Століття від дня початку Першої світової війни пожвавлює інтерес громадськості та науковців до подій та процесів воєнного часу. В українській історіографії оформилося ряд пошукових напрямків по вивченню українського контексту Великої війни: соціально - економічний, орієнтаційно-цивілізаційний, політичний, геополітичний, історія легіону УСС, гуманітарно - інформаційний, по проблемам біженства, громадських організацій, регіоналістики, “культури війни" тощо. Окремою дослідницькою проблемою постала і російська окупація Галичини і Буковини 1914-1918 рр. Накопичений вітчизняною історичною наукою гранд - наратив піддається також і відповідному історіографічному аналізу. Так, серед фундаментальних історіографічних доробків останніх років слід назвати статті М. Литвина [12], нарис О. Реєнта та Б. Янишина [28], кандидатську дисертацію Б. Кривошини [10], монографію В. Великочія [6]. Попри це будь-яке узагальнююче дослідження, даючи історико-методологічний базис, має сприяти розвитку історіографічних досліджень по окремим, більш вузьким, напрямкам наукового пошуку. Саме тому досить актуальним залишається сучасний історіографічний аналіз такої проблематики як функціонування російської окупаційної адміністрації у Галичині протягом серпня 1914 - березня 1916 рр. Адже саме її діяльність набула у свій час найбільшого політичного резонансу, а сьогодні і досі точаться наукові дискусії щодо різних аспектів і напрямків її роботи.

Перш ніж характеризувати риси розвитку новітньої історіографії функціонування Тимчасового військового генерал-губернаторства Галичини, слід констатувати, що незважаючи на достатню кількість досліджень, опублікованих за останні 20 років переважно у вигляді наукових статей та кандидатських дисертацій, можна говорити про наявність лише кількох основних комплексних праць, які можна вважати концептуальними та котрі впливають на оцінки та висновки щодо діяльності першої російської окупації Східної Галичини.

Для характеристики сучасної вітчизняної та зарубіжної (переважно російської) історіографії варто означити напрямки дослідницьких наукових пошуків: загальне геополітичне становище Галичини; Західна Україна у військово-стратегічних та політичних планах Росії; політика російської окупаційної адміністрації, її прояви на локальному рівні; соціально-економічні, інформаційні, гуманітарні, національно-культурні аспекти та виміри російської окупації; джерелознавчі, історико - методологічні аспекти вивчення перебування російської окупаційної адміністрації у Галичині.

Враховуючи вищенаведене, наукову літературу варто розподілити на шість типологічних груп.

До першої групи ми віднесемо науковий доробок, де висвітлено загальне становище Галичини напередодні та у роки Першої світової війни; її значення у геополі - тичній стратегії Російської імперії; загальностратегіч - ний політичний курс окупаційної влади в Галичині. Мова йде передусім про дослідження українських істориків І. Кучери [11], В. Любченка [14], О. Мазура [15], В. Яремчука [36], російських - О. Бахтуріної [3], В. Савченка [30]. Саме ці роботи сьогодні задають тон та спрямованість наукового дискурсу проблем, пов'язаних із історією Тимчасового військового генерал-губернаторства Галичині. До аналізу функціонування російських владних інституцій у Галичині та Буковині протягом 1914-1917 рр. першими і практично одночасно звернулися український історик О. Мазур (1997) та російська дослідниця О. Бахтуріна (2000).

Важливість дослідження останньої полягає у тому, що вона першою чітко визначила статусу, завдання та ієрархію окупаційної влади. Предметом її дослідження була вся російська імперська політика у західноукраїнському регіоні. Російський історик стверджує, що Галичина розглядалася російськими політичними колами як джерело українського сепаратизму, який підтримувала Австро-Угорщина і який потрапляв звідти в українські губернії Російської імперії. Саме прагнення до ліквідації цих проблем підштовхувало уряд до проведення там жорсткої мовної та конфесійної політики. Розглянувши окремо процес організації та здійснення управління окупованими територіями від культурно-мовної та конфесійної політики, авторка, по-суті, прийшла до того, що переважна більшість адміністративно - правових заходів були здійснені головно з метою підтримки русифікаторської політики у краї (призначення російських чиновників, введення російської мови у судову систему, заборони офіційного листування та діловодства русинською (українською) мовою тощо [3].

