Проблема співвідношення дипломатичних і воєнних чинників у боротьбі за владу в Україні (1917-1919 рр.)

Знайшовши притулок у Вінниці, провід УНР гарячково шукав шляхів переламу несприятливої ситуації.

Відсутність скільки-небудь узгодженої спільної платформи, принаймні для більшості політичних сил, об'єктивно зацікавлених у продовженні і поглибленні революції, прагнення кожної політичної сили висунути на перший план власні завдання, аморфність і розколи практично всіх українських партій, амбітність їхніх лідерів, яким часто бракувало серйозного політичного досвіду, - далеко не повний перелік внутрішніх причин того кризового стану, в якому опинилася Українська революція вже на кінець зими - початок весни 1919 р. Якщо додати до них вкрай несприятливі, навіть ворожі зовнішні чинники і невдалі дії, спрямовані на те, щоб їх хоч якимсь чином нейтралізувати, стає зрозумілою вся трагічність ситуації після евакуації проводу Української Народної Республіки на Поділля.

“. Роз'єднання українських сил катастрофічно збільшилося, - “бив” у найболючішу точку проблеми І. Мазепа. - ... Після переїзду Директорії в Винницю безладдя, яке панувало в Києві, ще збільшилося” [62, с. 135]. Тобто зростали, примножувалися передусім негативні прояви і тенденції.

Головною їх причиною стало те, що дії Директорії, уряду УНР після Трудового конгресу України дедалі розходилися із інтересами мас. “Масла у вогонь” підливали самочинні дії отаманів, які теж виступали від імені Директорії. Невдоволені маси протиставляли себе керівним центрам українського руху. Факти й документи свідчать про зростаючу ворожість трудящих до Директорії. Так, головне інформаційне бюро республіканської армії 15 лютого повідомляло про настрої селян Подільської губернії: “Склалась у селян думка, що їм землю дають зимою, а землю літом порядкують пани. Селяни настроєні проти Директорії, елементи більшовицькі мають великий вплив, як тільки прийдуть більшовики, то все населення пристане до них. Населення дуже хоче, щоб більшовики прийшли якнайскоріше, бо вони б'ють панів і передають народові панське добро.” [66]. Подібна атмосфера була характерною для всього Правобережжя. Селяни дедалі активніше відгукувалися на заклики більшовиків підніматися на збройну боротьбу проти Директорії, уряду УНР. Створювалися партизанські загони, які ліквідовували владу місцевих органів у цілих повітах, особливо ж із наближенням радянських військ. Вельми показовими тут були дії селян Чигиринського, Уманського, Звенигородського, Таращанського, Черкаського повітів, для яких непокора будь-якій владі ставала звичним явищем [61, с. 347-348].

У Придністров'ї та на Поділлі також утворилася досить розгалужена мережа партизанських загонів, що один за одним ставали на шлях збройного опору владі. Бої ставали чимраз запеклішими і кривавішими. Безпосереднє керівництво ними здійснював Подільський губернський військово-революційний комітет, обраний подільським з'їздом ревкомів 10 лютого 1919 р. Більшість у ньому належала більшовикам, а до складу входили боротьбисти та російські ліві есери-борбісти, що підтримували радянську платформу і брали участь у повстанському русі.

У ніч на 15 лютого 1919 р. за наказом РВК розпочалося повстання в Проскурівському, Могилів-Подільському, Летичівському, Вінницькому та Гайсинському повітах. Надзвичайної напруги набули події у перших двох повітах, передусім у їхніх центрах - Проскурові та Могилеві-Подільському.

Поступово повстанський рух охоплював степову зону - південь Катеринославщини, Херсонщину, Північну Таврію. Про його розмах можна судити навіть з такого короткого газетного повідомлення: “Всі залізничні лінії між станціями Корсунь - Цвіткове - Бобринські - Кам'янка - Фундуклеївка - Цибулеве - Єлисаветград - Знам'янка - Користівка - Олександрія - Волинська - Кривий Ріг - Долгінцево - Апостолово перебувають в руках партизан, які ведуть боротьбу під прапором Радянської влади” [67].

