Вплив революційних подій початку 1917 р. на вищу школу Києва: дослідження змін через долю однієї особистості

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДВНЗ "Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана"

Кафедра історії та теорії господарства

Вплив революційних подій початку 1917 р. на вищу школу Києва: дослідження змін через долю однієї особистості

Чуткий А.І.

доктор історичних наук, доцент

Україна, Київ

Анотація

Реконструюється невідома сторінка біографії визначного вченого-історика М.В. Довнар-Запольського - його відставка з посади директора Київського комерційного інституту. З'ясовується роль колег по інституту та вплив зміни політичної ситуації на цю подію. Доводиться, що ця подія мала переломне значення в долі Довнар-Запольського і водночас була наочним проявом пристосування різних осіб до нової політичної ситуації.

Ключові слова: М.В. Довнар-Запольський, Київський комерційний інститут, історія України XX ст., українські визвольні змагання 1917-1921 рр.

Chutkyi А.І. The influence of revolutionary events are on a higher school of Kyiv (beginning of 1917), study of changes trough the fate of one personality

An unknown page of biography of prominent historian M. Dovnar-Zapolskyj is reconstructed and his resignation from the post of director Kyiv Commercial Institute. The role of colleagues and the influence of political changes on this event is determined. This event had a critical value in the fale of Dovnar-Zapolskyj and it was the evident display of adaptation different persons to the new political situation of the same time.

Keywords: M. Dovnar-Zapolskyj, Kyiv Commercial Institute, Ukraine history XX century, Ukrainian liberation competitions 1917-1921.

Чуткий А.И. Влияние революционных событий начала 1917 г. на высшую школу Киева: изучение изменений на примере судьбы одной личности

Реконструируется малоизвестная страница биографии выдающегося ученого-историка М.В. Довнар-Запольского - его отставка с должности директора Киевского коммерческого института. Выясняется роль коллег по институту и влияние изменения политической ситуации на это событие. Обосновывается, что это событие имело переломное значение в судьбе Довнар-Запольского, и одновременно было наглядным проявлением приспособления разных лиц к новой политической ситуации.

Ключевые слова: М.В. Довнар-Запольский, Киевский коммерческий институт, история Украины XX в., украинская освободительная борьба 19171921 гг.

Актуальність теми обумовлена подвійністю вирішуваного нею завдання. Першим з-поміж них є подальша реконструкція біографії визначного вченого-історика, етнографа та педагога М.В. Довнар-Запольського 80 років з дня смерті якого виповнилось цього року. Друге завдання, вирішуване опосередковано - з'ясування впливу революційних подій початку 1917 р. на зміни у житті українського суспільства на прикладі вищої школи. Таким чином, у дослідженні вдалось досягти поєднання мікро - та макро-історичного дискурсу, що на сьогодні визнано за найбільш продуктивний напрям історичних досліджень [13, с. 240]. Однак при цьому перевага належить все ж таки мікро-історії, що є одним з панівних і найбільш продуктивних підходів у новітній історичній науці [7, с. 44, 46, 51; 5; 14; 6, с. 119-144]. Важливим є й привернення уваги до впливу Лютневої революції 1917 р., оскільки тривалий період вітчизняна історіографія приділяла їй незаслужено мало уваги, порівняно з політичними подіями осені 1917 р., і при цьому - висвітлювала її досить суб'єктивно, хоча справді революційний характер мали саме події лютого 1917 р.

Відставка М.В. Довнар-Запольського з посади директора Київського комерційного інституту була напряму пов'язана з подіями зумовленими Лютневою революцією 1917 р. у Російській імперії, відображаючи їх на прикладі долі конкретної особистості і при цьому проявила психологію значної групи осіб (викладачів і студентів цього ВНЗ, а також низки посадових осіб). Поряд із цим і самі обставини цієї відставки (що безперечно була знаковою в долі Довнар-Запольського доля якого сама по собі заслуговує на вичерпну реконструкцію) ще й дотепер були обійдені увагою науковців. Враховуючи вище зазначений комплекс факторів було здійснено науково-пошукову роботу задля з'ясування обставин цієї справи.

З наявних на сьогодні публікацій, що реконструювали біографію М.В. Довнар-Запольського, слідувало лише, що навесні 1917 р. він залишив керівництво Київським комерційним інститутом [6, с. 119-144; 10; 11]. Це пояснювалось його конфліктом зі своїм колишнім учнем Є.Д. Сташевським, котрий використав революційну ситуацію та зміну влади у країні задля усунення М.В. Довнар-Запольського [2, с. 132, 140].