Мало торкається О. Бахтуріна і важливого на наш погляд питання про роль військових, зокрема Ставки, у здійсненні окупаційної політики. Вітчизняні наукові кола по-різному сприйняли монографію російського історика: з однієї сторони російській дослідниці вдалося уникнути “зайвої політизації" [3], з іншої, на думку М. Литвина, О. Бахтуріна часто використовувала некоректну термінологію та розглядала українські політичні структури не як державотворчі органи, а як сепаратистські до імперії Романових сили [12, с.154].

Вітчизняний дослідник О. Мазур також прийшов до висновку, що запроваджені в Тимчасовому військовому генерал-губернаторстві форми адміністрації (як і її заходи) були підпорядковані меті успішного втілення політики русифікації, що в свою чергу було складовою загальної політики, спрямованої на швидку інкорпорацію Галичини до складу Російської імперії з одного боку, і знищенні українського національного політичного руху - з іншого. Дослідження львівського історика базується на використанні нових, на той час (1990-ті рр.) ще маловідомих, джерел, що дозволило авторові розкрити структуру адміністративного поділу Галичини періоду російської окупації, а також представити свою концепцію змісту і характеру російської політики в краї. Дослідник першим увів у науковий обіг знайдені в російських архівах звіти про діяльність всіх ланок гене - рал-губернаторського управління 1914-1915 рр. Резюме О. Мазура перетворилося на історіографічний імператив: “Сутність політики російських властей на окупованих українських землях в 1914-1915 рр. полягала у “забороні і знищенні всього українського, перетворенні краю на одну із внутрішніх губерній “единой и неделимой" імперії. Діяльність російських чиновників різних рангів і політичних мастей, релігійних фанатиків, очолюваних архієпископом Євлогієм, спричинили погром українського національного життя і пограбування Галичини. У такий спосіб царизм вирішив покінчити із “українським питанням” [15, с.14-16].

Серйозністю підходів відзначені дисертації І. Кучери та І. Лозинської.І. Кучерадоводить, що відразу ж після окупації російськими військами в серпні 1914 р. територія Східної Галичини царською адміністрацією була зроблена спроба реалізувати в умовах війни завдання об'єднання краю з Російською імперією як органічної її частини. Конкретні дії російської влади в регіоні в 1914-1917рр. торкнулися таких сфер життя населення Східної Галичини, як культура, освіта, релігія, економіка краю, правова область. Заборона використання української мови в пресі, книгодрукуванні й офіційному діловодстві, знищення інфраструктури національних організацій краю, українських шкіл, насильне нав'язування віруючим греко-католицької церкви російського православ' я завдали серйозного удару українському етносу в регіоні. Від дискримінаційних заходів російської влади також постраждало єврейське і німецьке населення даної території. На основі систематизації фактичного матеріалу І. Кучера висвітлила соціально-економічні процеси в Східній Галичині у зазначений період, у її дослідженні приділено значну увагу проблемі біженства та виселенства, розкрито роль москвофільських організацій і діячів у формуванні політики російських органів влади [11].

І. Лозинська розкриває роль і місце Галичини у зовнішній політиці Російської імперії напередодні війни здебільшого на основі праць російських істориків, намагаючись водночас залишитися в фарватері усталеної в сучасній українській історіографії парадигми: російські плани прилучення Галичини мали забезпечити розширення державних кордонів та ліквідувати осередок українського сепаратизму [13].

Серед останніх узагальнюючих досліджень з політики імперської влади в Галичині та загальних аспектах функціонування окупаційної адміністрації варто згадати доробок В. Любченка “Російська окупаційна адміністрація у Галичині та Буковині, який розміщений у якості підрозділу колективної монографії "Велика війна 19141918 рр. і Україна”. Дослідник загострив увагу наукових кіл на тому, що яка б прихильна до цивільного населення не була влада, війна і військове командування зводили нанівець усі, хоча б мінімальні, позитивні її ініціативи, заходи [14, с.248-300].