Антиурядові виступи один з лідерів УПСР П. Христюк кваліфікував як “оружну боротьбу українського робітництва й безземельного та малоземельного селянства проти Директорії” (назва відповідного параграфа книги “Замітки і матеріали до історії Української революції”), як “внутрішній, цілком український робітниче-селянський фронт” [68, с. 75, 78].

Це істотно допомагало військам радянської Росії і Тимчасового робітничо-селянського уряду України переможним маршем просуватися углиб України. Сил для ведення війни з ними практично не було. Населення масово відмовлялося вступати до лав армії УНР, дуже нервово і чимдалі ворожіше реагуючи на зусилля вербувальних комісій і спроби розв'язати цю проблему силовими методами.

Чимдалі ставало очевидним, що політичний провід УНР, витративши немало дорогого часу, йдучи на поступки, виправдати які (це багато хто розумів уже тоді) буде проблематично, не лише не одержав підтримки з боку Антанти, а й виявився елементарно ошуканим. Та пригнічений моральний стан, розчарування, можливо, ще якось і можна було пережити. Однак (що незрівнянно гірше) - невідворотно й інтенсивно насувалася катастрофа на фронті.

Керівництву УНР доводилося евакуюватися (і знову поспіхом) уже з Вінниці. А Директорія й Рада народних міністрів продовжували втрачати підтримку.

Почастішали випадки ворожого ставлення до них навіть з боку тих, хто ще донедавна складав кістяк української армії - Січових стрільців. Їх представники, зокрема, 14 лютого 1919 р. заявили Київському виконкому ради про підтримку робітничо-селянської Ради й попросили зарахувати їх до лав Червоної армії [69].

Бюро української преси повідомляло, що з початку лютого кількість перебіжчиків з петлюрівських військ до червоних сягала 300-500 чоловік щоденно [53, с. 601].

Факти переходу в радянський табір, створення партизанських загонів, підготовки і здійснення повстань проти влади Директорії містяться не лише в документах більшовицького походження, а й у численних повідомленнях, донесеннях, звітах військового командування різних рівнів Дієвої армії УНР. В архівних фондах збереглися такі свідчення про події в містечках Коростишів, Радомишль і Малин Київської губернії, Проскурові й Могилеві Подільської губернії, практично на всьому Правобережжі [70].

Загрозливу тенденцію не могли перервати навіть жорстокі репресії. Маси переходили на бік більшовиків, а “армія Директорії продовжувала розкладатись не днями, а годинами” [62, с. 121]. Ситуація чимдалі складалася на користь радянської влади.

Зробивши після захоплення Києва двотижневу паузу, підтягнувши й перегрупувавши сили, радянські війська у другій половині лютого 1919 р. здійснили успішні удари в напрямку Фастів - Біла Церква й Кременчук - Знам'янка - Цвіткове. На початку березня було проведено операції з захоплення Козятина й Бердичева, а невдовзі - й Житомира.

У другій половині березня війська УНР не змогли втримати Вінницю і Жмеринку, внаслідок чого фронт був поділений на дві частини: правофлангову (південну) - тут, в районі Вапнярки, оперувала переважно Запорозька дивізія; і лівофлангову (західну), де діяли війська УНР переважно вздовж ліній Могилів - Летичів - Хмільник, Житомир - Коростень - Сарни. Між цими частинами вклинились радянські війська.

Однак, використавши концентрацію головних більшовицьких сил на напрямку Козятин - Вінниця, війська Директорії після відповідної передислокації атакували правий фланг червоних і вибили їх з Сарн, Коростеня й Житомира, створивши безпосередньо загрозу як Києву, так і тилам 1-ї Української радянської дивізії, що під командуванням М. Щорса вже розгорнула наступ на Жмеринку. Під ударом корпусу Січових стрільців з заходу, з боку Полонного - Шепетівки, опинився Бердичів, тоді як з південного сходу на Козятин розгорнули наступ частини Запорозького корпусу. Війська М. Щорса, що перебували в районі Вінниці між Жмеринкою та Бердичевом - Козятином, у разі здобуття вірними С. Петлюрі силами цих двох вузлових станцій були б відрізані від Києва і опинилися б в оточенні.

