Трагедія полону: морально-психологічна складова адаптації іноземних військовополонених Другої світової війни до умов перебування в радянських таборах НКВС (на матеріалах південної України)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Трагедія полону: морально-психологічна складова адаптації іноземних військовополонених Другої світової війни до умов перебування в радянських таборах НКВС (на матеріалах південної України)

В історію Другої світової війни тісно вплетена історія військового полону, як її невід'ємної складової. Полон завжди ставав особистою трагедією кожного, хто його пережив і був одним з найгірших варіантів закінчення війни. Перебування в полоні в умовах примусової ізоляції, завжди накладало свій деструктивний відбиток на людську психіку, руйнувало колишні ціннісні орієнтації, впливало на все подальше життя колишнього військовополоненого. Й ступінь деформації свідомості бранців війни залежав від багатьох факторів, серед яких можна виділити кілька основних: обставини, за яких відбулося полонення та умови утримання військовополоненого в таборі; рівень психологічної готовності до можливості полонення; якість ідеологічної підготовки військовослужбовця та твердість його політичних переконань; попередній соціальний досвід та особливості національної ментальності бранця. Нажаль, для мільйонів солдат та офіцерів життя за колючим дротом обернулося на щоденну боротьбу: за виживання, за збереження самоідентифікації, врешті-решт, просто за право зберегти людську подобу.

Наслідками тривалого перебування в полоні часто ставали так звані посттравматичні стресові розлади, як своєрідна реакція психіки на довготривалу стресову подію, що виходить за рамки повсякденних життєвих ситуацій і обумовлюється, зокрема, такими чинниками як військові дії, відбування ув'язнення в місцях позбавлення волі, насильство і тортури [1, с. 284].Науковці, як правило, оминають дану проблему через надзвичайну суперечливість оцінок військового полону, як соціального явища, й зокрема, через неоднозначність у визначенні його психоемоційної складової. Тим більше, що й у вітчизняній психології після Великої Вітчизняної війни і аж до кінця 1980-х рр. проблема впливу екстремальних факторів на особистість практично не обговорювалась [1, с. 286].Психологічний портрет військовополоненого та психічні наслідки перебування в полоні досліджували історики О. Кузьміних[2], В. Галицький[3], А. Чайковський[4], Т. Мінаєва [5]. Але наразі немає ще комплексного дослідження, яке б об' єднало працю істориків, соціологів, психологів у дослідженні такої складної та багатоаспектної теми. Відповідно до цього, в статті зроблено спробу розглянути психологічні особливості захопленої в полон особи та способи подолання неюстресових ситуацій, пов'язаних з полоненням; прослідкувати процес особистісних змін військовополоненого в період лімінальності, а також психологічні наслідки військового полону.

Останнім часом активізувалися дослідження такого феномену, породженого полоном, як «психоз колючого дроту» (синдром концтабору) за якого, за описом австрійського психіатра В. Франкла, проявляються занепокоєння, почуття втомленості, погіршення концентрації уваги, збудливість, непосидючість. послаблення пам'яті, дратівливість, вегетативні синдроми, депресії та головні болі. 78% людей скаржилися на нічні жахіття - їм снився табір. Багато хто з колишніх бранців й через чотири роки після повернення додому, страждав від наслідків перебування в таборі, а у 44% це набуло хронічної форми. В психіці полонених відбуваються помітні зрушення в бік інфантильності. По відношенню один до одного вони можуть поводити себе по-дитячому, сваритися через дрібниці, плакати, якщо сусід забирає в них якусь нікчемну річ, почувати безсилля, в'ялість, намагатися бити один одного і по-дитячому природно миритись, не пам'ятаючи нещодавньої сварки [6, с. 34].