Друга група історичних праць представлена роботами правового плану, тобто в них розглядаються питання юридичного статусу Галичини, нормативно-правового забезпечення діяльності окупаційних інституцій.І. Патер у І томі “Історії державної служби в Україні" (“Статус окупованих територій Галичини і Буковини”) [25, с.379-409], розкрив юридичні аспекти приєднання Галичини, посталі колізії. У цьому напрямі працювали і працюють російські дослідники, серед яких варто відзначити студії сучасного дослідника А. Аристова [1, с.96-97].

До юридично-правового налізу періоду першої російської окупації Східної Галичини 1914-1915 рр. звертався вітчизняний дослідник Г. Москаль, який, між іншим, поставив науковим завданнямз' ясувати правовий статус тимчасового генерал-губернатора, ступінь відповідності правозастосовної діяльності останнього завданням імперського уряду і потребам суспільства. Вчений також зауважив, що до появи на своїй території російських військових та цивільних чиновників, населення окупованих західноукраїнських земель не знало інституту влади з сильними ознаками локального абсолютизму, а відповідно такої наближеної до імператора посадової особи, якою став генерал-губернатор [21, с.5-9]. У цьому, до речі, оцінка Г. Москаля дозволяє інакше поглянути на висновки О. Бахтуріної, яка по всіх сюжетах наполягає на нібито самостійній політиці Г. Бобринського, роблячи з нього майже “незалежного” суб'єкта внутрішньої політики.

Не останніми фігурантами у процесі впровадження в Галичині “російських начал" були жандарми, військові цензори. Вивченням роботи спецслужб у Галичині займалися О. Кирієнко [8], О. Машкін [19], В. Сідак [32]. Цікавим і неординарним є дослідження В. Милька “Позиція депутатів IV Думи щодо “галицького питання””, у якому вчений розкрив дискусії щодо правового статусу Галичини, правомірності дій окупаційної адміністрації, погляди на той чи інший випадок депутатів різних політичних поглядів та парламентських фракцій [20, с.326 - 332].

До третьої історіографічної групивіднесемо праці соціально-економічної тематики (роботи І. Береста, І. Барана, І. Коляди, О. Олієвського, О. Рубльова та ін.). Так, приміром у дисертації І. Береста досліджується соціальне становище населення Галичини. Особливістю роботи цього дослідника стало звернення уваги не лише на Східну Галичину, але й Західну Волинь крізь призму людських втрат у період війни, намагання з' ясувати умови виживання населення у воєнні роки [4]. Близькою до соціально-економічної тематики є робота І. Барана “Воєнні дії та руйнування на території Східної Галичини (серпень 1914-червень 1915 рр.) ”, намагаючись виокремити наукову новизну своєї роботи, історик акцентує увагу на аналізі бойових дій між військами Центральних держав і Російської імперії на території Галичини у 1914-1915 рр. [2], прораховує соціально - економічні втрати та руйнування, наводить приклади використання місцевих ресурсів для потреб фронту.

Соціально-психологічний вплив воєнних подій на дітей проаналізував О. Олієвський [22; 23]. Цікаво, що серед основних чинників, що впливали на дитячу свідомість, він виокремив офіційну пропаганду та констатував героїчно-романтичне захоплення війною на початковому її етапі.

Можна стверджувати, що у зазначеній методологічній площині увагу дослідників привернуло і становище інтелігенції. Багата мемуарна спадщина, що на рівні мікроісторії розкриває “олюднений побут" та складні психологічні переживання воєнної доби лягла поруч із іншими джерельними матеріалами в основу висвітлення О. Рубльовим трагічної долі української інтелігенції Галичини. Автор створив “біограму-хроніку" переслідувань і висилки знаних діячів Галичини [29].

Загальне становище інтелігенції в роки Першої світової війни, взаємини галицької і наддніпрянської інтелігенції протягом 1914-1918 рр., репрезентацію цією верствою “українського питання" досліджував І. Коляда [9].