Зайнявши 23 березня станцію Городянка, що за 50 км від столиці, українські полки змусили серйозно похвилюватися радянське керівництво. Останнє лише ціною відчайдушних заходів, серйозного збільшення сил змогло відбити загони С. Петлюри [71].

На моральному стані української армії відчутно позначилась і катастрофа антантівських інтервентів на

Півдні, які саме в той момент не витримали першого ж військового натиску. Тут здійснило блискавичний наступ угрупування колишнього петлюрівського отамана М. Григор'єва, що перейшов на бік Червоної армії. Його загін налічував 5-6 тис. чоловік [72, с. 60] (в історіографії трапляються й дані про 15-20 тис. “напівпартизанського війська” [73], однак, гадається, це завищені дані).

Їм протистояв антантівський десант у 60 тис. забезпечених всім необхідним військових [74, с. 316]. Проте це не завадило загонам М. Григор'єва раптовим ударом 2 березня 1919 р. ввійти до Херсона (бої тут тривали до 10 березня), 12 березня захопити Миколаїв, а невдовзі й залізницю Березівка - Веселинівка - Воскресенськ, загрожуючи таким чином з півночі Одесі, а з півдня - незахищеному правому флангу південної групи військ Директорії - Запорозькому корпусу. 14 березня (за іншими даними - 15)

французьке командування проголосило Одесу в стані облоги. За кілька днів було створено Комітет оборони, однак протягом наступних двох тижнів ніяких активних дій проти сил М. Григор'єва війська Антанти й добровольці (їх було близько 5 тис.) не здійснювали. Це дало змогу радянським військам розпочати наступ на південне угрупування сил Директорії, примушуючи його відходити до Дністра. Внаслідок цього все лівобережжя Дністра, від Могилева-Подільського майже до самої Одеси, в кінці березня опинилося в руках більшовиків.

3 квітня інтервенти Антанти почали панічну евакуацію з Одеси, а за 3 дні до міста ввійшли війська Григор'єва.

Тим часом під натиском радянської армії у зв'язку з несприятливою стратегічною обстановкою війська УНР 7 квітня залишили Коростень, 12 квітня - Житомир, 17 квітня - Кам'янець-Подільський, 20 квітня - Гусятин і Новоград-Волинський.

Практично паралельно з цими подіями остаточної поразки зазнало й південне угрупування армії УНР. Його головну частину - Запорозький корпус (близько 8 тис. чоловік) було відтиснуто в районі Тирасполя до Дністра.

16-17 квітня війська УНР змушені були відступити через Бендерський міст на румунську територію, де були інтерновані, а їхнє військове майно стало здобиччю Румунії. Друга частина (близько 10 тис. чоловік) обрала інший шлях. Істотне полівіння, практичне “збільшення” Південно-Західного

республіканського фронту привело до створення 21 березня 1919 р. Революційного комітету на чолі з отаманом Волохом. Комітет того ж дня оголосив на станції Вапнярка універсал, в якому заявляв, що українське військо стає на платформу радянської влади і прагне до миру з радянським урядом. Проте з різних причин Революційний комітет не перетворився на серйозний політичний осередок. З його спроб домовитися з радянським військом нічого не вийшло. У відповідь на пропозицію миру більшовики повели ще енергійніший наступ; окремі українські військові відділи, що перейшли на бік більшовиків, було роззброєно, багато козаків перебито [75].

Військові поразки змусили українську армію відступити на захід, притиснутися до колишнього австрійського кордону на вузькій смужці північного Поділля й Волині. Наддніпрянська армія розташувалася у районах Луцька (Холмська група), Сарн (Північна група), Рівного (група Січових стрільців) і Крем'янця (Запорозька група) [76, с. 459-460]. Міць війська Директорії була підірвана. За 5 місяців війни армія УНР скоротилася з 300 тис. до 30 тис. вояків, з яких не більше 15 тис. були боєздатними [76, с. 505].

