Місце та роль церкви в українському суспільстві: історична ретроспектива та сучасні реалії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Прикарпатський юридичний інститут Національного університету “Одеська юридична академія” (Україна, Івано-Франківськ)

Місце та роль церкви в українському суспільстві: історична ретроспектива та сучасні реалії

Коваль І.В.

кандидат політичних наук

доцент кафедри гуманітарних та

соціально-економічних дисциплін

Церква була і є поряд з державою одним з найбільш впливових інститутів історичного розвитку українського суспільства. Саме церква від початку свого виникнення на українських землях стала вагомим чинником історичного розвитку та модернізації суспільних відносин на теренах України.

Слід відмітити, що усі церкви після Майдану 2013-2014 рр. мають великий кредит довіри. Якщо, звичайно довіра до церкви коливається близько до рекомендованих 68%, то сьогодні вона досягла практичних 80%. Все це відбулося за рахунок цих церков, що були на майдані, які здійснили подвиг Михайлівського собору, які витримали шалений тиск попередньої влади, закликали до миру, а не до покари будь-якій владі [13, с. 7].

Сьогодні висунення релігійної проблематики на передній план політичних процесів робить необхідність їх осмислення в політичному аспекті. Вплив релігійного чинника на політичні події в Україні вимагають їх всебічного глибокого осмислення та аналізу. Актуальність дослідження заключається у висвітленні впливу релігійно-церковної складової на зміни в суспільно-політичному житті країни в минулому і сьогоденні.

У 988 році після запровадження християнства в Київській Русі церква стає невід'ємним елементом державної влади. Саме в ті часи стало зрозуміло, “що правити такою великою державою неможливо без якоїсь всеохоплюючої сили, без центральної ідеї... Такою ідеєю й стало християнство” [12, с. 128]. З того часу християнство отримувало державну підтримку у вигляді десятої частини доходу, що київські князі жертвували церкві. Таким чином одразу після запровадження християнства в Київській Русі воно стає першою державною релігією давньоруської держави. Але оскільки візантійська модель християнства, запроваджена на українських землях, передбачала підпорядкування церковної влади світській, церква не змогла посісти роль реальної противаги державі [9, с. 21].

Під час князівських міжусобиць роль церви в українському суспільстві значно зростає. Церква, як єдина централізована інституція, виконувала роль суспільного інтегратора і по можливості забезпечувала суспільно-політичну стабільність у державі, стримувала дію відцентрових сил, гальмувала розвиток сепаратистських тенденцій [3, с. 8].

В епоху роздрібленості Київської Русі роль київського митрополита як політичного чинника стає об'єктом активної боротьби між різними політичними силами. За словами О. Лотоцького, саме “свідомість національно-державної окремішності Руси-України од Московщини привела до того, що литовські князі з їх українським оточенням та українські ієрархи прийшли до висновку - утворити окрему од московської митрополичу катедру” [4, с. 280].

Вагому роль релігійний чинник відіграв під час національно-визвольної боротьби українського народу. В той час церква як інститут суспільства активно сприяла процесам національного самоусвідомлення та державотворення. У 1620 році запорізьке козацтво, очолюване П. Сагайдачним, вступило до Київського братства, тим самим поєднавши військовий потенціал з церковною та культурною верхівкою України. Цього ж року гетьман разом із православними священиками висвятив нових православних ієрархів. Ця подія мала велике значення, адже після Берестейської унії українська православна церква втратила своїх ієрархів.

Активно боронив православ'я і гетьман Б. Хмельницький. За доби визвольної боротьби українського народу під його проводом православна церква отримала чимало орної землі та низку привілеїв. Але після укладення військового союзу гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою, незважаючи на те, що він став певним порятунком від покатоличення України, роль церкви в суспільстві значно знижується і вона перетворюється на бюрократичний додаток до світської влади [6, с. 14].

