Державницькі традиції українського народу у складі Великого Князівства Литовського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державницькі традиції українського народу у складі Великого Князівства Литовського

В історіографічному контексті розглядаються державницькі традиції українського народу в складі Великого Князівства Литовського. Звернута увага на досвід функціонування державно-правових інститутів на українських землях, узагальнюється практика державотворення в розрізі формування та діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади.

Проголошення незалежності Української держави зумовило активізацію державотворчих процесів. Ці процеси спрямовані на побудову демократичного громадянського суспільства та утвердження України як рівноправного партнера світової спільноти. Важливим у цьому аспекті є звернення до досвіду функціонування державно-правових інститутів на українських землях у різні історичні періоди і, зокрема, під час їх перебування у складі Великого Князівства Литовського. Така необхідність детермінується ще й тим, що на сучасному етапі Україна і Литва прагнуть гуманізувати правові системи, зміцнити порядок і законність, гармонізувати внутрішнє законодавство з нормами міжнародного права. Це сприяє всебічним науковим контактам учених, спільному пошуку вирішення багатьох проблем історичної і правової науки та узагальненню практики державотворення.

Актуальність даної теми є очевидною і не потребує додаткової аргументації: адже такий науковий напрям, як аналіз об'єктивних тенденцій формування національної державності та національної правової системи на тлі європейської цивілізації, урахування історичних уроків державотворення мають стати відповіддю на питання: чи має український народ власний політико-правовий підмурок, сталі державні традиції? Чи існує неперервність українського державотворчого і правотворчого процесів?

Необхідність у дослідженні цих питань зумовлена динамічними процесами інтеграції у політичній, економічній, соціально-культурній, науково-технічній, інформаційній та інших сферах суспільного буття, що вимагає правильної оцінки міри загального і специфічного в державному розвитку європейських країн, до яких належить Україна.

Доба, що тривала від 40-х рр. ХІУ ст. до 40-х рр. ХУІІ ст., - це триста років, оповита серпанком забуття, сповнених таємниць та парадоксів - і не лише для аматорів, а й для фахівців, серед яких не вщухають дискусії з найпринциповіших, найважливіших проблем цього відтинку української історії. Він ніби випав з суспільної пам'яті: у свідомості наших сучасників між Батиєвою навалою та Хмельниччиною, як правило, існує промовиста порожнеча, хоча подіям, що відбулись у цей період, не бракувало ані драматизму, ані історичної величі.

Українська національна історіографія у своєму науковому арсеналі має вагомі дослідження Л. Окіншевича [14] з історії державного права, Я. Падоха [15] з історії українського судівництва, Н. Полонської-Василенко [17; 18], які в тій чи іншій мірі присвячені Литовській державі. Сучасні дослідники простежили формування системи литовсько-руського права (О. Вовк [2]), уклали нариси історії магдебурзького права ХІУ - початку ХУІІ ст. (Т. Гошко [3]), розкрили історію українських земель у складі Литви (О. Русина [22; 23]), позначили роль української шляхти, зокрема у складі Великого Князівства Литовського (Н. Яковенко [25]). Дотичними до нашої теми є наукові розвідки з історії української державності (Я. Малик, Б. Вол, В. Чуприна [12]), теорії та історії державного управління (Г. Одінцова, В. Дзюндзюк, Н. Мельтюхова [13], історії України в світлі нового бачення (О. Гуржій, Я. Ісаєвич, М. Котляр; під ред. В. Смолія [5] та ін.

Наукову зацікавленість також викликають публікації, авторами яких стали П. Захарчеко [4] про суспільно-політичний лад і право ВКЛ, В. Кривошея [6] про органи управління Литовсько-польської держави, М. Крикун [7] про земські уряди цієї доби, В. Крисаченко [8] про особливості державного та соціально-політичного устрою ВЛК, В. Прицак [20] про становлення адміністративно-територіального устрою українських земель, В. Пуцько [21] про візантійсько-київську спадщину в культурному розвитку ВКЛ, О. Русина [22] про політичну лояльність населення Литовсько-руської держави, а також матеріали наукових конференцій [16].

Корисними для вивчення даної теми є праці російських учених [9; 10; 19]. Дослідниця О. Русина акцентує увагу на тому, що сучасні науковці відмовились від умоглядних схем і пошуку антагоністичних національних “начал” (чи навіть “партій”) у ХІУ-ХУ ст. Подоланню цих хибних тенденцій сприяло розгортання конкретно-історичних досліджень на основі ґрунтовного вивчення всього масиву синхронних джерел. Праці, що постали на зламі ХІХ-ХХ ст., заклали підвалини сучасної литуаністики. На жаль, за радянських часів цю історіографічну традицію було, по суті, перервано; не дивно, що й у суто академічних дослідженнях події литовської доби нерідко стримувались і перекручувались, а їхні учасники, залежно від поточної кон'юнктури, знеславлювались чи міфологізувались. Цілком очевидно, що появу нових міфологем здатна унеможливити лише активізація литуаністичних студій, сприяти поглибленню відповідного наукового інтересу [23, с. 4].

