Соціально-станові трансформації на Правобережжі у кінці XVIII – першій половині XIX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Подільський державний аграрно-технічний університет

Кафедр історії і філософії

СОЦІАЛЬНО-СТАНОВІ ТРАНСФОРМАЦІЇ НА ПРАВОБЕРЕЖЖІ У КІНЦІ XVIII - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.

Богуцька О.Л.

асистент

Дана характеристика соціально-становому розвитку краю, який призвів до того, що українці опинилися єдині на своїй землі в безправному становищі.

Ключові слова: Правобережна Україна, Російська імперія, соціально-економічний, суспільно-політичний розвиток, інкорпораційна політика, етнос, нація.

Богуцкая А.Л. Социально-сословные трансформации на Правобережье в конце XVIII - первой половине XIX в.

Bohutskaya A. L. Social - a state of transition on the Right Bank in the late XVIII - early XIX century

This article describes the social and Estates of the region, which led to the fact that Ukrainian were united in their land of suppression.

Keywords: Right--bank Ukraine, Russian Empire, socio-economic, sociopolitical development, inkorporatsiyna politics, ethnicity, nation.

Наприкінці XVIII століття в історичній долі Правобережної України розпочався черговий перелом. Він був зумовлений її приєднанням до складу російської імперії - першої на всьому євразійському просторі за територією, чисельністю населення і військовою могутністю, але відсталої в політичному та соціально- економічному відношенні держави. Тому закономірно весь розвиток регіону відбувався через призму загальноросійських факторів, в руслі суспільно-політичної та соціально-економічної системи нової метрополії, утвердження якої у Правобережжі не супроводжувалося прогресивними тенденціями. Особливу складність і гостроту зумовлювало те, що де юре Правобережна Україна з 1793-1795 років стала належати новій державі, а де факто ще тривалий час перебувала під визначальним впливом поляків. Власне, і царизм не визнавав приєднаний предковічний край етнічною українською територією. Спочатку Правобережжя офіційно в усіх документах називалося польською провінцією, а трохи згодом - Південно-Західною Росією або Південно- Західним краєм, але в жодному разі не Правобережною Україною.

Мета нашого дослідження полягає у тому, щоб розглянути соціально-становий поділ Правобережної України наприкінці XVIII - в першій половині XIX століття і визначити його роль у соціальному та економічному житті регіону. правобережжя самодержавство армія

Імперська доктрина самодержавної Росії, якою керувалося самодержавство в реалізації внутрішньої політики на її території, не залишала українцям місця як роду в державі, хоч офіційно і проголосила, що всі приєднані народи мають насолоджуватися рівними з росіянами правами і однаковим благополуччям [1]. Як і інші сфери суспільного життя, соціально-станові перетворення у Правобережній Україні зводилися до поступового поглинення і переварювання Росією великого українського регіону як інородного політичного і соціального тіла, в ході якого ліквідовувалися місцеві етнографічні відмінності [2, с. 9].

Інтереси імперії зумовлювали розповсюдження імперського панування і становлення необхідного контролю над усіма життєво важливими сферами Правобережної України. Неодмінною передумовою і головною рушійною силою проведення в ній суспільно-політичних і соціально-економічних перетворень, оформлення краю у вірнопіддану складову самодержавства та забезпечення його вростання в склад Росії стала армія.

Відвівши Правобережжю роль колонії [3, с. 56] і розмістивши в ньому численні війська, царський уряд екстраполював на нього та став цілеспрямовано здійснювати апробовану в Лівобережній Україні інкорпораційну політику. Першочерговим у цій політиці виступали насадження самодержавних суспільних і правових відносин, реалізація нового оформлення політичного і територіального статусу Правобережної України та уніфікація характерного для Росії державного ладу, управління господарством, соціально-політичною і духовно-культурною сферами. Відтак корінне українське населення опинилось у надзвичайно консервативних умовах, пронизаних імперською ідеєю і повним ігноруванням його прав та інтересів. Конкретним виявом цього було утвердження російської влади адміністративними методами на кріпосницько-деспотичних засадах з одночасним тотальним втручанням чиновників у громадське життя українців.