Проте робота над історією Київського комерційного інституту змушувала вдатись до детальної реконструкції цієї події. По-перше, Довнар-Запольський був ініціатором заснування Київського комерційного інституту і його першим керівником, що цілковито жив інтересами цього свого дітища. Це усвідомлювалось і оточуючими, включно зі студентами, котрих він також всіляко захищав перед владою. Користувався він і повагою у колег по інституту, більшість з яких саме йому завдячували запрошенням на роботу до нього. Тож відставка М.В. Довнар-Запольського з посади директора інституту за два з половиною місяці до його ювілею (який припадав на 4 червня 1917 р.) виглядала більш ніж дивно. Відповідно дій самого Є.Д. Сташевського тут було замало. Фактично вирішальною була докорінна зміна суспільно-політичної ситуації в країні, а роль Сташевського звелась до використання нових обставин. До 2011 р. мною було виявлено комплекс документів, що більшою мірою висвітлювали конфлікт між Довнар-Запольським і Сташевським [18], але подальша пошукова робота дозволила виявити й матеріали, що дозволяють вичерпно реконструювати власне обставини відставки Довнар-Запольського з посади директора Київського комерційного інституту.

Ця подія (усунення Довнар-Запольського від керівництва Київським комерційним інститутом) була напряму пов'язана з Лютневою революцією 1917 р. у Російській імперії, що суттєво збурила суспільство, а в Україні також активізувала й національне питання. При цьому продовження революційної ситуації додатково посилювало конфлікти у суспільстві загалом та між окремими його представниками. Особливо відчутно всі ці процеси відобразились на вищій школі - студентство традиційно відзначалось значною політизацією та радикальністю настроїв, а нові умови (що спрощували систему вступу) привели до вищих навчальних закладів ще більш революційний елемент. Тож головною складовою вузівського життя стала політична.

Як свідчить протокол першого після повалення монархії засідання Учбового комітету Київського комерційного інституту, що відбулось 5 березня 1917 р., присутніх було ознайомлено з телеграмою представника Тимчасового уряду про зміну влади і обрано до Виконавчого комітету міських організацій уповноваженими від інституту Л.М. Яснопольського та М.В. Довнар-Запольського (як його заступника). На перший погляд у першості Яснопольського не було нічого дивного, оскільки у 1906 р. він обирався депутатом Державної Думи, а отже мав досвід відповідної політичної діяльності. Проте на практиці це означало відсунення на другий план керівника вузу в особі Довнар-Запольського, котрий виступав усього лиш заступником. Це засвідчило початок втрати останнім своїх провідних позицій в інституті.

Також на цьому засіданні Учбового комітету інституту було прийнято рішення про відновлення в числі студентів осіб, звільнених "з політичних мотивів" та осіб єврейської національності [1, ф. 153, оп. 8, спр. 1472, арк. 19]. З питання особливостей поточного моменту було констатовано, що "некоторые лекции иногда состоялись при очень малом количестве слушателей, и в общем преподавание не налаживается. Здание занято студентами для их организаций. О правильном преподавании не может быть и речи. Неясно также, когда преподавание может быть налажено, в виду настроения в городе и среди студентов" [1, ф. 153, оп. 8, спр. 1472, арк. 17]. Аналогічна ситуація склалась і в інших київських вузах, зокрема в Університеті Св. Володимира [15].

Студенти почали брати навчальні заклади під свій контроль, усуваючи старі керівні кадри та призначаючи своїх представників. Це полегшувалось цілковитим сприянням з боку нової влади, яка провела ротацію керівництва учбових округів та міністерств, які мали у своєму підпорядкуванні навчальні заклади. Було відмінено ряд обмежень щодо вступу до вищої школи політично "неблагонадійних" осіб, представників переслідуваних релігійних конфесій та упосліджених національностей.

