Використання частин Української трудової армії в бойових діях (літо-осінь 1920 р.)

Зміцнення влади більшовиків призвело до докорінної зміни не тільки політичного, а й економічного життя. Перебудова відносин у сфері економіки на основі принципів загальної трудової повинності була однією з важливих ланок воєнно-комуністичної системи. Разом із мілітаризацією заводів та фабрик, мобілізаціями цивільного населення до виконання різних видів робіт, широко впроваджувалося в практику переведення армійських частин із військового на "трудовий фронт". Впродовж 1920-1921 рр. на територіях, які контролювали більшовики, було утворено 8 трудових армій.

У радянській історіографії зазначена тема розглядалася лише побіжно. Автори опосередковано зачіпали тему участі у військових діях Української трудової армії. Зокрема, про бойові дії йшлося лише в контексті боротьби проти "бандитизму" в УСРР. Радянські історики більше уваги приділяли трудовим показникам [1; 2; 12]. У сучасній російській історичній науці проблема трудових армій активно розглядається в останні роки. Проте, російські дослідники більше зосереджуються на загальних рисах та тенденціях військово-політичної діяльності трудармій [18; 19]. Сучасними вітчизняними істориками тема трудових армій розглядається лише в контексті вивчення соціально-економічних та військово-політичних процесів доби воєнного комунізму [8; 9; 10]. Отже, питання участі частин Української трудової армії в бойових діях проти білих військ істориками досі не висвітлювалися.

Дослідження діяльності Української трудової армії допомагає зрозуміти політико-ідеологічні, соціально- економічні та військові підходи більшовиків до побудови радянської влади в Україні військовими методами впродовж 1920-1921 рр.

Українську трудову армію (далі УТА) утворили 16 лютого 1920 р., згідно з наказом № 180 по частинам Південно-Західного фронту. Штаб армії розміщувався в м. Харкові. Її командувачем призначили члена Реввійськради Південно-Західного фронту Р. Берзіна, начальником штабу - колишнього командувача VII-ї радянської армії С. Харламова. У військовому відношенні УТА підпорядковувалася Командувачу всіма збройними силами в Україні, а в господарському - Українській раді трудової армії, органу, який здійснював контроль за економічним життям УСРР та залучав армію до виконання господарських завдань. На відміну від інших трудармій, які формувалися шляхом одночасного переведення на господарський фронт цілісних військових частин, Українську трудову армію довелося формувати заново, передусім з запасних частин Червоної армії. В кінці лютого - на початку березня 1920 року її кількість становила 4400 бійців [11, с. 8].

Виділення армійських частин для господарського фронту викликало певне незадоволення з боку військового командування Червоної армії. 18 лютого 1920 р. головком С. Камєнєв телеграфував голові Української ради трудової армії Й. Сталіну про неможливість виділити для армії дивізію з будь-якого фронту [4, с. 864]. Оскільки в Криму залишалися білі війська, а відносини з Польщею були напруженими, командування Південно-Західного фронту не поспішало виділяти резерви для Української трудової армії.

Яскраво це відобразилося на прикладі 42-ї стрілецької дивізії. Так, на початку березня 1920 р., у доповіді Головного командування В. Леніну зазначалося про несвоєчасність передачі частин Південно-Західного фронту до трудової армії, оскільки це його суттєво послаблювало [4, с. 503]. 14 березня командування фронту надіслало С. Камєнєву повідомлення про важливість перебування дивізії в тилу [5, с. 417]. Було вирішено, що, поряд з трудовою роботою, частини дивізії, як фронтовий резерв, мали охороняти Азовське узбережжя від наступу П. Врангеля. Під час активної фази бойових дій вона мала увійти до ударної групи по оволодінню Кримом [5, с. 420]. Головком побоювався за боєздатність 42 дивізії, оскільки, за його словами, в трудових частинах значно розвинулось дезертирство [4, с. 674]. Вже 18 березня для посилення кримського напрямку з дивізії вивели 124-ту бригаду, в кількості трьох полків, 7-й кавалерійський полк та артдивізіон [4, с. 421]. Крім того, командування розглядало трудові частини ще й як резерв для польського фронту.

З квітня 1920 року бойові дії на фронтах громадянської війни розгорілися з новою силою. Зважаючи на польську загрозу, 8 квітня Головне командування Червоної армії видало директиву № 2045, в якій від командування Західного та Південно- Західного фронтів вимагали привести трудові частини до бойової готовності [4, с. 629]. Радянсько-польська війна та наступ Російської армії Врангеля суттєво вплинули на становище Української трудової армії.