Оцінюючи заслуги Східної Церкви в Україні до “поєднання України з Москвою 1654 року”, І. Огієнко (митрополит Іларіон) писав: “З часу свого офіційного заснування року 988-го Церква Українська безперервно знаходилась під владою Вселенського Царгородського патріярха. Влада ця на початку була реальна, бо єпископів присилав патріярх, але з бігом часу ставала все менш помітна, аж поки не стала номінальною... В момент занепаду верхів нашої (й католицької ще більше) Церкви в XVI - поч. XVII ст. патріархи Константинопольські проявили велику реальну опіку для нашої Церкви... Щоб піднести нашу ієрархію, патріарх Олександрійський Яким заснував у Львові церковне братство, із школою та друкарнею при нім, благословляв і інші міста закладати подібні братства та друкарні. А ці братства врятували віру українську від польського нападу... В Острозькій Академії постійно було немало вчених греків, які дуже реально працювали на користь української культури... І взагалі треба сказати, що ввесь наш великий культурно-національний рух XVI-XVII віків одухотворяли східні ієрархи, а рух цей спас тоді нашу національність... Пригадаймо ще, що року 1598-го Московія відкинулася від Царгородського нагріярха й насиллям запровадила свого. Україна не пішла за цим прикладом і вперто, як вірна донька, трималася Царгорода, бо добре розуміла, що церковна автокефалія можлива тільки при повній політичній незалежності” [5, с. 201].

Влада царської Росії постійно спиралася на одержавлену церковну організацію як на офіційну ідеологію, надаючи їй всілякої підтримки, а будь-які дії, спрямовані проти неї, розцінювала як посягання на інтереси самої російської держави. З цього приводу В. Вернадський зазначав, що з “найбільшим озлобленням українська національна ідея переслідувалася в церковно-релігійній та шкільній літературі... Кращі набутки національної культури, такі, як організацій народної освіти, своєрідний устрій церковно-релігійного життя, поступилися місцем загальноросійському порядкові, який тримався на трьох китах: централізмі, абсолютизмі, бюрократизмі” [1, с. 116].

Майже два століття Православна церква обожнювала царську владу, визнаючи царя верховним правителем церкви через Синод, який перебував під контролем і керівництвом обер-прокурора, призначеного царем. Імператора російського було проголошено “помазаником Божим, височайшим пастирем”. Ідея самодержавства була політичним символом віри російського православ'я, що уособлювалося у відомій тріаді “самодержавство, православ'я, народність”.

Держава втручалася у внутрішні справи різних конфесій, строго регламентувала їх структуру і діяльність. Згідно зі “Сводом законов Российской империи”, всі релігії на території цієї імперії, де якої входила й Україна, поділялися на три групи: державну (православне віросповідання), терпимі (католицька, протестантська, вірмено-іригоріанська церкви, іслам, буддизм, іудаїзм, язичництво) і нетерпимі (“секти” - духобори, іконоборці, молокани, іудействуючі, скопці).

“Уложение о наказаниях” вважало особливим видом злочину злочини проти віри - відвернення і зведення із православ'я в іншу віру, перешкоджання вихованню дітей у православній вірі, поширення єресей і розколів. До винних у цих “злочинах” застосовувалась система каральних заходів, зокрема каторга і вислання до Сибіру. Позавіросповідний стан державою не визнавався. Діяльність з поширення матеріалістичних, атеїстичних поглядів зазназала кримінального переслідування.

Наприкінці XIX століття у зв'язку із наростанням революційних виступів жорстокішою стала політика царизму щодо “сектантських” об'єднань. До “Уложения о наказаниях” були внесені жорсткіші кримінальні статті проти “сектантів”. У 1894 році секта штундистів (до них відносили баптистів, ієвангельських християн) була оголошена “шкідливою”, її молитовні зібрання заборонені. Революційна ситуація в Росії на початку XX століття змусила уряд вносити корективи до релігійної політики. У царському маніфесті від 26 лютого 1903 року вже йдеться про свободу віросповідань, а указ від 12 жовтня 1904 року про вдосконалення державного порядку приписував розробити заходи щодо “усунення релігійних утисків”. У царському маніфесті від 17 лютого 1905 року щодо вдосконалення державного порядку були обіцяні громадянські свободи, в тому числі свобода релігії.

