Українська книжка в боротьбі за Українську Народну Республіку (за часів Центральної Ради: 1917-1918 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Українська книжка в боротьбі за Українську Народну Республіку (за часів Центральної Ради: 1917-1918 рр.)

М. А. Низовий

Розглядаються стан та роль української книжки в боротьбі за створення Української Народної Республіки на початковому етапі української революції, в роки діяльності Української Центральної Ради.

Ключові слова: книговидання, книжкова справа, видавництва, книгозабезпечення, книгорозповсюдження.

Рассматриваются состояние и роль украинской книги в борьбе за создание Украинской Народной Республики на начальном этапе украинской революции, в годы деятельности Украинской Центральной Рады.

Ключевые слова: книгоиздание, книжное дело, издательства, книгообеспечение, книгораспространение.

The state and the role of the UkraMan book ^ exammed іп the struggle for formation of the UkraMan People's Repubtic at the mUml stage of the UkraMan revolution іп the years of UkraMan Central Rada.

Key words: book pubtishmg, book busmess, риЫЫЫщ houses, book support, book dіssemіnatіon.

27 лютого 1917 р. в Російській імперії перемогла демократична революція. Уже в перші дні березня в Києві й усій Україні розпочалося небачене досі національно-культурне піднесення, стрижнем якого було відродження українських мови й друкованого слова. Зокрема, майже щодня започатковувалися нові газети і часописи, створювалися приватні, кооперативні та громадські книгарні й видавництва.

Лідери української нації, зокрема Товариство українських поступовців (ТУП), очолюване М. С. Грушевським, зваживши на поразку Першої російської революції, запропонували ідею створення Української Центральної Ради як міжпартійного політичного блоку для досягнення автономії України в межах конституційної Росії.

Це були перші кроки української революції. Українська Центральна Рада (УЦР) намагалася завдяки переговорам вирішити

з Тимчасовим урядом (ТУ) українські проблеми, передусім, надання Україні автономії. Однак ТУ Росії негативно відреагував на вимогу українців. Тоді УЦР 10 червня прийняла Перший Універсал -- проголошення автономії України, в якому -- зокрема, зазначалося, щоб Україна була вільною.

Перший Універсал став як сигналом до згуртування української нації, так і наркотично діючим подразником для всіх антиукраїнських, насамперед, шовіністичних сил учорашньої імперії. Після «жовтневого» більшовицького перевороту в Петрограді, коли стало зрозумілим, що демократичного уряду в Росії не буде сформовано, Українська Центральна Рада 20 листопада Третім Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки (УНР): «Оповіщаємо: ОДНИНІ УКРАЇНА СТАЄ УКРАЇНСЬКОЮ НАРОДНОЮ РЕСПУБЛІКОЮ» [1].

Універсал гарантував дотримання всіх демократичних свобод, зокрема свободи слова й друку, що стало важливим підґрунтям відновлення ліквідованого царизмом товариства «Просвіта» і створення нових його осередків. У 1917 р. своїми книжковими виданнями «Просвіти» заявили про себе у двадцяти населених пунктах України, опублікувавши 70 книг.

Згуртування просвітянських сил ініціював Департамент дошкільної та позашкільної освіти на чолі з членом УЦР від просвітніх організацій м. Київ Софією Русовою. Шведка по батькові й француженка по матері, вона все своє життя присвятила українському народові, передусім освіті та вихованню молодого покоління.

Безуспішні заклики С. Русової до згуртування й організації національної позашкільної освіти змусили її наприкінці вересня долучитися до I всеукраїнського з'їзду товариства «Просвіта», в роботі якого взяли участь понад 400 делегатів не тільки з України, а й українських просвітницьких організацій Кубані, Дону та Бессарабії.

З доповіддю «Ближчі завдання просвітянських видавництв» виступив один із фундаторів і голова Товариства шкільної освіти, член ради Київської «Просвіти», редактор новоствореного часопису «Книгар» В. Королів-Старий [2]. Промови на з'їзді виголосили М. Грушев- ський, С. Петлюра, І. Стешенко, С. Русова й інші провідні діячі Української Центральної Ради.