В полоні завжди було щось ганебне, недостойне, що не ототожнюється з офіцерською честю та людською гідністю. Колишній співробітник англійської військово - морської розвідки Д. Маклахлан досить виразно описує душевний стан людини, що потрапила в полон: «Обстановка, в яку потрапляє військовополонений, принизлива, а для чуттєвих людей просто болісна. Військовополонений втрачає не лише свободу, але й право на усамітнення і навіть право бути людиною» [8, с. 180].Тут слід, також, додати, що життя військовополоненого, як ми можемо переконатися з архівних справ, насправді нічого не вартувало і будь-якої миті фізичне та психічне здоров'я його цілком залежало від співробітників таборів: конвоїрів, військових лікарів і т.і. І нерідко у бранців війни відбиралося навіть останнє загальнолюдське право: бути належним чином похованими.

Практично кожен військовослужбовець, перед яким нависла загроза полонення переживає момент так званого когнітивного дисонансу [7, с. 174], тобто внутрішньої неузгодженості та суперечливості: він усвідомлює, що здача в полон, до якої його закликає супротивник, є досить ганебним вчинком. Але, разом з тим, його досвід навертає його на думку, що полон - можливо єдиний спосіб зберегти своє життя. Перед ним постає тоді складна альтернатива: втратити почуття власної гідності, повагу фронтових товаришів, або позбутися життя. За короткотривалий момент часу військовослужбовцю необхідно прийняти доленосне рішення: або внутрішньо прийняти ймовірність смерті, або уникнути її. Нерідко це вибір саме на користь здачі в полон.

Під час Другої світової війни важливу роль в момент полонення відігравала національна свідомість та морально-психологічна підготовка солдат. Наприклад німецькі військовослужбовці до останнього опиралися полоненню. Пропаганда систематично навіювала їм страх перед радянським полоном. В «Пам'ятці про поведінку німецького солдата та офіцера на війні» зазначалося: «Від кожного німецького солдата очікується, що він зволіє померти на полі бою зі зброєю в руках, ніж здатися в полон» [2, с. 170].

Страх перед полоном був тим визначальним фактором, що підвищував боєздатність військ. Російський дослідник О. Кузьміних з цього приводу влучно наводить свідчення одного з полонених німецьких солдат З. Шуберта: «Лише страх перед росіянами примушувала солдат боротися. Якщо б німецькі солдати були впевнені, що росіяни їх не розстріляють і вони повернуться на батьківщину після війни, то багато з них давно здалися б в полон»» [2, с. 171].

В мемуарах генерала А.П. Бєлобородова містяться згадки про полонення військовослужбовців моторизованої дивізії СС «Рейх» - гвардії фюрера, добірних військ, які, як правило, завжди вперто чинили спротив, уникаючи здачі в полон. На думку Бєлобородова, пояснити це можна тим, що кожен другий з них починав свою воєнну біографію з охорони концтаборів, і слово «полон» для них асоціювалося з газовими душогубками, печами для спалювання людей, камерами тортур [10, с. 26]. Ймовірно, що страху солдатам німецького вермахту додавало і те, що на них чекає помста за знущання над радянськими військовополоненими у нацистських концтаборах. З цією точкою зору не погоджується американський історик Р. Герцштейн, який обґрунтовує масовий спротив радянському полоненню славнозвісною німецькою дисципліною, страхом перед таємною поліцією Г. Гімлера, відразою до комунізму та всього, що з ним пов'язане [2, с. 171].

Що ж до військовослужбовців угорської армії, то пропагандистка робота, направлена на формування негативного відношення до полону і тут зробила свою справу і майже до кінця 1944 р. в солдат та офіцерів тримався стійкий страх перед радянським полоном. А між тим, переважна більшість угорських військовополонених ще в кінці 1941 - на початку 1942 рр. заявляла, що якби вони знали про доброзичливе ставлення до полонених - відразу б здались по прибуттю на фронт [3, с. 45].

Дещо інакшою була ситуація з військовослужбовцями японської армії, які не були згодні складати зброю добровільно. Адже за самурайською традицією полон є явищем ганебним і справжньому самураю в разі полонення належало покінчити життя самогубством. Тому деякі підрозділи Квантунської армії під час Манчжурської операції, незважаючи на безнадійність ситуації, боролися до останнього і ще довго чинили опір просуванню радянських військ на Мергенському та Сунгарійському напрямках [11, с. 35].