Головними державними адміністративно - територіальними структурами Правобережжя стали, як відомо, Волинська, Київська і Подільська губернії, кожна з яких, у свою чергу, ділилась на двадцять уїздів, а форпостами інкорпораційної політики були губернські та уїздні міста [4, с. 46]. З тим, щоб забезпечити її реалізацію, царизм формував і всіляко зміцнював у краї свою соціальну базу, розширюючи економічні позиції і правові повноваження російських, польських та іншоетніч- них поміщиків, водночас зберігаючи і посилюючи станову безправність українців.

Аналіз документальних джерел, архівних матеріалів і опублікованих праць показує, що на межі XVIII- XIX століть українці регіону не стали соціальним і національним джерелом формуванням нової адміністрації, місцевого самоврядування та російського управління. До влади навіть не була допущена заможна частина корінних мешканців. Визначальний вплив у місцевих органах влади отримали російські, польські магнати, шляхта та іноземні дворяни, органічно пов'язані з відсталим самодержавством і його оплотом - феодально- кріпосницькою системою.

Політичний курс і весь напрямок державного управління, запроваджені в Правобережній Україні, не відображали українських інтересів. В основі функціонування запровадженого в краї режиму лежали самодержавні пріоритети і власне збагачення дворянства та розгалуженого чиновницько-бюрократичного апарату. Корінні мешканці для російського царизму були, як справедливо зазначав Михайло Грушевський, будівельним матеріалом "для культури и общественности великорусской" [5, с. 32], а Правобережжя - землеробською провінцією у формі Hinterland, тобто краєм, що примикав до промислового і торгового регіону Росії.

Передусім, підкреслимо, що Правобережна Україна більше півтора століття перебувала в складі Речі Посполитої і закономірно всі сфери її життя головним чином розвивалися через призму польських чинників. Відтак, кожна з складових суспільного життя набула певних рис і своєрідних ознак, які значною мірою відрізнялися від російських. Але чи найголовніше полягало в тому, що регіон мав більш розвинуту економіку, багатолітню культурну традицію, християнську віру і завдяки родючим ґрунтам, сприятливому клімату та більш розвиненому господарству в економічному відношенні випереджував обширну область російського заселення.

Більше того, Правобережна Україна, як і інші українські землі, включені до складу Росії, продовжувала зберігати правові особливості, варіативність владних структур, відмінний від інших територій соціально- господарський і культурний уклад, що пояснюється етнічною строкатістю та конфесійним складом населення, неоднаковими правами та привілеями місцевих еліт. Найвищий державний посадовець кожного регіону, генерал-губернатор, легітимізував імперський устрій, а тому й наділявся широкими контрольно-наглядовими й управлінськими повноваженнями.

Тому підтримання необхідного правопорядку, збирання податків, організація виконання численних державних і земських повинностей та проведення рекрутських наборів тощо були можливі лише завдяки налагодженню управління та забезпечення військової присутності росіян [6, с. 76]. Щоб подолати протистояння корінного населення і польської чи сполонізованої шляхти Правобережжя, а головне щоб викорінювати регіональні відмінності його населення, царизм вимушений був на перших порах обмежитись виконанням у соціальній сфері програми-мінімуму, яка зводилась до утвердження імперської адміністрації, забезпечення переходу більшості українських уніатів у православ'я і перетворення Російської православної церкви в державну релігію, впровадження російської мови та освіти.

