Роль українських земель у матеріальному забезпеченні російської армії під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. за матеріалами "Полного собрания законов Российской Империи"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Роль українських земель у матеріальному забезпеченні російської армії під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. за матеріалами "Полного собрания законов Российской Империи"

На 30-ті рр. XVIII ст. одним із найголовніших зовнішньополітичних завдань Російської імперії залишалось захоплення Північного Причорномор'я та Криму, яке не вдалось вирішити у війнах з Оттоманською Портою в другій половині XVII - на поч. XVIII ст. В планах царської влади також передбачалось захоплення Константинополя, тому початок нової війни з Османською імперією був невідворотнім. Крім того, Росія прагнула отримати реванш за невдалу російську- турецьку війну 1710-1713 рр., після якого були втрачені здобутки війни 1686-1699 рр.

Підготовка до чергової війни з Османською імперію велась ще в 20-х XVIII ст., однак складна політична та економічна ситуація в Російській імперії відклала початок війни до 1735 р. Відповідно, як частина російської військової системи, у війну вступили лівобережні та слобідські козацькі полки. Крім безпосередньої участі в бойових діях, українське населення займалось забезпеченням російської арміїпродовольством, фуражем, кіньми, волами та ін., без чого неможливе повноцінне функціонування армії. Водночас, роль українських земель у матеріальному забезпеченні російських військ висвітлена не повністю, хоча це питання і піднімалось в деяких дослідженнях. В цьому випадку важливого значення набуває залучення нових та впорядкування вже опублікованих джерел, інформаційний потенціал яких з тих чи інших причин не був повністю розкритий. Зокрема, це стосується “Полного собрания законов Российской империи”, яке містить велику групу документів з історії російсько- турецької війни 1735-1739 рр. Хоча документи з цього збірника і використовуються дослідниками, однак їх невпорядкованість не дає змоги історикам повноцінно використовувати ПСЗ.

Серед досліджень з історії російсько-турецької війни 1735-1739 рр. питання поставок до російської армії продовольства та тяглової сили розглядається в праці російського дореволюційного історика О. Байова “Русская армия в царствование императрицы Анны Иоанновны. Война России с Турцией в 1736-1739 гг.”. Автор доволі широко використовував матеріали ПСЗ, які характеризував як “капитальнейший первоисточник” для вивчення війни з турками [2, с. 19]. Оскільки це дослідження розглядало війну в цілому і основна увага зверталась на перебіг бойових дій, то питання матеріального забезпечення російської армії, а відповідно і ролі в ньому українських земель, розглянуто досить загально.

В 1969 р. вийшла монографія української дослідниці О. Апанович “Збройні сили України першої половини XVIII ст.”, в якій окремий розділ присвячено забезпеченню російських військ з українських територій, в тому числі і під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Автор розглядає особливості забезпечення російської армії хлібом, фуражем, кіньми, волами та підводами. Ця праця була першим серйозним дослідженням, в якому аналізувалось місце саме українських земель в російській військовій системі та їх участь у російсько-турецькому протистоянні 30-х рр. XVIII ст. як у в бойових діях, так і в ролі тилової бази російської армії. Водночас в праці не має жодного посилання на ПСЗ, при цьому широко використовується праця О. Байова, котрий в своєму дослідженні, як вказувалось, звертав увагу на ПСЗ [1, с. 185-212].

На сучасному етапі російсько-турецька війна 17351739 рр. та участь в ній українських земель не надто популярна тема, хоча певні дослідження все ж таки виходять. Зокрема, в 2009 р. вийшла монографія О. Репана “Іржа на лезі: лівобережне козацтво та російсько-турецька війна 1735-1739 рр.”. Хоча автор і використав матеріали ПСЗ, однак свою увагу зосередив на участі козацьких полків у війні з туркам і не торкнувся питання про роль України як тилової бази російських військ [7].

Напевно, найголовнішим питанням як під час підготовки до війни, так і протягом всього конфлікту, було забезпечення армії продовольством та фуражем. Так, наприклад в Кримському поході 1736 р. тільки регулярні війська Російської імперії налічували приблизно 33 тис. чол., з них 19 тис. піхоти та 24 тис. кавалерії [2, с. 203]. Оскільки українські землі безпосередньо межували з театром бойових дій, тому не дивно, що саме Україна стала головним джерелом провіанту та фуражу для російської армії, а в ПСЗ цій тематиці присвячено велика кількість законодавчих актів.