Пропозиції доповідача стосувалися, зокрема, об'єднання всіх просвітянських видавництв в одне всеукраїнське кооперативне видавництво «Просвіта», створення при губернських «просвітах» редакційно- видавничих комітетів, здешевлення й уніфікації просвітянських видань та інших заходів.

З перших днів революції принципово змінився статус просвітян: до революції вони перебували в опозиції до влади, то тепер були за- діяні в нових державних установах і водночас докладали неабияких зусиль щодо виконання «Просвітою» її нових культурно-освітніх функцій.

Суттєво змінилася ситуація й у книговидавничій справі, яку лаконічно охарактеризував активний діяч просвітницького руху, член УЦР Д. Дорошенко: «Відродження нашого національного життя з початком революції викликало нечуваний попит на українську книжку, й за короткий час весь книжний запас, який був по книгарнях, вичерпався без останку, отже, зразу появилася потреба не тільки у виданні нових книжок і брошур, а й у перевиданні давніших творів літератури, особливо таких, що цікаві з погляду моменту і сприяють пробудженню чуття національної свідомості» [3].

Невипадково відомий діяч уже радянської видавничої справи А. Приходько зазначав: «... у перші дні [лютневої] революції в Росії та й на Україні в безмежній кількості розсипалися дощем відозви, об'яви, заклики і, взагалі, матеріали, що, з огляду на технічні труднощі, могли з'явитися якнайскорше, щоб встигати динамікою руху революції ... більшість видань за перший період є ніщо інше, як апологія національної української справи» [2].

Щодо книжкової продукції, то в революційній ситуації часу для написання нових книжок майже не було. Тому просвітянським початком, як і 1906 р., була праця М. Драгоманова «Про українських козаків, татар і турків». Тоді ж були двічі перевидані праця С. Єфре- мова «Тарас Шевченко, життя його і діла» та брошура В. Корольова (Короліва) «Про народне самоврядування (Земство)».

Ситуація на книжковому ринку була також достатньо складною. У багатьох містах, містечках і навіть селах виникло кількасот цілком автономних товариств. Наприклад, лише в Київській губернії діяло 225 «просвіт». Навіть у Києві було десять самостійних дрібних просвітницьких осередків. На хвилі ентузіазму, без достатніх коштів і кваліфікованих фахівців, вони розпочали видання книжкової продукції, щоб хоча б частково задовольнити інформаційний голод населення. Невипадково Ю. Меженко цей видавничий період назвав «добою анархічного продукування» [5].

Не все заплановане просвітянами вдалося реалізувати, оскільки «Просвіта» мала значно більше недоброзичливців, ніж прихильників. Тому видавничий доробок, наприклад, київських просвітян за роки визвольних змагань є незначним: за неповні три роки вийшло друком лише дев'ять книжок.

Показник гірший, ніж за часів царату. Отже, позбавившись гніту царської цензури, просвітяни мали вирішувати не менш складні проблеми. Уже на початку 1918 р. Д. Дорошенко констатував: «Друкувати стало неймовірно тяжко й дорого: книжка підскочила в ціні в кілька разів, утратила свій чепурний вигляд, ілюстрування зробилося майже неможливим, отже в справі техніки друку ми наче вернулися до часів першого видання «Енеїди», якщо не гірше...».

Особливо відчутним було недостатнє фінансування «Просвіти». Українська Центральна Рада виділяла певні кошти для потреб просвітницького руху, а майже повністю зросійщена міська дума (і не тільки вона) до українського національно-просвітницького руху ставилася відверто вороже.

Крім видань «Просвіти», широкої популярності набула книжкова продукція інших видавничих осередків, зокрема Всеувито -- Всеукраїнського вчительського видавничого товариства, організованого восени 1917 р. Уже на перших зборах пайщиків вирішено найближчим часом видати такі книги: Б. Грінченко «Українська граматика до науки читання й писання», С. Русова «Буквар», «Перша читанка для дорослих», М. Грінченко «Наша рідна мова», а також підручники з алгебри, природознавства, іноземних мов, наочні посібники й інші матеріали. З ініціативи Міністерства народної освіти Всеувито здійснило також видання «Євангелія» українською мовою.