Українською історіографією доведено, що у ХІУ- ХУ ст. Україна продовжувала залишатися не лише в орбіті, а й на вістрі загальноєвропейських подій. Визначальними причинами цих явищ виступали як внутрішні, так і зовнішні чинники. До внутрішніх слід віднести постійні зусилля української нації зі збереження власної етнічності, культурної та релігійної ідентичності та утвердження державної незалежності, до зовнішніх - неминучість звернення до України основних політичних гравців Європи як до одного з визначальних геополітичних центрів світу та зони власних інтересів [8, с. 183].

Деякі українські історики дотримуються думки, що Велике Князівство Литовське у період до Люблінської унії 1569 р. було одночасно й Українською державою [12, с. 32]. Сучасні історики з Росії називають, без будь-яких обмовок, Литовську Русь “конституційною монархією”. Свідчення цьому - реальна система влади та особливості політичної організації суспільства [1, с. 42].

Дослідників часто турбує питання: у чому полягає таємниця швидкого успіху литовців? Безсумнівно, територіальну експансію уможливили могутні литовські війська, які перші кинули виклик колись непереможній Золотій Орді. Але як вдалося язичникам-литовцям, які мали відносно примітивну соціальну і адміністративну структуру, контролювати землі, які мали значно вищий рівень політичного та культурного розвитку ? Найбільш імовірним є пояснення, що, принаймні спочатку, литовці мало що змінювали на захоплених територіях.

Істориками з'ясовано, що територіальна цілісність руських князівств спершу зберігалася, і що важливіше, литовці не чинили тиску на християн й іноді навіть самі пропагували православну віру. Хоча наступники Міндовга повернулися до язичництва - офіційної релігії держави - багато литовців, особливо з-поміж синів Гедиміна, приймали християнство православного зразка. Мало того, протягом ХІУ ст. і на початку ХУ ст. язичницькі правителі Великого Князівства Литовського доклали чимало зусиль, відстоюючи у Константинополі заснування власної православної метрополії (яку отримали на короткий час) або перенесення резиденції митрополита київського та всієї Русі з Москви назад до Києва відтоді, як це місто потрапило під литовський контроль у 1360-х рр. Литовці не змінювали правової та суспільної структури Київської Русі і навіть визнали руську мову (білоруський варіант кириличної церковнослов'янської) за офіційну мову Великого Князівства Литовського. Абсолютна більшість руських князів вітали таку литовську політику, оскільки їх цілком влаштовувала литовсько-руська держава, яка офіційно називалась Великим Князівством Литовським, Руським і Жемайтійським [11, с. 122].

В історичних джерелах є свідчення, що міста Київської Русі підкорялися литовським князям, не чинячи особливого опору. Головною причиною цього було прагнення звільнитися від ненависного татаромонгольського гноблення, тим більше, що окупація литовцями українських земель здійснювалися під гаслом: “Ми старовини не зачіпаємо і новини не вводимо”. Однак з цими твердженнями важко погодитися, якщо врахувати більш ніж столітнє панування на українських землях таких войовничих литовських князів, як Мендовг, Гедимін, його син Ольгерд, який остаточно приєднав до Литви Волинь і Поділля [12, с. 33].

Створене без помітних завойовницьких зусиль Велике Князівство Литовське було державою, у якій титульний народ, у суті речей, тільки назвою і був представлений. Дослідниця Н. Яковенко акцентує увагу на тому, що близько 90% його населення складали русини, тобто майбутні білоруси й українці, а співвідношення території, заселеної ними й литовцями, на першу третину ХУ ст. обраховувалось як 12:1 [24, с. 140]. На початку ХУ ст. до складу Литовської держави входили території нинішньої Литви, Білорусії, більшої частини України та частини західних земель Російської Федерації (Смоленська, Калузька, Тульська й Орловська області). Історик права П. Захарченко доводить що близько 9/10 території князівства становили анексовані українські, білоруські та великоросійські території [4, с. 2].

Щодо твердження, що литовські князі “старовини не зачіпали, а новини не вводили”, то історики, котрі визнають литовську державу водночас українською, висувають як аргумент той факт, що українці в ній користувалися рівними з литовцями правами. І справді, українці та білоруси мали значні права у Великому Князівстві Литовському. Так, українські й білоруські князі та бояри брали участь у великокняжій раді; деякі з них обіймали найвищі посади в державній адміністрації та війську, користувалися рівними з литовцями привілеями. Церковнослов'янська мова з домішкою української визнавалася державною мовою. Православна церква займала привілейоване становище. Позитивний вплив на литовську мала українська культура, яка на той час досягла значно вищого розвитку [12, с. 33-34].