Зауважимо, що з перших днів свого перебування в Правобережжі росіяни не розраховували на мирне зближення з українцями та можливість обопільного прагнення до порозуміння і співробітництва. Створюваний у Правобережній Україні механізм політичного управління суспільного устрою спрямовувався не на захист корінного населення, оскільки політична доктрина царизму навіть теоретично не допускала українських вимог, а тим більше української державності. Це розцінювалося не інакше як віддача в жертву інтересів їхнього обмеженого розвитку. Тому всі заходи самодержавства виключно спрямовувалися на зміцнення у Правобережжі імперських державних засад, позицій російського і польського дворянства, тобто соціальної бази самодержавного ладу, а також на максимальне соціально-класове та національне гноблення українців з метою отримання якомога більших прибутків. В одному з перших указів щодо Правобережжя Катерина II відверто вимагала від своїх намісників управляти на благо Росії там силою зброї. Істотний вплив на розвиток культури Правобережної України справляла національна політика самодержавства. Завдяки цьому суспільне життя великого українського регіону перетворювалося у все більш неоднорідну як у етносоціальному, так і в соціально-становому відношеннях частину історично єдиної України. Якщо до 1793 року абсолютну більшість населення Правобережжя складали українці і значну питому вагу мали поляки, то після приєднання до Росії тут досить швидко стала зростати чисельність і частка росіян, а у зв'язку з визначенням царським самодержавством смуги осілості, також і євреїв. В результаті цієї взаємодії незмінно відбувалося засвоєння різноманітних культурних навиків, що створювало величезний гетерогенний простір змішаних і перехідних культурних форм [7, с. 4].

До того ж, Росія почала застосовувати методи, які добре прислужились у боротьбі з степовими сусідами: перш за все стимулюючи внутрішній розкол, щоб встановити свій вплив і при необхідності нейтралізувати вороже середовище [8, с. 43]. У випадку з Правобережною Україною, усвідомлюючи, що головною опорою імперії в регіоні єдиним соціальним прошарком, який втілював її дух, були дворяни, тобто польські магнати і шляхта, росіяни намагались не допустити об' єднання, солідарності між українцями і поляками. Завдання російської бюрократії після приєднання Правобережжя до імперії полягало в тому, щоб інтегрувати мешканців, які представляли різні етноси, в законодавчо оформлену її соціальну та економічну структуру.

На рубежі ХУІІІ-ХІХ століть Правобережна Україна вступила у перехідний період. І не тільки в часі, тому що це був злам віків, а й щодо якісних змін, адже вектор її розвитку було повернуто на схід у зв'язку з приєднанням за другим (1793 р.) та третім (1795 р.) поділами Польщі до Росії і відповідно включенням у суспільно- політичне, соціально-економічне та духовно-культурне життя нової метрополії. Головний зміст цього перехідного періоду в регіоні полягав в утвердженні у краї, якому, за словами Дмитра Дорошенка, було відведено роль колонії [9, с. 56], політичного і економічного панування імперської феодально-кріпосницької системи.

З приєднанням Правобережжя до імперії соціально- становий розвиток в регіоні став будуватися через призму реалізації царизмом політики його інкорпорації. Розглядаючи українців на території краю спочатку як поляків, а згодом як росіян, Російська імперія прагнула не тільки розширити територію, а й зміцнити своє фінансово-економічне становище самодержавства, перетворити Правобережну Україну у важливу економіко-стратегічну базу, утримати в покорі корінних мешканців і цим самим унеможливити вибух їх незадоволення. Власне, саме цими завданнями зумовлювалася колонізаторська політика, яку втілювала в життя російська влада адміністративними методами [10, с. 152].

З перших днів перебування Правобережжя під Росією в ньому встановлювався характерний для царизму державний лад, організовувалося відповідне управління господарством, соціально-політичною і духовно-культурною сферами. Це свідчило про те, що експансія в ширину, по земній поверхні Правобережної України здійснювалася одночасно з експансією вглибину, в розумінні встановлення над підданими політичної влади, що була невід' ємною складовою частиною суверенітету Росії.

