Дипломатичні зв’язки представників Української та Західноукраїнської Народних Республік з державами-переможницями на останньому етапі національно-визвольних змагань

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 930.1.930.22(1919/1920)

Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника

З ДЕРЖАВАМИ-ПЕРЕМОЖНИЦЯМИ НА ОСТАННЬОМУ ЕТАПІ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ (СЕРПЕНЬ 1919 Р. - ЛИСТОПАД 1920 Р.): ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ

Довган Ю.Л.

Необхідність історіографічного осмислення праць про міжнародне становище українських національно- державних утворень ХХ ст. назріла давно. Ця необхідність визначається також необхідністю і можливістю подолання однобічних ідейноконцептуальних підходів до вітчизняної історії, зумовлених тривалим пануванням комуністичної ідеології.

Об'єктивний аналіз і оцінка наукових досліджень покликані сприяти поглибленню теоретичного рівня праці істориків, підвищенню якості конкретних наукових розвідок. Досліджувана проблема та тема української державності 1917-1920 рр. загалом тривалий час не могли знайти об'єктивного висвітлення саме через значний вплив особистих ідейно-політичних переконань авторів чи пануючу в державі ідеологічну доктрину. Відтак значний інтерес представляє висвітлення в історіографії питання про ставлення держав-переможниць до України у зв'язку з новою лінією українського керівництва, що почала проводитися з серпня 1919 р.

Після Карлсбадської конфереції (серпень 1919 р.), що підсумувала невдачу української дипломатії здобути визнання незалежності України на Паризькій конференції уряд УНР остаточно зосередив увагу на налагодженні стосунків з найближчими сусідами - Румунією, Польщею, Радянською та “білою” Росією [17, с. 14]. Відтак важлим залишається питання про переговори щодо спільних дій проти більшовиків між керівництвом УНР та Добровольчої армії, що під тиском держав Антанти мали місце у серпні 1919 р. Це питання не знайшло до цього часу спеціального вивчення, а розглядалося лише побіжно. При цьому залишається не з' ясованим питання, чи було досягнуто відповідну угоду, чому її було зірвано і хто несе за це відповідальність.

Наприклад В. Винниченко писав про “усі заходи” уряду Директорії в т.зв. кам'янецьку добу, щоб досягти угоди з Денікіним, які сам він однозначно засудив. Не повідомляться про досягення угоди, а лише про направлення військової делегації до командування Добровольчої армії, щоб “встановити взаємовідносини між військами”, а також про видання С. Петлюрою наказу не відкривати вогню по денікінським військам [2, с. 447-448].

Розглядаючи стратегічне становище армії УНР перед походом на Київ (серпень 1919 р.), генерал М. Капустянський висновував, що Антанта в тих умовах не мала сталого політичного плану. Франція вела власну політику, Англія намагалася найбільше скористатися ситуацією на сході для стабілізації своєї економіки. На його думку, ні антантівські, ні російські кола не вжили усіх заходів, щоб залучити до боротьби усі новоутворені держави і таким чином замкнути коло навколо більшовицької Росії. Найбільша небезпека існувала для лівого крила Добрармії, а тому активна участь у наступі української армії набирала особливого значення [11, с. 547]. Натомість Б. Гнатевич висловив думку, що Антанта, хоч і намагалася на початку осені повалити більшовиків, підтримувала в цій боротьбі тільки росіян і поляків, надіючись, що їх сили вистачить [11, с. 547]. Зауважимо, що ні М. Капустянський, ані Б. Гнатевич нічого не писали про спроби порозуміння між армією УНР та Добровольчою армією, про результати цих переговорів, причини зриву домовленостей.

Той факт, що інформації українських дипломатів в серпні-вересні 1919 р. вказували на потребу пошуку шляхів визнання України урядами Антанти через порозуміння з проводом російської білої армії

А. Денікіна. До цього найбільше схилялися представники ЗОУНР у Парижі (В. Панейко, С. Томашівський). В разі неможливості захистити незалежність України вони схилялися до концепції державного зв'язку з Росією, щоб не допустити до поділу між Польщею і Росією. Незважаючи на таку позицію, керівництво ЗУНР було змушене погодитися на розв'язання війни з Добровольчою армією, на що їх спонукала реакційна політика Денікіна на Україні, яка викликала масові народні повстання та наполягання С. Петлюри, що українські регулярні армії повинні виступити на допомогу повстанському руху проти А. Денікіна [20, с. 141]. Уряд ЗО УнР відкладав рішення, сподіваючись, що держави Антанти примусять білу армію до порозуміння з українським урядом. Коли цього не відбулося, тільки 24 вересня Є. Петрушевич погодився підписати відозву до українського народу в справі війни з російською білою армією [11, с. 548].