Безнадійність ситуації, безпорадність дій керівництва УНР навесні 1919 р. були майже абсолютними: “Опинившись без війська, втративши зв'язок з Одесою, оставлена революційним селянством та робітництвом, остапенківщина розбіглась з Проскурова хто куди: Голова Директорії і Головний Отаман С. Петлюра на Волинь, де ще було трохи республіканського війська під командою “Отамана” Оскілка; члени Директорії - П. Андріївський до Галичини, Швець і Макаренко - застрягли на лінії Ярмолинці - Гусятин; два міністри попали до Кам'янця, кілька опинилось в Галичині, решта зникла була десь без вісти. Так сама себе зліквідувала остапенківщина, а разом ледве не зовсім зліквідувала й українську державність, возглавляєму Директорією” [68, с. 108].

І це зовсім не поодиноке свідчення активного учасника подій, добре обізнаного зі станом справ П. Христюка. Подібну картину змальовував через дев'ять років й І. Мазепа, інші об'єктивні особистості, історики.

Так вдруге за короткий термін питання про владу в Україні (практично на усіх її теренах) було розв'язане. І знову не на користь її влади, яка іменувалася національною, принаймні, брала на себе відповідальність заявляти про це офіційно.

Аналіз поставленої проблеми спонукає до серйозних роздумів, дозволяє прийти до низки висновків, найважливіші з яких можна звести до наступного. дипломатичний воєнний політичний влада

В обох розглянутих апогейних періодах боротьби за владу в Україні (кінець 1917 - початок 1918 р. і кінець 1918 р. - початок 1919 р.), коли найвизначальнішу роль відігравали вектори різноспрямованого тяжіння внутріполітичних сил у взаємопереплетенні з українсько-російськими стосунками, існували не просто різні варіанти розвитку подій - за столом переговорів, чи на воєнних ристалищах. Це, зрештою, виявилися альтернативні шляхи, на практиці не поєднані, взаємовиключні. Обидва рази, після невдалих спроб зняти суперечності за допомогою дипломатичних акцій, справа завершувалася переростанням політичного протистояння у площину військових дій.

Слід також мати на увазі, що обидва рази кількість власне російських збройних сил, які виявилися задіяними на “українському театрі воєнних дій”, була явно незначною, якщо зважати на масштаби території України і кількість населення на ній. Можна з достатньо обґрунтованим рівнем вірогідності стверджувати, що на перший план у детермінації кінцевого результату боротьби за владу відігравали внутрішні чинники - реальна розстановка політичних сил в Україні, позиції й настрої переважаючих мас народу, нації.

На необхідність реалістичного врахування незаперечних фактів, всупереч тиражуванню сумнівних абстрактних ідеологічних стереотипів не раз звертали увагу як відповідальні вітчизняні дослідники, так і ті їх зарубіжні колеги, які намагалися послідовно дотримуватися об'єктивних наукових критеріїв. Так, наприклад, відомий діаспорний історик і публіцист, праці якого відзначаються нахилом до аргументованих, серйозних, продуманих, ретельно виважених по суті філософських узагальнень, І. Лисяк-Рудницький писав:

Легенда, що її треба здати до архіву, це казка про “безчисленні полчища” ворогів, що під їх ударами буцімто завалилася українська державність. У дійсності інтервенційні московські армії під час першої та другої навали (зими 1917-18 рр. та 1918-19 рр.) були відносно малі. Кремль до літа 1919 р. не диспонував великою регулярною армією. Совєтська експансія була здібна поширюватися на ті країни, що їхнє власне безголів'я робило з них легку здобич. Якщо могли зберегти незалежність Фінляндія та мініатюрні балтицькі республіки, розташовані перед воротами Петрограда, то чи ж не повинна була встояти кілька десяти мільйонна Україна з її велетенськими ресурсами? Також міжнародна кон'юнктура української справи була впродовж перших двох років революції сприятлива. Отже, причини невдачі треба шукати насамперед у внутрішньому стані самого громадянства України” [77, с. 215].

