Переконливий аргумент радянської влади - терор голодом на Донеччині: розплата за повстанський рух

Виклад основного матеріалу

Українська революція 1917-1921 рр. є етапом найгостріших і найдраматичніших політичних, соціальних, економічних потрясінь в історії нашої країни. Прихід до влади більшовиків приніс Україні тяжкі випробування. Навесні 1919 р. на її території було введено жорстку економічну політику під назвою “воєнний комунізм”. Неоднозначність нової політики, її жорстокість, широке застосування комуністичного терору породили рух опору, який охопив без виключення всю територію України.

Події початку 1920-х рр., а зокрема і репресивна політика комуністичного режиму мають своїх знаних дослідників [1]. Втім, регіональний аспект діяльності повстанських загонів, а також специфіка їх ліквідації радянською владою потребують детальнішого розгляду.

Метою статті є дослідження репресивної діяльності радянської влади щодо повстанців Донеччини. повстанський продовольчий репресія донеччина

Завданням є аналіз механізмів використання “продовольчих репресій” як останнього карального аргументу комуністичного режиму.

Після закінчення війни внутрішнє становище УСРР було кризовим. Господарська розруха, економічні негаразди максимально загострювали політичну ситуацію. Запроваджена у роки “воєнного комунізму” продрозкладка - примусові реквізиції селянського хліба - позбавила селян зацікавленості у результатах своєї праці: який сенс вирощувати понад прожитковий мінімум, якщо все буде відібрано новою владою. З метою розколу села на ворогуючі угруповання та створення опори новому режиму в травні 1920 р. було прийнято декрет про організацію комітетів незаможних селян (КНС), які фактично стали органами радянської влади на місцях. Члени цих комітетів звільнялись від податків, мали переваги при розподілі землі й отримували певний відсоток конфіскованої у “куркулів” власності. На кінець року КНС діяли вже в кожному третьому українському селі [2, с. 146]. Майже із самого моменту організації КНС були створені збройні загони селян. На початку 1921 р. такі загони діяли у всіх губерніях республіки: загалом 730 формувань, понад 56 тис. бійців (без урахування груп самозахисту) [2, с. 147]. КНС брали активну участь у збиранні продрозкладки.

Така політика призвела до різкого погіршення політичної ситуації на селі, викликала масовий опір селянства. В республіці діяла велика кількість озброєних угруповань, які нараховували від кількох осіб до декількох тисяч. Усім цим формуванням радянська влада дала офіційну назву - “банди”. Хоча у повстанському русі брали участь практично всі верстви села (окрім, можливо, найбідніших), радянська пропаганда трактувала цей спротив як “куркульський”. А отже і вирішення проблеми селянських повстанців вбачали лише у посиленні репресивних заходів. 20 квітня 1920 р. Рада народних комісарів (Раднарком) України прийняла “Коротку інструкцію по боротьбі з бандитизмом і куркульськими повстаннями”. У документі акцентовано на поширенні репресій щодо селянства: запроваджувалася кругова порука аж до винищення села, населення “бандитських районів” офіційно перетворювалося на заручників, щоб запобігти поповненню селянами лав повстанців передбачався навіть арешт всього дорослого населення тощо [3, с. 6]. За офіційними даними, наприкінці р. в Україні виступало проти радянської влади близько 50 тис. селян, які мали на озброєнні гвинтівки, кулемети та гармати [2, с. 4]. Сучасні дослідники вказують на значно більшу кількість невдоволених селян. Так, за даними О. Полянського, в Україні воювало близько 150 тис. повстанців [4, с. 12]. “Село не з нами!” - з тривогою відзначив головраднаркому Х. Раковський. В. Ленін, проаналізувавши ситуацію, у жовтні 1920 р. невтішно констатував: “Ми беремо хліб із Сибіру, беремо хліб з Кубані, але не можемо взяти його з України, бо там кипить війна, і Червоній Армії доводиться боротися проти банд, якими вона кишить” [5, с. 346].

