Місійна діяльність Миколи Чарнецького та отців редемптористів на Волині (1926-1938 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

МІСІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ Миколая Чарнецького та отців Редемптористів на Волині (1926-1938 рр.)

Лагіш Р. С., аспірант кафедри

давньої та нової історії України

Анотація

Проаналізовано вплив місійної діяльності Миколая Чарнецького та отців Редемптористів на становлення і поширення католицизму східного обряду на Волині у 1926--1938рр., з'ясовано особливості призначення М. Чарнецького Апостольським візитатором на Волині, Підляшшя і Полісся.

Ключові слова: МиколайЧарнецький, редемптористи, Волинь, нова унія, місійна діяльність, католицизм східного обряду.

Аннотация

Лагиш Р. С., аспирантка федры древней и новой истории Украины, Киевський национальный университет им. Тараса Шевченка (Украина, Киев),

Миссионерская деятельность Николая Чарнецкого и отцов Редемптористов на Волыни (1926-1938 гг.)

Проанализировано влияние миссионерской деятельности Николая Чарнецкого и отцов Редемптористов на становление и распространение католицизма восточного обряда на Волыни в 1926--1938 гг, выяснены особенности назначения М. Чарнецкого Апостольским визитатором на Волыни, Подляшьи и Полесьи.

Ключевые слова: Николай Чарнецкий, редемптористы, Волынь, новая уния, миссионерская деятельность, католицизм восточного обряда.

Annotation

Lagish R. S., graduate student, Department of Ancient and Modern History of Ukraine, Taras Shevchenko national University of Kyiv (Ukraine, Kyiv)

Missionary work of Nicholas Charnetskyi and the Redemptorist Fathers in Volyn Region (1926-1938)

This article an alyses the impact of the missionary work of Nicholas Charnetskyi and the Redempt or ist Fathers on the establishment and spread of Byzantine Rite Catholicismin Volyn Regionduring 1926-1938 and looks at particular features of N. Charnetskyi's appointment as the Apostolic Visitor for Volyn, Pidliashshia and Polissia.

Keywords: Mykolai Charnetskyi, Redemptorists, Volyn, Neo-Uniate Church, missionary work, Byzantine Rite Catholicism.

Виклад основного матеріалу

Історія розвитку “нової унії” у східних воєводствах Польщі є прикладом пошуку моделі синтетичної взаємодії між східним та західним світом, католицизмом і православ'ям, державою і Церквою. Своєрідним індикатором поширення уніоністичних ідей на Волині були редемптористи, які провадили активну діяльність, що носила пасторальний, екуменічний та соціальний характер.

Актуальність статті полягає у тому, що на сьогоднішній момент в історіографічних напрацюваннях немає комплексного, об'єктивного дослідження проблеми розвитку східнообрядового католицизму на Волині через призму діяльності редемптористського чину загалом та єпископа Миколая Чарнецького зокрема, незначною мірою висвітлено їхній вплив на становлення “неоунії” на Волині.

Автор поставив за мету дослідити місійну діяльність Миколая Чарнецького та отців редемптористів на Волині в окреслений період.

Необхідність детального і всебічного наукового висвітлення означеної проблеми спонукає до аналізу історіографічної та джерельної бази. Важливим науково-інформаційним джерелом до вивчення задекларованої проблеми є дослідження Р. Скакуна [14, с. 204-247], яке визначається широкою джерельною базою, основні положення та твердження аргументуються. Окремі аспекти унійної акції на Волині висвітленні у науковій статті Н. Стоколос [15, с. 74-89], однак автор не дотримується принципу об'єктивізму, описує явища та події однобоко, використовуючи лише полемічну православну періодику, що зумовило значну кількість фактичних помилок.

Дослідженню діяльності отців Редемптористів в Україні присвячена монографія М. Бубнія “Редемптористи візантійсько-українського обряду у Львівській митрополії УГКЦ в 1913-1939 рр.” [3], що є першою спробою написання історичного нарису про Чин Найсвятішого Ізбавителя (далі - ЧНІ).

