Тюрко-болгарське майбутнє або слов'янське минуле: деякі тенденції в етнічній самоідентифікації сучасних болгар

Тюрко-болгарська складова, що відігравала певну роль у процесі етногенезу болгар у ранньому середньовіччі, достатньо повно та ретельно вивчена відповідними фахівцями (археологами, істориками, лінгвістами). Означена проблематика має обширну історіографічну базу. Не розглядаючи детально численних гіпотез та прізвищ дослідників, у цьому контексті відзначимо тільки, що ключова, каталізуюча роль орди хана Аспаруха (молодший син засновника Великої Болгарії Кубрата (помер у 660-ті рр.)) у створенні першого болгарського Царства наприкінці VII ст. н. е. (після 678 р., згідно з даними Феофана і Никифора) [1, с. 60-62] очевидна й не викликає сумнівів. Також фахівці довели факт ранньотюркського, гунського походження мови протоболгар, її спорідненість з мовою сучасних чувашів. Відомо також, що протоболгарський імпульс нівелюється в кількісно більшому слов'янському середовищі протягом наступних 250-300 років історії. Спочатку в пересічного протоболгарського населення, а потім і в еліти суспільства змінюються обряд поховання і матеріальна культура [2], поступово виходить з обігу ранньотюркська мова, замінюючись на слов'янську, зникають зі сторінок писемних джерел традиційні тюркські імена прото-болгарських ханів.

Подібних прикладів розвитку подій немало в історії ранньосередньовічної Західної та Східної Європи, так само вестготський імпульс поступово згасає в романському середовищі Іспанії, норманський -- у Нормандії і Британії, варяго-руський -- у Київській Русі [3]. Започатковуючи державність, нечисленні воєнізовані групи прибульців асимілюються в кількісно і культурно домінуючому середовищі місцевого населення, часто залишаючи після себе назви держав і провінцій, претендуючи на походження правлячих династій, створюючи таким чином привід для нескінченних наукових та псевдонаукових дискусій.

Здавалося б, після публікації в 1987 р. книги Димитра Димитрова [4], праць таких фахівців, як Д. Ангелов [5, с. 30-31], М. І. Артамонов [6, с. 174-- 175], В. Бешевлієв [7], О. В. Гадло [8], В. Ф. Генінг, А. Х. Халіков [9] та ін., усі основні питання ранньої історії протоболгар, їх походження, культури та її еволюції, міграцій теренами Східної Європи вже прийнятно і цілком академічно вирішено.

Утім, протягом останніх 25 років дедалі активніше визначаються дві основні тенденції: по-перше, гіпертрофоване перебільшення ролі протоболгар у процесі етногенезу сучасного болгарського народу і взагалі історії всіх регіонів, де вони так чи інакше мешкали; по-друге, надзвичайне віддалення в часі походження самих протоболгар, пошук їх коріння в стародавні часи, в найнеочікуваніших місцях та несподіваному етнокультурному контексті.

Перший напрям зовсім не новий і відбиває певне перетворення, сучасну реінкарнацію таких пантюркістських ідей, які поширилися в болгарській історіографії під час Другої світової війни, в добу близьких союзницьких відносин Болгарії із Третім Рейхом. Тоді, в період офіційного панування расових теорій, слов'ян вважали нижчою расою, нездатною до самостійної творчості й державного розвитку, і тому тюрко-болгарська версія створення болгарської державності була надзвичайно своєчасною. Таким чином, можна говорити про те, що пантюркізм і пангерманізм іноді знаходять спільну мову, особливо вирішуючи питання про історичну роль слов'ян. Окрім того, слов'янство і православ'я болгар завжди, з часів османського панування, слугували приводом для налагодження зв'язків -- релігійних, культурних, а потім і військово-політичних -- з Росією, котра була одним з основних конкурентів Німеччини, а також інших великих держав (Англії, Франції) на Балканах. Відповідно, якщо болгари не слов'яни, а тюрки, і лише випадково розмовляють слов'янською мовою, то немає жодних глибинних причин для зв'язків з Росією, немає, і не може бути жодної слов'янської єдності.