Принциповим є той факт, що повстанський рух охопив всю територію республіки. Навіть у східних регіонах, де природно-географічні умови несприятливі для партизанської боротьби (немає великих лісових масивів або гір тощо - навкруги степ, в якому переховуватися військовим підрозділам повстанців надзвичайно складно), був організований активний спротив. Наприклад, на території Донецької губернії діяли селянські повстанські загони: Білокобильського, Блохи, Каменєва, Каменюка, Карлова, Колесникова, Лимаренка, Лодиря, Махна, Назарова, Фоми Повстанчеського, Саєнка, Солодова, Терезова, Тяпкіна, Шаповалова, Ященка та багатьох інших. У Старобільському повіті на початку р. воювали загони: Лимаренка Андрія (250 піхотинців та 50 вершників, мали на озброєнні 10 кулеметів); декілька загонів Зайцева та Волоха - по 80-100 бійців на тачанках. Окрім цього, діяли ще декілька військових формувань (по 20-50 бійців), керівники яких залишилися невідомими [6, арк. 127]. На Донеччині чинила спротив радянській владі більша кількість повстанців, ніж на Чернігівщині, Полтавщині, Харківщині, Одещині разом узятих. За кількістю бійців регіон поступався лише Київщині [7, с. 246-247].

Навіть запровадження НЕПу не знизило напруги в суспільстві. Продподатки збирали використовуючи перевірені жорсткі методи: репресії, взяття заручників, залякування і пограбування села. Зауважимо також, що в деяких регіонах навіть після проголошення нової політики, продрозкладка скасована не була. Так, на нараді при Донецькому губвиконкомі, яка відбулася за участі наркомпрода 7 червня 1921 р., прийнято рішення “розкладку зберегти в повітах Таганрогському, Маріупольському, Гришинському” [8, арк. 1].

Вісті з села скидалися на військові зведення. Загалом за 1921 р. в республіці сталося 1376 збройних нападів повстанців на населенні пункти, 259 - на радянські органи влади, 342 - на промислові та продовольчі установи і підприємства [9, с. 189]. На боротьбу радянська влада кинула всі сили: Червону армію (ЧА), міліцію, частини особливого призначення, збройні загоні КНС. Вже І всеукраїнський з'їзд КНС ухвалив постанову про створення у кожному повіті України кавалерійської сотні з незаможників. Перемога над Білою армією дала змогу залучити до боротьби досвідчених військових командирів і найбільш боєздатні й перевірені частини: корпус червоного козацтва В. Примакова, 25-ту Чапаївську дивізію, 44-ту стрілецьку І. Дубового, 9-ту кавалерійську Г. Котовського, 51-ту стрілецьку В. Блюхера та ін. У серпні 1921 р. в УСРР дислокувалося щонайменше 14 стрілецьких і 4 кавалерійських дивізії, окрема прикордонна дивізія особливого відділу КВО (3 бригади), технічні частини, аероплани, 23 бронепоїзди тощо [10, с. 326]. За наказом командувача Збройних сил України та Криму М. Фрунзе у 1921 р. у частинах ЧА було заведено спеціальні журнали воєнних дій, які фіксували інформацію про сутички з “бандами”. Для боротьби з селянами у січні 1921 р. організовано мережу нарад по боротьбі з бандитизмом. Перша Всеукраїнська нарада КП(б)У (травень 1921 р.) постановила: "Щоб наради по боротьбі з бандитизмом засідали, принаймні, двічі на тиждень, а в особливо загрозливих районах і частіше” [11, с. 145].

З огляду на важливість промислового потенціалу регіону, а також масштаб опору радянській владі, на Донеччину двічі особисто приїжджав голова Всеросійської Надзвичайної комісії (ВНК) Ф. Дзержинський. Взимку 1921 р. проведена під його керівництвом колегія Донецької губчека ухвалила, що “губернській НК передаються військові частини, які одночасно будуть вести енергійну боротьбу з бандитизмом” [12, с. 121-122]. У лютому 1921 р. було сформовано Донецьку дивізію ВУНК, якій було передано для боротьби з повстанцями бронепоїзд. У березні того ж року в регіон за особистим розпорядженням Ф. Дзержинського “для підсилення” скеровано велику групу російських чекістів. Призначений наприкінці 1920 р. головою Донецької губчека К. Карлсон отримав надзвичайні повноваження у боротьбі з “бандитами”. Зазначимо, що довіру він виправдав. Вже 21 жовтня 1921 р. В. Балицький, який на той момент тимчасово виконував обов'язки голови ВУНК, клопотав про нагородження К. Карлсона орденом Червоного Прапора за проведену “велику роботу по ліквідації махновщини та низки інших великих банд - Каменюка, Зайцева, Золотого Зуба”. Щоправда, орден К. Карлсон отримав лише у 1923 р., а тоді спеціальною постановою колегії ВУНК від 17 грудня 1921 р. його нагородили золотим портсигаром із написом “За викорінення бандитизму та успішну боротьбу на економічному фронті від колегії ВУНК” [12, c. 121-122].