У працях Т. Лозанської [13], В. Любченка [14], О. Сердюка [31], знайшло відображення явище біженства і виселенства, яке значною мірою торкнулося західноукраїнських територій.О. Сердюк, розглядаючи біженство на українських землях, що входили до складу Російської імперії, слушно зауважив вплив публікацій у пресі про “німецьку кровожерність" на масову свідомість населення. Однак, на думку О. Сердюка, біженст - во не було виключно наслідком паніки, добровільною спробою втекти від жахів війни, на ньому позначилася перш за все примусова депортація. Тотальність Першої світової війни проявлялася, зокрема, й у тому, що при відступі військ віддані ворогові терени сплановано перетворювалися на пустку. Це означало виселення людей, вивезення або знищення продовольчих запасів та інших матеріальних і духовних цінностей. Людей, які підпали під такі заходи, називали “вигнанцями" або “виселенцями” й умовно виокремлювали в окрему групу біженців. Значна частка таких виселенців була саме серед біженців з Галичини, а також прифронтових українських губерній Російської імперії [31, с.114-116].

Західний вектор українського біженства під час Першої світової війни розглянув С. Попик. Швидкий наступ російських військ восени 1914 р. спричинив появу численних біженців із Галичини та Буковини на власне австрійських землях. Цивільне населення покидало обжиті місця й перебиралося в центральні й західні регіони монархії, головним чином не тільки внаслідок наближення фронту і бойових дій, а також через страх перед російською окупацією [27].

Фінансову політику окупаційної адміністрації і грошовий обіг в регіоні у 1914-1917 рр. дослідили С. Пивоваров, Р. Шуст. Певним чином розширюють дослідницькі можливості також студії наукового жанру спеціальних історичних дисциплін, зокрема, приміром, боністики - дослідження Г. Марковецької “Паперові грошові знаки і бони Східної Галичини у 1914-1917 рр. ” [18].

Четверту, виділену нами, історіографічну групу складають роботи, що висвітлюють гуманітарні, конфесійні, національно-культурні аспекти перебування російської адміністрації на Західній Україні. Реквізиції та знищення російською владою історико-культурних пам'яток в Східній Галичині висвітлені в працях Є. Лозового, А. Середяка; відношення російської влади у Галичині до національних меншин висвітлювали Я. Дашкевич, В. Сергійчук, С. Адамович І. Монолатій, М. Козицький. Окремі аспекти конфесійної політики російського самодержавства знайшли висвітлення у працях В. Марчука, В. Лаби, Г. Гладкої [Див.: 11, с.23]. Напрями діяльності парафіяльних опікунських рад та церковних братств в Україні, їх масштаби детально проаналізовано А. Степаненко. Простеживши динаміку розвитку опікунських рад, вона зазначила певний спад у їх діяльності в 1916 р., що пояснювалося “загальним послабленням патріотизму і появою антивоєнних настроїв у суспільстві”, а також погіршенням матеріального становища населення, за рахунок якого ця благодійна діяльність, власне, й велася [33]. Загалом історія церкви на українських землях 1914-1918 рр., окрім лише кількох аспектів, майже не висвітлена, однак без аналізу цього базового елементу “культури війни”, безперечно, не можна розкрити гаму суспільних настроїв того часу, зміни в духовному світі людей епохи Великої війни.

П'яту історіографічну групу представляють роботи, що висвітлюють тематику русофільства в Галичині. Вагомий вклад в історіографію проблеми здійснила дослідниця О. Аркуша, яка відзначила той факт, що русофільство спочатку відігравало роль окремішньої сепарації від чужої національної спільноти (поляків) і було фактором становлення національної самосвідомості. Одні русофіли розуміли під поняттям “русскій народ" всеруський простір (але не приналежність до великоруського (російського) народу), нерідко виокремлюючи в тій спільності свою, окрему - “малоруську”. Ряд статей С. Макарчука підпорядковані меті узагальнити історію русофільства в Галичині. Саме тут можна прослідкувати ідейну еволюцію автора від однозначного трактування москвофільської течії як антиукраїнської, до більш ліберальної аксіологічної орієнтації [16, с.82-89].