Умови збору провіанту та фуражу були визначені в іменному указі від 6 травня 1736 р. “О сборе для армии провианта с Малороссийских и Слободских полков обывателей с каждаго двора, и Воронежской и Белгородской Губерний с каждой положенной в подушной оклад души, кроме однодворцев взятых в ландмилицкую службу, и о платеже за тот провиант денег по существующим в тех местах ценах”. Згідно документу, через необхідність забезпечення армії та відсутність достатньої кількості провіанту в магазинах, в Гетьманщині та Слобожанщині з кожного переписного двору мали зібрати за визначену плату (ринкова ціна товару плюс 10%) по одній “осьмінє” (104,95 л.) борошна чи жита, четверту частину “чєтвєріка” (6,5 л.) круп та два “чєтвєріка” (52,4 л.) вівса. Крім того, бажаючі могли здати і більше. Збір провіанту та фуражу мав розпочатись в вересні, після закінчення збору врожаю. Також в документі були визначені місця збору, а саме: Харків, Київ, Переволочна, Усть-Самара, Лубни, Полтава, Ізюм, Кременчук. При цьому селяни мали самостійно доставляти хліб та крупи до цих міст [4, № 6948]. Положення цього документу були підтверджені в резолюції Кабінету міністрів від 24 травня 1736 р. [4, № 6975].

16 липня 1736 р. був виданий іменний указ “О соглашении Малороссийских и Слободских полков обывателей к поставке, сверх определеннаго с них сбора для армии провианта, ржи и муки до 100,000 и овса до 50,000 четвертей, с уплатою им за поставку, по справочным ценам, денег; о прекращении, на время оной поставки, винокурения и об отвозе всего купленнаго провианта к назначенным магазинам наймом, или на обывательских подводах, с платою денег по плакату”. В документі підтверджувались положення указу від 6 травня 1736 р. Крім того, вказуючи про гарний врожай хліба в Гетьманщині та Слобожанщині, російська влада накладала на українців додатковий збір провіанту та фуражу в розмірі 100 тис. четвертей (одна четверть приблизно 209 л.) жита та борошна з відповідною оплатою. При цьому збір продовольства мав здійснюватись місцевою старшиною, а оплачуватись з доходів Гетьманщини та Слобожанщини. Доставляти провіант мали наймані перевізники. Особливістю було те, що через збір хліба в Гетьманщині та Слобожанщині заборонялось винокуріння, на яке українські жителі використовували значні об'єми зерна [4, № 7011]. В іменному указі від 11 серпня 1736 р.“О расположении сбора с

Малороссийских и Слободских полков обывателей до 1000 быков для армии; о выдаче денег за оные по настоящим ценам и о запрещении вывозить в заграничные города хлеб, вино и быков для продажи” повідомлялось про заборону продажу хліба за кордон, насамперед в Польщу, хоча в російські міста зерно вивозити не заборонялось. В цьому ж документі повідомлялось про прогнозований об' єм провіанту та фуражу, який мали зібрати відповідно до указу від 6 травня та про терміни збору хліба (загальний збір до 15 вересня 1736 р., додатковий до грудня 1736 р.) [4, № 7029].

Окремі укази регулювали питання винокуріння, на яке, як зазначалось вище, використовувалось значна кількість зерна. Зрозуміло, що повністю заборонити виробництво алкогольних напоїв влада була не в змозі. Через це держава намагалась хоча б впорядкувати цю ситуацію, що б не поставити під загрозу забезпечення армії продовольством та фуражем. Окремі укази дозволяли винокуріння лише після збору необхідного для війська провіанту. Зокрема, така норма прописувалась в імператорській резолюції на доповідь Сенату від 14 грудня 1736 р. “О возобновлении винокурения в тех местах Малороссии, из которых положенное число провианта в магазины сполна поставлено”, резолюції Кабінету Міністрів від 28 жовтня 1737 р. “О дозволении курить вино имеющим винокуренные заводы в Белгородской и Воронежской Губерниях” та іменному указі від 7 квітня 1738 р. “О запрещении курить вино в Провинциях, с которых, для продовольствия войск, положено собрать в зачет подушных денег, провиант натурою'” [4, № 7122; 5, № 7418, 7569]. Крім того в іменному указі від 26 листопада 1737 р. прописувалась норма про використання не більше як третини зерна на винокуріння. За порушення указу весь вироблений алкоголь конфісковували, а на порушник накладали штраф [5, № 7451].