На особливу увагу заслуговує праця о. Р. Бахталовського “Апостол з'єднання наших часів” [1], у якій відтворено, на основі особистих спогадів, біографію єпископа М. Чарнецького. Слід зазначити, що на сьогодні, це єдине історичне джерело особового походження, у якому комплексно окреслено діяльність М. Чарнецького упродовж всього його життя. У межах опрацювання неопублікованих джерел з обраної теми вагому роль відіграли архівні документи та матеріали, що зберігаються в Державному архіві Волинської області у фонді 46 і 195, значна частина яких вперше вводиться до наукового обігу.

Таким чином, на сучасному етапі досліджувана проблема викликає зацікавлення науковців, однак відсутність цілісної та комплексної праці з досліджуваної проблеми, певною мірою компенсує наукова стаття автора.

Після входження на Апостольський Престол Папи Пія ХІ (Акіллє Ратті) у Ватикані продовжили пошук нових форм православно-католицького діалогу. Не в останню чергу нові ватиканські орієнтири місіонерської діяльності пов'язувалися з визнанням католицької Польщі як держави. Розрахунок римських очільників полягав у тому, що з боку польського уряду вони зустрінуть повну підтримку в своїх уніоністичних починаннях на православних територіях, які входили до Російської імперії і, таким чином, буде створена “серйозна база для подальшої роботи в Росії" [2, с. 285].

Теоретичною опорою новоунійного руху в Польщі була тимчасова таємна інструкція “Zelumamplitudinis” видана 10 грудня 1923 р. конгрегацією “FroEcclesiaOrientale”. Згідно з дорученням Папи Пія ХІ, 21 січня 1924 р. єпископ Підляський Г. Пшездецький отримав декрет та повноваження на її апробацію у межах своєї дієцезії, і на основі цього 19 липня поточного року видав розгорнуту інструкцію про ведення унійної роботи в Польщі. Навесні 1925 р. аналогічні повноваження отримали Люблінський, Луцький, Віленський та Пинський єпископи [14, с. 206]. Таким чином, ватиканські уніоністи та римо-католицькі ієрархи пропонували суспільству альтернативу - католицизм без латинізації, підпорядкування Святому Престолу без утрати канонічної рівноправності й традиційного східного обряду.

Від теоретичного обґрунтування нової унії в східних воєводствах Польщі потрібно було переходити до практичних кроків у її реалізації. У пошуках відповідних кандидатур для розгортання уніоністичних ініціатив Луцький єпископ Петро Шельонжек звернув увагу на Чин Найсвятішого Ізбавителя як найбільш відповідний механізм поширення католицизму при збереженні східної обрядовості. Влітку 1926 р. він звернувся до настоятеля Львівської віце-провінції ЧНІ о. Йосифа Схрейверса з пропозицією заснувати у його дієцезії ще один релігійний осередок отців Редемптористів [1, с. 92]. На той час редемптористська місія користувалися уже неабияким авторитетом як за змістом духовних наук та душпастирською опікою, так і кількістю навернених вірних.

Редемптористи активно відгукнулися на прохання, що демонструвало рівень їх зацікавлення проблемою. У жовтні 1926 р. до м. Костополя прибула перша місійна група у складі двох братів-монахів та трьох отців [8, арк. 6]. Згідно з висунутою вимогою єпископа П. Шельонжека, місіонарів-редемптористів очолював бельгієць о. Р. Костенобель і до складу делегації входив о. Миколай Чарнецький (1884-1956). Зауважимо, що у квітні 1926 р. о. Миколай перебував у римо-католицькій духовній семінарії Луцька, даючи реколекції(одна з форм духовного навчання) православним монахам Почаївської Лаври, які виявляли бажання перейти на “унію” [1, с. 88]. Очевидно, що причиною надання М. Чарнецькому ролі організатора громад нової унії став його авторитет серед духовенства та активний інтерес до розгортання східного обряду на Волині.