Загалом до 1917 року українська церква була повністю підпорядкована державі, всіляко підтримувала царську владу. За нею залишалися освітні функції, хоча недоліки фідеїзму й традиційної ортодоксальності православної віри вже давали про себе знати. Тут уперше напрошується висновок про те, що православна церква не зробила для себе належних висновків із минулих помилок.

Після жовтневої революції 1917 року та приходу до влади більшовиків для української православної церкви настали найжахливіші часи за всю історію її існування. Втрати, яких зазнала релігія в період „диктатури пролетаріату”, можна порівняти хіба що з татаро-монгольською навалою. Основоположним правовим документом, який визначив політику радянської держави стосовно релігії і церкви, був декрет “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви”, підписаний В.І. Леніним 23 січня 1918 року. Усі релігії були оголошені рівними перед законом, а всі громадяни, як віруючі, так і невіруючі, повинні були дотримуватися законодавства про релігійні культи. Але в умовах сталінської диктатури і радянського тоталітаризму принцип свободи совісті та його гарантії було деформовано і, по суті, відкинуто.

Законодавство про релігійні культи було скеровано на встановлення жорсткого тотального контролю над релігійними об'єднаннями. Основний його принцип - реєстрація релігійних громад - до мінімуму обмежив і, по суті, скасував задоволення релігійних потреб віруючих [7, с. 406]. Оновлене у 70-х роках “Положення про релігійні об'єднання в Українській PCP” мало що змінило у становищі релігійних громад і самих віруючих.

Цілком слушною є думка М. Рибачука про те, яку роль відігравав релігійний чинник у радянському суспільстві. За умов панування комуністичної ідеології в тоталітарному суспільстві релігія і церква були позбавлені державотворчої функції і тяжіли “лише до морально-терапевтичної проблематики”, втратили своє громадянське звучання. Таким чином, на думку вченого, радянська система влади звела функціональне призначення релігії в суспільстві до компенсаторської функції, вона по-насильницькому була усунена від лідерських позицій поводиря нації [8. с. 110].

Також хотілося б зазначити, що ніколи відносини церкви та суспільства не носили такого антагоністичного характеру, як в радянський період. Але минув час, і СРСР припинив своє існування, Україна стала незалежною, і віра і церкви почали відроджуватися.

Після проголошення незалежності та започаткування демократичних перетворень роль церкви та релігії набула принципово нових рис за всю історію існування християнства на території України. Найбільш істотними кроками влади незалежної України було визнання на законодавчому рівні церкви як вагомого інституту суспільства.

Серед цих кроків, перш за все, хотілося б відзначити прийняття Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, який забезпечив соціальну справедливість, захист прав і законних інтересів громадян незалежно від їх ставлення до релігії; визначив обов'язки держави стосовно релігійних організацій, а також обов'язки релігійних організацій перед державою і суспільством. Саме за допомогою цього Закону держава поставила перед собою мету - подолати негативні наслідки державної політики минулих років стосовно релігії і церкви.

У Законі України “Про свободу совісті та релігійні організації” зафіксовано рівноправність громадян України в усіх сферах економічного, політичного, соціального і культурного життя незалежно від ставлення до релігії. Тобто ніхто не має права надавати будь-які привілеї, пільги, переваги або чинити обмеження прав громадянина залежно від того, яку релігію він сповідує або не сповідує жодної релігії. Такі дії, як розпалювання ворожнечі і ненависті на ґрунті релігії, зневажливе ставлення до почуттів громадян (релігійних або атеїстичних), тягнуть за собою відповідальність, встановлену чинним законодавством.