Начальник штабу 5-ї японської армії генерал Кавагое Сігесада, що був в числі японських парламентерів, зауважував, що слово «капітуляція» є незрозумілим для японської армії, його немає в японському воєнному лексиконі і взагалі в японській мові [12, с. 161]. Але, разом з тим, накази Імператора для японського солдата були беззаперечними і тому останні, іноді плачучи, все ж поступово складали зброю. За словами вищезгаданого К. Сігесада, японську армію не взяли в полон - вона виконувала наказ Імператора. Виконати наказ його величності - обов'язок японського офіцера. Це не ганьба, і це не тягне за собою харакірі [12, с. 167].

Солдати в момент полонення переживали морально - психологічне потрясіння, що посилювалося нервовою напругою, що накопичилася під час бойових дій. За свідченням О. Кузьміних, близько 38% військовослужбовців страждали на психічні розлади. Самим важким психологічним випробуванням для полоненого був момент першого допиту. Саме під час нього необхідно було швидко обрати вірну лінію поведінки: бути вірним присязі або вступити в контакт з ворогом і отримати додатковий шанс на життя [2, с. 172].

В полоні внутрішні установки полоненого переживали подальшу трансформацію. За допомогою методів психологічного впливу, працівники оперативних відділень таборів намагалися замінити ціннісні орієнтації бранців. Нав'язування нових ідеологічних моделей, поглядів викликало психологічний дискомфорт від невідповідності з попереднім досвідом, що знову ж таки призводило до виникнення когнітивного дисонансу. На чию сторону пристане військовополонений залежало від цілого ряду факторів: національно-психологічних особливостей, рівня інтелектуального розвитку та пси - хосоціальної ідентичності, стійкості переконань, якості проведеної з ним агітаційно-пропагандистської та вербувальної роботи.

«Від самого початку німців в гітлерівських збройних силах можна було розділити на нацистів та ненацистів, як би мало не було останніх. Полонення надавало для декотрих із другої категорії довгоочікувану можливість засудити нацизм та вільно вести розмови на політичні теми, читати ненацистські газети і навіть думати, якщо вони відносилися до людей, схильних до роздумів», - пише Д. Маклахлан [7, с. 189]. А от один із бранців миколаївського табору №126 зауважував: «Ми «вдячні» комуністам, котрі нам кожного дня розповідають так багато, що нам скоро не буде про що думати, окрім комуністичних поглядів» [13, арк. 11].

Слід зазначити, що більшість військовополонених досить тяжко засвоювала антифашистські ідеї, особливо це було характерно для офіцерського складу. Багатьом важко було відректися від присяги, даної на вірність Гітлеру. А до антифашистів відношення було взагалі вкрай негативним: зрада присяги була рівносильна зраді своєї батьківщини, народу. «Присяга - ось що зв'язує нам руки, хоча в голові починає прояснятися. Присяга - ось що закриває нам рота…» [9, с. 43], - згадує майор німецької армії Гельмут Вельц свій болісний світоглядний та соціально-психологічний перелом, який відбувався з ним в радянському полоні. Адже для того, щоб прийняти рішення для себе особисто, перекреслити всі попередні роки свого життя, визнати їх позбавленими всякого сенсу, необхідна була неабияка мужність. Але, втім, не слід забувати, що переважна більшість солдат пішла воювати не з власної ініціативи, а підкоряючись безжальному закону загальної мобілізації, тому порушення ними присяги не тягнуло за собою ніяких морально-психологічних наслідків і було лише додатковим шансом на повернення додому.

Далеко не всі військовополонені були готові до сприйняття комуністичної ідеології. Багато з них свідомо вступили свого часу до НСДАП і їх не так просто було відмовити від своїх переконань. За підрахунками В. Левикіна, число переконаних фашистів в таборах становило близько 20% [14, с. 283].

Частину військовополонених не можна було назвати ортодоксальними нацистами, але вони знаходились під їх впливом. Частина почала замислюватись над дестру - ктивністю фашизму, багато було досить пасивних в'язнів, і, нарешті, найменший відсоток табірного суспільства становили комуністи та антифашисти [14, с. 283].