Також рішеннями місцевих органів влади організовували судові “надзвичайні трійки”. Приміром, Маріупольський виконком у травні 1921 р. постановив створити таку трійку “у зв'язку з бандитизмом, який не вщухає в повіті та протидією куркульського елементу” з правом виносу вироку “аж до вищої міри”. Членами трійки призначено Патрушева, Ярощука, Уралова [6, арк. 82]. Жорстокість каральних акцій та застосування “вищої міри”, породжували активну протидію. Червоний терор провокував повстанців, тому протистояння загострювалося. Невдоволені селяни знищували представників радянської влади. Так, улітку 1921 р. загін Каменюка, намагаючись вирватися з оточення червоноармійських частин, окрім ведення боїв із регулярною армією був змушений вступати у сутички із бійцями КНС, а також партійно-радянським активом. У селі Щегловці 22 червня у бою з бійцями цього загону загинули міліціонер і три активісти. Наступного дня в селі Картушино - загинули голова виконкому та землемір, а в сусідньому селі Ілларії воєнком і двоє активістів. Незважаючи на значні втрати (понад півтори сотні вбитими та полоненими), довелося кинути частину зброї і дві гармати, повстанцям вдалося вирватися з оточення та зберегти близько 150 вершників і кулемети [13, с. 2].

Озброєння комнезамів у прагненні сформувати із них військові загони, перед якими ставили завдання ведення активних воєнних дій із повстанцями, теж призводило до нових чисельних жертв. Наприкінці 1921 р. тільки у Старобільському повіті загинуло 75 членів комітету незаможних селян, які були змушені воювати фактично “проти всіх”. 14 осіб загинуло у боях із загоном Каменюка, 12 людей - у протистоянні із бійцями Зайцева, 6 людей КНС втратив під час облави на загін Карлова тощо [14, арк. 4-14]. Акцентуємо на тому, що всупереч офіційній пропаганді “бандити” отримували масову підтримку населення, що надзвичайно ускладнювало каральні акції. Приміром, командир червоного батальйону, перед яким влітку 1921 р. було поставлене завдання ліквідації “бандитизму” поблизу міста Бахмут, у своїх звітах повідомляв про великі та дрібні сутички із повстанцями, перераховував власні втрати і захоплені трофеї (26 червня 1921 р. відбито у повстанців 2 кулемети системи “Максим”, один кулемет “Кольт”, набої та снаряди), водночас батальйон був безпорадним. Жодної інформації щодо вбитих чи полонених “бандитів” він повідомити не зміг. Місцеві мешканці заздалегідь інформували повстанців про всі пересувань червоного батальйону, тож і всі воєнні дії перетворилися на нескінченну гонитву донецьким степом [6, арк. 59].

У доповідній записці від 9 лютого 1921 р. С. Камєнєв інформував Л. Троцького, що в республіці діють військові формування трьох видів:

1. Організовані повстанці, які користуються активною підтримкою місцевого населення і за сприятливих обставин можуть привернути на свій бік тисячі бійців.

2. Збройні угруповання (як малочисельні, так і доволі великі), які пов' язані із місцевим населенням, але не мають масової підтримки.

3. Кримінальний бандитизм, боротьбу із яким селяни усіляко підтримують і навіть намагаються поборювати власними силами [15, с. 65].