Характерно і симптоматично, що в сучасній Європі, особливо в «молодих» європейських країнах -- нових членах Євросоюзу, на тлі формального і доволі млявого теоретичного осудження нацизму, гітлеризму і т. ін. насправді жваво й енергійно відроджуються деякі ідеї часів Третього Рейху. Виправдовуються чинними судами та спокійно доживають свій вік нацистські злочинці, демонтуються або паплюжаться пам'ятники радянським солдатам-визволителям, створюються й беруть участь у діяльності національних парламентів неонацистські партії. Цілі групи населення (до третини складу виборців країни) позбавляють виборчого права за мовними та національними ознаками (тобто є справжні європейці, а є «недолюдки», котрі не мають основних демократичних прав). У процесі осмислення історії XX ст. нав'язливо мусується ідея про ідентичність сталінського комуністичного і гітлерівського націонал-соціалістичного режимів, однак у цьому порівнянні вбачається однозначна й майже не прихована симпатія до останнього. Узагалі складається усталене враження, що італійський фашизм або німецький націонал-соціалізм -- це не аномалія, а історична норма європейської свідомості, рефлексія європейсько-християнського фундаменталізму часів хрестових походів, того відчуття власної більшо-вартості та винятковості, яке сформувалося в добу географічних відкриттів і колоніальних експансій нового часу, концентрат традиційного європоцентризму та євроегоїзму доби модернізації. Невипадково численні сучасні аналітики проводять паралелі між Третім Рейхом і сучасним Євросоюзом. Євросоюз здійснив деякі заплановані, але на той час нереалізовані ідеї та претензії Третього Рейху, територіальні, економічні, геополітичні, ідеологічні. Певною мірою Третій Рейх є однією з багатьох (після Римської імперії, Імперії Каролінгів, Священної Римської імперії, першої імперії Наполеона) спроб об'єднання Європи, є своєрідною моделлю нинішнього Євросоюзу, оскільки і сучасний Євросоюз, особливо в умовах постійного посилення ролі Німеччини, можна вважати осучасненою і дещо гуманізованою моделлю Четвертого Рейху. У такому контексті цілком своєчасно й органічно виникають (відроджуються) пантюркістські націоналістичні тюрко-болгарські ідеї, якщо не гомологічні, то аналогічні різним історичним формам євронацизму, у будь-якому разі антислов'янські, деслов'янізуючі свідомість адептів цієї парадигми.

Наступний, другий напрям фальсифікацій, зазначений вище, пов'язаний з пошуком давньоіранських коренів протоболгар і з повним або майже повним запереченням як їх тюркського, так і слов'янського походження. Не вдаючись до подробиць псевдонаукової гіпотези, створеної стосовно цього, підкреслимо, що в її підґрунті -- твердження про паміро-тяньшаньське походження протоболгар від, можливо, якоїсь тохарської групи ранніх іранців. Датується такий початок протоболгарського етногенезу приблизно II, іноді III, частіше -- початком I тисячоліття до н.е. У різних варіантах цієї гіпотези протоболгари є майже пращурами всіх основних цивілізованих народів Старого Світу, починаючи з шумерів і аккадців, іноді прабатьками античних греків та ранніх тюрків.

У цьому контексті складно простежити всі різноманіття та суперечливість інтерпретацій. Вирішивши проблему заселення й окультурення Ірану, Індії, Китаю і межиріччя Тигру і Євфрату, ці протоболгари ще до гунської навали опинилися в Східній Європі та значно вплинули на історичний процес у цьому регіоні. Усе, що тут відбувалося, будь-які прогрес і важливі події були пов'язані з протоболгарами. Протоболгари відігравали провідну роль у взаємовідносинах з Візантією, колонізували Північний Кавказ і Приазов'я, становили більшість населення Хазарського каганату, створили Волзьку Булгарію, Дунайську Болгарію, згідно з однією з версій -- заснували Київ тощо.

Численні твердження наявні у відповідних публікаціях, ґрунтуючись, у найкращому разі, на некоректному використанні даних писемних джерел, перекручуванні археологічного матеріалу, коли стадіальні аналогічні елементи різних культур, розірваних у часі та просторі, оголошуються гомологічними, спорідненими, пов'язаними загальним походженням. Застосовуються і невиправдані екстраполяції антропологічного матеріалу, зокрема факти штучної деформації черепів, що була характерна для сарматської аристократії й трапляється в деяких протоболгарських похованнях.

