Українська колонізація Далекого Сходу (1860-ті рр. - початок ХХ століття)

Надтока Г. М.

Волков В.О.

Українська міграція, під якою ми розуміємо у цьому випадку переселення на нові землі, є одним із помітних явищ вітчизняної і світової історії. Вона характеризує не тільки глобальну географію розселення етносу, але й соціотворчий потенціал українства, його ментальність. Це ще й багатий матеріал для осмислення сили та характеру впливу українських переселенців на спосіб життя тих народів, на території яких вони осідали, здатності українців до соціальної адаптації й сприйняття місцевих традицій.

Зважаючи на теперішній регіональний поділ закордонного українства на західне та східне утворення, об'єктом наукового аналізу в представленій статті є його східний, російський сегмент. Формування цього сегменту відбувалось упродовж всієї вітчизняної історії з часів колонізаційних міграцій українців у північно-східному напрямку в епоху Київської Русі.

Входження української держави (Гетьманщини) під протекторат Московії (1654) й подальше утворення територіально обширної Російської імперії створювало для українців умови й можливості для “внутрішніх” міграцій з метою пошуку нових вільних земель.

Переселяючись, українці розбудовували власні компактні поселення, з яких виростали цілі етнічні регіони. У другій половині XIX ст. таким макрорегіоном став слабозаселений російський Далекий Схід. На той час то був один із найінтенсивніших напрямів міграції українців у межах російської території.

Із здобуттям незалежності України такі аспекти розвитку закордонного українства як історичний, культурний, політичний, правовий та світоглядний потребували якісно нового осмислення у вітчизняній історичній науці.

В контексті дослідження історії українців за кордоном у вітчизняній історіографії викристалізовується концепція українства як цілісного світового феномену. З огляду на утвердження України як новітньої державної нації, інституціалізовані компактні поселення українців на території інших держав, включаючи Росію, тлумачаться як діаспора. Історії формування української діаспори, соціальній адаптації українських емігрантів в Російській Федерації присвячено праці Ф. Заставного, В. Євтуха, Л. Лещенка, В. Наулка, В. Трощинського, А. Попока, І. Світа, В. Ідзьо.

У свою чергу, російські науковці традиційно дотримуються триєдиноросійської концепції, що заперечує саму етнонаціональну ідентичність українців. З огляду на це українські поселення на території Росії не виокремлюються в “слов'янському етнічному масиві”, тим більше не тлумачаться як діаспора. В зазначеному контексті закордонним українцям відводиться роль складової єдиного російського народу. Тому міграційні процеси розглядаються російськими науковцями переважно в соціально-економічній площині. Серед прихильників такого підходу можна назвати Э. А. Паина, А. С. Барсенкова, Р. Г. Абдулатипова, А. И. Вдовина, Т. В. Полоскова, С. Ю. Пантелеева, С. Г. Проваторова, В. Ф. Шестакова, В. Д. Попкова, А. А. Тишкова, В. В. Амелина.

До загальних зауважень необхідно додати також, що відтворення об'єктивної картини життєдіяльності української діаспори в Росії ускладнюється відсутністю комплексних досліджень, які б охоплювали всю її історію та передісторичні епохи.

Причини української колонізації території Далекого Сходу належить шукати передусім у сфері економіки та соціальних відносин. В середині ХІХ століття Російська імперія залишалася аграрною країною, яка потребувала невідкладних соціально- економічних реформ. Серед нагальних проблем, які позначались на житті тогочасного суспільства, особливо помітними були: економічна неефективність поміщицьких латифундій, аграрне перенаселення та пов'язане з ним малоземелля селян східноєвропейських губерній Росії. Так, свідченням збитковості поміщицьких маєтків стало зростання їх заборгованості перед кредитними установами та приватними особами. Як наслідок, на 1859 р. поміщиками було закладено 65% кріпосних селян [8, с. 36].

Тим часом стрімко зростала перенаселеність, а з нею і “земельний голод” цілих регіонів імперії. Зокрема, у 1850-х роках темпи природного приросту населення в Російській державі становили 11, 5%. При цьому в Україні цей показник був вищим. Для прикладу, в Катеринославській і Таврійській губерніях природний приріст становив 18, 8 та 15, 1% відповідно [3, с. 205206]. Виходом із цього становища мали стати реформи, а також освоєння малозаселених територій імперії. Закономірно, що віддалені від центру землі Сибіру та Далекого Сходу представляли собою потужний резерв екстенсивного розвитку імперії.

Переселення селян, у тому числі на далекосхідні землі, мало не тільки ослабити соціальну напругу, пов'язану з аграрним перенаселенням європейських губерній. Уряд Росії мав намір також використати переселенську політику як дієвий інструмент ослаблення поступово наростаючого національного протестного потенціалу українства шляхом його “розпорошення” й асиміляції на просторах російського Сходу.