Майже повне скасування вимог до абітурієнтів призвело до докорінної зміни настроїв з-поміж нового поповнення студентських лав - до вищої школи прийшло чимало осіб, котрі розглядали її не як шлях здобуття вищої освіти, а як канал реалізації своїх амбіцій політичної кар'єри. Тож у вищій школі такі особи не навчались, а відшліфовували мистецтво агітаційної роботи та здобуття популярності серед мас. Цьому сприяло й те, що від вступників до ВНЗ вже не вимагалось свідоцтво про благонадійність, про що керівництво київських вузів проінформував комісар Тимчасового уряду відношенням № 17407 від 15 березня 1917 р. [1, ф. 153, оп. 8, спр. 1533, арк. 37зв]. Невдовзі Міністерство торгівлі та промисловості, якому підпорядковувався Київський комерційний інститут, дозволило вільний перехід вільнослухачів до розряду дійсних студентів [1, ф. 153, оп. 8, спр. 1472, арк. 60зв], що також суттєво демократизувало студентський контингент, оскільки до цього особи, котрі розглядались владою як не цілком лояльні та представники упосліджуваних груп вступали до інституту саме у якості вільнослухачів. Натомість тепер усі категорії студентів зливались в єдине ціле, що закономірно сприяло й поширенню на весь студентський загал революційних настроїв.

Революціонізації студентів посприяло й повернення до інституту звільнених перед цим "за політику" студентів. Перша така заява була розглянута Правлінням інституту вже 9 березня 1917 р. [1, ф. 153, оп. 8, спр. 1533, арк. 27зв]. З-поміж відновлених у числі студентів Київського комерційного інституту в засіданні 18 березня 1917 р. значиться і Л.Й. Картвелішвілі ("поступил осенью 1911, исключен 19 января 1917 г." [1, ф. 153, оп. 8, спр. 1533, арк. 33зв]), котрий невдовзі став одним із провідників утвердження радянської влади у Закавказзі; а в засіданні 13 квітня 1917 р. К.П. Нарбут [1, ф. 153, оп. 8, спр. 1533, арк. 41зв-42] - послідовник українського національного руху.

Закономірно, що подібні особи, котрі були відраховані з числа студентів за керівництва інститутом Довнар-Запольським, розглядали останнього як свого ворога. Цьому сприяло як загальне уявлення про всіх хто займав керівні посади "за старого режиму" як його пособників, так і поширення подібного уявлення тими співробітниками, котрі прагнули у такий спосіб показати свою "революційність" або ж і просто здобути популярність серед студентства чи зробити кар'єру.

Окрім того, чергове різке збільшення з-поміж студентів представників єврейської меншини, котрі розглядали М.В. Довнар-Запольського як головного винуватця ускладнення їх вступу до інституту у 1912-1916 рр. [12, с. 122], також налаштовувало студентство супроти керівництва вузу.

Поширенню революційних виступів на Київський комерційний інститут посприяло й те, що приміщення вищих шкіл, розташовані у центральній частині міста та з великими аудиторіями, були особливо придатні для проведення різноманітної політичної агітації, що було важливо на початку революції внаслідок несприятливих кліматичних умов для вуличної агітації. Тому приміщення ВНЗ часто займались різноманітними агітаторами навіть без погодження з адміністрацією інституту. Окрім цього студенти завжди відрізнялись особливо радикальними політичними поглядами та схильністю до найбільш радикальних дій. Студенти

Київського комерційного інституту вже на початку березня вимагали звільнити ряд неугодних їм осіб, зокрема й з адміністративного персоналу інституту [1, ф. 153, оп. 8, спр. 1472, арк. 19 зв].

Як результат, Київський комерційний інститут опинився в епіцентрі тогочасного політичного життя, часто-густо виступаючи у ролі місця організації діаметрально протилежних політичних сил. Так, саме у стінах Київського комерційного інституту на початку березня 1917 р. було започатковано справу формування збройних сил відновлюваної української держави. При цьому, оскільки засновники УЦР не розуміли важливості цієї справи і навіть засуджували спроби створити власні збройні сили аби "не скомпрометувати український рух", то група ініціаторів цього процесу опублікувала у київських газетах "Останні новини" та "Київська думка" оголошення, що 6 березня 1917 р. в 10-й аудиторії Київського комерційного інституту відбудеться Українське військове віче. На нього прибуло 211 осіб (котрі представляли переважно військових київського гарнізону) і було вирішено провести Велике віче за участю делегатів з інших міст [16, с. 82]. Велике військове віче відбулось 8 березня, так само у приміщенні Київського комерційного інституту (в його актовій залі) і зібрало до 4 тис. осіб. Головним його наслідком стало започаткування процесу створення українських збройних сил шляхом українізації військових частин російської армії, у яких більшість становили українці. Для цього на згадуваному вічі було створено Український військовий клуб ім. гетьмана П. Полуботка. Саме ця структура започаткувала створення українських збройних сил навесні 1917 р. довнар етнограф педагог революція

Окрім цього до складу УЦР ввійшли і окремі випускники Київського комерційного інституту, зокрема С.І. Березняк, який був найбільш послідовним прибічником ідеї створення потужних збройних сил [3; 4]. Тож можливо наявність таких осіб серед студентів та випускників інституту до певної міри вплинула на проведення саме у його стінах військових з'їздів.