За короткий проміжок часу середовище українців Правобережжя було наповнене численними російськими військами, великою кількістю їх чиновників, дворян, купців тощо. Це закономірно змушувало корінне населення вступати в різноманітні економічні, культурні, побутові та іншого характеру зв'язки з росіянами. Проте від самого початку для українців названі відносини були нерівноправними, недемократичними. Вони були відносинами руйнування їхньої волі силою воєнною і силою волі нових господарів.

Колонізацію регіону, перенесення на його територію деспотичної влади і кріпосного права, суворість яких на той час не мала аналогів у світі, в російській історіографії пояснюється виключно жорстокою необхідністю і низьким об'ємом сукупної додаткової праці на основній історичній території Росії, що примушувало царизм створювати жорсткі важелі державного механізму, спрямованого на максимальне вилучення сукупного додаткового продукту, який направлявся на потреби розвитку самої держави та панівного класу [11, с. 47]. Проте історики Росії делікатно замовчують і зовсім не пояснюють того факту, чому найсуворіше в світі кріпосне право було насаджене у Правобережній Україні виключно по відношенню до українських селян.

Складність становища корінних мешканців зумовлювалась ще й тим, що у XIX столітті Росія вступила з недоторканим самодержавством і такими ж порядками організації влади, які не відповідали внутрішнім потребам розвитку і об'єктивно зумовлювали її відставання [12, с. 16]. Політичний консерватизм базувався передусім на прагненні збереження панування того соціального прошарку, яким були дворяни, що згуртувалися навколо імперії з становим ладом [13, с. 54].

Поряд з цим центральна влада, губернське керівництво, магнати і шляхта на місцях, надійно захищені величезним бюрократичним апаратом, поліцією та військом, цілеспрямовано консервували патріархально- натуральний уклад життя кріпосних українських селян, живили їх наївно-монархічні ілюзії [14, с. 112], віру в Бога і царя. В. Соловйов з цього приводу писав, що "Росія поставала тут не як одна нація, яка покоряла інші, а як вища сила миру і правди, віддаючи кожному своє" [15, с. 604]. Проте для українських кріпосних селян теза "кожному своє" означала повне безправ'я, а "вища сила миру і правди" - ще більше закріпачення.

Запроваджений у краї імперський режим не міг на перших порах добитися монопольного впливу і контролю, оскільки у самодержавства не було ні фінансів, ні засобів, ні необхідної підтримки.

Рубіж ХУШ-ХІХ століть відзначався формуванням і всебічним зміцненням соціальної бази самодержавства в містах та селах Правобережжя, посиленням і розширенням економічних та правових повноважень російських і польських поміщиків при збереженні станової безправності українців.

Росіян передусім цікавили нові землі, влада і прибутки, а не доля Правобережжя і його корінних мешканців. Тому царизм і його місцеві органи не стали на захист єдинокровних братів і не виступили гарантом прав та свобод українців, хоча й приєднували Правобережну Україну під гаслом забезпечення в ній миру та благополуччя. Вивчення документальних джерел, опублікованих праць переконливо засвідчують, що жодних реальних кроків у цьому напрямку самодержавством зроблено не було. Ніяких політико-правових механізмів і норм для цього не було вироблено. Замість цього самодержавство зосередило зусилля на закріпленні існуючих порядків, за яких корінні мешканці регіону залишалися пригнобленими. Численні укази та циркуляри імператорів, уряду і синоду щодо Правобережної України спрямовувалися на створення цілісного механізму національного поневолення українців.

В числі головних компонентів, які становлять основу суспільно-політичного устрою, сучасна наука називає стан особистої свободи, випробовувані віками традиції, звичаї та ментально-етнічний потенціал народу. Проте наприкінці ХУШ - в першій половині XIX століття чисельність особисто вільних українців Правобережжя ставало все меншою внаслідок посилення російської феодально-кріпосницької системи. Навіть вільне населення було значною мірою позбавлене свобод через наступ реакції і свавілля чиновницько-бюрократичних властей, магнатів і шляхти. В міру реалізації інкорпораційної політики і вростання Правобережної України у склад Росії зростало й політичне безправ'я корінного українського населення.