Засноване під час революції київське видавництво «Дзвін» (1917-- 1920 рр.) публікувало твори українських письменників та кращі зразки зарубіжної літератури. За роки існування вийшли друком твори В. Винниченка, Т. Бордуляка, Т. Шевченка, збірка ліричних поезій «Садівник» Р. Тагора, «Твори» Дніпрової Чайки, «Лев і Пролев» С. Руданського та ін.

Київське дитяче видавництво «Волошки» існувало в Києві в 19161919 рр. Серед його видань -- твори І. Нечуя-Левицького, І. Франка, Д. Мамина-Сибіряка, невеликі збірки англійських, чеських, індійських казок, збірка «Українські легенди» й однойменний з видавництвом ілюстрований журнал для дітей.

Українська революція допомогла повернути «додому» ті видавництва, які свого часу змушені були діяти поза межами України. Це передусім петербурзьке «Благодійне товариство з видання загальнокорисних та дешевих книг», засновані там само видавництва «Друкар» та «Вернигора».

Під час революційної ситуації активізували свою діяльність українські видавництва, які організувалися внаслідок Першої російської революції чи ще раніше. Це, насамперед, видавництво «Вік», яке за час існування (1895-1918 рр.) здійснило 140 видань книжок і брошур накладом понад півмільйона примірників.

«Час», заснований у Києві 1908 р., було одним з найбільших дореволюційних видавництв України, мало друкарню й книгарню і видавало переважно серії популярних книжок для широкого кола читачів. Про тодішню ситуацію один із засновників «Часу», згадуваний вище В. Королів-Старий, зазначав: «Перші чотири місяці по революції... доводилося спати звичайно лише чотири години на добу, внаслідок чого за ті чотири місяці я був цілком посивів. Усі ми просто «допалися до праці», як спраглий мандрівник у пустелі до свіжої води в оазі... Бо ж то були доби, коли й усі інші працівники були закохані в свою Даму -- Українську справу -- й робили її, перебуваючи у святому ентузіазмі».

Наприкінці 1917 р., незважаючи на складні умови, активізувався книговидавничий процес, створювалися нові видавництва. Зокрема одне з найбільших видавничих товариств «Вернигора» з квітня по вересень 1917 р. опублікувало 44 назви книжок і брошур накладом 510500 прим. та 350 тис. прим. листівок, плакатів і портретів. Товариство «Січ», що формувалося під гаслом «У національній свідомості й дисципліні -- сила України», заснувало однойменне видавництво, а товариство «Великдень» друкувало релігійну літературу українською мовою. рада центральна видавництво книжка

Немало приватних видавництв отримувало від уряду безвідсоткову позику, що сприяло активізації їхньої видавничої діяльності. Усього в Україні в 1917 р. налічувалося 78 державних і приватних видавництв, а також різних товариств, об'єднань, громадських організацій. Характерна особливість книговидання доби УЦР -- розширення географії українського книгодрукування. Мережа книговидав- ництв була настільки розгалуженою, а потреба в новому друкованому слові такою значною, що книжки друкувалися в найвіддаленіших регіонах України.

Заслуговує на увагу тематично-цільовий репертуар української книжки початкового періоду української революції, адже друковане слово було одним з найважливіших засобів формування українського народу як цілісної й монолітної нації. Значна потреба в ній зумовлювалася всією культурно-освітньою політикою УЦР, завдяки якій засновувалися українські школи всіх типів, спостерігалося прагнення до впровадження української мови як державної, використання її в усіх галузях науки, освіти і громадського життя.

Передусім потрібно було забезпечити книжками шкільництво. Відсутність українських підручників гальмувала процес українізації школи, тому два вчительські з'їзди сприяли активізації учите- лів-українців щодо створення навчальної та методичної літератури. Як зазначала С. Русова, «настав час, коли український учитель може одверто і свідомо, спокійно приступати до великої творчої праці -- утворення національної школи».

Лідирувало в тиражуванні українських підручників видавництво «Час», наклади якого сягали небувалих до того масштабів -- до 250 тис. примірників. Маючи власну друкарню, воно публікувало також книжки в шести приватних і одній державній установах, а також створило свій видавничий осередок у Німеччині. Наприклад, «Дзвін» друкував підручники у Відні.