Не стояли осторонь політичних процесів і співробітники інституту. Так, низка викладачів Київського комерційного інституту були залучені до комітетів УЦР з реформування різних сфер економічного життя. Особливу активність виявили С.С. Остапенко та Л.М. Яснопольський. Перший невдовзі обіймав ряд важливих державних посад, зокрема був членом делегації від УЦР на переговорах у Брест- Литовську з Центральними державами, а навесні 1919 р. став першим прем'єр-міністром незалежної України.

Л.М. Яснопольський навесні 1917 р. був делегований до Українського земельного комітету при Генеральному секретарстві земельних справ УЦР та взяв участь у розробці аграрного законодавства [1, ф.р. 871, оп. 2, спр. 440, арк. 162-164]. На цей комітет було покладено завдання проведення земельної реформи в Україні і йому у відання передавались всі державні та удільні землі, а також він набув статусу касаційної інстанції на рішення місцевих органів влади у земельних питаннях. При цьому слід зазначити, що до складу комітету (відповідно до його статуту) мали включатись провідні фахівці у земельному питанні - до таких було віднесено представників лише трьох українських ВНЗ - Київського політехнічного інституту (його сільськогосподарського відділу), Ново-Олександрійського інституту та Київського комерційного інституту [1, ф.р. 871, оп. 2, спр. 440, арк. 164, 166], чим також засвідчувалась наукова вага інституту у царині економічних наук. Заступником Л.М. Яснопольського в Українському земельному комітеті при Генеральному секретарстві УЦР було обрано А.І. Ярошевича, котрий теж був визнаним фахівцем у сфері сільського господарства України та викладав у Київському комерційному інституті.

Проте, майже водночас із процесом заснування українських національних збройних сил, що фактично започатковувався у стінах Київського комерційного інституту, та включенням до їх лав певної частини студентів інституту, у стінах цього ВНЗ набирав силу і прямо протилежний російський шовіністичний рух. Він був представлений вихідцями з російського чи русифікованого дворянства та ін. прибічників "єдиної та неподільної", котрі належали до студентів Київського комерційного інституту і спрямовувався на заснування військових формувань, які стали базою для Білої гвардії на українських землях. Зокрема, у Київському комерційному інституті проросійські налаштовані студенти у 1918 р. заснували добровольчий батальйон, що підтримав Білий рух. Прибічники цього руху так само негативно ставились до М.В. Довнар-Запольського як до особи ліберальних поглядів проявом чого був конфлікт М.В. Довнар-Запольського з Союзом академістів, що мав місце ще у 1911-1912 рр. і водночас засвідчував його опозиційність і лібералізм [1, ф. 153, оп. 8, спр. 319], а отже й безглуздість його звинувачення у співпраці зі "старим режимом".

Усі вище згадувані події різко політизували студентство та почасти викладацький склад інституту і водночас загострювали політичне протистояння. Студентство ставало неконтрольованим і прагнуло до встановлення контролю за інститутом.

М.В. Довнар-Запольський як представник старої генерації професури не міг сприйняти цих змін, справедливо вбачаючи у них шкоду для справи освіти та елементарний популізм. Однак це стосувалось не повалення монархії - він особисто був автором вітальної телеграми на адресу Тимчасового уряду від Київського комерційного інституту [1, ф. 153, оп. 8, спр. 1472, арк. 17]. М.В. Довнар-Запольський не сприйняв популізму, що проявився у діях окремих груп. Так, вже в засіданні Учбового комітету Київського комерційного інституту 5 березня 1917 р. він виступив з критикою ідеї допущення представників студентів на засідання цього комітету як некомпетентних у справах управління вищим навчальним закладом [1, ф. 153, оп. 1, спр. 52, арк. 222-222зв]. А оскільки його думка не була врахована, подав заяву про звільнення і з 20 березня 1917 р. склав обов'язки директора інституту [1, ф. 153, оп. 1, спр. 52, арк. 221]. З 16 березня 1917 р. засідання Учбового комітету Київського комерційного інституту вже вів П.Р. Сльозкін як виконувач обов'язків директора інституту, тоді як М.В. Довнар-Запольський навіть не значився у числі членів цього керівного органу інституту [1, ф. 153, оп. 8, спр. 1472, арк. 21зв], хоча відповідно до статуту інституту мав входити до складу цього органу.