Слід вказати, що О. Субтельний також покладає відповідальність за зрив угоди на Денікіна і розглядає це як одну з його найгрубіших помилок, оскільки він не лише втратив підтримку великої української армії, але й, віддавши своїм військам наказ напасти на українців, створив ситуацію, що була на руку більшовикам. Ця самогубна негручкість спричинила поразку Денікіна восени 1919 р. й призвела до дескредитація української справи на Паризькій мирній конференції [20, с. 139; 8, с. 200]. У той час, коли О. Субтельний відкидає існування угоди між армією УНР і Добровольчою армією, М. Держалюк стверджує, що наприкінці серпня 1919 р. міністр закордонних справ УНР А. Лівицький і А. Денікін підписали угоду про спільну боротьбу проти більшовиків [8, с. 203], оскільки цього вимагала Антанта.

Оскільки влітку 1919 р. мирна конференція продемонструвала, що Франція і Англія підтримують Добровольчу армію А. Денікіна, за її допомогою планують повалити більшовизм й запровадити демократичний устрій в Росії, С. Петлюра кілька разів направляв на мирну конференцію меморандуми про необхідність визнання самостійності України, яка активно сприятиме походу Добровольчої армії на Москву. У серпні 1919 р. С. Петлюра подав план спільних дій УНР, ЗУНР з Добровольчою армією, на що Антанта відповіла лише одного разу - на початку вересня - порадою вступити у тісний союз з А. Денікіним проти Радянської Росії. Водночас міністр закордонних справ Франції С. Пішон заявив, що Франція не може визнати самостійності України, бо тоді доведеться визнати й усі інші утворення, що виникли на території колишньої монархії, а це суперечить принципам Паризької мирної конференції. Крім того, визнання самостійності України буде розцінено О. Колчаком і А. Денікіним як зрада [8, с. 203, 204].

Отже, як бачимо, очевидна несумісність між прагненням Директорії до визнання незалежності України і її союзом з Денікіним, що мав протилежну мету - відновлення єдності Росії. Можливим виходом міг бути компроміс - Україна в складі Російської федерації. Однак, якщо Денікіну було складно погодитися на федерацію, то керівництво УНР наполягало на незалежності. В такій ситуації було очевидно, що угода між двома силами з протилежними цілями могла мати лише тимчасовий характер.

За словами М. Держалюка, “в середині 1919 р. С. Петлюра спробував використати Денікіна в українських інтересах” [8, с. 203]. Сучасний дослдіник цієї акції пише про спільні дії армій УНР і Денікіна під час визволеня Києва 30-31 серпня, але на цьому їх союз завершився, оскільки Денікін порушив принципи співробітництва [8, с. 204].

Думка про спільне визволення Києва силами військ УНР і Добровольчої армії суперечить загальновизнаній точці зору про “київську катастрофу” армії УНР. Т. Гунчак обстоює іншу думку: українські війська залишили Київ, сподіваючись, що в майбутньому все ж вдасться співпрацювати з армією Денікіна проти більшовиків; через те, що за Білою армією стояли Англія і Франція, а в молодої держави і так було багато ворогів. Однак здача Києва проблеми не розв' язала. Протиукраїнські виступи денікінського уряду створили атмосферу конфронтації. Тож до кінця місяця на всьому українсько-російському фронті почалися військові дії [7, с. 179].