Радянська влада вважала, що найбільш небезпечними є насамперед “бандити” першої і другої груп. “Ліквідація бандитизму” перетворилася на масові каральні акції проти місцевого населення. Як свідчать документи, більшість населення не вважали повстанців “бандитами”, а, навпаки, сприймали їх як рятівників і захисників: “Незабаром прийде Махно, поляки і Врангель, котрі не дадуть збирати податок,... комуністи не підуть брати податок там, де є банда” [7, с. 246]. Вирішальним моментом стала, як мусила констатувати навіть офіційна преса того часу, “цілковита підтримка сільським населенням” повстанського руху [16, с. 178]. Це твердження також руйнує міф про “бандитизм” повстанців. У секретному зведенні Державного політичного управління (ДПУ) по Донецькій губернії акцентовано, що вбивства, пограбування та інші бандитські прояви здійснюються насамперед колишніми кримінальними елементами, участь у бандитських угрупованнях селян - незначна [17, арк. 339]. Отже селяни насамперед брали участь не у кримінальному, а у повстанському політичному русі. Мав місце активний спротив радянській владі.

У 1921 р. у ряді губерній України почався голод. Нові архівні документи, введені у науковий обіг, переконливо свідчать, що головною метою голоду була саме каральна функція - впливовий удар по селянському повстанському русі. Дану точку зору - покарання голодом, підтверджує той факт, що тільки за перший тиждень червня 1921 р. Постійна нарада по боротьбі з бандитизмом при Раднаркомі УСРР тричі розглядала питання “Про продовольчі репресії бандитських гнізд”. Наслідком цих засідань стала інструкція щодо проведення репресій продовольчого характеру проти українського селянства [18, арк. 14-19]. Наслідки каральних акцій, які підсилювалися стихійним лихом - посухою, вражали своїм розмахом та жорстокістю.

У 21 повіті п'яти південних губерній (Одеська, Миколаївська, Катеринославська, Запорізька і Донецька) селяни не зібрали навіть посіяного. У 10 інших повітах вказаних губерній збір зернових не перебільшував 5 пудів на душу населення [19, с. 197-198]. Відмова Раднаркому під керівництвом В. Леніна від реальної допомоги тим, хто голодував, від міжнародних організацій, замовчування самого факту голоду в Україні, силові методи вилучення хліба, максимально погіршили продовольчу ситуацію. У зверненні до Центральної комісії допомоги голодуючим керівники Донецького губвиконкому зазначили: “Голод у Донбасі набрав... жахливих розмірів. Голодує до п'ятисот тисяч людей. Селяни у відчаї риють собі могили, не відчуваючи реальної допомоги. Досі з центру не одержано ні зернини” [20, с. 85]. Хлібом постачали лише міський пролетаріат - робітників шахт, а із сіл Донеччини хліб вивозили. На 15 січня 1922 р. з губернії вивезли 120 тис. пудів хліба [19, с. 199]. Жодна з голодуючих губерній не була звільнена від податку. Питання “допомоги” селянам, які конали від голоду, влада вирішила у властивій для себе репресивній манері. На всіх шляхах та вузлових залізничних станціях діяли так звані загороджувальні загони.

В умовах терору та голоду повстанські загони не мали перспектив і були або знищені, або самоліквідовувалися. Характерним може стати приклад отамана зі Старобельського повіту (Донеччина) - Каліновського, який спробував зібрати армію для “визволення України” (важливим є те, що були висунуті не лише економічні, а й політичні завдання - здобуття незалежності країни). Однак, сім'ї повстанців конали з голоду, доведені до крайнього відчаю, люди розійшлися по домівках. “Армію” зібрати так і не вдалося, товаришів Каліновського заарештували, отаман уникнув покарання і продовжував боротьбу самотужки у глибокому підпіллі [21, с. 3].