І ось у цих обставинах проявилась роль Є.Д. Сташевського. В зв'язку із конфліктом останнього з М.В. Довнар-Запольським, а також і значної амбіційності, він сподівався помститись Митрофану Вікторовичу, оскільки розглядав останнього як винуватця розкручування справи із викраденням документів, що Сташевський вчинив за п'ять років до цього [8; 2, с. 140-177; 18]. Тож усунення Довнар-Запольського з посади директора Київського комерційного інституту було верхом помсти і водночас розчищало Сташевському шлях до цієї посади.

Агітації Є.Д. Сташевського проти М.В. Довнар-Запольського сприяло те, що всіх осіб, котрі займали керівні посади "за старого режиму", сприймали за ворогів. Це все підігрівалось політикою зменшення кількості студентів-євреїв у Київському комерційному інституті внаслідок запровадження статуту 1912 р., хоча це і не було справою Митрофана Вікторовича, а являло наслідок урядового тиску, котрому останній як міг опирався. Як згадувала у цьому зв'язку Н.Д. Полонська-Василенко, що у той час переїхала до Києва: "З перших часів революції в Комерційному інституті почалась справжня боротьба проти нього (М.В. Довнар-Запольського - А.Ч.): почались мітинги, на яких оголосили його співробітником охранки... Довнара не впустили до інституту, не дали права виступити на мітингу. Дійшло до того, що студенти встановили контроль над тими, хто їде до нього, затримували на вулиці, обшукували. Лише таємно до нього приходили знайомі і від них він знав, що робиться в Інституті. Там діяли в дружньому контакті агітатори з єврейського студентства та професор Сташевський" [12, с. 123].

З протоколу Учбового комітету Київського комерційного інституту від 16 березня 1917 р., на якому обирались нові керівні особи в інституті, слідує, що "термін служби директора сплив 10 березня" [1, ф. 153, оп. 8, спр. 1472, арк. 22]. Тобто Довнар-Запольський був звільнений за формальною процедурою. До того ж у протоколі цього засідання зазначено, що напередодні відбувалось "частное совещание профессоров, на котором обсуждалось его (Довнар-Запольського - А.Ч.) поведение", але він не потрапив на нього, оскільки йому "случайно и по неизвестным причинам" не було доставлено запрошення на це зібрання [1, ф. 153, оп. 8, спр. 1472, арк. 21зв]. Повідомив про це декан П.Ф. Єрченко. Натомість другий декан Д.О. Граве подав заяву про відставку, вочевидь солідаризуючись з Митрофаном Вікторовичем, але так і залишився на своїй посаді.

У цій ситуації дивно виглядала позиція всіх без винятку членів Учбового комітету інституту. Всі вони добре знали Довнар-Запольського. Практично всі саме завдяки йому отримали роботу в інституті, неодноразово виступали на його підтримку перед цим і визнавали, що Київський комерційний інститут - дітище Митрофана Вікторовича. У цьому зв'язку особливо показовою була позиція П.Р. Сльозкіна, який у березні 1917 р. змінив М.В. Довнар-Запольського на посту керівника цього ВНЗ. За п' ять років до цих подій П.Р. Сльозкін відкрито заявляв, що Київський комерційний інституту виник виключно "своевременно осознанной его основателем (тобто М.В. Довнар-Запольським - А.Ч.) общественной необходимости в систематизации высшего коммерческого образования" [1, ф. 153, оп. 8, спр. 496, арк. 9]. Відповідно досить дивно виглядає його уникнення виступати на захист Довнар-Запольського і навіть зайняття його посади в інституті. Отже безперечним є те, що при такій тривалій відданості і завжди добрих відгуках про Довнар-Запольського практично всіх його колег по інституту подібна докорінна зміна ставлення до нього виглядає лише як кон'юнктура, як відповідь на загальну зміну ситуації у країні аби пристосуватись і зберегти своє місце. Водночас це було проявом кризи сформованої у XIX ст. "професорської культури" і загальної зміни світоглядних орієнтирів цілого суспільства.

