова українська.

"Все діловодство по всіх церковно-державних установах, все діловодство й офіційне листування благочинних і приходських священників, всі записи метричні, всі резолюції і написи на офіційному листуванню повинно провадитися виключно державною українською мовою.

Всі написи на установах духовного відомства, на вивісках, бляшках, штемпелях і печатках, всі бланки метричні і інших церковних документів повинні бути виключно українською мовою, і, де слід, з державним українським гербом.

Плакати і всі світські написи в церквах, як знадвору, так і всередині і всі світські написи на річах в церкві також повинні бути українською мовою, і тільки ті російські написи на церковних річах або стінах можуть залишатися надалі, знищення котрих для заміни запису українською мовою загрожувало б попсуванням самих річей чи стін, або порушенням їх з художнього боку.

Всі офіційні видання церковного відомства, періодичні й неперіодичні, видаються виключно мовою українською, і лише твори наукового змісту в виданнях вищих духовних шкіл тимчасово допускаються мовою автора" [15, c.124]. огієнко церква влада державотворчий

Для вирішення цих завдань відводиться один місяць, церковні печатки мали переробити протягом трьох місяців. На відповідних посадових осіб покладався обов'язок простежити за своєчасним і повним здійсненням цих розпоряджень. Попереджувалося, що за їх невиконання винуватих буде позбавлено їхньої посади і притягнено до судової відповідальності. Щоб подолати шалений опір антиукраїнськи налаштованих церковників, І. Огієнко розробив законопроект "Про інспекторів Міністерства ісповідань при духовних консисторіях", який мав запровадити суворий контроль над діяльністю цих єпархіальних органів [6, c.90], які згодом було перетворені в Церковні Ради" "За наполяганням міністра ісповідань 22 вересня 1919 р. було оголошено наказ Подільської Духовної Консисторії до духовенства про переведення діловодства на українську мову" [6, c.92].

Наказом від 14 вересня 1919 р. міністр ісповідань пропонував, щоб Святе Євангеліє читалося українською мовою, по перекладу, надрукованому з благословення російського Синоду в 1906 році, щоб проповіді в церквах виголошувалися обов'язково державною українською мовою, а виголошення промов іншою мовою провадити за дозволом єпископа в порозумінні з Міністерством Ісповідань; щоб всі служби Божі, всі читання і співи в церкві та всі треби неодмінно правити з українською вимовою, цебто, як було на Україні довгі роки. В наказі було подано правила та приклади вимови. Міністр ісповідань просив Преосвященства надалі рукополагати й призначати на церковні й інші посади духовного відомства тільки осіб, що знають українську мову. Усі духовні школи - вищі, середні і нижчі - повинні були негайно, з дня одержання наказу, перейти в читанні слов'янського письма і в церковних співах на українську вимову. "Закононавчителі по школах Міністерства освіти повинні були дотримуватися тієї ж вимови. Українську мову мали "заводити поступово й лагідно, і сама вимова повинна бути милозвучною". Останній термін переходу на українську вимову був призначений на 24 жовтня 1919 року. Особи, які ухилялися від виконання цього наказу або умисно виконували його зле, позбавлялися посад і мали притягатися до судової відповідальності". І. Огієнко як міністр ісповідань вживає заходів інституалізації УАПЦ та утворення її ієрархії на чолі з Церковних Синодом, на який покладався обов'язок ретельно стежити за чистотою Віри православної і за відродженням Української церкви. [7, c.125] Створення його передбачалося декретом уряду УНР від 1 січня 1919 р.