Гадається, що наведений вище фактологічний аналіз і неупереджені висновки з нього значно актуалізуються найостаннішими подіями в Україні. При всій умовності, відтак - неабсолютності історичних паралелей, що в даному разі самі-собою напрошуються, є немалий сенс у тому, щоб усе ж замислитись над повчальними уроками минулого, творчо їх застосувати при виробленні в дуже непростих нинішніх обставинах надійного політичного курсу, обранні векторів перспективного прогресивного поступу. Зовсім не наполягаючи на тому, що означене повинно обов'язково мати вирішальне значення, уважне, розважливе врахування історичного досвіду, поряд з іншими елементами теоретичних обґрунтувань і передбачень, може забезпечити бажаний і потрібний ефект, а Україна зайняти гідне місце в міжнародній співдружності.

Список використаних джерел

1. Див.: Солдатенко В. Ф. Перша дипломатична акція УНР - Берестейська угода // Україна дипломатична. Вип. ІІ. - К., 2002. - с. 248-263; Його ж. Берестейський договір: військова складова та її реалізація в Україні // Україна дипломатична. Вип. VII. - К., 2006. - с. 463-487.

2. Див.: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У 2-х томах. - К., 1997. - Т. 2. - С. 137-139 та ін.

3. Див.: Притуляк А. А. Економічний договір УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною 1918 р. // Український історичний журнал. - 1997. - № 1. - С. 62-71.

4. Деникин А. И. Гетьманство й Директория на Украине // Революция на Украине: по мемуарам белых. - М.-Л., 1930.

5. Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 рр. - Ужгород, 1932. - Т. І.

6. Минц И. И. Год 1918. - М., 1982.

7. Документы о разгроме германских оккупантов на Украине в 1918 году. - М., 1942.

8. Див.: Білан Ю. Я. Героїчна боротьба трудящих України проти внутрішньої контрреволюції та іноземних інтервентів у 1918-1920 роках. - К., 1957.

9. Історія Української РСР. У 8-ми томах., 10 кн. - Т. 5. Велика Жовтнева соціалістична революція і громадянська війна на Україні (1917-1920). - К., 1977.

10. Очерки истории Коммунистической партии Украины. Изд. 4-е, доп. - К., 1977.

11. Документ внешней политики СССР. - Т. 1. - М., 1957. - С. 122; Українська дипломатична енциклопедія. У 2-х томах. - Т. 1. - К., 2004. - С. 142-143.

12. Див.: Мирні переговори між Українською Державою та РСФРР. Протоколи і стенограми пленарних засідань. Зб. док. і матеріалів. - Київ-Нью-Йорк-Філадельфія. - 1999. - С. 369; Дорошенко Д. Історія України: 1917-1923. - Т. ІІ. - Ужгород, 1930. - С. 261-288; Солдатенко В. Зовнішньополітичний курс гетьманської держави Павла Скоропадського // Україна дипломатична. Вип. IV. - К., 2004. - С. 336-354.

13. Див.: Солдатенко В. Ф. Україна в революційну добу: Іст. есе-хроніки. У 4-х т.: Т. ІІ. Рік 1918. - К., 2009. - С. 343-398.

14. Див.: Солдатенко В. Ф. Україна в революційну добу: Іст. есе-хроніки. - Т. ІІ. - 1918. - С. 330-336; Його ж. Георгій Пятаков: миттєвості неспокійної долі. - К., 2004. - С. 214-222.

15. Второй съезд Коммунистической партии (большевиков) Украины, 17-22 октября 1918 г. Протоколы. - К., 1991.

16. Див.: Нариси історії Української революції 1917-1921 років. У 2-х кн.. - К., 2012.

17. Затонский В. К вопросу об организации Временного Рабоче-Крестьянского Правительства Украины // Летопись революции. - 1930. - № 1 (10). - С. 143-144.

18. ЦДАВО України. - Ф. 2. - Оп. 1. - Спр. 14. - Арк. 1; Гражданская война на Украине, 1918-1920: сб. документов и материалов в 3-х т. - К., 1967. - Т. 1. - Кн. 1. - С. 456-457.