Адаптація редемптористів відбулася без жодних проблем, своєю активною місійною діяльністю вони швидко здобули прихильність як серед греко-католиків, так і поміж місцевих православних та римо-католиків. У каплиці збиралася значна кількість вірних, монахами було організовано церковний хор, дедалі більше парафіян приступало до Святих Тайн [1, с. 94]. Незважаючи на те, що ієрархи Римо-католицької церкви зобов'язували вживати церковнослов'янську мову під час богослужінь, редемптористи виголошували проповіді та науки української мовою, що сформувало значну повагу до них серед українства. Однак польському уряду і заангажованому католицькому кліру не імпонував той факт, що “отці ширять український націоналізм” [1, с. 96]. Крім цього редемптористи були не тільки моральною опорою для поселенців зі Східної Галичини, але і фінансово підтримували їх родини, які внаслідок парцеляції земель зазнали значних матеріальних втрат [1, с. 101].

Актуалізація душпастирської праці редемптористів викликала опір з боку польського духовенства, яке прагнуло до монополізації місіонерської діяльності серед православних. З метою послаблення духовного впливу та можливості контролювати діяльність отців, єпископ-ординарій видав розпорядження реєструвати метрики (хрещення, вінчання, похорон) у латинських парафіях. Розуміючи, що така процедура значно зменшить кількість прихожан, а також дискредитує редемптористів серед православних, отці звернулися за допомогою до Апостольського Престолу. Проблема була позитивно вирішена, Римська курія дозволила вести окремі метричні книги та засновувати греко-католицькі парафії [1, с. 108].

Проте, небажаність відкритого протистояння з католицьким кліром, а також відчутне опозиційне ставлення місцевого пароха, спонукали редемптористів шукати нові місця ведення місіонерської діяльності. Займаючись душпастирською діяльністю, активною місійною візитацією сіл, монахи зауважили, що значна кількість греко-католиків проживає на території Ковельського, Горохівського, Сарнинського та Володимир-Волинського повіту. Розуміючи необхідність пасторального служіння серед вірних тих повітів, які упродовж значного часу перебували без духовної опіки, редемптористи 12 вересня 1927 р. переїжджають до м. Ковеля [3, с. 54]. Місто розташовувалося у центральній частині Волині і визначалося зручним залізничним сполученням, що дозволяло отцям здійснювати свої душпастирські обов'язки серед вірних на різних територіях воєводства.

Однак заснувати монастир “де-юре” отцям Редемптористам одразу не вдалося, адже їх діяльність суперечила політиці польського уряду та значної частини католицького кліру, які шляхом запровадження “нової унії” намагалися полонізувати українське населення. Керуючись нагальними потребами місії, отці винайняли помешкання на вул. Колійовій, яке пристосували до монастирських потреб (келії, каплиця, розмовниця) [1, c. 112]. Таким чином, де-факто монастир отців Редемптористів у Ковелі виник у 1927 р. і став основним консолідуючим центром католиків східного обряду на Волині.

Діяльність отців редемптористів на Волині в основному скеровувалася на популяризацію Греко-католицької церкви, залучення у її лоно якомога ширшого кола вірних, зокрема із числа православних та духовну підтримку переселенців греко-католиків зі Східної Галичини. Зважаючи на тогочасні політичні та релігійні реалії, монастирська каплиця у Ковелі була приватного характеру, відтак не змогла використовуватися для місіонерських цілей. Тому, за ініціативи та під безпосереднім керівництвом о. М. Чарнецького, редемптористи їздили з місійними візитаціями селами Волині: відправляли богослужіння, давали духовні науки, уділяли Святі Тайни вірним зі збереженням “чистоти” східного обряду [1, с. 113]. Така праця ченців сприяла подоланню негативних стереотипів православного населення стосовно уніатства, а вірним греко-католикам давала змогу зберегти почуття українства та християнську свідомість.

Важливим напрямом місійної діяльності редемптористів на Волині було заснування нових греко-католицьких громад та будівництво для них каплиць. Завдяки самовідданій апостольській праці місіонерів було відкрито католицькі осередки східного обряду у селах: Бубнів, Колодяжне, Дубечно, Голоби, Марія-Воля, Черничі, Гнійне, Тутовичі, Рафалівка, Верба, Охнівка, Великі Кусківці, Гумнища, УздютичіЛюбитів, Повурськ та інших [7, арк. 81]. Через відсутність кадрового потенціалу серед духовенства східного обряду, упродовж тривалого часу цими громадами як духовно так і матеріально опікувалися редемптористи.

