Сергій Єфремов та імперська цензура (1900–1917 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сергій Єфремов та імперська цензура (1900-1917 рр.)

Основною рисою української історії кінця ХІХ ст. було піднесення національного відродження України. Тривав процес формування національної самосвідомості українців, посилювався інтерес до рідної мови, історії, культури. На новий рівень вийшли зв'язки між західними і східними українцями, відбувалися інтеграційні процеси в культурному і науковому середовищах, кристалізуються основні принципи національно - визвольного руху.

Українське національне відродження кінця ХІХ ст. наочно продемонструвало, що український народ може розвиватися навіть за найскладніших умов. Традиції цього періоду стали важливим надбанням для визвольного руху початку ХХ ст.

Вагоме значення для піднесення національної свідомості мала українська інтелігенція, яка взяла на себе обов'язок відстоювати національні інтереси у сфері освіти, науки, видавничої справи.

На початку ХХ ст. українська інтелігенція, як і еліта інших слов'янських країн в період формування нації, робила все можливе для відстоювання інтересів народу. Особливо важливою у процесі становлення української культури та освіти була видавнича справа, якою займалося багато відомих у той час українських громадівських діячів - Б. Грінченко, Г. Хоткевич, О. Лотоцький, Ф. Матушевський, В. Доманицький, а також і С. Єфремов.

Незважаючи на труднощі, у другій половині ХІХ ст. українську мову використовували в публіцистиці, наукових дослідженнях. Завдяки невтомній праці письменників, поетів, драматургів на вищий рівень піднялася художня література. Попри широке вживання мови, у різних суспільних сферах громадськості точилася гостра полеміка з приводу можливості і потреби її залучення у царину науки й освіти. У цьому питанні проявилися полярні погляди тогочасної вітчизняної інтелігенції. Одна частина вважала за потрібне розвивати і підтримувати українську мову, інша бажала піти найлегшим шляхом і влитися до «великого російського моря».

Напрям, яким планувала рухатися українська інтелігенція, вибрали традиційний - через задоволення інтересів і запитів народу. У той час погляди С. Єфремова та його найближчих однодумців формувалися значною мірою під впливом російського народництва. Зачитуючись статтями російського публіциста М. Михайловського, які стосувалися індивідуальності, Сергій Олександрович наголошував, що і в національній боротьбі пригнічених націй також обов'язково присутня боротьба за свою національну індивідуальність. І відстоювання цієї національної індивідуальності - основне його завдання.

Однією з постійних і чи не найболючіших тем, яка обговорювалася на зустрічах громадівців по всій Україні, було українське книговидання. Після заборон і обмежень 1863 р. та 1876 р., які С. Єфремов прирівнював до закону іспанського короля Філіпа II про винищення маврів, українська книжка в України стала рідкістю. Зовсім була заборонена, навіть для ввозу, дитяча література - пізнавальна, розважальна і навчальна, а також наукова, перекладна, релігійна тощо. Була недопущена до друку й читанка «Оселя», яку уклав Сергій Олександрович для дітей [5, с. 240].

Восени 1895 р. С. Єфремов, О. Лотоцький, В. Доманицький, В. Дурдуківський, Ф. Матушевський [13, с. 5], О. Грушевський, як представники студентської, гімназійної і семінарської молоді, зібралися у невеличкій студентській кімнаті, що знаходилась у будинку на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці (тепер Сакса - ганського - Л.М.), та заснували видавничий гурток, який поставив перед собою мету - видання українських книжок.

Розпочати видавничу справу гурток планував з видання українських письменників того часу, складання нових брошурок популярного змісту. На перешкоді новим видавничим планам часто ставала цензура, яка забороняла видання книжок українською мовою. З першого разу цензурний комітет, як правило, забороняв до друку подібні популярні видання. З метою замаскувати текст С. Єфремов змушений був змінювати заголовки, дописувати белетристичні початки і кінцівки, інколи додавати подібні вставки і в середину тексту. Разів по чотири перероблені таким чином рукописи мандрували до цензури з тим, щоб «там загинути». Однак працівники гуртка не втрачали надії і відправляли рукописи один за одним [4, с. 387]. З часом виробляється ціла система поведінки з цензурою, і досвід переконував, що головне в цій справі - наполегливість і пошук прийнятних варіантів.