Важливим є той факт, що вперше за всю історію існування церкви та релігії в Україні чітке законодавче визначення отримала конституційна формула відокремлення церкви від держави. Це означає, шо держава не втручається у здійснювану в межах Конституції України і цього Закону України діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльності будь-яких релігійних (а також атеїстичних) організацій чи спільнот.

Крім того, релігійні організації не виконують державних функцій. Водночас держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій: сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості і поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її; між віруючими різних віросповідань і їхніми релігійними організаціями. Всі релігії, віросповідання і релігійні організації рівні перед законом.

Неухильно дотримуючись принципу відокремлення церкви від держави, ми не можемо відокремити від держави мільйони віруючих громадян України. Тому-то в цьому законі зафіксоване право релігійних організацій на участь у суспільному житті і на використання нарівні з іншими громадськими об'єднаннями засобів масової інформації як державних, так і приватних.

Законом також установлено, що релігійні організації не беруть участі в діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів в органи державної влади, не ведуть агітації і не фінансують виборчих кампаній будь-яких кандидатів у ці органи. Однак священнослужителі як громадяни мають право на участь у політичному житті нарівні з іншими громадянами. Сьогодні в радах різних рівнів - від сільської і селищної до Верховної Ради України - є обрані депутатами священнослужителі різних конфесій, які були висунуті як кандидати у депутати під час виборчих кампаній не релігійними центрами, об'єднаннями чи громадами, а громадянами за місцем їхнього проживання або поза церковними громадськими організаціями. Водночас цей Закон України застерігає релігійні організації від такої діяльності, яка виводить їх на будь-які контакти і співробітництво з політичними партіями і веде до політичного клерикалізму.

Лібералізація державної політики щодо церкви та релігії сприяла підвищенню рішав релігійності українського суспільства. Так, соціологічні дослідження, проведені Б _роки незалежності України, виявляють чітку тенденцію зростання кількості осіб,' шЈ прихильно ставляться до релігії. У 1991 році завданими опитування, здійсненого Інститутом філософії НАН України, тих, хто декларував себе віруючими, було 43% [11, с. 146], за даними Київського міжнародного інституту соціології - 48% опитаних [10, с. 3]. У 2000 р., згідно з результатами Українського центру економічних і політичних досліджень, віруючими вважали себе вже 57.8%, а у жовтні 2002 р. їх чисельність зросла до 60,2% [12, с. 2].

Отже, віруючими себе вважають 60,2%, вагаються між вірою і невір'ям - 19,4% (проїж 22,5% у 2000 р.). Невіруючих виявилося 10,7% (11,9% у 2000 р.); переконаних атеїстів - 2,2% (3,2% відповідно); байдужих до віри - 4,1% (проти 2,6%). Не змогли відповісти 3,4% (проти 2,0% у 2000 р.). Як бачимо, питома вага віруючих зросла передусім за рахунок тез” хто вагався між вірою і невір'ям.

Фахівці Інституту філософії відзначають, що тих, хто вважає себе віруючими, істотно менше, ніж тих, хто позитивно відповідає на запитання “Чи вірите Ви в Бога?” Віруючими вважають себе 60,2% опитаних, а тих, хто відповів, що вірить у Бога, - 77,4%. При цьому в Бога вірять 96,5% тих респондентів, хто ідентифікував себе як віруючих, 75,9% тих, з них вагається між вірою і невір'ям, та 15,3% невіруючих.

Після віри в Бога опитані найбільше вірять в існування душі і гріха (відповідно 64,5 : 67,4%). Так, серед співвітчизників, які вважають себе віруючими, в існування душі вірять 80%, гріха - 82,1%. Навіть серед респондентів, які ідентифікують себе як невіруючих. В існування душі вірять 23,8%, у гріх - 27,4%. А отже, релігійні твердження про існувала Бога, душі і гріха у свідомості сучасної людини підлягають найменшому сумніву, набуваючи нині не тільки й не стільки релігійного, як, можна припустиш, морального, етичного змісту.