Слід зазначити, що більшість сучасних фахівців визнають суттєву роль пізньосарматського компонента у формуванні як протоболгарських, так і ранньоугорських груп населення Східної Європи, Приуралля, Південного Сибіру. Саме цим пояснюється, зокрема, слабка, залишкова монголоїдність протоболгар, мезокранність їх антропологічного типу, відмінна як від середньовічних алан -- доліхокранів, так і середньовічних тюрок -- брахікранів. На цьому, мабуть, і закінчується наукова складова цієї системи поглядів, в іншому вона перебуває на межі між авантюрною містифікацією, фантастичною літературою і релігійною сектою, що з агресивною завзятістю обстоює свою правоту.

Абсурдність і антинауковість висновків та тверджень представників обох названих груп ілюструє приклад засновника Великої Болгарії -- хана Кубрата, креативну роль якого в протоболгарській історії однаково визнали і тюркоболгаристи і іраноболгаристи. Як відомо, з метою визнання цієї ролі Кубрату споруджено пам'ятник у с. Мала Перещепина Полтавської області, де в 1912 р. було знайдене поховання кочового ватажка, що містило, окрім численних речей з дорогоцінних металів, золотих візантійських грошей, зброї, кінського обладунку, ще й каблучку з грецьким написом -- Куврат. Цього факту було достатньо, щоб визнати це поховання могилою того самого Кубрата. Зазначимо, що аналіз речового комплексу поховання й нумізматичних матеріалів, що містилися в ньому, дозволяє датувати цю пам'ятку часом не раніше кінця VII, а, можливо, й початку VIII ст. Відомо, що сам Кубрат помер десь у 660-і рр., після чого й розпалася створена ним конфедерація кочових племен. Сумнівно, щоб він упродовж більше ніж сорока років не був похованим. У найкращому разі в Перещепино був похований хтось із його родичів, нащадків, який успадкував перстень із написом. Крім того, відомо, що вже після 678 р. хазари підкорили або вигнали з родових територій спадкоємців Кубрата -- Батбая, Аспаруха, Котрага -- й поширили свою владу на територію від Волги до, щонайменше, Дніпровського Лівобережжя. Таким чином, цілком виправданим є припущення деяких фахівців [10] про те, що в Перещепино був похований один з хазарських ханів, який підкорив Болгарію Кубрата й загинув або помер під час походу в лівобережне Подніпров'я. Отже, цілком можливо, що нащадки Аспаруха звели пам'ятник на могилі одного з його ворогів і переслідувачів.

Так чи інакше, усі ці різнорідні й, здавалося б, різноспрямовані вектори «протоболгаризму» зливаються в одному загальному напрямі -- це Деслов'янізація і, як її наслідок -- Дерусифікація, а в остаточному підсумку Денаціоналізація Болгарії й болгар.

Очевидно, що за останню тисячу років своєї історії болгари як протоболгари себе жодним чином не проявляли, протоболгарами -- іранцями або тюрками, нащадками тохарів або гунів -- себе не вважали, нічого про це підґрунтя свого походження не знали. Болгари жили, особливо після османського завоювання, як православний слов'янський народ, що перебував під іноземним, іншомовним і релігійним ярмом. Саме в боротьбі із цим ярмом формувалася й підсилювалася слов'янська православна ідентичність і всі її зв'язки -- етнокультурні, релігійні, геополітичні.

Настанова на пріоритет протоболгарського походження, протоболгарської етнічної сутності, по суті, зводить увесь цей непростий шлях реальної болгарської історії нанівець, змушує людей, котрі поділяли цю позицію, вибирати іншу точку відліку щодо своєї ідентичності. Однак ця нова (стара) позиція абстрактно зависає в просторі й часі, завершуючись напів легендарними ранньосередньовічними Кувратами, Безмірами й Гастунами, абсолютно безпорадними й непродуктивними в контексті побудови сучасних етнокультурних і геополітичних зв'язків. «Іменник болгарських ханів» [11], достатньо суперечливий і дискусійний ранньосередньовічний історичний документ, складно уявити як джерело етнічної самосвідомості нашого сучасника.

Вибір, замість реальної етнічної історії свого народу, оплаченої слізьми й кров'ю, боротьбою й мужністю, іншої парадигми, основаної на спекулятивній інтелектуальній абстракції, очевидно марний, не може зумовити створення якогось іншого, крім міфологізованого, такого, що насправді не існує, етнічного підґрунтя, а призводить тільки до денаціоналізації, втрати щирої етнічної ідентичності, що є однією з основних тенденцій процесу глобалізації й усвідомлених завдань її ініціаторів.

