Світогляд еліти Гетьманщини початку XVIII ст. з перспективи сучасних польських дослідників

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

До останнього часу в польськими істориками практично не досліджувався світогляд еліти Гетьманщини XVIII ст. Це суттєво збіднювало образ ранньомодерної української державності в польській історіографії, сформований під знаком концепції про остаточне перетворення українського світу на об'єкт. Післямазепинська доба взагалі не викликала спеціального інтересу й представлена лише як складова загальника з історії України В. Сєрчика [4, с. 146-159]. Тональність визначає констатація курсу Петербурга на ліквідацію автономії Гетьманщини, що вписувалося в загальну модернізацію та уніфікацію імперії, а також неухильне вигасання української державності. Квінтесенцією образу є наступна теза автора: “Автономія Задніпров'я полягала тепер назагал у збереженні певних традиційних звичаїв, які, зрештою, більшою мірою були культивовані нижчими верствами населення, убогими козаками та селянами, ніж старшиною з оточення гетьмана” [4, с. 147]. Такий образ провокує однобічне й надміру спрощене, зрештою, викривлене уявлення про ступінь вмонтування Гетьманщини в імперські структури.

Лише недавно з'явилася концептуальна праця, яка плідно розглядає світоглядні імперативи козацької еліти в зауважені часи. Монографія К. Лоссон, присвячена літописам початку XVIII ст. та Конституції Пилипа Орлика, а також маніфесту й “Виводу прав України”, стала очевидним дисонансом з образом, представленим В. Сєрчиком. Візія дослідниці формувалася з урахуванням напрацювань української історіографії, зокрема В. Горобця, З. Когута, С. Плохія, В. Степанкова, О. Струкевича, Н. Яковенко. Хоча, з іншого боку, К. Лоссон не відрефлексувала низку дуже цінних для обговорюваної проблеми спостережень українських істориків. Зокрема, попри обґрунтування А. Бовгирею [1, с. 76-96] неможливості написання Григорієм Грабянкою літопису, дослідниця традиційно вважає Грабянку автором літопису, не висловившись з приводу аргументів згаданого українського історика [3, c. 8-9]. Так само невідкоментовано прочитання сучасними дослідниками специфіки Переяславської ради 1654 р., хоча ставлення до останньої С. Величка, П. Орлика та автора “літопису Грабянки” є відправним пунктом для формування уявлень авторки про світогляд і політичні концепції козацької старшини.

В основі пропонованого образу ціннісних орієнтацій та системи уявлень еліти Гетьманщини початку XVIII ст. лежить заперечення тези про затухання у свідомості старшини державної ідеї: “Безсумнівно, ідеї писарів доводять живучість державної ідеї, бажання діяти як народ у суверенній державі, найяскравішим підтвердженням чого є преамбула до конституції руки Пилипа Орлика” [3, с. 212]. Гетьман Пилип Орлик відкрито пропагував ідею від'єднання Гетьманщини від Московії та “впровадив до свідомості європейської ідею незалежної України, потрібної для усталення рівноваги на континенті як бар'єра, що блокує імперську політику Москви” [3, с. 31]. Натомість С. Величко та автор “літопису Г. Грабянки” в умовах зверхності Московії вибрали іншу тактику. Головна мета їхніх творів полягала в тому, щоб обґрунтувати необхідність та збереження самодостатності Гетьманщини та показати відмінність українського світу від російського. Слідом за С. Плохієм [2, с. 289-292] заперечуючи інтерпретацію поглядів літописців як “проросійських”, дослідниця дійшла типологічно схожого висновку, що для обох найважливіше було “з одного боку продовження доби суверенності Гетьманщини, а з іншого - показ козацької держави як цілковито та неодмінно лояльного партнера Москви, який на відміну від неї не порушив умов договору” [3, с. 75]. гетьманщина орлик московія

За показною лояльністю літописців ховалося справжнє ставлення як до Московії, так і до ідеї державності Гетьманщини. Деконструкція дослідниці поглядів С. Величка та автор “літопису Грабянки” подає обох осіб як противників зверхності московського царя. Такий однозначний погляд висловлюється в історіографії вперше. В основу аргументації покладено тезу, що Переяславська рада 1654 р. представлена літописцями як “трагічне непорозуміння”, яке сталося через небажання Варшави визнати Гетьманщину. Крім того, ними гостро критикується політика Москви в Україні та створено позитивний образ І. Мазепи. Щоб уникнути питання про стратегії І. Мазепи в 1708 р., С. Величко не доводить свій літопис до осені 1708 р. Зрештою, обидва літописці відрізняють себе від московитів, а Україну від Московії [3, с. 73-78]. Квінтесенцією візії дослідниці, формуючи підмурівок образу свідомості козацької старшини, є наступна теза: “Позірна проросійськість, в котрій українські історики часто звинувачують Грабянку і Величка, не витримує аналізу. Літописці з огляду на тогочасну цензуру, просто не мали можливості відверто висунути, як це зробив гетьман на еміграції, постулат суверенності. Дійсно, твердження обох авторів, що вибір російської орієнтації - це єдино можливе рішення, не дорівнює твердженню, що це добрий вибір” [3, с. 213].