Вагомим був і зовнішній чинник регулювання міграційної політики урядом Російської імперії. Він був пов'язаний з гострою конкуренцією далекосхідних держав за володіння північно-східним узбережжям Тихого океану. Головними супротивниками у цьому регіоні виступали Росія, Японія та Китай. Тому в умовах послаблення міжнародних позицій Китаю внаслідок Опіумних воєн (1840-1842 рр., 1856 1860 рр.) перегляд російсько-китайського кордону залишався питанням часу. Значну роль у цьому процесі відіграв тодішній генерал-губернатор Східного Сибіру Н. Муравйов, який спрямовував увагу Миколи І на незахищеність слабозаселених далекосхідних територій. У 1858 році Айгунський і Таньцзиньський договори з Китаєм закріплювали землі по лівому берегу Амура за Російською імперією. Залишалася невизначеною доля Уссурійського краю. Використавши посередництво у врегулюванні конфлікту між Китаєм та Заходом, Росія 2 листопада 1860 року підписала новий - Пекінський договір з Китаєм, згідно з яким за Російською імперією закріплювався увесь Уссурійський край. Тепер кордон між обома державами простягався по річках Амур, Уссурі і Сунгарі, через озеро Ханка до річки Туминьдзян [6].

Із закріпленням Приамур'я та Примор'я у складі Російської імперії було завершено формування зовнішніх передумов для внутрішньої колонізації далекосхідних земель. Одним із організаторів переселень селян на Далекий Схід став чиновник Головного управління Східного Сибіру Ф. Ф. Буссе [12].

Перші компактні поселення українців на Далекому Сході почали з'являтися в 50-х роках ХІХ століття. Вони формувалися з числа Забайкальських козаків та солдат, здебільшого штрафників. Українці осідали переважно в басейні Амуру і на узбережжі Тихого Океану. Вихідці із Чернігівського, Сосницького та Мглинського повітів Чернігівської губернії засновували одні з перших населених пунктів на теренах Приморщини, серед яких: Іванівка, Жарикове, Борисівка, Миколаївка, Попова Гора та інші [12, с. 1]. Освоювалися придатні для господарювання землі Уссурійсько-Ханківської низовини [2, с. 95].

Територіальний вибір був обумовлений сприятливими для ведення господарства природними умовами. Місцева влада надавала колоністам як земельні ділянки, так і необхідні кошти у вигляді кредиту. З часом, за участю українських козаків та вихідців із селянства, на Далекому Сході виникали й перші невеликі міста, серед яких: Миколаєвськ-на-Амурі (1850 р.), Благовіщенськ (1856 р.), Хабаровськ (1858 р.), Владивосток (1860 р.) [2, с. 95].

З розростанням компактних поселень українських мігрантів з'являється цілий етнічний масив, названий самими колоністами Зеленим Клином. Територія “Зеленого Клину” неоднозначно тлумачиться у науковій літературі. Так, дослідник Ф. Д. Заставний характеризує Зелений Клин як далекосхідний регіон компактного проживання українців у межах басейну Амуру та узбережжя Тихого океану. Площа цієї території визначається приблизно в 1 млн. кв. км. Історик А. А. Попок окреслює Зелений Клин межами Амурської області та Приморського краю, що також становить близько 1млн. км². Натомість дослідники І. Світ та В. Сергійчук визначають площу Зеленого Клину приблизно в 2 млн. км². Такі розбіжності у цифрах пов'язані, зокрема, зі слабо контрольованими міграційними потоками в Російській імперії та значною розпорошеністю українців на далекосхідних просторах.

Законодавче забезпечення внутрішньої колонізації Далекого Сходу розпочалося із певним запізненням. Перші спроби царського уряду регулювати освоєння Далекосхідного регіону припадають на початок 1860-х років. Зокрема, 26 березня 1861 р. були опубліковані “Правила для поселення руських та іноземців в Амурскій та Приморській губерніях”. В основу документа було покладено принцип добровільного переселення з правом отримання пільг та викупу землі у власність.

Указом Сенату від 24 квітня 1861 р. переселенці звільнялися від подушного податку. Проте усі витрати на переїзд, як і раніше, покладалися на самих мігрантів. Ця обставина значно ускладнювала переїзд на Далекий Схід незаможних селянських сімей. Із незначними змінами ці правила залишалися чинними до початку ХХ століття [3, с. 218].