У 1930-х рр. поставало нагальне питання про іменування окремого єпископа для новоуніятів у східних воєводствах Польщі. Причинами цього виступали: поперше, малоефективність діяльності римо-католицьких єпископів щодо поширення ідей католицизму східного обряду; по-друге, православне населення з підозрою ставилося до католицьких єпископів-поляків, і відтак не бажали бути під їх юрисдикцією. Іншою вагомою причиною було й те, що у 1930 р. Ватикан почав розглядати “нову унію” в Польщі не в контексті попередньо-підготовчого етапу до широкої акції у Росії, а як самостійне завдання східної політики Римської курії.

З метою більш ефективної координації усіх унійних починань, формування ієрархії та кліру, 20 січня 1931 р. Папа Пій ХІ призначив, за поданням Папського нунція у Варшаві Ф. Мармаджі, Апостольським візитатором у східних воєводствах Польщі редемпториста о. Миколая Чарнецького [2, с. 286]. Його призначення російський католицький вісник прокоментував так: “Чужий до політичних незгод, о. Чарнецький просякнутий наднаціональним духом Вселенської церкви і ретельним виконанням настанов Святого Престолу про збереження греко-слов'янського обряду” [6, с. 90].

Очевидно, що останнім поштовхом до проголошення Папою акту призначення М. Чарнецького візитатором Волині, Підляшшя і Полісся став надісланий у жовтні 1930 р. меморіал єпископату Греко-католицької церкви за підписами митрополита А. Шептицького, єпископів Г. Хомишина, М. Будки, Й. Коциловського, Г. Лакоти та І. Лятишевського до Римської курії. У якому вказувалися конкретні факти переслідувань віруючих, назви місцевостей, імена осіб, які постраждали під час акцій пацифікації “східних кресів” та зазначалися дані про неправомірну ревіндикацію храмових споруд. У листопаді того ж року меморіал був розглянутий на засіданні Конгрегації для східних церков, про що сповістив А. Шептицького її секретар кардинал Сінчеро [2, с. 288].

Про особисту стурбованість Папи подіями у Польщі та надісланою інформацію М. д'Ербіньї повідомив, “що папа не залишить кільканадцять тисяч без єпископа їхнього обряду і з огляду на труднощі, які створюються скоро його призначить” [14, с. 223]. Отже, враховуючи складне становище греко-католиків у східних воєводствах Польщі, Папа вбачав певне його вирішення у проголошенні для них окремого апостольського візитатора.

З метою посилення авторитету та поваги М. Чарнецького серед польського католицького духовенства і місцевого населення, а також підкреслити певні привілеї, о. Миколай одразу був зведений у сан титулярного єпископа Лебедо, тобто він отримав сан єпископа, хоча і не являвся ординарієм єпархії. Чин архиєрейської хіротонії здійснив у лютому того ж року його перший духовний наставник, Станіславський єпископ Григорій Хомишин у церкві Святого Альфонса у Римі [1, с. 149]. Призначений Апостольським візитатором східного обряду М. Чарнецький не підпорядковувався митрополитові А. Шептицькому, а безпосередньо був під юрисдикцією комісії “ProRussia”, що займалася питаннями католиків латинського, східного і вірменського обрядів на території СРСР. Для збереження усіх тонкощів Римської дипломатії, М. Чарнецькому вручили ватиканський паспорт, що засвідчував його особу, як офіційного дипломатичного представника Апостольської Столиці у Польщі [1, с. 150]. Також наявність паспорту дозволяла єпископу вільно пересуватися Західною Європою та безперешкодно займатися унійною діяльністю на території Польської держави.