Разом з цим один з авторів новаторського для свого часу посібника “Історія України” (1992 р.) С. Кульчицький, наголошує, що армія С. Петлюри, яка вперше зустрілася з білогвардійцями Денікіна ще під час висадки десанту союзників в Одесі, трималася щодо неї дуже обережно, щоб не нажити собі в Антанті нового ворога. Проте ставало все більш зрозумілим, що А. Денікін тимчасово відмовляється від походу на Москву і поспішає на окупацію України, щоб вона не дісталася С. Петлюрі. Перетворення білогвардійців на активно діючого потивника можна було чекати найближчим часом [13, с. 157]. Відповідальність на зрив єдиного антибільшовицького фронту вчений покладає на Денікіна, який був надто “самовпевненим” і вважав, що здатний знищити збройні сили більшовиків без допомоги Петлюри та інших сепаратистів. 22 вересня петлюрівці перехопили наказ денікінського командування про оволодіння контрольованою армією УНР територією і знищення цієї армії. Представників Антанти Денікін завчасно проінформував про таке рішення і вони не висловили заперечень [13, с. 159, 160].

Сучасні дослідники погоджуються з тим, що виступ проти Денікіна армії УНР та українських повстанців, що нищили його тили й комунікації, зірвав його похід на Москву [8, с. 205]. Однак ніхто з авторів не покладає відповідальності за зрив домовленостей на Директорію і не пов'язує ставлення держав Антанти до України зі зривом планів Добровольчої армії в такий складний і відповідальний момент антибільшовицької боротьби. Зокрема М. Держалюк, вважає, що Директорія діяла на міжнародній арені “гнучко і компромісно”, а її “зовнішня політика набула багатовекторного характеру і ніколи не була зашореною ідеологічними догмами” [8, с. 206]. І це після того, як автор повідомляє про переговори між Директорією і представниками Раднаркому Росії, що мали місце в жовтні-листопаді 1919 р. Отже, ведучи у серпні 1919 р. переговори про угоду з Денікіним проти більшовиків, через місяць Директорія вже вела переговори з більшовиками проти Денікіна. Навряд чи держави-переможниці вважали таку політику “багатовекторною”. Відкритим питанням залишається наступне: як показує аналіз літератури, коли мова йде про переговори між Директорією і Денікіним, дослідники лише побіжно згадують вплив на них держав Антанти, у той час як позиція Англії, Франції, США в цьому питанні ще комплексно не досліджена.

Сюжет про переговори між представниками уряду УНР і більшовиків знайшов відображення в роботах сучасних українських істориків М. Держалюка, С. Кульчицького, С. Литвина. Відтак важливо простежити дослідження ними ставлення держав Антанти до УНР восени 1919 р.

Так С. Кульчицький зазначає, що в умовах серпня р., коли намітилося можливе співробітництво між армією УНР і Добровольчою армією Денікіна в антибільшовицькій боротьбі, в ставленні Антанти до українського питання відбувалися поступові зміни. Так, військовий міністр Великої Британії У. Черчілль телеграфував А. Денікіну: “за сучасної кон'юнктури було б розумно йти, наскільки це можливо, назустріч українським сепаратистським устремленням”, а французький прем'єр-міністр Ж. Клемансо наказав військовому атташе в Румунії ген. А. Петену налагодити співробітництво А. Денікіна і С. Петлюри. Петен одразу зв'язався з представниками обох сторін. А. Денікін ухилився від прямої відповіді, але дав зрозуміти, що переговори можливі. Сподіваючись на це, Петлюра дав директиву своїм військам не вступати в збройні сутички з білогвардійцями, результатом чого стала Київська катастрофа [13, с. 158, 159]. Тут, мабуть, слід врахувати й той факт, що у вересні 1919 р., коли становище на Україні змінилося, почала змінюватися і політика британського уряду. Прем'єр Д. Ллойд-Джордж заявив на мирній конференції, що “єдина й неділима” Росія буде загрозою для Європи, тому, на його думку, Грузія. Азербайджан, балтійські країни, Фінляндія й Україна мають бути незалежними.

Отже, в той час, коли армія УНР та Добровольча армія спільно протидіяли більшовикам, англійські діячі почали виявляти більше симпатії до укранської справи. На нашу думку, навряд чи британський прем'єр говорив про реальну незалежність перелічених країн, оскільки Велика Британія сама була імперією і мала в своєму складі різні залежні території, в тому числі домініони - самоуправні території. Можливо, саме така форма залежності України від Росії малася на увазі. Англія намагалася також заручитися підтримкою Денікіну з боку Польщі й Румунії, однак вони боялися відновлення Великої Росії, вбачаючи в ній загрозу для своєї самостійності. Тим більше, що після провалу наступу Денікіна британський уряд першим відмовився від подальшої підтримки антибільшовицьких сил і з кінця листопада 1919 р. почав проводити політику щодо примирення між Радянською Росією та її сусідами.