Помітні зрушення у сфері міграційного законодавства Росії відбулися, зокрема, наприкінці ХІХ - початку ХХ століть. Так, у1889 р. з'явився Закон “Про добровільне переселення”. Пізніше, 6 червня 1904 р., на його основі було ухвалено Закон “Про переселення”, а в 1906 р. - “Правила переселення на казенні землі” та Закон “Про податкові пільги переселенцям”. 1909 р. з'явився Закон “Про переселенські кредити” [10].

Визначені законодавством заходи стимулювання переселенців включали: організацію пільгового перевезення мігрантів разом із багажем та худобою; безкоштовну передачу в користування селянам земельного наділу; звільнення від податків та зборів упродовж перших п'яти років після переселення; відстрочку від призову до армії на три роки; можливість отримати безвідсотковий кредит до десяти років, сума якого визначалася персонально згідно клопотання переселенця [5, с. 15].

Необхідно зазначити, що сам переїзд на неосвоєні землі відбувався лише з дозволу влади. Його надавали селянам у разі сплати усіх недоїмок та схвалення переїзду сільською громадою - “общиною” [5, с. 15]. Через цей та інші стримуючі чинники переселенські процеси другої половини ХІХ ст. не набули масштабів міграційного буму. Станом на 1876 р. на території “Зеленого Клину” проживало близько 18 тис. чол., а в 1897 р. - 310 тисяч.

Проте створення нормативної бази надало керованості масштабному переселенню, у тому числі й українського селянства, в глиб Російської імперії. Як наслідок, з початку ХХ ст. міграційна активність українських селян помітно зросла: у 1907 році на Далекий Схід прибуло 70, 6 тис. осіб; упродовж 19081910 рр. в середньорічному вимірі вона становила 36 тисяч; у 1911-1912 рр.-21 тисячу, у 1913-1914 рр. - 12 тисяч. Станом на 1913 р. загальна чисельність населення в регіоні становила 940 тис. осіб. Більшість жителів були вихідцями з України [2, с. 95].

Вже наприкінці століття на теренах Далекого Сходу проживали вихідці із Херсонської, Харківської, Катеринославської, Полтавської та Київської губерній [3, с. 3]. Поступово українські селяни формували соціальну базу для подальшого освоєння регіону своїми співвітчизниками.

Відчутний вплив на збільшення міграційних потоків на Далекий мала розбудова розгалуженої мережі сполучення всередині Російської імперії, зокрема, розгортання будівництва Транссибірської магістралі. З цією метою у 1892 р. було створено Комітет Сибірської Залізничної Дороги (КСЗД), до складу якого були включені голова Комітету міністрів Н. Х. Бунге та міністр фінансів С. Ю. Вітте [4, с. 1]. З 1896 р. залізничне сполучення увійшло в експлуатацію. Загальна протяжність магістралі складала 8 тисяч кілометрів. З того часу переселенські потоки на Далекий Схід перемістилися в основному на залізничний транспорт.

Помітну роль у переселенні українців на нові землі відіграло й налагодження морського сполучення між Одесою та Владивостоком.

Відносно висока щільність заселення українцями міст і селищ Далекого Сходу створювала для них можливості для збереження власної етнічної самобутності. Сприятливішими такі умови були в Приморському краї, оскільки інша територія, зокрема Приамур'я, характеризувалася значною етнічною строкатістю. На землях Зеленого Клину українці були представлені серед різних категорій населення, зокрема серед селянства, амурського й уссурійського козацтва. Зберігаючи історичну пам'ять про вітчизняні терени, переселенці надавали заснованим ними на чужині поселенням й відповідні назви. Так на Далекому Сході з' явилися три Чернігівки, дві Переяславки, двоє Ромнів, дві Тавричанки, Нововасильківка, Кам'янець- Подільське, Новокиївськ та багато інших автентичних населених пунктів [12, с. 6].

Соціальна адаптація українців на нових територіях відбувалася також засобом збереженням побутового укладу, властивого для українського села, що базувався на таких традиційних елементах: мазані хати, садки, городи, обійстя, внутрішній інвентар будинків. Обробку землі здійснювали із залученням тяглової сили волів, поширювалося вирощування пшениці. Активно впроваджувалося й бджільництво. Цей промисел був принесений на нові землі й чернігівськими переселенцями. Характерно, наприклад, що, на відміну від російського слова “улии”, українські переселенці використовували свій відповідник - “колоди” [11].

Високий рівень соціально-економічного розвитку української громади на Далекому Сході підтверджується активним громадсько-політичним життям мігрантів. З початку ХХ ст. до “Зеленого Клину” надходить друкована кореспонденція не лише з України, але й від українських осередків Америки. Відбувається розгортання й мережі етно-національних організацій, серед яких: Студентське товариство українців (утворене при Східному інституті у Владивостоці в 1907 році), Просвіта (діяла нелегально в Микольську-Уссурійському), український гурток в Імані. Врешті-решт, у 1911 р. у Благовіщенську було офіційно затверджено статут “Українського Клубу”, який підтримував тісні контакти із діаспорними громадами Америки [7, с. 56-57].