В обох названих напрямах «протоболгаризму» доволі чітко виявляється так само характерна для сучасного глобалізованого світу дераціоналізація обивательської свідомості. Обиватель швидше, легше а, головне, радше вірить псевдонауковим популістським вигадкам, оформленим як пропагандистська листівка, ніж обґрунтованим, вагомим, підтвердженим сукупністю фактів і доказів свідченням професійного історика. Як раціональну картину світу, що створювалася вченими-природознавцями із часів епохи Просвітництва, через позитивізм XIX ст. і концептуалізацію XX ст., нині з успіхом ставлять під сумнів автори популярних передач і газетних статей, присвячених інопланетянам, полтергейстам, екстрасенсам тощо, так і раціональну академічну модель історичного процесу, створену фахівцями, з легкістю й успіхом руйнують автори різних криптоматичних концепцій. Можна вважати, що це одна з форм ідейного, ідеологічного одурманювання й, у підсумку, поневолення основної маси населення, позбавленої здатності самостійного критичного мислення.

Таким чином, після поразки радянської квазіімперської системи в третій світовій війні, що мала характер «холодної», й освоєння переможцями більшої частини пострадянського простору, зокрема радянських сателітів з Варшавського блоку, актуальною стала проблема ідейного (ідеологічного) переформатування колонізованих територій. Панування буває міцним тільки за умови кардинальної зміни ціннісних настанов знову «придбаного» населення, руйнування в його свідомості колишніх, усталених імперативів. Для болгар, зокрема, одним з таких імперативів, що сформувалися в період національно-визвольних рухів, російського, а потім і радянського протекторату, була, а багато в чому й залишається, ідея слов'янства, слов'янської єдності, слов'янського братерства. Тому відмова принаймні частини болгарського суспільства від свого етнічного слов'янства, спекулятивне інтелектуальне захоплення коротким протоболгарським періодом своєї ранньосередньовічної історії, надання цьому періоду визначального значення, нічим не виправдане устародавнення цієї історії аж ніяк не випадкові. Простежене в болгарській політичній, громадській і псевдонауковій публіцистиці захоплення протоболгаризмом необхідно вважати частиною згаданого вище ідеологічного перезавантаження, цілком свідомо стимульованого відповідними структурами.

тюркський болгарський слов'янський етногенез

Список літератури

1. Чичуров И. С. Византийские исторические сочинения: «Хронография» Феофана, «Бревиарий» Никифора / Тексты, пер., коммент. / И. С. Чичуров. -- М.: Наука, 1980. -- 215 с.

2. Въжарова Ж. Н. Славяни и прабългари (на данни на некрополите от VI- XI в. на територията на България) / Ж. Н. Въжарова. -- София: Изд-во Българскта АН, 1976. -- 448 с.

3. Ловмянский Х. Русь и норманны / Х. Ловмянский. -- М.: Прогресс, 1985. -- 304 с.

4. Димитров Д. Прабългарите по Северното и Западното Черноморие / Д. Димитров. -- Варна, 1987. -- 303 с.

5. Ангелов Д. Славяне и протоболгары в догосударственный период / Д. Ангелов // Советское славяноведение. -- 1986. -- № 5. -- С. 29-38.

6. Артамонов М. И. История хазар / М. И. Артамонов. -- Л.: Изд-во Гос. Эрмитажа, 1962. -- 523 с.

7. Бешевлиев В. Първобългарите. Бит и култура / В. Бешевлиев. -- София: Наука и изкуство, 1981. -- 165 с.

8. Гадло А. В. Этническая история Северного Кавказа IV-X вв. / А. В. Гадло. -- Л.: Изд-во Ленинградск. ун-та, 1979. -- 216 с.

9. Генинг В. Ф. Ранние болгары на Волге: Больше-Тарханский могильник / В. Ф. Генинг, А. Х. Халиков. -- М.: Наука, 1964. -- 196 с.

10. Айбабин А. И. Этническая история ранневизантийского Крыма / А. И. Айбабин. -- Симферополь: ДАР, 1999. -- 352 с.

11. Родник златоструйный: Памятники болгарской литературы IX-XVIII вв.: сб. / пер. И. Калиганова и Д. Полывянного. -- М.: Худ. Лит., 1990. -- 527 с.

Размещено на Allbest.ru