Повертаючись до дебатів на засіданні Учбового комітету Київського комерційного інституту 16 березня 1917 р. зазначу, що професори В.Г. Шапошніков і П.М. Ришков зазначили, що у Київському політехнічному інституті питання про участь студентів в управлінні інститутом навіть не підіймалось і аргументом була саме тимчасовість перебування студентів у вузі [1, ф. 153, оп. 8, спр. 1472, арк. 34]. Таким чином, вже після усунення М.В. Довнар-Запольського від керівництва Київським комерційним інститутом з'ясувалось, що його позиція поділялась більшістю професорів інституту. Проте під час його усунення ніхто з ним не солідаризувався.

Аналогічна думка була повторена і на черговому засіданні Учбового комітету Київського комерційного інституту, яке відбулось 23 березня 1917 р. На ньому чимало професорів застерігали від залучення студентів до управління інститутом, оскільки вони "є рухомим елементом в інституті" (з виступу С.А. Єгіазарова), а тому "лише тимчасово пов'язані з інститутом" [1, ф. 153, оп. 8, спр. 1472, арк. 33] (з виступу М.Д. Сіліна).

Проте згода на допуск студентів була викликана тим, що без цього кроку, як зазначав декан П.Ф. Єрченко, "едва ли настанет мирное течение дел" [1, ф. 153, оп. 8, спр. 1472, арк. 34зв]. Це засвідчило і засідання Погоджувальної комісії, на якій студенти заявили, що відновлення занять можливе лише після розгляду їх вимог, які зводились до наступного: 1) надання приміщень для зібрань і допуск на них сторонніх осіб, 2) відновлення звільнених студентів, 3) вимога про відновлення звільнених євреїв, 4) участь студентів у бібліотечній комісії, 5) видача з бібліотеки заборонених для цього книг, 6) передання буфету інституту студентському кооперативу, 9) поглиблення практичних занять, 10) зменшення навантаження на викладача Ярошевича, 11) запрошення професорів Косинського, Ейхельмана та Корчак-Чепурковського, 12) звільнення низки працівників інституту (перш за все смотрителя споруд Горбунова "так как о предосудительном образе действий оного в деле политического надзора за студентами сложилось общее убеждение", а також правителя канцелярії Смирнова "в виду жалоб на часто возникавшие у него недоразумения со студентами" [1, ф. 153, оп. 8, спр. 1472, арк. 38]), 13) участь представників студентства у Раді професорів та Правлінні Київського комерційного інституту [1, ф. 153, оп. 8, спр. 1472, арк. 35-42].

Отже відтепер представники студентства брали участь у вирішенні питань як загальноінститутського життя, так і на рівні факультетів: в засіданнях інститутської та факультетських рад відтепер брали участь представники від трьох фракцій - професорів, викладачів та студентів, чим було засвідчено і основні групи у рамках ВНЗ. Особливо ж така практика усталилась у періоди перебування у місті радянської влади.

Єдиним позитивом подібних нововведень було зменшення залежності інституту від центральних міністерств і відомств. Зокрема, до складу Піклувальної ради Київського комерційного інституту замість вищих державних урядовців потрапили представники інститутської професури, а саме професори М.Б. Делоне (з грудня 1916 р.) та С.А. Єгіазаров (з вересня 1917 р. [1, ф.р. 871, оп. 2, спр. 126, арк. 88]). А повний її склад був наступним: Г.Г. Де-Метц (голова), С.М. Бояршинов, С.А. Єгіазаров, Д.С. Марголін, П.Р. Сльозкін, К.В. Фішман, Ф.Р. Штейнгель, Ф.С. Бурчак, А.К Ржепецький, М.І. Терещенко, Л.Б. Гінзбург, М.Б. Делоне, А.М. Шефтель, Л.Г. Барац, О.Д. Білімович, І.Д. Жуков, М.М. Цитович, Д.О. Граве, М.М. Катков [1, ф. 153, оп. 8, спр. 1472, арк. 240].