Південну ділянку Південно-Західного фронту, проти кримського угрупування військ білої армії, стримувала 13-та армія, яка до початку активного наступу врангелівських військ, розглядалася Головнокомандувачем С. Камєнєвим ще й як певний резерв для підсилення червоних військ, які воювали з поляками.

З розгортанням воєнних дій на Заході, всі боєздатні людські ресурси більшовики кинули на польський фронт. Частини УТА, якщо і поповнювалася то тільки за рахунок небоєздатних запасних частин та дезертирів. Слід зазначити, що внаслідок бойових дій на польському фронті, трудові частини суттєво не змінили свою кількість. На липень в них нараховувалося 15 923 тис. особового складу [13, арк. 9].

Паралельно із наступом поляків, навесні-влітку 1920 року, все більшу активність почали проявляти війська Російської армії П. Врангеля. Внаслідок наступу радянських військ у листопаді 1919 - січні 1920 року, частини Збройних сил Півдня Росії виявлялися затиснутими в Криму, де під керівництвом нового командувача П. Врангеля були перейменовані на Російську армію та готувалися до воєнних дій проти червоних. Їх активна фаза розпочалася в червні-липні 1920 року на півдні України. Незважаючи на низьку боєздатність, частини Української трудової армії безпосередньо залучалися до воєнних дій проти військ П. Врангеля.

З початком Північно-Таврійської операції Російської армії, 4 червня 1920 р., з метою оборони південних рубежів УСРР, командування виключило зі складу трудової армії 42-гу дивізію та передало її у відання Південно-Західного фронту [15, арк. 406]. На початку червня Головком С. Камєнев у телефонній розмові з членом Реввійськради Південно-Західного фронту Й. Сталіним, висловив думку про підсилення 42-ї дивізії 2-ма трудовими полками УТА. Але Сталін зауважив, що вони мало укомплектовані та мають низьку боєздатність [4, с. 690].

Для захисту Мелітополя та Азовського узбережжя радянським командуванням 10 червня 1920 р. було утворено Мелітопольську групу військ 13 армії, під командуванням Я. Лаціса, до якої увійшов 3-й трудовий полк, що залучався до проведення продрозкладки на півдні Катеринославської губернії [6, с. 743].

Згідно з телеграмою командира Південно-Західного фронту № 429 від 9 червня, частина передавалася до складу 13 армії [3, с. 190]. Полк складався з обстріляних червоноармійців, які до переходу в УТА брали участь в боях проти військ А. Денікіна в 1919-1920 рр. і з боями пройшли від Орла до Маріуполя. Особовий склад комплектувався з петроградських робітників та мобілізованих із Курської та Харківської губерній. На початок червня в ньому налічувалося 939 червоноармійців та 49 осіб командирського складу [14, арк. 25].

З 8 червня по 17 липня 1920 року полк брав участь в бойових діях проти білих військ у складі Мелітопольської групи та 46 дивізії. Протягом червня- липня загиблими, пораненими, зниклими безвісти полк втратив 276 червоноармійців, з них 67 дезертирами. 18 липня

3-й трудовий полк зняли з фронту та направили в розпорядження Начальника тилу 13-ї армії. Згодом 3-й трудполк відправили на продовольчі роботи в Мелітопольський повіт [14, арк. 25].

Наприкінці липня 1920 р., після невдалого контрнаступу Червоної армії під Мелітополем, на Півдні склалася загрозлива ситуація. Російська армія під командуванням П. Врангеля змогла перехопити ініціативу і продовжити наступ на Катеринославщині та в Приазов'ї. У зв'язку з цим, телеграмою Штабу Південно-Західного фронту від 5 серпня 1920 року № 4445 1-ша та 2-га трудові бригади Української трудової армії були переведені на військовий стан. Вони перейменовувалися на 1-шу та 2-гу окремі стрілецькі бригади [14, арк. 224]. Відповідно до наказу Української трудової армії № 224 1-й, 2-й, 5-й, 6-й, 7й, 9-й трудові полки з управліннями бригад передавалися до складу Південно-Західного фронту [16, арк. 181зв]. На той час 1-ша трудова бригада УТА розташовувалася на Донбасі, на вугільних роботах, а частини 2-ї трудової бригади були розкидані на території Полтавської та Харківської губерній, де їх використовували для стягнення продрозкладки та боротьби з повстанцями. трудовий армія більшовик врангель