Остаточно заборона на виробництво алкоголю була знята резолюцією Кабінету Міністрів від 7 жовтня 1738 р. “Об уничтожении запрещения курить вино в Воронежской и Белгородской Губерниях, в Малороссии и в Слободских полках” та іменному указі від 8 січня 1738 р. “О запрещении казакам, впредь до указа, продавать и з другими укреплять земли”, тобто на завершальному етапі війни, коли основні бойові дії вже завершились. В резолюції повідомлялось про гарний врожай на українських землях та відсутність гострої необхідності в продовольстві, що давало змогу дозволити винокуріння [5, № 7664]. В указі від 8 січня підтверджувалось скасування заборони, при цьому однією з причин вказувались втрати державного бюджету через заборону виробництва алкоголю [5, № 7723].

Царський указ від 16 грудня 1736 р. “О перевозе провианта из Харькавскаго и из Лубенскаго магазинов в Изюмский и в Кременчугский, на обывательских подводах, с платою по деньге на версту” визначав умови перевезення провіанту та фуражу. Зокрема, це завдання мали виконувати наймані перевізники. Якщо ж таких не було, то перевезення хліба за визначену плату покладалось на місцеве населення [4, № 7126].

Група документів ПСЗ висвітлює питання забезпечення російської армії бойовими та підйомними кіньми, в тому числі і з українських територій. Під час війни кількість коней, необхідних для війська різко збільшувалась, через втрати під час походів та бойових зіткнень. Було декілька джерел поповнення кавалерійського ремонту. Насамперед, це обов'язкові збори коней з населення для драгунських полків. Драгуни були найчисельнішими кінними частинами в російській армії та складали основу регулярної кавалерії російської армії. Так, в згаданий вище

Кримський похід було відправлено 19 драгунських полків по 1035 чол. кожен [1, с. 203]. При цьому під час війни згідно штатів, на кожен драгунський полк мало припадати по 1078 коней [2, с. 58]. В ПСЗ такі збори представлені іменними указами від 6 вересня 1736 р, 3 березня 1737 р. та 3 липня 1738 р. Ці документи практично не відрізнялись за змістом та оголошували про збір з усієї держави, в тому числі з Гетьманщини та Слобожанщини, коней для драгунських полків. Принцип по якому проходили ці збори був аналогічний рекрутським наборам, тобто з певної кількості населення (в різні роки вона була різною) поставлявся один кінь. Щодо українських територій, то коней насамперед збирали з церковних та монастирських володінь. Крім того, під такі набори підпадали російські землевласники, які володіли українськими селами в Гетьманщині та Слобожанщині. При цьому, з малоросійських сіл збирали по одному коню з 120 дворів безкоштовно, оскільки їх власники не платили за свої землеволодіння жодних податків. На Слобожанщині, в свою чергу, власники віддавали одного коня за кожні 253 двори і це зараховувалось в якості податків [4, № 7048; 5, № 7424, 7611].

Окремі законодавчі акти ПСЗ доповнювали чи роз' яснювали умови набору коней. Так, сенатський указ від 16 грудня 1736 р. містив відповідь на запит Генеральної військової канцелярії про збір коней з землевласників-іноземців. В указі повідомлялось, що на них поширюється та ж норма про збір коней, що і на росіян, які володіють українськими селами [4, № 7125].