У постанові політбюро ЦК КП(б)У від 28 червня 1921 р. зазначено: “Звернути увагу т. Фрунзе на необхідність терміново вигнати Махна з Полтавщини до однієї з голодних губерній, якщо неможливо його швидко ліквідувати” [22, с. 11]. Надзвичайно важливим є і той факт, що продовольчі репресії бандитських гнізд, які тривали й довели свою ефективність на початку 1920-х рр., практикували й в наступні роки як превентивно-репресивні заходи. Терором і голодом можна було знищити повстанський рух, проте марно було очікувати, що такі дії схилять селян до підтримки радянської владі. Важливим свідченням є, наприклад, повідомлення червоноармійця 3-го полку зв'язку С. Грибинюкова, яке він надіслав особисто на ім' я голови ВУЦВК Г. Петровського у травні 1925 р. “Повернувшись із семиденної відпустки в село Черкаський Брад Новосвєтловського району Луганського округу Донецької губернії, бачив:... міліція б'є селян прикладами, відбираючи у них худобу. Голова сільради - партійний, щоденно виконує директиви партії і Радянської влади за пляшкою самогону. Кооперація на селі на 100% торгує горілкою. Партія та комсомол на селі є загороджувальним загоном, що відбирає в селян вугілля, яке вони купують для опалення.”. Багато чого побачив червоноармієць у своєму селі, тож і висновок звучав категорично “селяни самим консервативним чином налаштовані проти Радянської влади” [17, арк. 504].

Голод на селі в підрадянській Україні став буденним явищем. Приміром, у 1925 р., у Білокуракінському районі Старобельського округу Донецької губернії, де свого часу активно діяли численні повстанські загони, були зареєстровані випадки опухання з голоду, 70-80% населення харчувалося сурогатами. По Луганському окрузі стан був ще гіршим, люди їли траву та жолуді. Комісія, яка займалася обстеженням недорідних районів Старобельського та Луганського округів у своєму звіті від 25 лютого 1925 р. доповідала: “Зростання до величезних розмірів гостро-шлункових захворювань” внаслідок харчування непридатними для їжі продуктами, “цинга стала звичайним явищем на селі” [17, арк. 293-295]. У листуванні, яке було призначене тільки для службового користування, наголошували на тому, що цифри офіційних доповідей про голод не перебільшені, а навпаки свідомо занижені [23, арк. 29].

Отже, каральними акціями - терором і голодом антибільшовицький повстанський рух опору в українському селі на Донеччині було подолано. НЕПівський “відступ” - лібералізація економіки супроводжувалася активним використанням терористичних методів. Саме вони в умовах нової економічної політики повинні були зцементувати владу більшовиків.

Список використаних джерел

1. Кульчицький С. В. Україна між двома війнами (19211939 рр.) / С. В. Кульчицький. К.: Альтернативи, 1999. 336 с.; Литвин В. М. Україна: міжвоєнна доба (1921-1938 рр.) / В. М. Литвин. К.: Альтернативи, 2003. 512 с.; Реєнт О. П. Україна між світовими війнами (1914-1939 рр.): Події. Люди. Документи. Нариси історії / О. П. Реєнт, І. А. Коляда. К.: Школа, 2004. 542 с.; Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953 рр.: Суспільно-політичний та правовий аналіз: у 2 кн. / І. Г. Білас. К.: Либідь-Військо України, 1994. Кн.1. 432 с.; Шаповал Ю. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи / Ю.Шаповал, В. Пристайко, В. Золотарьов. К.: Абрис, 1997 - 607 с.; Ченцов В. В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті роки / В. В. Ченцов. Тернопіль: Збруч, 1999. 482 с.; Нікольський В. М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х - 1950-ті рр.). Історикостатистичне дослідження / В. М. Нікольський. Донецьк: ДонНУ, 2003. 624 с. та ін.

2. Трифонов И. Классы и классовая борьба в СССР в начале НЭПа (1921-1923 гг.) / И. Трифонов. Л.: Изд. Лен. ун-та, 1964. 311 с.

3. Ганжа О. І. Опір селян становленню тоталітарного режиму в УСРР / О. І. Ганжа. К.: Ін-т історії України НАН України, 1996. 42 с.

4. Полянський О. Український рух опору в 1921-1939 роках / О. Полянський. Тернопіль: “Підручники & посібники”, 2004. 64 с.

5. Ленін В. І. Заключне слово на нараді голів повітових, волосних і сільських виконавчих комітетів Московської губернії. 15 жовтня 1920 р. / В. І. Ленін // Повне зібрання творів. Т.41. С. 344-348.