У середині ХУ ст. в Литві з'являється шляхетський вальний Сейм. Дослідниками помічено, що Сейм у Литві був органом станово-представницької монархії. Починаючи з 1507 року, до його складу обиралися лише представники шляхетського стану. Саме з цього часу посада Великого князя стала формально виборною. Вона продовжувала передаватися у спадок, але Сейм повинен був затвердити того представника князівської династії, який мав управлінські здібності. Сейм скликався з ініціативи князя і складався з двох палат - панів радних і шляхетства. Засідання проводилися окремо по палатах, проте присутність князя під час голосування панів радних була обов'язковою. Остаточне рішення ухвалювалося на спільному засіданні обох палат. Постанови приймалися одностайно. Консенсус досягався різними методами, у тому числі й шантажем, погрозами використання фізичної сили. Рішення Сейму набирали законної сили з моменту його підписання Великим князем литовським [4, с. 3].

Українська історіографія акцентує увагу на тому, що виконавча влада поділялася між центральними (земськими і двірськими) місцевими урядами.

Центральними були - маршалок земський і двірський (міністер двору), канцлер (начальник канцелярії великого князя та міністер закордонних справ) і підканцлер, підскарбій земський (міністер фінансових справ і двірський, гетьмани - земський, згодом великий (міністер війни і головний начальник війська) і двірський (згодом “польний”) [18, с. 435]. Міська (обласна) адміністрація була добре організована і представлена в адміністративно-територіальних утвореннях намісниками князя (з ХУ ст. вони мали титул воєвод) їхніми помічниками (тіунами або каштелянами) городничими, які були відповідальними за бойовий стан фортець, а також старостами та підстаростами у сільській місцевості [13, с. 102]. Адміністрація в сільській громаді була в руках старця- отамана, він з “добрими людьми” розподіляв податки й провадив суд [18, с. 435].

Міста мали окремі органи управління, право на які підтверджувалося спеціальними грамотами. Міське управління очолювали війт, бурмистри, міська рада, причому перша посада була пожиттєва і знаходилася у віданні Великого князя. Війт, як правило, призначав міських радців, які щороку обирали виконавчого главу міста - бургомистра. Міська рада головно обиралася міщанами і виступала, таким чином, своєрідним урівноважуючим органом наказній владі - війту, радцям, бурмистрам. Загальноміськими справами займалися також народні збори - сеймики, віча і копи. Копні збори нерідко виконували судочинні функції, розглядаючи злочини проти міста та його громадян [8, с. 184].

Отже, Литовська держава не була державою українською [12, с. 34]. Хоча Литовська держава не була власне українською, вона відчула великий політичний та культурний вплив як української ментальності, так і традицій державотворення і суспільного життя українського народу. Власне, Велике Князівство Литовське може розглядатись як повноправний спадкоємиць та продовжувач київської України-Русі та Галицько-Волинського Князівства: за державною мовою, судочинством, самоуправління, законодавством тощо [8, с. 183].

Історики довели, що в перших століттях існування Великого Князівства Литовського панувало в ньому старе “руське” - українське право. На землях України звичаєве право діяло до кінця ХУ ст. Великі князі литовські, проголосивши принцип: “старовини не рухати, новини не заводити”, цим не лише підтвердили українським землям звичаєве право, а й сприяли його розвиткові. Державні урядовці та суди покликалися на старовину та звичаї. З Литовсько-Руської доби дійшли пам'ятки законотворчої діяльності державних органів влади. Всі вони, крім Литовського Статуту 3-ої редакції, писані і за змістом поділяються на: 1) міждержавні й міжнародні договори; 2) привілей грамоти; 3) земські устави і 4) кодекси законів. Український історик права Я. Падох зауважує, що суди на українських землях у Великому Князівстві Литовському пройшли чотири фази існування, межами яких є роки 1386, 1566 і 1569. До 1386 року на українських землях зберігалося давнє право і, майже без змін, давні судові установи. Головною новиною був суд Великого князя над удільними князями [15, с. 666].

До кінця ХІУ ст. суд Великого Князівства Литовського був подібний до суду Княжої доби. Вся повнота судової влади належала тільки князеві; він від себе передавав її намісникові, тіунам і т.п. Поруч існував церковний суд. Міські та сільські громади мали власні суди. Крім цих судів, був ще суд Великого князя над удільними князями.