Резолюція Кабінету Міністрів на повідомлення Сенату від 2 січня 1737 р. “О невключении в перепись служителей Архиерейских и монастырских домов, равно как и детей священно и церковнослужительских в Малороссии; о переписи оных в Санктпетербурге, Ингерманландии, в Выборгском и Кексгольмском уездах, и о записании в солдаты не бывших у присяги” та сенатський указ від 17 березня 1737 р. “О невзымании драгунских лошадей с Протопопов, попов и малых монастырей, в коих нет конских заводов, а находятся только упряжныя и рабочия лошади” доповнювали умови збору коней з церковних та монастирських володінь. В першому документі повідомлялось про збір з архієреїв та монастирів, які володіють кінними заводами за кожні 5 коней по одному, гідному до драгунської служби. З тих, у кого були ще і звичайні їздові та робочі коні, збирали ще по одному додатковому коню [5, № 7144]. Сенатський указ від 17 березня 1737 р. визначив умови збору коней з тих церковнослужителів та монастирів, що не мали кінних заводів. Зокрема, в документі повідомлялось про непоширення на них згаданої вище резолюції від 2 січня 1737 р., а збирати коней з них мали по нормам указу від 6 вересня 1736 р. [5, № 7205].

Окремі документи доповнювали загальні норми збору коней. Так, сенатський указ від 28 грудня 1736 р. зобов'язував завершити збір коней до січня 1737 р., а сенатський указ від 29 грудня 1736 р. повідомляв про покарання осіб, які займались збором коней та чинили протиправні дії під час виконання своїх обов'язків [4, № 7138, 7140].

Крім обов'язкових зборів, ремонт для драгунських та кірасирських полків також і купувався. В ПСЗ наявні 3 документи стосовно закупівлі коней на українських землях. Зокрема, це імператорський указ від 11 грудня 1735 р. “О укомплектовании полков драгунскими подъемными лошадьми и об оштрафовании приемщиков за притеснение поставщиков”. В документі оголошувалось про закупівлю драгунських та підйомних коней по всій території Російської імперії. Для виконання указу в губернії надсилались офіцери, які повинні були оглядати та купувати коней. Допомогу в цьому їм повинні були надавати місцеві губернатори та воєводи. Видання указу було своєчасним, адже в цей йшла підготовка до походу на Крим [4, № 6839]. Іменний указ від 21 червня 1738 р. також оголошував про закупівлю коней. При цьому, на відміну від першого документу, в указі детально розписувались фізичні норми для коней, спосіб оплати та місця, куди куплені коні мали бути направлені (наприклад, Дніпровська армія чи Стародубський полк). В резолюції Кабінету Міністрів на доповідь Воєнної Колегії від 8 травня 1736 р. “О покупке для кирасирских полков строевых лошадей в Российских Черкасских и заграничных заводах по определенной в штат цене” йшлось про закупівлю коней, в тому числі і українських, для новосформованих кірасирських полків по 50 рублів кожен [4, № 6954].

Крім обов'язкових наборів та закупівлі коней для забезпечення кавалерійських полків організовувались кінні заводи. В іменному указі від 8 вересня 1739 р. “Об устройстве в Малороссийских и Слободских полках конских заводов” повідомлялось про організацію на українських землях кінних заводів. Хоча цей документ і був виданий на завершальному етапі війни, створення кінних заводів свідчить про важливу роль України в російській військовій системі. В документі йшлося про утримання 5 тисяч кобил до яких необхідно було докупити 50 німецьких жеребців. Для коней мали збудувати необхідні приміщення, а для нагляду за ними направлялись по 3-4 козаки, ветеринар та певне число досвідчених селян на кожен конюший двір. Про діяльність заводів полкова старшина мала щомісяця звітувати в Генеральну військову канцелярію, яка в свою чергу направляла квартальні та щорічний звіти в Воєнну Колегію [5, № 7889].

Низка документів ПСЗ висвітлює питання роль України у забезпеченні російських військ тягловою силою та транспортом. Зокрема, в іменному указі від 11 серпня 1736 р. йдеться про збір за оплату з населення Гетьманщини та Слобожанщини 1000 волів. Одночасно заборонявся продаж волів закордон [4, № 7029]. Скасування заборони міститься в указі від 3 листопада 1739 р. В документі повідомляється, оскільки армія же не потребує великої кількості волів, тому відновлюється дозвіл на їх продаж. Крім того в указі повідомляється про значну кількість українських волів, яких під час війни використовували як тяглову силу чи для харчування. Хоча конкретних даних тут не наведено, таке повідомлення в документі найвищого рівня свідчить про те що це дійсно була масштабна цифра [5, № 7930].