Нагальною була й проблема українізації школи. Видавництво «Українська школа» в серії «Українська педагогічна бібліотека» опублікувало працю С. Русової «Наша школа». Про це ж ішлося в книгах М. Грушевського «Про українську мову і українську школу» (25 тис.), Б. Грінченка «Якої нам треба школи» (50 тис.), І. Огієнка «Рідна мова в українській школі» та «Вчимося рідної мови» (по 5 тис.).

Проблеми автономії та федералізації чи повної самостійності, організації установчих зборів, запровадження виборчого права тощо висвітлювалися в книгах М. Грушевського «Якої ми хочемо автономії та федерації», «Про самоврядування і автономію», С. Русової «Що то є автономно-федеративний лад», С. Вікула «Автономія України», М. Порша «Автономія України і соціал-демократія», «Сучасне становище на Україні і автономія та федерація», Л. Цегельського «Історія Української держави і боротьба за її відбудування», І. Крип'якевича «Українське військо», В. Різниченка «Національний колір України»,І. Франчука «Як воювали Запорожці?».

Значне місце належало творам красного письменства, яких у 1917 р. вийшло друком понад 30 назв, серед них -- твори Т. Шевченка, Б. Грінченка, О. Кобилянської та ін. З історії літератури надруковані праці С. Єфремова «Історія українського письменства», М. Коцюбинського «Іван Франко», М. Драгоманова «Автобіографія». Книжок для дітей опубліковано понад 20 назв, зокрема твори І. Франка, Т. Шевченка, С. Васильченка.

Поліграфічне виконання більшості видань часів Української Центральної Ради, на жаль, було на невисокому рівні. Це змушувало представників української інтелігенції, зокрема С. Єфремова, звертатися до видавців: «Більше дбання, більше охайності, більше пошани до книги -- то і ця пошана переходитиме в маси і сама книга більше культурної роботи зробить».

Щоб поліпшити українське книгодрукування, Міністерство народної освіти, зокрема Відділ пластичних мистецтв, поставило питання перед урядом про необхідність розробки національного шрифту. Була створена спеціальна комісія на чолі з ректором Української академії мистецтв Г. Нарбутом, однак через брак коштів і зміни влади робота комісії була припинена в травні 1918 р.

Від початку української революції книговидавнича справа формувалася за підтримки влади, але переважно зусиллями самої громадськості. Проте вже з кінця 1917 р. засновуються певні державні органи управління книговидавничим процесом. Так, у грудні 1917 р. на засіданні УЦР ухвалено Закон про передачу Секретаріатові освіти всіх шкіл та просвітних установ. На початку 1918 р. в складі Міністерства народної освіти створено видавничий відділ. Пізніше, у квітні 1918 р., УЦР прийняла два законопроекти: про виділення коштів на видання шкільних підручників у розмірі 5 млн крб. та надання кредиту в 10 млн крб. на підручники для різних навчальних закладів.

Безперечно, українське книговидання за часів Української Центральної Ради сприяло підвищенню загальноосвітнього та культурного рівнів, пробудженню величезної маси народу, його національної й політичної свідомості. Потреба в українській книжці була настільки великою, що її не могли задовольнити видавці й поліграфісти. Це був час, коли методом спроб і помилок формувалися підвалини видавничої справи майбутньої незалежної України.

Її наслідки були б значно вагомішими, якщо б відносно мирний розвиток української революції був тривалішим, адже менше ніж через місяць після проголошення Української Народної Республіки більшовицький Раднарком Росії одночасно з її визнанням оголосив війну Українській Центральній Раді, а маріонетковий радянський уряд у Харкові, першій столиці зради, -- загальний наступ радянських військ на УНР.

Про дві, можна сказати згубні, помилки тодішніх українських лідерів не можна не згадати. Перша полягала у відмові (незважаючи на рішучий спротив відомого ідеолога державної самостійності України М. Міхновського) від створення власного регулярного війська, хоча на той час у російській армії служило близько 4 млн українців, більшість з яких бажали служити Україні.