Кандидатура єпископа Миколая мало задовольняла польські католицькі кола, але перешкодити цьому не було можливості, оскільки єпископська номінація відповідала канонічному праву Церкви. Варто зауважити, що призначення М. Чарнецького стало приводом для різких заяв низки впливових польських політичних діячів [14, c. 228]. Зокрема, 20 лютого того ж року це було основним робочим питанням на засіданні комісії закордонних справ польського сейму, на якому депутати одноголосно виступили проти такого рішення. На адресу Ватикану лунали звинувачення, що, підтримуючи унію, у курії насамперед дбають про інтереси своєї політики в Росії, адже поширення східного обряду “шкодить самому католицизму” та “польськості на кресах”. Польська дипломатія також зазначала, що Апостольський Престол порушив конкордат 1925 р., у якому декларувалася постанова про вплив держави на призначення єпископів [1, с. 150]. Однак формального порушення конкордату не було, оскільки М. Чарнецький не належав до польського єпископату і не мав у Польщі звичайної юрисдикції, а виступав як офіційний представник Римського Престолу.

Незважаючи на певний політичний протест, тогочасна преса загалом позитивно висловилася щодо особистості М. Чарнецького. Польська Католицька Агенція повідомляла: “Від часу заснування Польської держави - найбільш лояльний громадянин... Він будить в усіх, глибоку честь і найбільше пошанування за своє світле життя, свою безмежну посвяту, за відання себе бідним і малим, за свої прихильні і братерські почування” [1, с. 151]. Як не парадоксально, але солідарною з такими висловлюваннями була і православна періодика, журнал “За соборність” зазначав: “Чарнецький вельми освічена людина... типовий православний чернець. Вирізняється тактом, даром вимови, силою доказування, що опирається на солідну науку. Той поліський апостол успів зав'язати відносини з цілим рядом священиків, має прихильників серед селян” [1, с. 152]. Отже, своєю попередньою місійною діяльністю на Волині, новопризначений візитатор зумів здобути прихильність і довіру значної частини громади. Ореол святості, який оточував М. Чарнецького, сприяв зростанню його персонального авторитету серед суспільства.

Призначення М. Чарнецького єпископом-візитатором Волині, Підляшшя і Полісся викликало певний резонанс і у Греко-католицькій церкві Східної Галичини, яка виявляла зацікавлення у розвитку унійного руху, без участі польських місіонерів на цих етнічних українських землях. Невдовзі після інтронізації, митрополит А. Шептицький звернувся з Пастирським листом до духовенства Галицької провінції, відзначаючи: “Призначення візитатора, як не менше вибір особи, якій Святіший Отець довірив важливий уряд, вважаємо за новий і великий доказ прихильності Христового Намісника до нас... Справа св. Унії буде через Апостольський Престол так поставлена і розв' язана, як цього вимагає дійсне добро нашої Церкви та нашого народу” [12, с. 220]. Отже, митрополит Андрей дотримувався думки, що Волинь, Підляшшя і Полісся - це місійне поле греко-католиків Східної Галичини, відтак призначення візитатором М. Чарнецького створить для галицьких місіонерів передумови для активізації унійного руху і Греко-католицька церква вийде на якісно новий рівень розвитку.

На початку квітня 1931 р. єпископ М. Чарнецький повернувся на Волинь. Очевидно, щоб заручитися підтримкою він відвідав впливових римо-католицьких очільників: кардиналів О. Каковського та А. Гльонду, нунція Ф. Мармаджі, який супроводжував єпископа Миколая у зустрічах із польською владою. Під час свого перебування у Варшаві він провів конференцію для польських католицьких єпископів східних дієцезій, з якими, згідно з отриманими повноваженнями, він мав співпрацювати [1, с. 152]. Отже, у загальному польські католицькі ієрархи підтримали призначення єпископа М. Чарнецького, однак, як покаже час, вони дистанціюватимуться від його унійних ініціатив.