19. Гражданская война на Украине, 1918-1920: сб.

документов и материалов в 3-х т. - К., 1967. - Т. 1. - Кн. 1.

20. Гражданская война на Украине, 1918-1920: сб.

документов и материалов в 3-х т. - К., 1967. - Т. 1. - Кн. 1. - С. 426 - 431, 451, 455; Голос Києва. - 1918. - 14 ноября.

21. Див.: Савченко В. Авантюристы гражданской войны. - М., 2000.

22. Звезда. - 1918. - 4 дек.

23. Гражданская война на Украине. - Т. - Кн. 1. - С. 527; Известия Харьковского Совета рабочих депутатов. - 1919. - 3 янв.

24. Затонский В. П. Как была основана КП(б)У // Коммунист (Харьков). - 1921. - 7 ноября.

25. Див.: Директиви командования фронтов Красной Армии (1917-1922): Сб. документов. - М., 1978. - Т. 4.

26. Див.: Симоненко Р. Г., Реєнт О. П. Українсько-радянські переговори в Москві (січень-лютий 1919 р.). Документи. - К., 1996. - С. 85; Солдатенко В. Ф. Надзвичайна дипломатична місія УНР до Москви 1919 р. // Україна дипломатична. Науковий щорічник. Вип. 10. - К., 2009. - С. 375-405; Його ж. Україна в революційну добу. Історичні есе-хроніки. У 4-х т. - Т. ІІІ. Рік 1919. - К., 2010. - С. 83-125.

27. Див.: Історія Української РСР. У 8-ми т., 10 кн. - Т. 5. Велика Жовтнева соціалістична революція і громадянська війна на Україні (1917-1920). - К., 1977.

28. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917-1921:І. Центральна Рада-Гетьманщина-Директорія. ІІ. Кам'янецька доба.Дніпропетровськ, 2001.

29. Известия Временного рабочее-крестьянского

правительства Украины и Харьковского совета депутатов. - 1919.29 января. - № 31.

30. Киевский коммунист. - 1919. - 6 февраля.

31. Див.: Історія Української РСР. - Т. 5. - С. 347-348; Супруненко Н. И. Очерки истории гражданской войны и иностранной военной интервенции на Украине. - М., 1966. - С. 125-126.

32. ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 1. - Спр. 36. - Арк.

152.

33. Киевскийкоммунист. - 1919. - 9февраля.

34. Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. - Т. ІУ. - Прага, 1922.

35. Известия Временного рабочее-крестьянского

правительства Украины и Харьковского Совета рабочих депутатов. - 1919. - 20 февраля. - № 49.

36. Див.: ЦДАВО України. - Ф. 1078. - Оп. 1. - Спр. 7а. - Арк. 5; Спр. 33. - Арк. 3, 54, 255-258 та ін.

37. Українська РСР в період громадянської війни, 1917 - 1921 рр. У 3-х т. - Т. 2. - К., 1968. - С. 100-101; Супруненко Н. И. Назв. раб. - С. 129; Мазепа І. Назв. праця. - С. 187-188.

38. Удовиченко О. І. Україна у війні за державність. Історія організації й бойових дій Українських Збройних сил. 1917-1921. - К., 1995.

39. Див.: Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. - К., 1992. - Т.2.- С. 522; Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1919 рр. (історико-генетичний аналіз). - К., 1995. - С. 231; Великий жовтень і громадянська війна на Україні: Енциклопедичний довідник. - К., 1987. - С. 143-144.

40. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. - К., 1993.

41. Історія українського війська: від княжих часів до 20-х років ХХ ст. - Львів, 1992 рр. - С. 460; Українська РСР в період громадянської війни. 1917-1920 рр. - Т. 2. - С. 102; Удовиченко О. І. Назв. праця. - С. 60.

42. Історія українського війська: від княжих часів до

20-х років ХХ ст. - Львів, 1992. Лисяк-Рудницький І. Між історією і політикою. - Мюнхен, 1973.

Размещено на Allbest.ru