Після наказів бригади знімалися з робіт та відводилися для поповнення та приведення до бойового ладу. В середині серпня 1920 р., частини 2-ї окремої бригади були зведені в районі Полтавського та Богодухівського повітів, де до них надійшло поповнення в кількості 700 чоловік. Також до її складу передали 5-й трудовий полк, який знаходився на Донбасі та 9-й трудовий полк з м. Харкова. В свою чергу, з бригади виділили 8-й трудовий полк та направили на поповнення 3-ї бригади Української трудової армії, яка в той час проходила реорганізацію та участі в бойових діях не брала, продовжуючи здійснювати продрозкладку в Хорольському повіті Полтавської губернії [14, арк. 25]. Таким чином, в серпні 1920 р., до 1-ї окремої стрілецької бригади увійшли 1-й та 2-й полки, до 2-ї окремої стрілецької бригади - 5-й, 6-й, 7-й, 9-й полки.

З переходом на бойовий стан моральний стан червоноармійців трохи покращився. Але говорити про високу психологічну підготовку бійців не доводиться. В цілому, бойовий дух був низьким, оскільки частини поповнювалися місцевими та дезертирами, які хотіли тікати повторно. Крім того, забезпечення харчами та амуніцією 1-ї та 2-ї бригад не було задовільним. Наприклад, у 9-му полку, який входив до 2-ї стрілецької бригади, з 9 по 12 серпня 1920 року дезертирувало 95 чоловік. Серед особового складу поширилися чутки, що його перекинуть до Казані. У зв'язку з цим, 900 мобілізованих українців намагалися самовільно залишити розташування полку та розійтися по домівках. З великими труднощами конфлікт вдалося загасити, а в самій частині командування оголосило надзвичайний стан. Впродовж серпня, в тому ж таки 9му полку до штатного складу не вистачало 1513 бійців [14, арк. 126-126зв]. Схожа ситуація відбувалася і в 1-й окремій бригаді. В основному склад її поповнювався дезертирами, яких повертали до армії. Частинам не вистачало досвідчених командирів та амуніції, а бойовий дух був невисоким [17, арк. 2].

В директиві Головного командування № 5155 від 22 серпня 1920 р. командиру Південно-Західного фронту пропонувалося використати частини 1-ї трудової бригади для підтримки наступу на азовському узбережжі [4, с. 714]. Але не дуже вірячи в їх підготовку, командування тримало ці частини у своєму резерві.

На початку вересня 1920 року в 1-й окремій стрілецькій бригаді на утриманні перебувало 3746 бійців піхоти та 23 кулемети, в 2-й - 2422 піхотинці, 120 кіннотників та 10 кулеметів [7, с. 192]. До вересня бригади перебували у резерві Південно-Західного фронту.

В другій декаді вересня, з початком наступу Донського корпусу білих на Донбас, частини 1-ї окремої стрілецької бригади були приведені у повну бойову готовність. У зв'язку з небезпекою, а також для кращої координації військ, 21 вересня 1920 р.

Реввійськрада прийняла рішення сформувати Південний фронт, до складу якого увійшли 6-а, 13-а та 2-га кінна армії [4, с. 714]. В резерві новосформованого фронту опинилися і 1-ша та 2-га окремі стрілецькі бригади УТА.

Наприкінці вересня частини Донського корпусу П. Врангеля, відтіснивши радянські війська, вийшли на лінію Маріуполь-Волноваха та створили загрозу Юзівці. Північніше м. Волновахи на ст. Велико- Анадоль саме розміщувалися частини 1-ї бригади. 26 та 27 вересня білі нанесли удар в район Волновахи з метою прориву на Юзівку. 27 вересня ними було захоплено ст. Волноваха. Для червоних наступ став несподіванкою. Щоб відбити Волноваху, начальник 2-ї Донської дивізії наказав частинам 1-ї окремої бригади атакувати противника та зайняти станцію [3, с. 544]. Проте, командир 13-ї армії І. Уборевич відмовлявся вводити її в бій та відвів до м. Юзівка. У телефонній розмові з командувачем Південного фронту М. Фрунзе він пояснив, що, через свою низьку боєздатність, бригада відведена, в цілях збереження особового складу. Командувач фронту також не захотів кидати непідготовану частину у бій [6, с. 391, 393].