Після відповідної підготовчої роботи було складено текст універсалу про заснування Синоду. За поданням І. Огієнка 7 жовтня 1919 р. Директору своїм декретом сповістили про заснування Українського Священного Синоду як найвищого органу управління українською православною церквою [6, c. 93]. Наказом 7 жовтня 1919 р. всіх Преосвященних єпископів і архієпископів міністр ісповідань приписував, щоб "всякі призначення і переміщення осіб, що народилися не в Україні, проводились з дня одержання цього тільки в порозумінню зі мною (тобто міністром ісповідань) ". Але, на жаль, накази в багатьох випадках залишалися наказами на папері. Не було того, хто б ці накази реалізовував. А "слуги церкви" говорили: "начхать мы хотьели на такие приказанія" [21, c.125]. Ворожа агітація й надалі проводилася в церквах проти української держави та проти її уряду. Особливо активно цю діяльність проводив Кам'янецький єпископ Пимен, переслідуючи українців та ігноруючи і висміюючи розпорядження української влади, рукопокладав в священики офіцерів утікачів - п'янчуг та царських "держиморд" - з денікінської армії. Разом з ними єпископ ретельно і діяльно підготовляв денікінський переворот в місці осідку українського уряду - Кам'янці.

Значні сподівання, не дивлячись на надзвичайно складну ситуацію, покладалися на скликання Українського Священного Синоду, який мав прийняти рішення про відродження Української церкви.

Напередодні його скликання, 7 жовтня 1919 р., було прийнято Декрет Директорії Української Народної Республіки" [21, c.125]. Піклуючись про найкращий стан Української Святої Православної Церкви, уряд УНР цим декретом підтвердив виданий 1-го січня 1919 р. закон, що православна церква Українська автокефальна, ні від московського, ні від якого другого церковного уряду незалежна. Вищою Православною Церковною Владою в Українській Республіці визнавався лише Церковний Собор Української Православної Церкви. Декретом передбачалося скликати Український Синод не пізніше 14 жовтня 1919 р. Повний устав Синоду мав виробити сам Священний Синод разом з Міністром ісповідань і керувати ним до Всеукраїнського Церковного Собору [21, c.126].

14 жовтня 1919 р. відбулося відкриття Священного Українського Синоду. При відкритті Синоду було зачитано згаданий Декрет Дирекції УНР та її універсал від 7 жовтня 1919 р. до українського народу про заснування цього органу. Перед початком діяльності Синоду о 16-й годині дня в університетській церкві св. Миколая був відправлений молебень, на який прибуло чимало духовенства і мирян. Серед них були С. Петлюра, Ф. Швець і А. Макаренко. Молебень правив протоієрей В. Липківський, який говорив про необхідність церковної реформи в Україні, поскільки канони втратили своє значення.

Щоб створити сприятливі умови для дерусифікації і відродження Української Церкви, Рада міністерства, враховуючи досвід західних держав 18 жовтня 1919 р. розмежувала функції Міністерства і Синоду. "Діла Віри, Богослужіння і Суду, - відзначалося в ухвалі, - повинні належати до Священного Синоду, всі інші - до Міністерства ісповідань". На засіданні було затверджено також і текст законопроекту "Про Віру", який проголошував домінуючими сповіданнями більшості населення України християнську православну та католицьку східного ісповідання віру, і водночас проголошував право "кожному громадянинові і кожній громаді вільно ісповідувати віру, яку вони бажають, і вільно публічно виконувати обов'язки своєї віри". Замість Духовних консисторій поставали Церковні Ради" [7, c.111].

Необхідно зазначити, що, зважаючи на неоднорідність вірувань громадян, І. Огієнко постійно тримав у полі зору питання особистих контактів між різними конфесіями, особливого значення надавав налагодженню поміж віруючими толерантних стосунків. Враховуючи специфіку західних регіонів, певні непорозуміння в ставленні різних гілок християнства до ідеї національної церкви, зумовлені історичним розвитком соціальних та духовних відносин в Україні, прагнучи досягти їх єдності, Іван Огієнко ще 20 вересня 1919 р. запровадив нову структуру - відділ у справах уніатської церкви.

Під опіку І. Огієнка потрапили знедолені біженці греко-католицького віросповідання. Він порушив клопотання перед Директорією УНР про надання їм у Кам'янці-Подільському церкви, зайнявся їх розселенням, працевлаштуванням, побутом. Не залишалися поза увагою міністра і римо-католики, долю яких, як і побратимів православних, безжально калічила війна. Він сприяв будівництву поляками в м. Гайсині нового костьолу, турбувався про умови релігійних відправ. Позитивно вирішив міністр питання про утворення в Україні Євангелійсько-Лютеранської консисторії, дозволено діяльність священиків-лютеран" [9, c.384]. "Він приходить на допомогу десяткам іудеїв, видаючи їм посвідчення громадських равинів тощо. Прикладів толерантності, істинно християнської дієвої доброзичливості Міністра Івана Огієнка, спрямованої на рішучу допомогу кожному, хто її потребував, безліч разів" [7, c.110].