За спогадами С. Єфремова, основною проблемою видавництва став пошук друкарні, в якій можна було б у кредит видати свою продукцію і після реалізації повернути борг. Через посередництво Ф. Матушевського з 1899 р. Сергій Олександрович відправляв книги видавництва до Черкас, до друкарні В. Колодочки. Частину рукописів віддавали іншим видавцям, - аби тільки вийшла книжка - Є. Губанову, І. Ситіну. Науково - популярні видання, зважаючи на ліберальність чиновників Петербурзького цензурного комітету порівняно з київськими чи одеськими, відправляли публікувати до друкарні Добродійного товариства в Петербурзі [4, с. 445].

Наприкінці ХІХ ст. в Києві було засноване видавництво «Вік», в якому працювали, окрім С. Єфремова, ще й В. Доманицький, О. Лотоцький та Ф. Матушевський та ін. Головна редакційна робота перебувала у компетенції Сергія Олександровича, який в процесі коректи текстів переписував сотні аркушів своїм дрібним почерком, який О. Лотоцький називав «феноменальним мачком». Часто відбувалося так, що віддрукований примірник книжки цензор повертав на передрук, пояснюючи своє рішення дописками С. Єфремова на полях видання.

С. Єфремов настільки активно займався видавничою роботою, що цим вражав своїх старших колег по Київській громаді. Зокрема, Є. Чикаленко неодноразово вмовляв його відмовитися від редакційних обов'язків, оскільки вони виснажували його і відволікали від публіцистичної та іншої творчої діяльності.

Під керівництвом С. Єфремова до початку 1909 р., тобто за 15 років свого існування, «Вік» видав 5 українських ювілейних збірок, з них два двотомних видання, 9 збірників творів українських класиків, 20 назв книжок серії «Українська бібліотека», 57 народних видань (з них 10 науково-популярних) та ін. Усього за цей період загальний тираж видавництва «Вік» склав близько 400 тисяч примірників [14, с. 105].

Таким чином, діяльність С. Єфремова у видавництві «Вік» сприяла відновленню українського книговидавництва, формуванню національних традицій видавничої сфери, позитивно вплинула на становлення проукраїнського світогляду багатьох українців, посиливши їх національну, культурно-просвітницьку й громадсько - політичну активність під час революційних подій 19051907 рр., національно-демократичної революції та визвольних змагань 1917-1921 рр.

Свою публіцистичну діяльність у Києві С. Єфремов розпочав у 1898 р., коли з'явилася газета «Киевские Отклики», котра була органом української ліберальної інтелігенції. Хоча газета була російськомовною, вона мала певну вагу в організаційному об'єднанні поміркованого українства. Окрім С. Єфремова, у ній також працювали І. Лучицький, В. Науменко, М. Василенко та ін. Діяльність С. Єфремова у газеті відкрила у ньому талановитого публіциста та працівника.

Обравши напрямок своєї діяльності у галузі літературної критики та публіцистики, С. Єфремов, за його власним висловом, прагнув говорити правду задля суспільного обговорення наших недоліків, виступати таким чином проти тих літературних критиків, хто був прихильником «возвеличуючого обману» [15, с. 29, 30]. Писав він надзвичайно багато. Крім вище згаданих публікацій, його статті з' являлися у таких відомих виданнях, як петербурзькі «Русское Богатство», «Голос Минувшего», «Северные Записки». 29 жовтня 1904 р. йому надійшла пропозиція співпрацювати з австрійським виданням «Ruthenishe Revue» [12, с. 3].

На початку 1905 р. журнал «Русское Богатство» опублікував статтю С. Єфремова «Вне закона (К истории цензуры в России)». У ній автор констатував пригноблене становище української літератури, відображав її еволюцію, сприйняття російськими літераторами; називав становище української літератури, що перебувала під тягарем заборон і переслідувань, винятковим; намагався з'ясувати причини вигідності такого становища для певних сил та закликав скасувати Емські заборони 1876 р. [9].

Сергій Олександрович став автором першої в Наддніпрянській Україні газетної статті українською мовою («Чи буде суд?» - у «Киевских Откликах» 1905 р.) [4, с. 607]. Однак це був лише початок його самовідданої боротьби за українську пресу, найповніше втілений згодом у газеті «Рада». Тим часом він активно співпрацював з «Киевской Стариной», українськими виданнями в Галичині, а також прихильними до українства російськими виданнями. Сферу українського письменства й українських інтересів треба було, на його думку, розсувати на всю широчінь людських інтересів; російську ж пресу використовувати тільки для української справи, за браком своєї власної, як трибуну. Саме на таких засадах С. Єфремов працював з великим колом видань, для яких писав статті.