Приступаючи до нелегкої праці візитатора, владика добре усвідомлював усю складність, поставлених перед ним завдань, тому одразу приступив до їх виконання. 12 квітня 1931 р., на Великдень, М. Чарнецький у супроводі ігумена о. Р. Гекіре, о. Р. Бахталовського та диякона Авіма здійснив свою першу візитацію у с. Дубечно Ковельського повіту [1, с. 154]. Зауважимо, що це була найбільша католицька громада східного обряду на Волині, і налічувала близько 3000 осіб [14, с. 245]. Упродовж наступних місяців з метою моральної та матеріальної підтримки, з'ясування обставин життєдіяльності католицьких громад східного обряду, налагодження відносин з вірними та духовенством, єпископ Миколай здійснював регулярні офіційні поїздки на парафії Волині, Полісся, Підляшшя, Холмщини [1, с. 169]. Аналіз усіх візитації М. Чарнецького свідчить, наскільки добросовісно та пильно він ставився до них.

Літом 1931 р. єпископ М. Чарнецький звітував перед Папою про результати візитацій і стан справ у середовищі католицьких громад східного обряду в Польщі, відзначаючи позитивну динаміку їх розвитку [1, с. 170]. До аргументів, на користь поглиблення унійної діяльності, можна віднести зростання чисельності парафіян-католиків східного обряду, постійні зусилля громади з приводу відкриття власної церкви, відновлення діяльності Папської семінарії у Дубно.

Пожвавлення діяльності редемптористської спільноти у 1931 р. пов'язане не тільки з інтронізацією єпископа М. Чарнецького, але і з низкою інших важливих подій. Зокрема, була вирішена проблема з церквою. Польська військова влада передала отцям Редемптористам гарнізонну дерев'яну церкву св. Юрія в оренду на 30 років, а після завершення терміну оренди передбачалося набуття права власності на цю культову споруду [1, с. 178]. Підставою у вирішенні цього питання було те, що відсоток військових православного віросповідання складав незначну частину, а церква знаходилася за 6 км від військової частини, відтак військовому керівництву було невигідно її утримувати [3, с. 55].

Важливою сферою релігійного поступу редемптористів була організація повноцінного монастиря, що мав би стати центром формування релігійної єдності серед католиків і православних. Тому через рік, поруч з церквою, під керівництвом ігумена о. Йосипа Гекіре, побудовано, згідно зі стандартним планом чину, двоповерховий монастир [1, с. 179]. Зауважимо, що Апостольська Столиця підтримала ініціативу редемптористів, і виділила на будівництво 6000 італійських лір, що було значною сумою у тогочасних економічних. З метою надати монастиреві завершеної форми, на початку 1933 р. новозбудовану обитель освячено єпископом М. Чарнецьким і відтепер вона також виконувала функції єпископської резиденції, а церква Св. Юрія - катедри [3, с. 57].

Пріоритетним напрямом діяльності редемптористів з того часу була організація повноцінної парафії з дотриманням східної обрядовості [1, с. 179]. Незважаючи на те, що розвиток парафіяльного життя відбувався у цілком православному середовищі, редемптористам вдалося досягти значних результатів. У 1930-х рр. парафія редемптористів уже нараховувала близько 500 осіб різних національностей: поляків, росіян, німців, українців [14, с. 244], що викликало негативну реакцію православної ієрархії.

З метою максимального обмеження переходу, керівництво Православної церкви оприлюднило список “відступників” і закликало мирян ігнорувати їх і на побутовому рівні, і у ділових відносинах. Показовим був наступний приклад, коли до парафії отців Редемптористів перейшов відомий архітектор-будівничий церков - Л. Домбровський, до парафій Волинської єпархії було розіслано листа, у якому містилася рекомендація “. не давати Л. Домбровському ніяких підрядів по будівлі або ремонту православних церков” [15, с. 84]. Зауважимо, що і офіційна православна преса “Воскресное Чтение”, “За соборність” - висвітлювали унійну діяльність редемптористів, як стратегічну інтригу на шляху до повної латинізації [5]. Таке гостре засудження православними новоуніятів, ставало здебільшого основною причиною повернення назад вірних до православ'я.