Важливе місце в концепції К. Лоссон належить тезі про те, що і для П. Орлика, і для С. Величка, і для автора “літопису Грабянки” “виникнення козацької держави є фактом” [3, с. 62]. І переймаються вони обґрунтуванням її легітимності: “Автори за допомогою вправного історичного аргументування докладають всіх зусиль, щоб підтвердити правомірність Гетьманщини з точки зору міжнародного права і тим самим не втратити шанс на незалежне державне існування в майбутньому” [3, с. 213]. Ключовим рубежем нова українська еліта вважала Березневі статті 1654 р., які трактувалися як акт визнання держави, легітимності еліти з комплектом прав і привілеїв. Саме до Березневих статей старшина апелювала у змаганнях за збереження самодостатності Гетьманщини під інтеграційним котком Російської імперії. Так що “навіть самі емігранти, прагнучи остаточної незалежності Гетьманату, не критикували гетьмана за піддання України під опіку царя, лише атакували виключно Москву за недотримання умови, вважаючи Переяслав “позитивним” актом, а Хмельницького - героєм” [3, с. 72]. Український історичний міф, який постав на цьому ґрунті відповідав тогочасним канонам. У ньому було представлено концепції давнього походження українського світу, політичного народу, його прав і вольностей, а також законності появи Гетьманщини. Рубіконом в українській еліті вважали Зборівську угоду. Як писав П. Орлик, “Що з того, що Україна була колись польською провінцією, коли зважимо на те, що від 1649 р. до наших днів її визнала вся Європа і навіть сам цісар” [3, с. 52].

Концептуалізація щойно зазначених проблем авторства К. Лоссон, здебільшого перегукується з підходами, які окреслилася в середовищі українських істориків. Однак є й важливі відмінності. Констатуючи той факт, що П. Орлик, С. Величко та автор “літопису Грабянки” виводили українців від войовничих хозарів чи вписували у сарматський міф, дослідниця оминула одне з центральних завдань авторів - розвести по різних кутках українців та московитів, однак наголосила на тому, що сарматизм С. Величка підкреслював спільність походження козаків і поляків [3, с. 59]. Водночас було поставлено питання, яке досі не було продискутоване “чи козацька старшина, яка відігравала в Гетьманаті роль, зарезервовану в Речі Посполитій для шляхти, розуміла народ в такому самому обмеженому одно становому значенні” [3, с. 51]. Прагнучи відповісти на нього, дослідниця зробила влучне спостереження, що П. Орлик з далекосяжними ідеологічними наслідками писав про “козацького князя” часів Київської Русі. З іншого боку, полемізуючи з В. Плохієм, який постулював становий підхід еліти Гетьманщини до поняття “народ”, дійшла висновку, що поняття “народ” мало амбівалентну семантику, вживаючись як у вузькому, так і в широкому сенсі. При цьому “Ані Грабянка, ані Величко в жодному місці у своїх працях виразно не виводять селянську верству з поняття народ”. Однак П. Орлик все таки обстоював становий - козацький - характер “народу” [3, с. 52]. Поява ж поняття “козако-руський народ”, яка нав'язувала до позастановості та культивування цієї традиції в православній моделі “руського народу” першої половини XVII ст. мала ідеологічну функцію мобілізувати суспільство навколо козаків для відстоювання самодостатності Гетьманщини [3, с. 54].

Важливим елементом концептуалізації стало пояснення співвідношення етнічного та політичного у свідомості старшини. Підходи К. Лоссон тут посутньо розбігаються з поглядами, представленими в сучасній українській історіографії та в модернізаційній хвилі російської (передовсім праці Т. Таїровою-Яковлєвої) подеколи виглядають суперечливо. Дослідниця виступає проти вкладання в голови старшини мислення етнічними категоріями при окресленні ідеальної території Гетьманщини, що є нині консенсусом для українських істориків. Крім того, всупереч відомим джерелам заперечується теза про усвідомлення елітою Гетьманщини зв'язку цієї держави з державністю княжих часів. Дослідниця обмежує територіальні претензії старшини початку XVIII ст., які відбилися в працях С. Величка та автора “літопису Грабянки” виключно Лівобережною та Правобережною Гетьманщиною на тій підставі, що автори не згадують про вимоги гетьманів другої половини XVII ст. [3, с. 57-58]. Конструюючи територію “козацько-руського народу”, козаки нібито не мислили категоріями підвести під булаву всі терени, які були заселені українцями. З Волинню, Поділлям, Галичиною козаків поєднувала лише “руська православна традиція... Культурні зв'язки не були для козаків вартістю настільки цінною, щоб прагнути до поєднання доль у спільному державному організмі” [3, с. 58]. Водночас відмовляючи еліті Гетьманщині в мисленнях етнічними категоріями щодо українського світу, дослідниця при цьому наділяє її такою властивістю щодо московитів та поляків: “Канцеляристи не заперечують своєї етнічної єдності з Москвою, але на перший план висувають єдність сарматських етнічних коренів поляків і козаків” [3, c. 59]. Очевидної напруги між цими двома своїми узагальненнями авторка не бачить.

Загалом з появою монографії К. Лоссон історіографічні уявлення про світоглядні імперативи козацької старшини початку XVIII ст. суттєво збагатилися. Образ Гетьманщини в польській історіографії був позбавлений важливої прогалини, яка не дозволяла адекватно оцінити інтелектуальні зусилля старшини. Формуються передумови для перегляду надмірно спрямленої концепції, яка педалювала на втраті Гетьманщиною самодостатності під московським уніфікаційним тиском.

1. Бовгиря А. Козацьке історіописання в рукописній традиції XVIII ст. Списки та редакції творів. - Київ, 2010.

2. Плохій С.М. Гадяч 1658: творення міту // Гадяцька унія 1658 року / ред. В.Брехуненко, П.Сохань та ін. - Київ, 2008. - С. 276-312.

3. Losson K. Коти тііа wolnornc Ojczyzny. ft>wiadomora® i aspiracje polityczne kancelistуw kozackich (1670-1720). - Warsawa, 2013.

4. Sеrczyk W.A. Historia Ukrainy. - Wrotiaw, 2001.

Размещено на Allbest.ru