Але наведені тенденції характерні для так званого масового віруючого, який сам себе так задекларував. У дослідженні було здійснено спробу виокремити групу осіб, ш и масовій свідомості відповідають уявленню про “справжнього віруючого”. Це люди, які одночасно відповіли позитивно на ряд запитань, а саме:

ідентифікували себе як віруючих;

відповіли “так” на запитання “Чи вірите Ви в Бога?”;

відповіли “так” на запитання “Чи вірите Ви в життя після смерті?”;

віднесли себе до якогось релігійного віросповідання;

відвідують релігійні служби, зібрання, богослужіння і, зокрема, здійснюють з”: “частіше, ніж раз на тиждень”, “раз на тиждень”, “раз на місяць”;

основним мотивом відвідування релігійних служб визначили “Так я спілку-оса з Богом”;

віра дає людині “зміст життя”, “примирення зі смертю”, “спасіння душі і шлях ж вічного життя”, “допомагає відчути зв'язок з надприродним (Богом, Духом, Вищим Розумом тощо)”.

Таких людей, як виявилося, мізерно мало, лише 1,7% (34 особи з 2000!). І це не абстрактна цифра, а, як не прикро, дійсно наша реальність. Напевно, кожен з кас по спостерігати під час релігійних обрядів, як найортодоксальніші з числа віруючих із галасом і лайкою намагаються протиснутися якомога ближче до священика, аби на потрапило щонайбільше “благодаті” у вигляді посвяченої води. Та хіба ж справа у воді? Посвячена (а не свята, бо святий лише один Бог) вода - це лише символ. На жаль, у свідомості багатьох наших співгромадян бути віруючим означає ходити до церкви і брехати участь у церковних обрядах. Звісно, це важливо, але роблячи лише це, людина не може вважатися віруючою. Віруючою її роблять власні дії, а саме, коли вона, окрім номінальної віри та відвідин церкви, живе за Божими заповідями.

Усе викладене дозволяє зробити наступні висновки та узагальнення.

Зі здобуттям незалежності у відносинах між церквою та іншими інститутами українського суспільства запанувала повна ентропія. У глобальному розумінні ці стосунки ніяк не були регламентовані. А було все так: вперше держава, не заперечуючи ролі церкви, відокремила її від себе, а освіту - від церкви. Було проголошено свободу віросповідання. Це закріплено й у Конституції України. Проте на цьому все й закінчилося. Свобода фактично не була більше нічим регламентована, тому закономірно настав хаос. Насамперед, він був зумовлений тим, що при всій релігійній консервативності в ринкових умовах (нехай навіть за умов такого “дикого капіталізму”, як у нас) монастирі, храми та й сама церква взагалі перетворювалися на суб'єкти ринку та суб'єкти господарювання (позаяк вони мали справу із землею, грішми, цінностями, товарами та послугами). Від цього нікуди не можна було піти. От тут церква зайвий раз демонструє своє невміння робити висновки з минулих помилок. Найболючішим ударом став розкол в українському православ'ї.

Також, як це не прикро, але доводиться констатувати, що частина населення лише вважає себе віруючими, не будучи такими по суті. Нині бути віруючим (причому виставляючи це на загальний огляд), стало так само модно, як колись було модно трощити храми і доводити свою приналежність до “наукового атеїзму”.

Але, попри такі сумні тенденції, все ж таки хотілося б зазначити, що духовний світ людини не терпить порожнечі, а його занепад породжує занепад усього життя суспільства. Після краху комуністичної ідеології й спровокованої духовної кризи та хаосу Україна в першу чергу потребує нових світоглядних орієнтирів. Для цього потрібна нова світоглядна парадигма, що поєднувала б історичну традицію та сучасну перспективу.