Попри постійні провокації з боку Православної церкви, Ковельська парафія не зменшилася у своїй кількості, вірні зуміли встояти на християнських засадах і зберегти вірність Католицькій церкві східного обряду [7, арк. 81]. На підставі таких успіхів місіонерської діяльності редемптористів, у 1936 р. в доповідній записці до Міністерства віровизнань Польщі, волинський воєвода стверджував, що “найбільшим осередком унійної пропаганди є монастир оо. Редемптористів” [7, арк. 60].

Не могли залишитися байдужими редемптористи і до українського питання у школі ім. президента Мосніцького. Незважаючи на етнорелігійний склад учнів, навчання релігії велося польською мовою, що породжувало незадоволення серед українських батьків. Позиція редемптористів була рішучою і конкретною, вони скликали збори греко-католицьких родин, на яких підняли питання про викладання Закону Божого українською мовою. Спільна заява батьків про створення умов для навчання рідною мовою була представлена керівництву школи, яке одразу її виконало [1, с. 181]. Отже, підтримуючи вимоги батьків, отці вирішили проблему викладання української мови, і цим долучилися до національного розвитку молодого покоління.

У листопаді 1931 р. М. Чарнецький вдруге звітував перед ватиканськими очільниками про обсяг виконаної ним роботи. Згідно з даними польського Міністерства Внутрішніх Справ, він “особливо наголошував на великому значенні національного моменту. Не слід фаворизувати російського елементу й надавати йому великої ваги в унійній акції. Уся праця повинна розвиватися в двох напрямках: на Волині - по лінії українській, а на Віленщині та північних окраїнах - по лінії білоруській” [14, с. 230]. Отже, М. Чарнецький розробив власний проект унійної діяльності у Польщі, у якому поєднувалася релігійна та громадсько-культурна діяльність з урахуванням національних особливостей. Очевидно, він не був підтриманий у римських колах, проте його логічним підсумком стало у подальшому утворення окремих екзархатів для Волині і Білорусії.

Важлива роль для формування нових підходів і методів поширення католицизму східного обряду відводилася щорічним, починаючи з грудня 1930 р., конференціям католицького духовенства, які проводились у Пінську на зразок Велеградських конгресів. Оскільки конференції відбувалися на території Польщі, то відповідно делегати всебічно розглядали питання про запровадження неоунії у східних воєводствах, намагалися виробити практичний план вирішення проблеми [13, с. 555]. М. Чарнецький брав участь практично в усіх унійних конференціях, активно виступав у обговоренні та висував свої погляди на проблеми [13, с. 563]. Однак в остаточному підсумку делегати не змогли виробити уніфікованого погляду на шляхи навернення православних християн до Католицької церкви, оскільки ними були висловлені цілком протилежні думки щодо характеру такої діяльності.

Одним із вагомих аспектів діяльності єпископа М. Чарнецького як візитатора стало запровадження практики духовних з' їздів волинського духовенства у Ковелі, які сприяли консолідації духовних сил та формували серед них відповідну східну культуру та духовність [17, с. 7]. Єпископ Миколай також брав участь у Євхаристійних конгресах, що проводилися для зближення взаємин між католиками західного та східного обряду [11, с. 2]. Був постійним учасником конференцій у Римі, які організовував М. д'Ербіньї для російських католиків з метою збереження їх потенціалу, розвитку позитивного досвіду, подолання канонічних суперечностей у католицько-православному діалозі [2, с. 300]. Отже, єпископ М. Чарнецький чимало зусиль докладав до екуменічної акції на Волині, вирішення канонічного існування та рівноправності католицьких громад східного обряду.

Утім, незважаючи на усі негаразди, М. Чарнецький відіграв провідну роль у становленні Греко-католицької церкви на Волині, прийнявши на себе обов'язки візитатора, виявив непересічну мужність, самовідданість, а його проста, невимушена вдача і репутація святого ченця привернула до церкви багатьох прихожан. Саме за період його душпастирства на Волині відбулося формування й кількісне наповнення греко-католицької громади, офіційно відкрито монастир отців Редемптористів у Ковелі, проводилася активна місіонерська діяльність серед православного населення.