Про такі тенденції свого часу писав А. Марголін [18, с. 212-218], а подібні закономірності відзначає український історик М. Держалюк, який відзначає, що в

р. радянська влада втретє переможно вийшла на кордони колишньої імперії, війська російської опозиції, на які робили ставку держави Антанти, були розбиті, тож доводилося рахуватися з урядом Леніна, який на початку 1920 р. сам запропонував Англії, Франції й США нормалізувати відносини. На зламі 1919-1920 рр. Росія й Антанта офіційно дійшли згоди з усіх важливих питань міжнародної політики, в тому числі й територіального питання в Європі. Серед союзниць Антанти лише Польща й Румунія продовжували не погоджуватися на кордони по лінії Керзона з Росією і намагалися встановити їх на свою користь [8, с. 209]. Саме це, як наголошує С. Литвин, зробило можливим спільні антибільшовицькі дії УНР і Польщі (Пілсудський), хоча Антанта їх вже не підтримувала [16, с. 203].

Отже, наприкінці 1919 р. після розгрому армії А. Денікіна великі держави, передусім Велика Британія, відмовилися від підтримки антибільшовицьких сил і прагнули до нормалізації економічних відносин з більшовицькою Росією, уряд якої продемонстрував мистецтво компромісів: визнав п'ять прибалтійських держав, відмовився від революційного походу на Європу, прийняв “лінію Керзона” за кордон між Росією та Польщею, тимчасово примирився з Румунією щодо Бесарабії, припинив втручання у справи Середньої Азії, що позитивно сприйняла вся Європа [8, с. 210].

Недостатньо висвітленим в історіографії є питання про обставини блокади, організованої Антантою восени 1919 р., що спричинила катастрофічне становище української армії й призвела до угоди УГА з Денікіним (7 листопада 1919 р.) й переговорів уряду УНР з Польщею. Хоч негативний вплив блокади згадується в численних роботах, її причини не розкриваються. Найбільшу увагу дослідників привернула справа про закупівлю УНР військового майна американських експедиційних сил в Європі та неможливість його вивезення з Франції.

Як зазначає Н. Городня, досягнення в червні 1919 р. угоди з Ліквідаційною комісією США пожвавило надії деяких українських представників у Парижі на визнання УНР з боку США. У зв'язку з переговорами в українських дипломатичних колах зросла проамериканська орієнтація на противагу профранцузькій, що переважала раніше [5, с. 128, 129]. Проте оптимізм українських дипломатів щодо прихильності з боку США не мав під собою реальної основи. Як показали їх зустрічі з Держсекретарем США Р. Лансінгом, Україна могла розраховувати на підтримку держав-переможниць лише в разі, якби стала на шлях відбудови Росії. Коли ж Директорія оголосила війну Денікіну, виявилося, що Ліквідаційна комісія досягла угоди з українським товариством без відома Держдепартаменту. Після двох місяців розслідування, 5 грудня 1919 р. Держдепартаменту було надано звіт, в якому зазначалося, що продаж було здійснено в той час, коли сили Петлюри боролися з більшовиками. Коли ж виявилася антипольська й антиденікінська спрямованість політики Директорії, комісія пожалкувала про досягнуту угоду, але було вже надто пізно її розривати. Особлива загроза, на думку авторів звіту, полягала в можливості переправлення закупленого майна на південь для боротьби з Денікіним. Вихід з даної ситуації передбачав направлення прем'єр-міністру Франції конфіденційної ноти з проханням не дозволити українцям вивезти закуплені припаси на Україну, що й було зроблено. В січні 1920 р. угоду анульовали [5, с. 130-134].

Отже, будь-яка підтримка українських сил з боку західних держав влітку-восени 1919 р. могла відбуватися лише в разі спільних дій з російськими добровольчими загонами, а не проти них. Перехід армії

УНР до військових дій проти Добровольчої армії визначив подальше ставлення до неї держав Антанти.