У відповідь на заяву Довнар-Запольського про складення обов'язків директора Міністерство торгівлі та промисловості рекомендувало Піклувальній раді Київського комерційного інституту обрати нового керівника. Однак це відбулось лише наприкінці 1917 р., а до цього в інституті був лише тимчасово виконуючий обов'язки директора - з 20 березня 1917 р. і до кінця 1917 р. ним був П.Р. Сльозкін [1, ф.р. 871, оп. 2, спр. 344, арк. 14зв-15].

Така ситуація могла означати як відсутність кандидатури, яка б набрала необхідну кількість голосів, так і те, що в інституті розраховували, що М.В. Довнар-Запольський зможе повернутись до керівництва за нормалізації ситуації. Принаймні до березня 1918 р. до нього неодноразово звертались із проханням читати низку курсів (економічну історію Росію, історію російського державного права та історію цивільного права) [1, ф. 153, оп. 1, спр. 52, арк. 228, 231-232].

Схожу ситуацію пережив тоді і Університет Св. Володимира, студентський актив якого не бажав поновлення на посаді ректора М.М. Цитовича. І хоча останнього підтримувала професура, але він зрештою склав свої повноваження і залишив університет [17, с. 184-186; 15, с. 90].

Аналогічно вчинив і М.В. Довнар-Запольський - він відмовився від продовження праці в інституті, посилаючись на хворобу, а невдовзі взагалі виїхав з Києва. Але його прізвище зникло з переліку співробітників інституту лише з жовтня 1919 р. [1, ф. 153, оп. 8, спр. 1617, арк. 9, 11, 15, 16, 27]. Тобто, професорсько-викладацький склад Київського комерційного інституту таки справді розраховував на продовження співпраці з ним. Також слід зазначити, що ані в протоколах Учбового комітету, ані Правління інституту за 1917 р. немає вказівок на подання Довнар-Запольським заяви про відставку, а рівно ж і факту вибору нового ректора.

Отже, відставка Довнар-Запольського з посади директора Київського комерційного інституту була не наслідком його доброї волі, а відбулась значною мірою без участі останнього. Фактично, можна вести мову про те, що вже з перших днів лютневої революції 1917 р. Довнар-Запольського було усунуто від керівництва вузом студентством та Є.Д. Сташевським. У цій ситуації більшість професорів, котрі вочевидь симпатизували М.В. Довнар-Запольському, вирішили усе ж за краще піти на його відставку, аби заспокоїти студентську масу. Для цього було використано цілком формальний привід - закінчення 10 березня 1917 р. п'ятирічного терміну перебування М.В. Довнар-Запольського на посаді директора інституту.

Проте вивчення особової справи М.В. Довнар-Запольського з архіву Київського комерційного інституту, а рівно ж і офіційних документів цього вузу засвідчило, що після запровадження у 1912 р. нового статуту Київського комерційного інституту Довнар-Запольський був обраний його професурою керівником вузу, але не був затверджений міністерством (останнє подання від Піклувальної ради інституту про обрання Довнар-Запольського директором інституту датовано 23 січня 1916 р. [1, ф. 153, оп. 8, спр. 1129, арк. 10]). Тож юридично увесь цей час Довнар-Запольський був не повноцінним директором, а виконувачем обов'язків директора, тобто його термін перебування на посаді не міг бути обмеженим. Формальність його усунення з посади директора інституту була засвідчена також і тим, що він навіть не був присутнім на засіданні, де розглядалось це питання.

Таким чином, ця подія стала дуже грубо прихованим усуненням М.В. Довнар-Запольського з посади директора Київського комерційного інституту, зумовлена зміною політичної ситуації і відбулась у проміжку між 5 і 16 березня 1917 р.: засідання Учбового комітету інституту 5 березня як голова (а отже і директор інституту) ще вів М.В. Довнар-Запольський, тоді як в черговому засіданні Учбового комітету інституту 16 березня в якості головуючого значиться П.Р. Сльозкін, а прізвище М.В. Довнар-Запольського взагалі не фігурує [1, ф. 153, оп. 8, спр. 1472, арк. 18, 21зв].