Таким чином, місійна діяльність єпископа М. Чарнецького та отців Редемптористів відбувалася у вкрай несприятливих історичних умовах та ускладнювалася впливом низки чинників, як внутрішнього так і зовнішнього походження. Розвиток “нової унії”, передусім, суттєво гальмувався адміністративною підпорядкованістю греко-католицьких громад польській католицькій ієрархії, яка не змогла поступитися міркуваннями вузьконаціонального характеру та власними місіонерським амбіціями.

Юрисдикція римо-католицьких єпископів над греко-католиками сприймалася православними як стратегічна інтрига кліру на шляху до повної латинізації. Окрім того, відсутність на офіційному канонічному рівні самостійної адміністративно-релігійної одиниці та єпископа-ординарія для греко-католиків ще більш загострювала становище “нової унії” у східних воєводствах Польщі. Адже, неоунія залишалася передусім політичним проектом, і його доцільність розглядалася у контексті тих перспектив, котрі могло принести Ватикану поширення стратегічного впливу на терени Росії.

Список використаних джерел

1. Бахталовський Р. Апостол з'єднання наших часів / Р. Бахталовський. Львів: Добра книжка, 2001. 223 с.

2. Бистрицька Е. Східна політика Ватикану в контексті відносин Святого Престолу з Росією та СРСР (1878-1964 рр.): монографія / Е. Бистрицька. Тернопіль: Підручники і посібники, 2009. 416 с.

3. Бубній М. Редемптористи візантійсько-українського обряду у Львівській митрополії УГКЦ в 1913-1939 рр. / М. Бубній. Львів: Монастир Св. Альфонса, 2003. 203 с. - фотоальбом 40 с.

4. Войтюк О. Місійні станиці студитського чернецтва на українсько-польському пограниччі / О. Войтюк // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність / НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича / [голова редколегії Ярослав Ісаєвич, упорядники Микола Литвин, ВасильФутала]. Львів, 2008. Вип. 17: Українсько-польське-білоруське сусідство: ХХ століття. C. 501-507.

5. Изь сьезда униатского епископата в Риме. ВоскресноеЧтение. 1929. № 46. обкладинка.

6. Изь печати. Воскресное чтение. 1931. № 19. C. 8994.

7. Державний архів Волинської області м. Луцька. Ф. 46. Оп. 9. Спр. 1853. 111 арк.

8. Там само. Ф. 46. Оп. 9. Спр. 1889. 14 арк.

9. Там само. Ф. 195.Оп. 1. Спр. 134. 179 арк.

10. “Східний, але не російський” (Про номінацію єпископа Чарнецького). Діло. 22 квітня 1930 р. C. 3.

11. Українці на Міжнародному Євхаристійному конгресі в Будапешті. Діло. 4 червня 1938 р. C. 2.

12. Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність: документи і матеріали 1899-1944 / [гол. ред. А. Кравчук]. Львів: Свічадо, 1995. Т. 1.: Церква і церковна єдність. 523 с.

13. Світильник істини: Джерела до історії Української Католицької Богословської Академії у Львові, 1928-1944 / [упоряд., гол. ред. П. Сениця]. В 3 т. Торонто - Чікаго, 1973. Т. 1. 719 с., іл.

14. Скакун Р. “ Нова унія” у східних воєводствах Польщі (1923-1939 рр. ) / Р. Скакун // Ковчег. Науковий збірник із церковної історії / [за ред. о. Бориса Ґудзяка, Ігоря Скочиляса, Олега Турія]. Львів: “Місіонер”, 2007. Т. 5. C. 204-247.

15. Стоколос Н. Неоунія як експеримент східної політики Ватикану в Польщі (1923-1939 рр.) / Н. Стоколос // Український історичний журнал. 1999. Ч. 4 (427). C. 74-89.

16. Kronika. Zyciekatolickie. 1930. № 21. S. 8-9.

17. Kronika. Zyciekatolickie. 1930. № 34. S. 7-9.

18. Kronika. Zyciekatolickie. 1935. № 24. S. 380-382.

Размещено на Allbest.ru