Декілька документів торкаються питання доставки різноманітних військових припасів. Зокрема, в повідомлені Кабінету Міністрів від 28 лютого 1737 р. міститься розпорядження про залучення, за плату, в населення необхідної кількості возів для перевезення артилерії [5, № 7190]. В резолюції Кабінету Міністрів від 28 грудня 1737 р. більш детально розписано умови за якими в населення залучались вози для перевезення та плату за їх використання [5, № 7475].

В цілому, ПСЗ містить у собі значний комплекс документів що висвітлюють роль України у забезпеченні російських військ під час війни з Османською імперією в 1735-1739 рр. Наявні джерела містять інформацію про збори провіанту та фуражу з українського населення, забезпечення російської армії кіньми,тягловою силою та транспортом.

Впорядкування цих матеріалів дасть змогу більш детально висвітлити не тільки роль України під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр., а й вклад українського народу у приєднання Північного Причорномор' я та Криму до Російської імперії в цілому.

Список використаних джерел

1. Апанович О.М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. / О. М. Апанович. - Дніпропетровськ : Січ, 2004. - 232 с.

2. Байов А.К. Русская армия в царствование императрицы Анны Иоанновны. Война России с Турцией в 1736-1739 гг. : в 2 т. / А.К. Байов. - СПб. : Электро-тип. Н.Я. Стойковой, 1906. - Т. 1. Первые три года войны. - 828 с.

3. Бескровный Л. Г. Русская армия и флот в XVIII веке / Л. Г. Бескровный. - М. : Воениздат, 1958. - 645 с.

4. Панашенко В. В. Російсько-турецька війна 1735-1739 / В. В. Панашенко // Енциклопедія історії України. - К. : “Наукова думка”, 2008. - Т. 5. - С. 378.

5. Полное собрание законов Российской империи. Собрание первое (далі - ПСЗ). - СПб.: Типография II Отд. Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. - Т. 9 (1733-1736 гг.). - 1016 с.

6. ПСЗ. - СПб. : Типография II Отд. Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. - Т. 10 (1737-1739 гг.). - 990 с.

7. Репан О. Іржа на лезі: лівобережне козацтво і російсько- турецька війна 1735-1739 рр. / О. Репан. - К. : ВД “Києво- Могилянська Академія”, 2009. - 195 с.

References

1. Apanovych O. M. Zbroyni syly Ukrayiny pershoyi polovyny XVIII st. / O. M. Apanovych. - Dnipropetrovs'k : Sich, 2004. - 232 s.

2. Bajov A. K. Russkaja armija v carstvovanie imperatricy Anny Ioannovny. Vojna Rossii s Turciej v 1736-1739 gg.: V 2 t. / A. K. Bajov. - SPb. : Jelektro-tip. N.Ja. Stojkovoj, 1906. - T. 1. Pervye tri goda vojny. - 828 s.

3. Beskrovnyj L. G. Russkaja armija i flot v XVIII veke / L. G. Beskrovnyj. - M. : Voenizdat, 1958. - 645 s.

4. Panashenko V. V. Rosiys'ko-turets'ka viyna 1735-1739 / V. V. Panashenko // Entsyklopediya istoriyi Ukrayiny. - K. : “Naukova dumka”, 2008. - T. 5. - S. 378.

5. Polnoe sobranie zakonov Rossijskoj imperii. Sobranie pervoe (dab - PSZ). - SPb. : Tipografija II Otd. Sobstvennoj E.I.V. Kanceljarii, 1830. - T. 9 (1733-1736 gg.). - 1016 s.

6. PSZ. - SPb.: Tipografija II Otd. Sobstvennoj E.I.V. Kanceljarii, 1830. - T. 10 (1737-1739 gg.). - 990 s.

7. Repan O. Irzha na lezi: livoberezhne kozatstvo i rosiys'ko- turets'ka viyna 1735-1739 rr. / O. Repan. - K. : VD “Kyyevo- Mohylyans'ka Akademiya”, 2009. - 195 s.

Размещено на Allbest.ru