Очевидець цих подій, відомий громадський діяч і меценат Є. Чи- каленко стосовно цього зазначав: «Вони так рвалися з Петрограда, з північного фронту рятувати «Рідну Україну», з величезним напруженням та втратами пробивалися через ряди московської армії до Києва, а тут для них ніхто не заготовив ні казарм, ні харчів, і вони самі мусіли добувати собі помешкання... Виходить, що не большевики їхні вороги, а «буржуазна» Центральна Рада» [5].

Друга помилка полягала в тому, що, як писав І. Огієнко (Митрополит Іларіон), «початкова Українська революція пішла без своєї церкви, не звернула на неї належної уваги». Більше того, на вмовляння провідників національно свідомого духовенства запровадити в Центральній Раді окремий Секретаріат ісповідань М. Грушевський, на жаль, категорично відповів: «Обійдемося без попів!» [7].

Чи не звідси бере початок нинішня ситуація, коли великодержавні шовіністи в рясах, образно кажучи, без жодного пострілу окупували Україну і зі своїх амвонів повчають український народ, як йому жити далі?

Українська Центральна Рада була при владі всього 13 з половиною місяців. Тому не слід вимагати від неї якихось значних здобутків щодо державної діяльності, зокрема й у книговидавничій справі. Однак незаперечною її заслугою було те, що вона відновила в Україні державницьку свідомість, пригнічену більш ніж двома століттями неволі. Протягом року вона зазнала разом з українським народом надзвичайно важливої еволюції: від підданства -- до автономії, від автономії -- до незалежної Української Народної Республіки.

І все це стрімко відбувалося, як справедливо зазначав М. Тим- ошик, «в умовах гострої політичної боротьби, з одного боку, в самому українському середовищі, з іншого -- шаленого тиску шовіністичних сил старої імперії, давніх і новоявлених поборників ідеї «єдиної і неподільної»...

На початку годі було й говорити про якусь узгодженість дій видавців, чиюсь централізовану підтримку чи спрямування. Кожен пробував робити те, що міг і вмів, до чого прагнув. Швидке розкуповування в книжкових крамницях практично всіх збережених передреволюційних видавничих запасів засвічувало стрімке підвищення попиту саме на українську книжку» [5].

На засіданні Малої Ради, присвяченому першій річниці українського парламенту, М. Грушевський зазначив: «У своїй діяльності Українська Центральна Рада мала завжди один критерій, єдиний компас -- це інтереси трудящих українських мас. Які не були б помилки і невдачі наші, Члени Української Центральної Ради можуть з вдоволенням оглянутися на пройдену путь і сказати словами поета:

«Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли, у нас нема

Зерна неправди за собою.» [9]

І підсумовував: «Українська Центральна Рада за рік своєї діяльності не політикувала ні однієї хвилі, вона не зробила ні одного фальшивого кроку, вона мала перед собою тільки мету послужити інтересам многострадального українського народу і тих народів на Україні сущих, котрі з нею зв'язала історія. Ми можемо з гордо піднятим чолом підняти над своєю землею прапор Української Центральної Ради. Ми винесли його не заплямованим» [10].

Отже, не більшовики подарували нам Українську державу, як стверджували і продовжують говорити нині російські великодержавні шовіністи й «наші» «вірні ленінці». Лише людина з освітою працівника спецслужб і твердим переконанням, що «слово «украинец» обозначало просто жителя окраины» [10], яка одноосібно й безстроково править величезною країною, могла ще 2008-го р. на саміті НАТО стверджувати, що «Україна була створена за радянських часів; вона отримала території від Польщі -- після Другої світової війни, від Чехословаччини, від Румунії, . від Росії величезні території отримала на сході й на півдні країни. Це складне державне утворення. І якщо ще внести туди натовську проблематику, інші проблеми, це взагалі може поставити на межу існування саму державність» [2].

Невже ця людина не чула про Українську Народну Республіку, про злуку Східної і Західної України, про Гетьманщину і фатальну Переяславську Раду, не говорячи вже про давніші часи. Безперечно, щось чула. А те, що зараз каже, це свідома брехня і фальсифікація, щоб представити Україну як штучно утворену державу завдяки сусіднім країнам.

Насправді ж, загальновідомо, що українці споконвіку живуть на своїй, Богом даній землі, ніколи не здійснювали, як наш північний сусіда, «збирання земель русскіх» й не претендували на чужі території. Радше, навпаки, деякі з наших сусідів намагалися (й намагаються сьогодні!) урвати якусь частину української території.