Інформація з рапортів командного складу бригад дозволяє висвітлити тогочасний стан трудових частин. Наприклад, в середині жовтня 1920 р., командир першого полку зазначав, що ввірена йому військова одиниця до бойових дій взагалі не готова. З переходом на військовий стан частина поповнювалася переважно дезертирами, що згубно впливало на моральні характеристики бійців. Людей не вистачало. Роти складалися з 50-60 червоноармійців. Надати полку сформований вигляд не вдалося, оскільки, перебуваючи в резерві фронту, у вересні його частини залучалися до боротьби проти Махна [17, арк. 2]. З 759 чоловік особового складу 222 взагалі не мали уявлення про військову справу. Кількість вояків без одностроїв становила до 50%, у деяких бійців взагалі не було взуття. Брак амуніції викликав багато нарікань з боку червоноармійців. В 2-му полку ситуація була аналогічною. Його командир звітував, що частина до виступу на фронт також не готова. З 1370 чол. лише 1050 мали гвинтівки. Теплих речей на зиму не було отримано, у половини не було взуття. Дисципліна в ротах кульгала [17, арк. 1].

На кінець вересня 1920 року на Юзівському напрямку для червоних військ склалася вкрай складна ситуація. Підступи Юзівки захищали тільки виснажені 40-ва та 42-га дивізії та непідготовлена 1-ша окрема стрілецька бригада. 29 вересня бригаду підпорядкували 40-й дивізії, що вела оборонні бої під Юзівкою. Полки бригади, разом з іншими частинами дивізії зайняли позиції південніше Юзівки на лінії с. Обільне-Стила-Каракуба. Одному батальйону бригади наказувалося вести розвідку з району с. Стила в напрямку на с. Ново-Микільське, звідки мав наступати ворог [3, с. 551, 580]. Проте, сил для подальшого наступу у виснаженого Донського корпусу білих не вистачило. Вже на початку жовтня, отримавши поповнення та перегрупувавшись, частини Червоної армії здійснили контрнаступ та зняли загрозу захоплення Донецького басейну. В контрнаступальних діях частини 1-ї бригади участі не брали, залишаючись в резерві. В першій декаді листопада частини 1-ї окремої стрілецької бригади розташовувалися на лінії Федорівка-Павлівка-Новомихайлівка, південно-західніше Юзівки [17, арк. 9]. Саме там вони і зустріли повідомлення про повернення їх на трудові роботи.

Окрім непростої ситуації в Приазов'ї, в районі Каховки та Олександрівська, більшовицькі війська відчували труднощі і на інших ділянках фронту, зокрема на Півдні.

Для кращої координації військ, наказом по арміям Південно-Західного фронту від 7 вересня № 907 було створено 6-ту армію, яка з організацією Південного фронту увійшла до його складу. Перед армією ставилося завдання обороняти зовнішню лінію Каховського плацдарму та укріпити її для подальшого наступу [6, с. 268]. До армійського резерву увійшла 2-га окрема стрілецька бригада. В кінці вересня частини бригади замінили знекровлену Херсонську групу, яка утримувала фронт на правому березі Дніпра в районі м. Херсон.

З метою скувати сили противника та не дати йому перекинути резерви, командування Червоної армії розробило відволікаючу операцію, для того, щоб зняти напругу з району Олександрівська та Нікополя, де велися запеклі бої. В ній мали прийняти участь і частини 2-ї окремої бригади. Перед початком наступу командуючий 6-ю армією А. Авксентіївський зазначав комфронту М. Фрунзе, що в 2-й бригаді налічується тільки 1500 готових до бою солдатів.

10-11 жовтня 1920 року мала розпочатися операція радянських військ, в якій основна увага приділялася удару з Каховського плацдарму. Війська, розташовані південніше по Дніпру, мали завдавати допоміжний удар. Частинам 2-ї бригади, з лівого дніпровського берега, наказувалося здійснити демонстративний відволікаючий наступ на правий берег в район населених пунктів Олешки та Гола Пристань. У випадку загального успіху, бригада мала розвинути наступ далі на південний схід. Проте, головний контрудар з Каховського плацдарму виявився невдалим, а 2-га бригада здійснила лише демонстрацію наступу на Олешки [6, с. 447]. Між тим, 14 жовтня, війська П. Врангеля здійснили невдалу спробу захопити Каховський плацдарм. Зважаючи на це, командиру 6-ї армії, в директиві № 118 від 14 жовтня, наказувалося не пізніше 15 жовтня перейти в наступ, розгромити і відкинуті війська Російської армії [6, с. 359]. Проти наступаючих були зосереджені виснажені в боях частини 2-го армійського корпусу білих.