Так сучасний дослідник С. Литвин шукає відповіді на питання про спроби С. Петлюри в цих умовах порозумітися з Румунією і Польщею, щоб якомога скоріше задовольнити потреби Української Армії в зброї й амуніції. Повідомляється про консультації, що велися в Бухаресті (міністром закордонних справ К. Мацієвичем, генералом С. Дельвігом, адміралом М. Остроградським), однак налагодити дружні відносини між Румунією й Україною не вдалося. Румунія погоджувалася лише частково продавати УНР амуніцію. Жодного договору обидві держави не підписали [16, с. 342].

Тому, за обставин, що склалися для армії УНР на листопад 1919 р., Польща вбачалася Петлюрі єдиною країною, зацікавленою у продовженні визвольної боротьби України. Тож він поставив за мету прискорити порозуміння з Польщею, намагаючись шляхом такої політики отримати визнання України Антантою, а потім, отримавши перемогу в боротьбі з більшовиками, повернутися на рідні терени [16, с. 342, 343]. Тогочасні листи С. Петлюри також свідчать про його розрахунки, що угода з Польщею кардинально змінить ставлення до української справи з боку країн Антанти [19, с. 205207]. Тому, як зазначає знаний вітчизяний історик І. Срібняк, в цей час С. Петлюра сподівався за допомогою Антанти організувати українську національну армію. Крім того, Франція мала вплинути на уряди інших країн Антанти, щоб вони не перешкоджали доставляти в Україну закуплене УНР військове і санітарне майно [20, с. 139].

Питання про Варшавський договір між Петлюрою і Й. Пілсудським посідає значне місце в історіографії. Слід визнати, що Варшавський договір був і залишається предметом найсуперечливіших оцінок в історіографії, а також найбільш вразливим аргументом в оцінках діяльності С. Петлюри. У працях його сучасників і співробітників (Ю. Тютюнника, М. Шаповала, С. Шелухіна) містяться серйозні закиди про помилковість союзу з Польщею, одноосібність і поспішність у схваленні договору, “продаж” Галичини полякам тощо. На таких самих позиціях перебувають і деякі сучасні дослідники, як, наприклад А. Копилов, стверджуючи, що укладання Варшавської угоди було прорахунком у зовнішній політиці УНР [14, с. 302-306; 6, с. 45].

Зауважимо, що галицький політичний провід вважав, що Варшавський договір дав полякам найпереконливіший і найсильніший аргумент для володіння Східною Галичиною. Натомість А. Лівицький доводив, що “нині зашкодити перед Антантою, чого так боялися галичани, слова Декларації (2 грудня 1919 р.) про кордон між Україною та Польщею з формальноправового боку вже не можуть, - вони тільки відсвітлюють фактично положення справи” [16, с. 355].

Значна частина тогочасних діячів та сучасних дослідників оцінили й позитивні моменти цього договору. Проблеми, пов'язані з Варшавським договором та українсько-польськими відносинами, більш прихильно до Петлюри розглядалися у працях

В. Андрієвського, О. Доценка, Ф. Крушинського, І. Мазепи, О. Шульгина, Ю. Артюшенка, М. Стахіва [15; 23; 1]. За оцінкою О. Шульгина, “це було цілою революцією в тодішній нашій закордонній політиці, і треба було мати велику громадську мужність, щоб на неї зважитись. Симон Петлюра цю мужність мав” [23, с. 175]. Обґрунтовуючи свою позицію щодо підписання угоди з Польщею та відмови від Галичини, сам С. Петлюра писав, що це був “тактичний хід для встановлення зв'язку з Європою”, а також “акт спасіння для подальшого впровадження нашої боротьби” [19, с. 223]. керівництво блокада катастрофічний армія

На основі дослідження історіографічних та архівних джерел, С. Литвин спробував відповісти на запитання: був Варшавський договір помилкою Петлюри чи справді єдиноможливим варіантом продовження боротьби за державність. За висновком автора, він став результатом тривалої і нелегкої праці українських дипломатичних представників з грудня 1918 р., вимушеним, але необхідним кроком. В історика немає сумніву, що попри усю контроверсійність оцінок Варшавського договору в історіографії, він був єдино можливим кроком на шляху продовження збройної боротьби за встановлення української державності. Більше того, дослідник вважає, що коли б не спільний українсько-польський спротив, то запланований більшовицький похід на Польщу, Румунію і Чехословаччину був би успішним і обернувся б трагедією для усіх цих народів [16, с. 399, 400].