Часто військовополонені, слідуючи інстинкту самозбереження, лише вдавали з себе антифашистів, намагаючись таким чином втертися в довіру до адміністрації табору з метою полегшення свого життя. Нерідкими були також випадки проникнення профашистськи налаштованих полонених до антифашистських груп.

В запорізькому таборі №100 фашистська група навіть створила таємний табірний трибунал, який займав вагоме місце в табірній ієрархії [14, с. 285].

Антифашистський актив, як правило, комплектувався за національною ознакою. Так, в таборі №126 працював румунський антифашистський осередок, що проводив активну роз'яснювальну роботу про значення демократизації Румунії. Але ці спроби наштовхувались на активну протидію. Серед військовополонених румун побутувала думка, що Румунія не буде демократичною країною, вона скоро буде знову боярською і в цьому їй допоможе англійська буржуазія: відновить монархію [18, арк. 273 зв].

Не кожен військовополонений погоджувався з обставинами перебування в таборі. Великий відсоток намагався посильними методами чинити опір системі. Формами протесту, розповсюдженими серед військовополонених були: саботаж, псування реманенту, знищення врожаю на підсобному господарстві, пошкодження механізмів, членоушкодження, симуляція хвороби, голодування, і навіть самогубство. Однак для одних це було акти непокори, а для інших - безнадійного відчаю.

Одним із видів активного протесту була втеча з табору. Найлегшим було втекти з підсобного господарства, заготівлі овочів, об'єктів робіт. Тенденції до втеч посилювались в осінньо-зимовий період, з погіршенням побутових умов, а відтак психологічного стану бранців. Спроби втечі, як правило, були приречені через незнання мови, місцевості, відсутність документів та цивільного одягу. Тому, найбільш надійним варіантом було заручення підтримкою місцевих жителів, зокрема, жінок.

Іноді до втеч готувалися особливо ретельно: діставали цивільний одяг, годинники, компаси, збирали гроші. Так, наприклад в серпні 1946 р. в таборі №126 було попереджено втечу двох військовополонених румун - Харга С. та Соарі І. Заручившись підтримкою місцевої громадянки, з якою один з бранців обіцяв згодом одружитися, планували здійснити втечу до Румунії. Втікачі - невдахи були затримані перевдягненими в жіночі сукні при спробі втечі [15, арк. 162].

У зв'язку з отриманням обмундирування радянського зразка в 1945 р., військовополоненим видавалися шинелі, шапки без загальноприйнятого трафарету «В/П». Це полегшувало військовополоненим завдання: вони легко могли загубитися в натовпі та продати своє обмундирування, так як їх неможливо було відрізнити від радянських громадян [16, арк. 23]. До речі, серед військовополонених японців, що, зокрема, утримувались і в Південній Україні, втеч майже не спостерігалось. Персонал таборів та місцеве населення навіть деякою мірою симпатизувало їм за такі позитивні якості, притаманні японській нації як дисципліна, працелюбність, ввічливість та акуратність у побуті [17, с. 143].

Інтернаціональний принцип розміщення військовополонених в таборах нерідко ставав негативним фактором у взаємовідносинах колишніх «братів по зброї». Німці, як правило, поводилися зухвало та зверхньо, звинувачували своїх колишніх союзників в слабкості бойового духу, невмінні воювати, ідеологічному безсиллі. Останні ж всю вину за теперішнє жахливе своє становище покладали на фюрера та його воєнні авантю - ри [4, с. 136].Тому найрозумнішим було розмістити представників різних національностей по різним таборам, табірним відділенням або хоча б по різним баракам, забезпечивши тим самим їх ізоляцію. Цим, зокрема, полегшувалося завдання ідеологічної обробки та агентурно-оперативної роботи з однонаціональним контингентом. У випадках, коли військовополонені розміщувалися в корпусах не за національною ознакою (наприклад разом могли утримуватися німці, румуни, угорці), серед полонених виникали взаємні претензії, сварки, бійки, крадіжки обмундирування та ін. Зустрічаються свідчення про побиття німців військовополоненими румунами [19, арк. 150], які таким чином мстилися німцям за те, що в кожному румунському полку було по 40 німецьких солдат та офіцерів, бо німецьке командування не довіряло румунським солдатам і відносилося до них зверхньо [20, с. 6].