6. Державний архів Донецької області (далі - ДАДО). Ф. Р-1146. Донецький губернський комітет Рад робочих, селянських і червоноармійських депутатів. Оп.2. Спр.91. Циркуляры ВЦИК УССР, НКВД, приказ Донгубисполкома о сдаче огнестрельного оружия, протоколы заседания междуведомственного совещания, доклады и сводки о работе Донгубсовнархоза, переписка с СНК УССР, политическим управлением о выдаче разрешения на право торговли, организации пунктов товарообмена и т.д. 306 арк.

7. Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ-ХХ ст. Історичні нариси / [Д. В. Архієрейський, О. Г. Бажан, Т. В. Бикова та ін.]; відповід. ред. В. А. Смолій. К.: Наукова думка, 2002. 952 с.

8. ДАДО. Ф. Р-1146. Донецький губернський комітет Рад робочих, селянських і червоноармійських депутатів. Оп.2. Спр.47. Протоколы заседаний комиссии по вопросу о денационализации мукомольно-крупяных предприятий Донецкой губернии и продовольственного совещания при Донецком губернском исполнительном комитете, тезисы к докладу о продразверстке и др. 30 арк.

9. Ченцов В. В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20ті роки / В. В. Ченцов. Тернопіль: Збруч, 1999. 482 с.

10. Щербатюк В. Повстансько-партизанських рух селян України 1921 р. та його характерні риси у працях сучасних вітчизняних дослідників / В.Щербатюк // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВДКГБ. 2010. № 1. С. 301-335.

11. Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК: в 2 т. К.: Політвидав України, 1976. Т.1 (1918-1941). 1007 с.

12. Шаповал Ю. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи / Ю.Шаповал, В. Пристайко, В. Золотарьов. К.: Абрис, 1997. 607 с.

13. Банда Каминюка // Пролетарий (м. Дебальцеве). 1921. 5 липня. С. 2.

14. ДАДО. Ф. Р-1146. Донецький губернський комітет Рад робочих, селянських і червоноармійських депутатів. Оп. 2. Спр. 214. Сведения о членах КНС, убитых бандитами. 92 арк.

15. Горбуров Є. Г. Повстансько-партизанський рух на Півдні України в 1917-1944 рр. / Є. Г. Горбуров, Ю. В. Котляр, М. М. Шитюк. Херсон: ОЛДІ-плюс, 2003. 340 с.

16. Гіроакі Куромія Свобода і терор у Донбасі. Українськоросійське прикордоння, 1870-1990-ті роки / Пер. з англ. Г. Кьорян, В. Агеєв; передм. Г. Немирі. К.: Основи, 2002. 510 с.

17. ДАДО. Ф. Р-1146. Донецький губернський комітет Рад робочих, селянських і червоноармійських депутатів. Оп.2 - Спр.288. Постановления СНК, циркуляры, доклады, сведения и т.д. 520 арк.

18. Державний архів Миколаївської області (далі - ДАМО). Ф. Р-152. Миколаївський губернський виконавчий комітет рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Оп.2. Спр.40. Протоколы заседания постоянного совещания по борьбе с бандитизмом при СНК УССР. 24 арк.

19. Кульчицький С. В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928) / С. В. Кульчицький. К.: Основи, 1996. 396 с.

20. Голод 1921-1923 років в Україні: Збірник документів і матеріалів / [Упоряд. О. М. Мовчан, А. П. Огінська, Л. В. Яковлева]; відп. ред. С. В. Кульчицький. К.: Наукова думка, 1993. 240 с.

21. Глушко Ф. Напрасные попытки возродить бандитизм в Старобельском уезде / Ф. Глушко // Всероссийская кочегарка. 1923. Від 1 липня. С. 3.

22. Білокінь С. І. Нові студії з історії большевизму / С. І. Білокінь. К.: Інститут історії України НАН України, 2006. 312 с.

23. ДАМО. Ф. Р-985. Миколаївське окружне статистичне бюро. Оп.1. Спр.137. Ведомости и акты обследования голодающих хозяйств по Николаевскому округу и переписка об оказании продовольственной помощи. 86 арк.

Размещено на Allbest.ru