Отже, по-перше, вітчизяні дослідники цієї події аналізують неоднозначне ставлення до угоди з УНР в самій Польщі, виділячи два напрями в польській політиці щодо України, очолювані Р. Дмовським та Ю. Пілсудським [22, с. 23]. Адже прибічники Ю. Пілсудського вважали найбільшим ворогом Польщі Росію - все одно більшовицьку чи “білу”, відновлення якої ставило під сумнів незалежність Польщі, тож проросійська політика Антанти сприяла українсько- польському порозумінню. І, по-друге, період звитяги українських Збройних Сил, що стала можливою завдяки Варшавському договору, залишився “білою плямою” в історіографії. Радянські джерела подавали її як війну з білопоялками, а Армію УНР як “запроданців і слуг польської буржуазії” і здебільшого намагалися її замовчувати. Через непопулярність договору в українському громадянстві події та бойові дії Армії УНР у 1920 р. замовчувалися також і в українській історіографії. Тому 1920 р. висвітлений порівняно найменше й найповерховіше.

Позиція в цьому питанні держав Антант, фактично, не досліджується. Зокрема М. Гетьманчук у окремому розділі своєї дисертації, присвяченій періоду польсько- радянської війни 1920 р., відзначав лише факт беззастережної підтримки державами Антанти Польщі, що претендувала на західно-українські землі, і водночас не виступали проти гасла відновлення єдиної і неподільної Росії [4, с. 21]. Побіжно цієї теми торкається С. Литвин, який відзначає, що Антанта не підтримувала українсько-польський похід. Коли армія УНР знову виявилася витісненою більшовицькими військами на захід і С. Петлюра під час зустрічі з Ю. Пілсудським 16 липня висловив невдоволення щодо недостатньої допомоги з боку Польщі, той відповів, що Польща сама залежна від допомоги Антанти і Європа не схвалює його проукраїнської політики [16, с. 380].

За мемуарами П. Врангеля, перемир'я було підписано головним чином через те, що західні держави, крім Франції, не лише не надавали допомоги Польщі, але навіть наполягали на припиненні її війни з Радянською Росією. Серед причин - потреби промисловості, що відроджувалася, в сировині, а також обставини суто технічного характеру [3, с. 370, 371]. Польський дослідник Т. Головко пояснював згоду Польщі на підписання мирного договору з Совєтами передусім її страхом перед П. Врангелем, перемога якого ставила б під сумнів східні кордони Польщі. Тим більше, що вже на початку осені 1920 р. намітилися тенденції до зближення між П. Врангелем і С. Петлюрою - союзником Ю. Пілсудського [10, с. 217].

Аналізуючи події, пов'язані зі спільним польсько- українським наступом в травні-червні 1920 р., перемир'ям Польщі з більшовицькою Росією і підписанням Ризького мирного договору, дослідники не пов'язують їх з політикою держав Антанти. Питання, яким чином вплинула позиція Англії, Франції, США на хід військово-дипломатичних операцій 1920 р., залишається недослідженим. Навіть в останніх дисертаціях, присвячених вивченню питання про українсько-польські відносини в даний період чи обставин підписання Ризького миру, цим питанням увага не приділяється [12, с. 4; 4, с. 7].

В оцінках впливу Франції, Великої Британії та США на причини поразки української державності в історіографії домінує думка про антиукраїнську політику цих держав, переслідування ними своїх власних цілей за рахунок українських земель, уявлення про те, що основною причиною краху УНР було “брутальне втручання у поділ української карти інших держав”, зокрема країн Антанти [9, с. 169; 8, с. 174]. Однією з істотних причин фіаско української державності визнається відсутність послідовної, збалансованої зовнішньої політики України. Варто згадати постійну зміну зовнішньої орієнтації та військово-політичного курсу керівників УНР, що в різний час вели переговори про співробітництво та взаємодію з усіма тогочасними силами - з Антантою, Німеччиною, Радянською Росією, Польщею, російським антибільшовицьким рухом тощо.