Закономірно, що обставини усунення з посади директора інституту, який він сам заснував і розбудовував впродовж більше десяти років і до того ж вчинене у такий брутальний спосіб не могло не позначитись на М.В. Довнар-Запольському. Воно було поглиблене конфліктом з власними дітьми, які також і через політичні розходження негативно ставились до батька. Зрештою все це співпало з ювілеєм Довнар-Запольського, який між іншим в подальшому не особливо добре ставився до торжеств подібного роду. Навіть більше, невдовзі Довнар-Запольський навіть залишив Київ, хоча з цим містом його пов'язувала значна частина життя і до якого він перед цим постійно прагнув повернутись. Зрозуміло, що потрясіння від усунення з посади директора Київського комерційного інституту було дуже відчутним і започаткувало кризу внутрішнього порядку.

Отже, на підставі виявлених та введених до наукового обігу архівних документів нам вдалось реконструювати обставини цієї важливої події в житті М.В. Довнар-Запольського. Проте разом із поповненням біографії цієї визначної особистості було пролито світло і на особливості тогочасної політичної ситуації у вищій школі і в Україні в цілому. Відповідно, дане дослідження буде корисним й у працях, що присвячені дослідженню вітчизняної історії періоду українських визвольних змагань 1917-1921 рр.

Список використаних джерел

1. Державний архів м. Києва.

2. Alma mater. Університет Св. Володимира напередодні та в добу Української революції 1917-1920. Матеріали, документи, спогади / упоряд. В.А. Короткий, В.І. Ульяновський. - К.: Прайм, 2000. - Кн. 1. - 697 с.

3. Білорус М. Член Української Центральної Ради Саватій Березняк: в 2 ч. / М.А. Білорус. - К.: пП Бабіч П.М., 2009. - Ч. 1. - 64 с.

4. Білорус М. Член Української Центральної Ради Леонард Борковський / М.А. Білорус // Зона. Громадський та літературний часопис Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих. - 2007. - № 12. - С. 139-148.

5. Вжосек В. Історія - Культура - Метафора. Постання некласичної історіографії; Про історичне мислення / Войцех Вжосек; пер. з польськ. В. Сагана, В. Склокіна, С. Сєрякова. - К.: Ніка-Центр, 2012. - 296 с.

6. Джованні Леві. Про мікроісторію // Нові підходи до історіописання / За ред. П. Берка; пер. з англ. - К.: Ніка-Центр, 2010. - С. 119-144.

7. Зашкільняк Л. Сучасна світова історіографія / Л. Зашкільняк. - Львів: ПАіС, 2007. - 312 с.

8. Карпусь Д. "Справа Сташевського" та її місце в історії київської історико-економічної школи М.В. Довнар-Запольського / Д. Карпусь // Семыя міжнародньїя Доунараускія читанні. - Гомель, 2010. - С. 59-64.

9. Ліс А.С. Мітрафан Віктаравіч Доунар-Запольскі: жыцце у навуцы / А.С. Ліс // Даследчік гісторьі трох народау: М.В. Доунар-Запольскі (зборнік навуковых артыкулау і дакументау). - Гомель - Рэчыца, 2000. - С. 7-16.

10. Матяш І. Особа в українській архівістиці: Біографічні нариси / І.Б. Матяш. - К., 2001. - 228 с.

11. Михальченко С.И. М.В. Довнар-Запольский: историк и общественный деятель / С.И. Михальченко // Вопросы истории. - 1993. - № 6. - С. 162-170.

12. Полонська-Василенко Н. Революція 1917: спогади / Н.Полонська-Василенко // Український історик. - 1989. - Вип. 1-4. - С. 119-128.

13. Про А. Двенадцать уроков по истории / А.Про; пер. с фр. Р.В. Ткаченко. - М.: Российский государственный гуманитарный университет, 2000. - 336 с.

14. Прошлое крупным планом: Современные исследования по микроистории. - СПб., 2003. - 268 с.

15. Спекторский Е.В. Столетие Киевского университета св. Владимира / Е.В. Спекторский. - Белград, 1935. - Репринт. вид. - К.: Издательско-полиграфический центр "Киевский университет", 2007. - 104 с.

16. Тимченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921). - К.: Темпора, 2011. - Кн. ІІ. - 607 с.

17. Ульяновський В., Короткий В., Скиба О. Останній ректор Університету Святого Володимира Євген Васильович Спекторський: монографія / В. Ульяновський, В. Короткий, О. Скиба. - К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2007. - 311 с.

18. Чуткий А.І. Питання зміни професорської культури в Києві на початку XX ст. / А.І. Чуткий // Гілея. - 2011. - Вип. 49 (№ 7). - C. 77-83.

Размещено на Allbest.ru