Навіть школярі знають, що перший президент України -- М. Гру- шевський -- народився на українських землях. Однак, згідно із сьогоднішніми реаліями, виявляється, це відбулося в Польщі, оскільки місто Холм (батьківщина Грушевського), як і деякі інші західноукраїнські міста й території, попередній радянський диктатор «великодушно» передав Польщі.

Отже, не наші гнобителі «подарували» нам нашу державу, а український народ здобув її в боротьбі з анахронічною імперією, спадкоємницею азіатських завойовників Середньовіччя, яка декілька століть була справжнім «жандармом Європи», а нині бажає стати «жандармом світу».

Цілком очевидно: коли б не Українська Центральна Рада, очолювана М. Грушевським, яка з кількох губерній Російської імперії створила об'єднану [5] незалежну Українську Народну Республіку з визначеними державними кордонами [1], власними законами, державною атрибутикою та грошовою одиницею (гривнею), ніколи не було б навіть маріонеткової УРСР. Тринадцять місяців діяльності УЦР були часом творення демократичної держави й періодом безперервної боротьби за виживання. І головний її підсумок -- визнання Європою права українського народу на свою державу, свою культуру, свою мову і свою книжку [10]. Хоча основна боротьба за все це була ще попереду.

Список літератури

Бойко В. У добу самовизначення: Приєднання до УНР північних повітів Чернігівщини / Володимир Бойко // День (четвер). -- 2009. -- 30 квіт. -- № 75-76. -- С. 8 (Україна Incogmta).

Брехня заднім числом: Про що зараз свідчить виступ Путіна на саміті НАТО в Бухаресті 4 квітня 2008 року // День (п'ятниця-субота). -- 2014. -- 21-22 берез. -- № 51-52. -- С. 12.

Ківшар Т. Український книжковий рух як історичне явище (1917-1923) / Т. Ківшар. -- Київ : Логос, 1996. -- 344 с.

Королів В. К. // Верстюк В. Діячі Української Центральної Ради : біогр. довід. / В. Верстюк, Т. Осташко. -- Київ, 1998. -- С. 110-111; Королів В. // Українські письменники діаспори : матеріали до бібліогр. словника. Ч. перша. -- Київ, 2006. -- С. 155-157.

Кульчицький С. Коли Західна Україна возз'єдналася з УРСР? / Станіслав Кульчицький. -- Екстракт +200. У 2-х ч., Ч. 3. -- Київ : ЗАТ «Укр. прес-група», 2010. -- С. 441-466.

Меженко Ю. Українська книжка часів великої революції / Ю. Ме- женко. -- Київ, 1928. -- С. 3.

Огієнко І. (митрополит Іларіон) Рятування України / І. Огієнко. -- Київ : Наша культура і наука, 2006. -- С. 177 (Запізніле вороття).

Осташко Т. Один з плеяди борців за самостійну Україну / Тетяна Осташко // Іст. календар: 2003. -- Київ, 2003. -- С. 178-188 (Уславлені імена).

Поліщук Л. «Цей перший рік, може, буде й останнім...»: до річниці IV Універсалу / Любов Поліщук // День (п'ятниця). -- 2008. -- 25 січ. -- № 13. -- С. 6 (Суспільство).

Полонська-Василенко Н. Д. Історія України. У 2-х т., Т. 2 / Н. Д. Полон- ська-Василенко. -- Київ : «Либідь», 1995. -- С. 486.

Приходько А. Книжкова продукція на Україні за час революції / А. Приходько // Голос друку. -- 1921. -- № 1. -- С. 21.

Тимошик М. Видавнича справа періоду Української Народної Республіки: (1917-1920) / Микола Тимошик // Вісн. Кн. палати. -- 2003. -- № 4. -- С. 30-35 (Історичні розвідки).

Шевченко В. «...Побідний прапор -- наш Третій Універсал»: до 90-річчя одного з найважливіших документів Центральної Ради / Володимир Шевченко // День (п'ятниця). -- 2007. -- 16 лист. -- № 199. -- С. 8 (Україна Incogmta).

Размещено на Allbest.ru