Отже, на основі вивчення історіографічних джерел можна дійти таких висновків: незважаючи на значну історіографію, узагальнюючого дослідження політики держав Антанти щодо України по завершенні світової війни (кінець 1918 - 1920 рр.) не існує; поза межами дослідження залишилася також низка питань, важливих для розуміння досліджуваної проблеми. Це питання про вплив держав Антанти на переговори представників уряду УНР з Денікінім і пізніше Врангелем, на досягнення угоди між галицьким командуванням і Добровольчою армією; про відносини “білого” та українського національного рухів; позицію держав Антанти під час спільного українсько-польського походу тощо. Слід також відзначити, що вивчення питання про політику держав-переможниць щодо України вимагає від дослідників більшої об' єктивності, оскільки значна частина досліджень не змогли уникнути упередженості.

У вітчизяній історіогорафії надалі існує потреба у комплексному дослідженні процесів, що відбувалися у цей час не лише на українських землях, але й в Європі загалом (внутрішнє становище в країнах-переможницях по завершенні Першої світової війни, перспективи поширення більшовизму на країни Заходу, ситуація в білому русі, актуальні проблеми повоєнного континенту, становлення державності в новостворених країнах Центральної Європи тощо), що дало б можливість краще з' ясувати проблеми української революції, місце України в тогочасних світових процесах.

Список виккористаниих джерел

1. Артюшенко Ю. Події і люди на моєму шляху боротьби за державність. 1917-1966 / Ю. Артюшенко. - Торонто : На чужині, 1966. - 221 с.

2. Винниченко В. Відродження нації : у 3 ч. / В. Винниченко. - Київ-Відень, 1920. - Кн.3. - 542 с.

3. Врангель П. Воспоминания генерала барона П. Н. Врангеля : в 2 ч. / П. Врангель. - М. : Терра, 1992. - 544 с.

4. Городня Н. Д. Політика країн Антанти та США щодо державності України в 1917-1919 роках : дис... канд. іст. наук :

5. 02 - всесвітня історія / Н. Д. Городня. - К. : Київський ун-т ім. Тараса Шевченка, 1996. - 180 с.

6. Гудь Б. Нелегка дорога до порозуміння. До питання ґенези українсько-польського військово-політичного співробітництва 19171921 рр. / Б. Гудь, В. Головко. - Львів: Українські технології, 1997. - 67 с.

7. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст. Нариси політичної історії. - К. : Либідь, 1993. - 288 с.

8. Держалюк М. С. Міжнародне становище України та її визвольна боротьба у 1917-1922 рр. / М. С. Держалюк. - К. : Оріяни, 1998. - 240 с.

9. Дещинський Л.Є. Міжнародні відносини України: історія і сучасність / Л.Є. Дещинський, А. В. Панюк. - Львів : Вид-во національного ун-ту “Львівська політехніка”, 2001. - 542 с.

10. Єременко Т. Симон Петлюра і Юзеф Пілсудський / Т.Єременко // У 70-річчя паризької трагедії 1926-1996. Збірник пам'яті Симона Петлюри / упоряд. : В. Михальчук і Д. Степовик. - К. : Вид-во імені Олени Теліги, 1997. - С. 212-217.

11. Кобринська С. Б. Ризький мир як завершальний етап боротьби (1917-1921 рр.) за утвердження української державності: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 - історія держави і права України / С. Б. Кобринська. - К. : Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, 1996. - 23 с.

12. Коваль М. Історія України. Матеріали до підручника для 1011 класів середньої школи / М. Коваль, С. Кульчицький, Ю. Курносов. - К. : Райдуга, 1992. - 512 с.

13. Копилов А. О. Зовнішня політика С. В. Петлюри: прорахунки та упущені можливості (актуальна точка зору) / А. О. Копилов // Наукові праці Кам'янець-Подільського держ. педагог. ун-ту: Історичні науки. - Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський пед. ун-т, 1999. - Т.3 (5). - С. 302-306.

14. Крушинський Ф. Петлюра і Пілсудський (В 16-ту річницю договору 22 квітня 1920 року) // Молода Україна. - 1936. - Ч.4-5. - С. 5-8; Ч.6-7. - С. 3-9.

15. Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і Петлюріана / С. Литвин. - К. : Вид-во імені Олени Теліги, 2001. - 638 с.

16. Лозовий В. М. Кам'янецька доба Директорії Української Народної Республіки (червень-листопад 1919 року): автореф. дис. . канд. іст. наук: 07.00.01 - історія України / В. М. Лозовий. - К. : Інститут історії України НАН України, 1998. - 18 с.