Поряд з цим І. Огієнко розробляв акти у справі визнання автокефалії Української церкви, зовнішніх зносин міністерства, зокрема з вселенським патріархом у Константинополі. Міністр надавав неабиякого значення духовній освіті, забезпеченню діяльності пастирських курсів, духовних навчальних закладів. Він піклувався про організацію культурно-освітньої роботи серед українського духовенства за кордоном. Іван Огієнко писав статті, робив доповіді про благословення українського Молитовника, про молитву за Отчизну, яка відображала патріотизм українського народу. Він організував видавництво "Українська автокефальна церква", що згуртовувало навколо себе прихильників автокефалії. "Його заходами при міністерстві ісповідань було утворено Комісію з перекладу Святого Письма українською мовою. Очоливши її, він сам переклав священні книги православ'я, віддавши цьому 21 рік життя, зокрема Новий Заповіт, богослужбові тексти, написав поетичні твори на релігійні сюжети" [13, c.6]. Очевидно, більш підходящої людини на посаду міністра ісповідань, ніж Іван Огієнко, не варто було і шукати. Він мав енциклопедичні знання, широку ерудицію, високу культуру спілкування, був толерантним у ставленні до представників різних релігій, конфесій. Професор В. Заїкін писав про І. Огієнка: "... Над усіма його заслугами і титулами яскраво відзначаються дві найкращі прикмети - його гарячий патріотизм і правдива християнська релігійність. які осяюють його діяльність і надають найвищі зміст і красу всій його многобічній творчості." [8, c.14]. Проте, маючи такий послужний список, І. Огієнко в тогочасних умовах і за такий короткий час не міг довести до логічного завершення ідею автокефалії Української Православної Церкви.

Політична слабкість УНР спровокована жорстким наступом більшовицької орди підштовхнув керівників Директорії на ганебний варшавський договір з поляками. Іван Огієнко категорично засуджував його, називаючи "однозначною поразкою і зрадою інтересів України". Згодом його побоювання справдились - Ризький договір між Польщею та більшовицько-радянською Україною, поклав край усім намаганням втримати українську державність. Україна на довгі сім десятків літ впала в червону безодню бездержав'я та безбожжя.

Захоплення Кам'янця-Подільського більшовицькими військами (16 листопада 1920) змусило Івана Огієнка емігрувати до Польщі, так починається довгий етап його життя - в еміграції, у вигнанні.

В 1922 надрукував у Львові переклад Літургії св. Іоанна Златоуста з грецької на українську мову. У травні 1937 у Львові виходить "Новий Заповіт", що являв собою лише частину головної праці всього життя вченого - перекладу Біблії на українську літературну мову з оригінальних давньоєврейських і грецьких текстів. Поставив перед собою завдання: перекласти Біблію на сучасну українську мову, якомога точніше передавши зміст оригіналу. Британське Біблійне товариство уклало з перекладачем договір про видання книги. Огієнко працював над перекладом з 1931 по 1938, але й багато пізніше він удосконалював текст Біблії для нових видань. В 1942 був опублікований "Новий Заповіт і Псалтир". Повністю фундаментальний переклад (який включає і неканонічні книги) "Біблії або книг св. Письма старого і Нового Заповіту" вийшов в Лондоні в 1962 на 1529 сторінках. Згодом біблійне лондонське товариство назве Огієнковий україномовний переклад одним із найкращих перекладів Біблії в світовій історії. Після смерті коханої дружини Домініки був пострижений в чернецтво. 19 жовтня 1940 на Холмському Соборі був висвячений (під ім'ям Іларіона) єпископом Холмським і Підляським.