Отже, на рубежі ХУШ-XIX століть у Правобережній Україні соціально-становий розвиток, що оберігався і всіляко підтримувався самодержавством і місцевою адміністрацією, військами та поліцією, привів до того, що українці єдині опинилися на своїй землі в безправному становищі, позбавлені можливості розвиватися на власній етнічній основі. Це зумовило загострення нових суперечностей і конфліктів на політичній, економічній, етнічній та релігійній основі. Наслідком цих конфліктів ставало посилення кріпосництва, русифікації і полонізації. Але, попри всі негаразди, злидні, утиски, насильства, які доводилося витримувати українцям, його суспільством рухала дедалі міцніша тенденція українського відродження, консолідації українців, поширення в усіх верствах народу національної самосвідомості [16, с. 28].

Список використаних джерел

1. Российское законодательство X-XX веков. - М. : Юридической литературы, 1988. - Т. 6. Законодательство первой половины XIX века. - 432 с.

2. Вернадський В. Українське питання і російське суспільство / В. Вернадський // Науковий світ. - 1998. - № 4. - C. 9.

3. Дорошенко Д. І. Історія України: в 2 томах / Дмитро Дорошенко. - К., 1991. - Т. 2. (Від половини XVII століття).

4. Філінюк А.Г. Російська колонізаційна політика у Правобережній Україні на рубежі XVIII-XIX століття / А.Г. Філінюк // Історія України: Маловідомі імена, події, факти. Зб. ст. - К., 1999. - Вип. 9. - C. 46.

5. Грушевский М. с. Очерк истории украинского народа / М. с. Грушевский. - К.: Лыбидь, 1990.

6. Бовуа Д. Російська влада і польська шляхта в Україні (1793-1830 рр.). Переклад з французької Зої Борисюк / Даніель Бовуа. - Інтел, 1996.

7. Западные окраины Российской империи. - М.: Новое литературное обозрение, 2006.

8. Хоскинг Дж. Россия: народ и империя (1552-1917) / пер. с англ. с. Н. Самуйлова. - Смоленск: "Русич", 2001.

9. Дорошенко Д.И. К украинской проблеме / Д.И. Дорошенко // Вестник Моск. университета. Серия А. Филология. - 1990. - № 5. - C. 56.

10. Історія України: нове бачення / В.Ф. Верстюк, О.В. Га- рань, О. І. Гуржій та ін. / під ред. В.А. Смолія. - К.: Альтернативи, 2000.

11. Милов Л.В. Природно-климатический фактор и особенности российского исторического процесса / Л.В. Милов // Вопросы истории. - 1992. - № 4-5. - C. 47.

12. Дмитриев Ю.А. Законодательные органы России от Новгородского веча до Федерального Собрания: (Сложный путь от патриархальной традиции к цивилизации) Ю.А. Дмитриев, Е.Ю. Черкашин // Социальные и гуманитарные науки. Отечественная литература: Реферативный журнал. Серия 4. Государство и право. 2. - М., 1996. - C. 16.

13. Гросул В.Я. Русский консерватизм XIX столетия. Идеология и практика / В.Я. Гросул, Г.С. Итенберг, В.А. Твардовский и др. - М., 2000.

14. Смолій В.А. Формування соціальної свідомості народних мас України в ході класової боротьби: друга половина XVII- XVIII ст. - К. : Наук. думка, 1985.

15. Соловьев В.С. Сочинения: в 2 томах / В. с. Соловьев. - М.: Правда, 1989. - Т. 2. Чтения о богочеловечестве. Философская публицистика.

16. Сарбей В.Г. Національне відродження України / В.Г. Сарбей. - К.: Альтернативи, 1999.

Размещено на Allbest.ru