Таким чином, упродовж другої половини ХІХ - поч. ХХ століть відбувалася масова міграція українців на Далекий Схід. Вона стала можливою завдяки утвердженню позицій Російської імперії в північно- азіатському регіоні внаслідок гострої конкурентної боротьби за ці землі з Японією та Китаєм. Освоєння нових територій потребувало якісно нових внутрішньополітичних підходів збоку царського уряду. Ліквідація кріпосного права, звільнення значної маси селянства, законодавче забезпечення внутрішніх міграційних процесів стали важливими передумовами колонізації далекосхідних земель вихідцями з європейського регіону імперії, у тому числі з України.

Вирішальним поштовхом до переселення стало малоземелля селян і стала тенденція посилення “земельного голоду” внаслідок “демографічного вибуху” й динамічного зростання чисельності населення на території від західних кордонів імперії до Уралу.

Процес переселення українців не був рівномірним у часі. Якщо друга половина ХІХ ст. ознаменувалася відносно повільними темпами освоєння Далекого Сходу, то на зламі ХІХ-ХХ ст. міграція селян на східні землі імперії набула масового характеру. Це пояснювалося, зокрема, відносно успішною соціальною адаптацією переселенців, чому сприяло й запровадження для них певних соціально-економічних преференцій.

За різними оцінками до Першої світової війни на території Далекого Сходу осіло понад 500 тисяч українців, абсолютну більшість з яких становили селяни. Зазначена обставина дає підстави вважати, що друга половина ХІХ - початок ХХ століть стали часом аграрної колонізації українцями Далекого Сходу. Утворені на цих землях масштабні компактні поселення українців отримали самоназву “Зелений клин”, а збереження їх національної ідентичності сприяло формуванню історичних передумов для виникнення у межах далекосхідного регіону значного сегмента майбутньої української діаспори Росії. Історія цієї діаспори була започаткована з відновленням новітньої державності України.

Список використаних джерел

1. Центральний державний архів України у м. Києві. - Ф.1196. - Оп. 1. - Спр. 125.

2. Заставний Ф. Д. Східна українська діаспора / Ф. Д. Заставний. - Львів: Світ, 1992. - 172 с.

3. Кабузан В. М. Украинцы в мире: динамика численности и расселения. 20-е годы XVIII века - 1989 год: формирование этнических и политических границ украинского этноса / В. М. Кабузан. - М., 2006. - 658 с.

4. Кошман Т. В. Влияние сибирской железной дороги на переселение в степной край (1896-1896 гг.) / Т. В. Кошман // Материалы республиканской научно-теоретической конференции “Жуасовские чтения-13”. - Караганда: КарГУ, 2009. - С. 136-140.

5. Овдін О. Державне регулювання міграційного руху з України до Сибіру, Середньої Азії та Далекого Сходу на початку XX ст. / О. Овдін // Державне управління та місцеве самоврядування. - 2013. - Вип.1. - С. 12-19.

6. Петровський А. Формування кордону Російської імперії з Китаєм у ХУШ-ХІХ ст. Електронний ресурсі. - Режим доступу: http://kuprienko.info/petrovs-kii-a-formuvannya-kordonu-rosijs- koyi-imperiyi-z-kitayem-u-xviii-hih-st/2/

7. Попок А. А. Громадсько-політичне та релігійне життя українців на Далекому Сході в ХХ ст. // Український історичний журнал. - 1998. - № 6. - С. 54-68.

8. Реєнт О. П. До проблеми скасування кріпосного права в 1861 р. [Текст] / О. П. Реєнт // Український історичний журнал. - Київ: Вперед, 2011. - № 1 (496). - С. 34-51.

9. Реєнт О. П. Проблеми історії України XIX - початку XX ст. / НАН України. Інститут історії України / О. П. Реєнт. - Київ: Інститут історії України, 2010. - Вип. XVIII. - 305 с.

10. Сибирские переселения. Документы и материалы [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://sibistorik.narod.ru /project/peres1/index.html

11. Тарасов-Камчатский Ю. Сельскохозяйственные промыслы [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.proza.ru/2012/01/30/333

12. Чорномаз В. До 125-річчя початку масового переселення українців на Далекий Схід [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ukrainistika.ru/wp-content/uploads/ch008.pdf

13. Шевченко В. М. Реформи 1860-1890-х рр. у Російській імперії: сучасне трактування [Текст] / В. М. Шевченко // Український історичний журнал: Науковий журнал. - Київ: НАНУ, 2013. - № 5. - С. 117-121.

Размещено на Allbest.ru