До кінця життя Іван Іванович Огієнко (митрополит Іларіон) мріяв про повернення у рідну, незалежну Батьківщину: "Немає в людини нічого милішого над свою рідну землю. Де хто народився, де провів свої дитячі роки, до тієї землі прив'язується, він усією душею на ціле життя. А хто, буває, відірветься від своєї рідної землі, той мріє завжди про неї, як про святість найбільшу. І багато людей, помираючи на чужбині, просять накласти їм у домовину бодай грудочку рідної землі…" [21, c.34].

Церковна спільнота, як прообраз проекція спільноти державної, завжди була на вістрі усіх народних суперечностей. Життя Церкви, як ніщо інше уособлює життя Держави. Якщо Церква розділена суперечками, чварами, грузне в користолюбстві, корупції і марнославстві, отже те ж саме відбувається в Державі. Зв'язок безпосередній і очевидний. Іван Огієнко передбачив це. Допоки українська Церква буде під зверхністю чужоземних ієрархів, буде у ворожих руках як політичним інструмент маніпуляцій над українським суспільством; допоки український нарід не об'єднається навколо вічних заповітів Христа і навколо безкорисливої, відданої любові до Батьківщини - доти і не буде справжньої української держави.

Література

1. Білокінь С.І. Церковна інтелігенція Наддніпрянщини в 1917-1920 рр. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. - Вип. 2. - С.19.

2. Довідник з історії України. -Т. 2. - К., 1995. - С. 294-295.

3. Духовна і науково-педагогічна діяльність І.І. Огієнка (1882-1972) в контексті українського національного відродження: Наук. доп. другої Всеукр. наук.-теоретичної конф. 18-19 лютого 1997 р.: До 115-річчя від дня народження. - Кам'янець-Подільський - Київ, 1997.

4. Дудко О. Олександр Гнатович Лотоцький на шляху до автокефалії української церкви// Наукові записки: Зб. праць молодих вчених. - Т.4. - К., 1999. - С.198.

5. Климчук О. В чистій любові до краю: Пророки духу // Україна. - 1991. - № 19. - С. 16-20.

6. Лозовий В. Діяльність І. Огієнка в кам'янецький період Директрії УНР // Духовна і науково-педагогічна діяльність І.І. Огієнка (1882-1972) в контексті українського національного відродження: Наук. доп. другої Всеукр. наук.-теоретичної конф. 18-19 лютого 1997 р.: До 115-річчя від дня народження. - Кам'янець-Подільський - Київ, 1997. - С. 89-92.

7. Ляхоцький В. На чолі Міністерства ісповідань УНР // Пам'ять століть. - 1998. - № 2.

8. Марушкевич А.А. Невтомний працівник українського Ренесансу Іван Огієнко. Педагогічний аспект. - К., 1996.

9. Мироненко О. Проблеми автокефалії церкви в Українській державі // Мироненко О., Римаренко Ю., Уянко І., Чехович В. Українське державотворення. - К., 1997.

10. Митрополит Іларіон. У муках конання. Денник зболілої душі // Віра і культура. - Вінніпеґ. - 1962. - № 4.

11. Огієнко І. Українська культура. - К., 1992.

12. Огієнко І. Українська церква: Нариси з історії української православної церкви: У 2-х т. - К., 1993.

13. Савчук С., Мулик-Луцик Ю. Історія греко-православної церкви в Канаді. - Вінніпеґ. - 1984. - Т.1.

14. Соловей С. "Служити народові - то служити Богові" // Старожитності. - 1992. - Ч.4.

15. Солдатенков В. Українська революція. Історичний нарис. -К.,1999.

16. Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. - [Б.м.] - 1973.

17. Сохацька Є. Довге повернення Івана Огієнка // Кам'янець-Подільський вісник. - 1997. - 11 січня. - С. 3.

18. Тимошик М. "Смиренний богомолець за кращу долю українського народу": Маловідомі сторінки життя й діяльності Івана Огієнка // Огієнко Іван (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови. - К., 1995. - С. 7-47.

19. Тіменик З. Феномен Огієнкового духа // Бібліотечка "Успенської вежі". - Ч. 1. - С. 4-16.

20. Український історичний журнал. - 1995. - № 2 - С.79 - 92.

21. Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції: В 4-х т. - Т. 3. - Нью-Йорк, 1969.

Размещено на Allbest.ru