Взагалі, не зважаючи на встановлені заборони контактів контингенту таборів з місцевим населенням, все ж таки ці контакти існували, як єдиний зв'язок з навколишнім світом. Іноді навіть більш тісний, ніж про це знала адміністрація таборів. Місцем безпосереднього спілкування місцевих жителів та військовополонених були об'єкти робіт, а особливо підсобні господарства, де вони мали змогу вільно зустрічатися з населенням, вступати в інтимні стосунки з жінками (як сказано в одній з доповідних записок - «з метою здійснення ворожих намірів») [16, арк. 141].

Табір - це особливий закритий мікросоціум, де постійно виникає тісна взаємодія між суб'єктами комунікації. Багаторічне співіснування маси військовополонених таштатних співробітників таборів призводили врешті-решт до встановлення певних зв'язків. Кожна сторона при цьому переслідувала власні інтереси: дармова несанкціонована праця військовополонених на користь адміністрації табору, їх скромний пайок та особливі навички ставали розмінною монетою в намаганнях бранців полегшити умови перебування в неволі, подолати депресивну безнадійність та переживання з приводу невизначеності майбутнього.

Співробітники таборів, в свою чергу, всіляко намагалися привласнити та продати все, що підлягало винесенню із зони табору. Самі ж бранці нерідко обмінювали свій убогий раціон на тютюн та папір: маленькі радощі полоненого. Окремі співробітники таборів просили у військовополонених продукти, мило, скаржачись на нужденне життя і продавали їх потім на ринках [21, арк. 129-129 зв].

Тривалий термін перебування в полоні породжував своєрідну соціальну стратифікацію табірного суспільства. На найвищому щаблі стояли спеціалісти різних галузей, які за характером своєї цивільної професії представляли інтерес для НКВС. Вони утримувалися в покращених умовах, мали додаткове продовольче забезпечення та пом' якшений режим. Сюди також можна віднести і військовополонених лікарів, яких залучали до лікувального процесу в табірних шпиталях та амбулаторіях. На сходинку нижче стояли представники ремісничих професій (кравці, шевці, перукарі тощо), які, однак, теж знаходились у привілейованому становищі, бо на їхні послуги завжди був попит. Наприклад, бранець одеського табору №159, Альфред Елерт, обшивав сім'ї місцевого керівництва НКВС. У зв'язку з необхідністю здійснювати примірки на квартирах у своїх клієнтів, він був розконвойований, і відтак вільно відвідував базари, кінотеатри і навіть пароплави в порту, які відходили за кордон [22, с. 29]. На окремому положенні знаходились і працівники табірної кухні.

Тобто, як бачимо, в таборі утворювався такий собі симбіоз: обидві сторони намагалися в будь-який спосіб отримати вигоду із спільного співіснування. Інша справа, що паритету, звичайно, в цій ситуації бути не могло.

Отже, пройшовши через випробування радянськими таборами, більшість військовополонених іноземних держав в певній мірі пережили так звану маргіналізацію особистості, примусово відірвавшись від колишнього соціального статусу, культурних цінностей, стилю життя та деякою мірою переживши світоглядну трансформацію. Перед військовополоненими, яким все-таки поталанило повернутися на батьківщину, постала проблема ресоціалізації в новій для них Німеччині, що ускладнювалася тяжким економічним становищем повоєнного часу. Країна потребувала робочих рук і знову учорашні бранці таборів підпадали під примусову трудову мобілізацію. Але незважаючи на ці обтяжуючі обставини, більшості все-таки вдалося повернутися до нормального життя і адаптуватися до вимог нової епохи.

Список використаних джерел

психоемоційний військовий полон табір

1. Тимофеев Ю.П. Основные психологические направления в изучении посттравматических стрессовых состояний личности / Ю.П. Тимофеев, М.Х. Эжиева // Вестник Астраханского государственного технического университета Серия: Гуманитарные исследования. - 2006. - №5 (34).-С. 283-292.