Мобілізаційна спроможність українського суспільства для реалізації стратегії модернізації фундаментально залежить від його духовного стану. Досвід людства свідчить, що духовні цінності та суспільна мораль, зокрема трудова етика є надзвичайно важливими чинниками економічного розвитку. Саме протестантська християнська етика забезпечила культурно-ідеологічні засади для європейського ліберального капіталізму, а конфуціанська духовність і традиція стали базою економічного чуда “далекосхідних тигрів” кінця XX ст.

3 урахуванням історичних традицій, національного характеру, менталітету українського народу сучасна система цінностей могла би ґрунтуватися на ідеології “солідарного індивідуалізму” як поєднання поваги до індивідуальних прав, свобод та ініціативи з суспільною солідарністю та колективізмом вільних громадян. Ідеали “вільного товариства” є природними для історії України і, водночас, синтезом цінностей трьох різних гілок європейської цивілізації. Духовна сила нації також пов'язана з відновленням християнської моралі разом з трудовою етикою, що є необхідною умовою добробуту й економічного розквіту. Суспільна етика добробуту та багатства, що завдячують талантові й чесній та сумлінній праці, має заступити діючій настанові на збагачення за будь-яку ціну.

Прагматичний розрахунок та моральний імператив - дві невід'ємні складові сучасної системи цінностей, а світогляд, що будується на твердих моральних принципах, є безальтернативною умовою модернізації. Розширення духовних та інтелектуальних горизонтів сприятиме подоланню елементів плебейськості та провінційності в українській ментальності, дозволить українській нації збагатити себе, європейську й світову цивілізацію сучасними висококультурними виявами своєї духовності.

Список використаних джерел

церква історичний релігійний

1. Вернадський В.І. Вибрані праці і НАН України / М.І. Кратко (пер. з рос.). - К.: Наукова думка, 2005. - 116 с.

2. Дудар Н.П., Шангіна Л.І. Віра й релігія в житті українців // Національна безпека. - 2000. - № 10. - С. 83-98.

3. Крижанівський О. Церковно-релігійне життя в середні віки // Історія України. - 2005. - № 14. - С. 6-9.

4. Лотоцький О. Автокефалія. Том II. Нарис історії автокефальних церков. - Варшава. 1938. - 282 с.

5. Нариси з історії Української Православної Церкви. - в 2 т. - Вінніпег: Вид-во Консисторії УГП Церкви в Канаді, 1982. - Т. 1. - С. 199-202.

6. Новак О. Церковне життя у Західній Україні й на Правобережжі в ХУІІ-ХУТП століттях // Історія України. - 2004. - № 17. - С. 13-15.

7. Петров С.Г. Документы делопроизводства политбюро ЦК РКП(б) как источник по истории Русской цер:-32.1921-1925) / РАН. СО. Институт истории / H.H. Покровский (отв. ред.:. - М.: "Российская политическая энциклопедия" (РОССПЭН).. 2004. - 408 с.

8. Рибачук М. Українська надія. Етнопсихологічні та релігійні чинники розвитку // Віче. - 2001. - № 9. - C. 110-111.

9. Рибачук В. Між християнським Сходом і Заходом. Київська Русь у міжцивілізаційному діалозі // Дзеркало тижня. - 2005. - 9 квітня. - С. 21.

10. Сєвекіна О, Небачений птах. // Людина і світ. - 1999. - № 8. - С. 3.

11. Сучасна релігійна ситуації з Україні: стан, тенденції, прогнози. - K.: Знання. 1994. - 146 с.

12. Толочко П.П. Від Русі до України: Вибрані науково- популярні. критичні та публіцистичні праці. -- K.: Адже, 1997. - 357 с.

13. Чорноморець Ю. Українське покликання церков/ Ю. Чорноморець.// День. - 2014.- № 106-107. - С. 7.

Размещено на Allbest.ru