З кінця ХІУ ст. існували такі суди: Великокнязий суд - це був суд з необмеженою компетенцією, який міг розглядати всі справи. Він був одноособовий, і навіть, коли хто брав участь у ньому з наказу князя, то рішення належало тільки князеві. Через велику кількість справ, Великий князь доручав чинити суд якійсь довіреній особі, але це доручення не набувало сталого характеру (так були - комісарські, асесорські, маршальські суди). Єдиний суд Панів-Ради існував поруч із судом великокняжим, але він не перетворився в судову установу.

Б. Домініальні суди були злегалізовані привілеєм 1457 р., а Судебник 1468 р року вже нормує їх компетенцію. Це - одноособовий суд пана-шляхтича над селянами. А. Громадські суди селян та міщан мали назву “копних” судів, бо люди сходилися на них “копою”, гуртом. Копні суди були найстаріші, і навіть ІІІ статут висловився за їх збереження.

Починаючи з ХІУ ст. і протягом наступних двох-трьох століть, більшість великих і значна кількість середніх міст України отримала магдебурзьке право. Одним із перших його одержали Володимир-Волинський (близько 1324 р.), Львів (1352 р.), Кам'янець (1374 р.), Берестя (1390 р.), згодом Київ (1494 р.) та інші міста Центральної та Східної України (Козилець, Мглин, Ніжин, Новгород-Сіверський, Остер, Переяслав, Погар, Полтава, Чернігів та інші) [8, с. 184].

Як відомо, ідеться про сукупність юридичних норм, якими визначався становий та правничо-громадянський статус міщан часів середньовіччя. В основі магдебурзького права лежав збірник юридичних норм (“Саксонське зерцало”), встановлених спочатку в німецькому місті Магдебург. Згідно з ним “графські люди” (міщани) звільнялися від феодальних примусів, мали право вільно займатися ремеслом, торгівлею, сільським господарством, обирати свої органи місцевої влади - міську раду та голову міста, суд тощо, створювати професійні об'єднання [8, с. 184].

Литовсько-Руська держава існувала понад 200 років. Багато хто розглядає її як продовження Київської Русі. Дійсно, Велике Князівство Литовське зберегло і розвинуло багато руських традицій, зокрема, правову систему (устрій Литовської держави нагадував устрій Київської Русі, а правові кодекси - Литовські статути - спиралися на “Руську правду”). Українські князі й шляхта зберігали певний вплив у державі. Населенню були створені більш-менш сприятливі умови для існування. Проте від початку ХУ ст. рештки української державності та українського самоуправління швидко й безповоротно зникли.

Українські землі, які стали об'єктом іноземної експансії, уже не складали ядро політичних об'єднань, а роль українських столиць була зведена до нуля. Український народ фактично втратив політичне самовизначення, під загрозою опинилось його існування. Своєрідним явищем Великого Князівства Литовського був поділ його аристократії і шляхти на римо-католицьку та православно-руську групи, причому перша користувалася перевагами. Ця ситуація породила таке загрозливе явище, як культурну і політичну асиміляцію української еліти панівними системами інших держав, унаслідок чого українські провідники майже втратили здатність боронити національні інтереси. Незважаючи на утиски і обмеження, традиції української державності періоду княжих часів не були втрачені, адже суспільно-політичне життя Великого Князівства Литовського розвивалося на основах Київської держави. Почуття громадянина власної держави українська верхівка не втрачала і всіляко захищала свої права та звичаї. Традиції української державності розвивалися і поглиблювалися в період козаччини.

Список використаних джерел

державний правовий політичний

1.Вернадский Г. В. Россия в Средние века / Г. В. Вернадский. -Тверь : ЛЕАН; Москва : АГРАФ, 1997. - 350 с.

2.Вовк О.Й. Формування системи литовсько-руського права другої половини ХУ - початку ХУІ ст. / О.Й. Вовк // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2008. - № 9. - С. 115-126.

3.Гошко Т. Нариси історії магдебурзького права в Україні ХІУ - початку XVII ст. / Т. Гошко. - Львів : Афіша, 2002. - 255 с.

4.Захарченко П. Суспільно-політичний лад і право на землях Великого князівства Литовського: Хроніка подій / П. Захарченко,

І.Вікторов // Історія України. - 2002. - № 33/34. - С. 2-12.

5.Історія України: нове бачення : у 2 т. - Т. 1 / О. І. Гуржій, Я. Д. Ісаєвич, М. Ф. Котляр та ін. ; під ред. В. А. Смолія. - К. : Україна, 1995. - 350 с.

6.Кривошея В. Органи управління Речі Посполитої, Гетьманщини і Запорозької Січі / В. Кривошея // Історія України. -2002. - трав. (№ 17). - С. 2-3.

7.Крикун М. Г. Земські уряди на українських землях у 15¬18 ст. / М. Г. Крикун // ЗНТШ. - 1994. - Т. 228. - С. 65-122.

Размещено на Allbest.ru