2. Кузьминых А.Л. Немецкие военнопленные в СССР: Социально-психологический аспект проблемы / А.Л. Кузьминых // Новая и новейшая история. - 2006. - №1.-С. 168-181.

3. Галицкий В.П. Венгерские военнопленные в СССР / В.П. Галицкий // Военно-исторический журнал. - 1991.- №10.-С. 4454.

4. Чайковский А.С. Плен. За чужие и свои грехи. Военнопленные и интернированные вУкраине 1939-1953 гг. / Анатолий Чайковский.-К.: Парламентское издательство. - 2002. - 503 с.

5. Мінаєва Т. Особливості адаптації російських військовополонених до умов перебування в таборах в роки Першої світової війни / Т. Мінаєва // Історична панорама: Збірник наукових статей ЧНУ. Спеціальність «Історія». - Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2006. - Вип.16.-С. 18-39.

6. Сыропятов О.Г. Психология допроса военнопленных / О.Г. Сыропятов.-К.: Издательство А.Т. Ростунова, 2013. - 190 с.

7. Нарис теорії і практики інформаційно-психологічних операцій / Дзюба М.Т., Жарков Я.М., Ольховой І. О., Онищук М. І.: Навчальний посібник // За загальною редакцією В.В. Ба - лабіна. - К.: ВІТІ НТУУ «КПІ», 2006. - 471 с.

8. Маклахлан Д. Тайны английской разведки / Д. Маклахлан. - М., 1997. - 352 с.

9. Вельц Г. Солдаты, которых предали: записки бывшего офицера вермахта / Г. Вельц. - Смоленск: «Русич», 1999. - 416 с.

10. Белобородов А.П. Всегда в бою / А.П. Белобородов. - М.: Экономика, 1984. - 398 с.

11. Потильчак О.В. Таємниці «західного інтернування»: японці в радянських таборах для військовополонених в Українській РСР (1946-1949 рр.) / Олександр Потильчак, Віктор Карпов, Та - каакіТакеучі. - К.: Вид-во Акад. праці і соц. відносин Федер. проф. спілок України, 2011. - 176 с.

12. Белобородов А.П. Прорыв на Харбин / А.П. Белобородов. - М.: Воениздат, 1982. - 208 с.

13. Архів-відділ режимно-секретний та документального забезпечення Управління Міністерства внутрішніх справ України в Миколаївській області (далі - Архів ВРСДЗ УМВС України в Миколаївській обл.). - Ф. 38. - Оп. 3. - Літерна справа №414 спецш - питалю №4564 за 1944-1945 рр. - Ч. 3. - 103 арк.

14. Левикін В. Політичні організації іноземних військовополонених та їх діяльність / В. Левикін // Сторінки воєнної історії України. Збірник наукових статей. - К., 2006. - Вип.12. - С. 279290.

15. Архів ВРСДЗ УМВС України в Миколаївській обл. - Ф. 37. - Оп. 3. - Літерна справа №497 табору військовополонених №126. - Ч. 4. - 238 арк.

16. Там само. - Ч. 5. - 260 арк.

17. Рощупкин В. Сибирская эпопея «Дзенъёккё». Военнопленные или «интернированные» / В. Рощупкин // Вестник аналитики. - 2010.- №41 (3).-С. 141-149.

18. Архів ВРСДЗ УМВС України в Миколаївській обл. - Ф. 37. - Оп. 3. - Літерна справа №390 табору військовополонених №126. - Ч. 4. - 284 арк.

19. Там само. - Літерна справа №205 табору військовополонених №126. - Ч. 4. - 156 арк.

20. Сообщения Советского информбюро.-Т. 1.июнь-декабрь 1941 г. - М., 1944. - 451 с.

21. Архів ВРСДЗ УМВС України в Миколаївській обл. - Ф. 37. - Оп. 3. - Літерна справа №497 табору військовополонених №126. - Ч. 5. - 260 арк.

22. Сергійчук В. Новітня каторга. Військовополонені та інтерновані Другої світової в УРСР/ Володимир Сергійчук. - К.: ТОВ «Українська видавнича спілка», 2001. - 186 с.

Размещено на Allbest.ru