17. Марголин А. Украина и политика Антанты. (Записки еврея и гражданина) / А. Марголин. - Берлин: Изд-во С. Ефронъ, 1934. - 397 с.

18. Петлюра С. Статті / С. Петлюра. - К. : Дніпро, 1993. - 341 с.

19. Срібняк І. Симон Петлюра на чолі держави та війська. До питання про польсько-українські взаємини 1919-1920 років / І. Срібняк // Симон Петлюра та українська національна революція: Збірник праць другого конкурсу петлюрознавців України / упоряд. та передмова В. Михальчука. - К. : Вид-во Рада, 1995. - С. 137-164.

20. Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма / М. Шаповал. - Прага, 1927. - 333 с.

21. Шелухін С. Варшавський договір між поляками та

22. Петлюрою 21 квітня 1920 року / С. Шелухін. 2-ге вид. - Прага : Вид-во Нова Україна, 1926. - 40 с.

Анотація

Простежено зміну поглядів дослідників на вивчення питання про ставлення держав--переможниць до України у зв'язку з новою лінією українського керівництва, що почала проводитися з серпня 1919 р. Вказується, що наприкінці 1919р. після розгрому армії Денікіна великі держави, передусім Британія, відмовилися від підтримки антибільшовицьких сил і прагнули до нормалізації економічних відносин з більшовицькою Росією, уряд якої продемонстрував мистецтво компромісів: визнав п 'ять прибалтійських держав, відмовився від революційного походу на Європу, прийняв лінію Керзона за кордон між Росією та Польщею, тимчасово примирився з Румунією щодо Бесарабії, припинив втручання у справи Середньої Азії тощо, що позитивно сприйняла вся Європа. Доводено, що недостатньо висвітленим в історіографії залишається питання про обставини блокади, організованої Антантою восени 1919р., що спричинила катастрофічне становище української армії й призвела до угоди УГА з Денікіним (7 листопада 1919 р.) й переговорів уряду УНР з Польщею.

Ключові слова: історіографія, зовнішня політика, `"українське питання”, Україна, Антанта, Варшавський договір, Петлюра, Денікін.

The article traces changing views of researchers on the study of the relation of the winners in Ukraine in connection with a new line of Ukrainian leadership, which were held from August 1919 It is claimed that at the end of 1919 after the defeat of Denikin's army major powers, especially Britain refused to support the antiBolshevik forces and sought to normalize economic relations with Bolshevik Russia, whose government has demonstrated the art of compromise found five Baltic states, abandoned the revolutionary campaign in Europe, adopted by the Curzon Line border between Poland and Russia, temporarily at peace with Romania regarding Bessarabia, cease interference in the affairs of Central Asia, etc., which welcomed all over Europe. Be presented that is not enough coverage in the historiography remains the question of the circumstances of the blockade organized by the Entente in autumn 1919 which led to the disastrous situation of the Ukrainian army and led to an agreement UGA Denikin (7 November 1919) and the UNR government negotiations with Poland.

Keywords: historiography, foreign policy, Ukrainian question, Ukraine, Entente, the Warsaw Pact, S.Petlura, A.Denikin

Прослеживается изменение взглядов исследователей на изучение вопроса об отношении держав--победительниц к Украине в связи с новой линией украинского руководства, которая начала проводится с августа 1919. Указывается, что в конце 1919 г. после разгрома армии Деникина великие державы, прежде всего Великобритания, отказались от поддержки антибольшевистски сип и стремились к нормализации экономических отношений с большевистской Россией, правительство которой продемонстрировало искусство компромиссов: признало пять прибалтийских государств, отказалось от революционного похода на Европу, приняло линию Керзона за границу между Россией и Польшей, временно примирилось с Румынией по Бессарабии, прекратило вмешательство в Среднюю Азию и т.д., что положительно восприняла вся Европа. Доведено, недостаточно освещенным в историографии остается вопрос об обстоятельствах блокады, организованной Антантой осенью 1919, повлекшей катастрофическое положение украинской армии и приведшей к соглашению УГА с Деникиным (7 ноября 1919 г.) и переговоров правительства УНР с Польшей.

Ключевые слова: историография, внешняя политика, “украинский вопрос”, Украина, Антанта, Варшавский договор, Петлюра Деникин.

Размещено на Allbest.ru