Стаття О. Мазура і О. Сухого про діяльність “Галиц - ко-русского благотворительного общества” (Санкт - Петербург) дає уявлення про використання громадських організацій у політиці Романових щодо Галичини напередодні та у роки Першої світової війни [34, с.87-88]. Загалом більшість учених сьогодні вважає, що зовнішня підтримка (фінансова, моральна) була зумовлена ідейною та організаційною кризою цієї суспільно - культурної течії, відтак “проруська” орієнтація кінця ХІХ ст. остаточно еволюціонувала в “проросійську”, що використовував царизм у своїх загарбницьких цілях.

До шостої історіографічної групими віднесли джерелознавчі праці. Пам'ятки мемуарної літератури як джерело до історії Східної Галичини періоду Першої світової війни проаналізовані у роботі І. Петрія [26]. Увага до мемуарних джерел важлива й цінна тому, що в них, як слушно зауважує автор, можна віднайти інформацію, яка не висвітлювалася або замовчувалася в тогочасній пресі й недостатньо повно відображена в офіційній документації. Спомини особливо важливі при написанні праць з військової антропології, культури війни, яких так не вистачає сучасній українській історіографії.

Характеристику архівної спадщини по перебуванню російської адміністрації протягом 1914-1918 рр. здійснив у своїй статті Г. Папакін. Джерельна база діяльності російського Тимчасового військового генерал - губернаторства Галичини та підлеглих йому установ - на думку історика-архівиста - є досить репрезентативною і представлена в українських центральних та обласних архівосховищах. Автор детально описав фонди в центральних історичних архівах міст Києва та Львова, продав інформацію по характеру документів зосереджених в архівосховищах західноукраїнських областей [24].

Історик США та Європи також розглядали історію Галичини у період війни. Зокрема, низку актуальних проблем суспільно-політичної історії Галичини першої половини ХХ ст. відображено у публікаціях сучасних американських істориків В. Біля, М. фон Хагена [37]. Феноменові біженства і примусових виселень в роки Першої світової війни присвячені праці П. Гетрелла, А. Мак-Кі [17], динаміку наступальних операцій на Сході висвітлено в узагальнюючій праці Е. Цьолнера [35]. Разом із цим подібні дослідження характеризуються публіцистичністю викладу, меншою опорою на джерела, більшим заглибленням авторів у власні роздуми.

Отже, аналіз сучасного наукового дискурсу засвідчує одностайність дослідників (І. Берест, І. Кучера, І. Лозинська, В. Любченко, О. Мазур, І. Патер) першого періоду російської окупації Галичини у тому, що діяльність її адміністрації була спрямована на створення умов для закріплення її анексії та подальшої інтеграції у адміністративну і внутрішньополітичну структуру імперії. Основними складовими означеної діяльності визнаються здійснення русифікації краю (передусім у мовній, релігійній та загальнокультурній сферах), а також ряд заходів та докорінних перетворень у економічній, судовій та управлінській сферах. Пануючі в українській історіографії відверті та емоційні оцінки характеру російського адміністрування на західноукраїнських землях, які проголошують її результатом погром українського національного життя та пограбування Галичини, не характерні для праць російських учених (О. Бахтуріна, В. Савченко), які виступають проти однозначно негативної оцінки дій російської влади та наголошують на спробах адміністрації проводити ліберальну політику у сфері судочинства і конфесійних відносин, надати допомоги потерпілим від війни місцевим жителям. У цілому також варто констатувати, що воєнний, адміністративно-політичний, економічний і конфесійний вектори діяльності російських окупаційних органів влади у Галичині протягом 1914-1916 рр. мають значні історіографічні напрацювання, проте ретельнішого вивчення потребує сам механізм формування і функціонування управлінського апарату Тимчасового військового генерал-губернаторства Галичини, оскільки саме з досвіду організації та діяльності останнього вибудовувалася подальша політика Російської влади відносно західноукраїнських земель.

Список використаних джерел