Згідно з оперативним наказом по 6-й армії, 2-га бригада мала захопити, укріпити та обороняти ділянку фронту від с. Касперово (сучасна назва с. Кізомис, Білозерського р-ну Херсонської обл.) до гирла р. Інгул. Плацдарм мав бути радіусом не менше 5-6 верст. Крім того, частинам 2-ї бригади наказувалося за будь-яку ціну утримувати цей район, а також навести переправи для наступаючих радянських військ та вести розвідку в районі м. Олешки [3, с. 628]. Такі превентивні дії були потрібні для забезпечення основного удару по військам противника, який мав відбутися трохи пізніше. 17 жовтня, разом з іншими частинами 6-ї армії, 2-га окрема стрілецька бригада розпочала наступ. В той же день 8-й полк захопив м. Олешки, 18 жовтня 9-й полк зайняв хутори за 5 км від Херсона [3, с. 635]. Завдання, покладені на бригаду, фактично були виконані.

26 жовтня почався загальний наступ Червоної армії проти військ П. Врангеля. Частини 2-ї окремої бригади активної участі в ньому не приймали, обмежившись виконанням попередніх завдань. На початку листопада 1920 року, їх також було повернуто до складу трудових.

Таким чином, у червні-жовтні 1920 р., окремі частини Української трудової армії брали участь у боях з військами Російської армії П. Врангеля у складі двох армій - 6-ї та 13-ї. Проте, забезпечення за залишковим принципом, невисока підготовка та мала чисельність вплинули на ступінь їх залученості до активних бойових дій. На відміну від 1-ї бригади, 2-га бригада приймала активнішу участь у боях проти білих військ, хоча її використовували на другорядних ділянках Південного фронту. Про втрати серед особового складу говорити важко, оскільки доступні джерела не дозволяють визначити точну кількість загиблих, поранених, взятих в полон та дезертирів.

Отже, частини Української трудової армії були переведені на бойове положення внаслідок загострення ситуації на фронтах громадянської війни, а їх використання, як бойових одиниць, диктувалося крайньою необхідністю і військовою ситуативністю.

Список використаних джерел

1. Беджанян P. Красная Армия на фронте восстановления народного хозяйства (1920-1925 гг.) / Р. Беджанян. - Львов: ЛВВПУ, 1968. - 150 с.

2. Горкавенко В. З історії трудової армії на Україні / В. Горкавенко // Український історичний журнал. - 1975. - № 8. - С. 55-62.

3. Гражданская война на Украине 1918-1920. Сборник документов и материалов. - К.: Наукова думка, 1967. - Т. 3. - 910 с.

4. Директивы Главного командования Красной армии (19171920). - М.: Военное издательство Министерства обороны СССР, 1969. - 884 с.

5. Директивы командования фронтов Красной армии (19171922 гг.). - М.: Воениздат, 1972. - Т. II. - 804 с.

6. Директивы командования фронтов Красной армии (19171922 гг.). - М.: Воениздат, 1974. - Т. ІІІ. - 770 с.

7. Директивы командования фронтов Красной армии (19171922 гг.). - М.: Воениздат, 1978. - Т. IV. - 728 с.

8. Економічна історія України. Історико-економічне дослідження: в 2 т. / [ред. рада: В.М. Литвин (голова), Г. Боряк, Г. Геєць та ін.; відп. ред. В.Смолій; авт. кол.; Т. Балабушевич, В. Баран, В. Даран та ін.] ; НАН України, І-нт історії України. - К.: Ніка-Центр, 2011. - Т. 2. - 608 с.

9. Єфіменко Г. Статус УСРР та її взаємовідносини з РСФРР: довгий 1920 рік / Г. Єфіменко. - К.: Інститут історії України, 2012. - 367 с.

10. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928) / С. Кульчицький. - К.: Основи, 1996. - 396 с.

11. Отчет о деятельности Укрсовтрударма за 1920 год // Сборник отчетов Народных Комиссаров УССР, Уполномоченных Народных Комиссариатов РСФСР при Совнаркоме УССР и центральных учреждений Украины V Всеукраинскому съезду Советов рабочих, крестьянских и красноармейских депутатов. - Харьков: 6-я советская типография, 1921. - С. 1-12.

12. Ревегук В. Создание и деятельность Украинской трудовой армии / В. Ревегук // Вопросы истории СССР. - 1981. - Вып. 26. - С. 22-27.

13. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. - Ф. 3347. - Оп. 2. - Спр. 8.

14. Цысь В. Трудовые армии периода гражданской войны: в 2 ч. / В. Цысь. - Нижневартовск: Изд-во Нижневартовского государственного гуманитарного университета, 2009. - Ч. 1: Возникновение и организация. - 246 с.

15. Цысь В. Трудовые армии периода гражданской войны: в 2 ч. / В. Цысь. - Нижневартовск: Изд-во Нижневартовского государственного гуманитарного университета, 2009. - Ч. 2: Хозяйственная и общественно-политическая деятельность. - 228 с.

Размещено на Allbest.ru