В 1905 р., перебуваючи у керівництві УРП, він написав декілька брошур (під псевдонімом - С. Ярошенко), які роз'яснювали програмні вимоги українських радикалів. Серед найвідоміших брошур варто назвати «Як визволитись з біди робочим людям?», «Як люди прав собі добувають?» та «Як цар людей дурить?». Зважаючи на неможливість пройти усі етапи цензурних дозволів, брошури надрукували у Львові і потім поштою переслали до Києва.

Повноцінної демократії в країні неможливо сформувати без незаангажованої інформації. В той час в Російській імперії такими загальнодоступними джерелами інформації були книги та періодична преса. Тривалий час у державі діяла цензура, і було зрозуміло, що побудова правової держави неможлива без існування вільної преси. Тому, на думку С. Єфремова, в контексті побудови демократичної держави доречно скасувати цензуру і дозволити публікувати у пресі не тільки інформацію про здобутки, але й про негаразди у житті країни. «А то досі й цього не можна було робити, бо начальство боялося, щоб наші люди правду про нього не дізналися» [1, арк. 27].

Заснування таких відомих газет, як «Громадська Думка» (1905-1906) та «Рада» (1906-1914) теж має безпосередній стосунок до Сергія Олександровича. Окрім журналістської роботи, він особисто приймав рішення, які стосувалися редакційної політики видань. Ключовими темами його публікацій в газеті «Громадська Думка» стало відстоювання права українців на свою національну пресу, друк книжок українською мовою, захист діяльності «Просвіт», пропаганда ідеї об'єднання українського селянства на чолі з «Всеукраїнською селянською спілкою» тощо.

Одночасно із роботою у газеті С. Єфремов писав аналітичні статті «З російського життя» до часопису «Нова Громада», що виходив протягом 1906 р. Після закриття «Громадської Думки» й «Нової Громади» він продовжував писати статті на нагальні проблеми України у газету «Рада», яка продовжила лінію «Громадської Думки».

Після поразки революції 1905-1907 рр. в Російській імперії наступив період реакції. Переломним моментом революції був третьочервневий переворот, опублікування царського маніфесту про розпуск ІІ Державної думи, згідно з яким значна частина населення Російської імперії позбавлялася виборчих прав. С. Єфремов вважав, що розпуск ІІ Думи і зміна виборчого закону стали найтяжчим ударом для народу, оскільки новий закон обмежував українське громадянство у можливості обирати депутатів у Думу.

Газета «Рада» в той час залишалася єдиним щоденним джерелом інформації щодо українського питання.

Сергій Олександрович відкрив у газеті рубрику «З нашого життя» і друкував огляди подій в Україні. Він одним із перших розпочав писати про наслідки революції для українства. Як і багато його колег, вважав носієм історичного прогресу інтелігенцію, яка має очолити національно-визвольний рух.

Уряд постійно переслідував газету, не залишав поза увагою й самого С. Єфремова. Є. Чикаленко 20 лютого 1909 р. неодноразово писав, що газету оштрафовано на 30 руб. «за звичайну передову» Сергія Олександровича, а 20 березня 1911 р.: «Найбільше нас штрафують і позивають за статті С. Єфремова, а через його полемічний запал у нас з ним часто виходять непорозуміння» [8, с. 60].

Інколи траплялися ситуації, коли за статті С. Єфремова ув'язнювали головного редактора «Ради» М. Павловського. У своєму «Щоденнику» 22 березня 1909 р. Є. Чикаленко писав: «Вчора М.І. Павловський, наш редактор, сів у тюрму на 2 місяці по приговору суду за статтю С.О. Єфремова про вище духовенство. Бідний М.І. Павловський мусить відсиджувати за чужі гріхи: він не насмілився забракувати статтю С. Олександровича і вскочив» [8, с. 100].

У 1910 і 1912 рр. С. Єфремов упорядкував і видав літературно-публіцистичні збірники, присвячені пам'яті Б. Грінченка - «Над могилою Бориса Грінченка» та В. Доманицького «Чистому серцем». Зважаючи на цензурні обмеження, Сергій Олександрович обмежився лише публікаціями, присвяченими літературній творчості авторів, свідомо обминувши їхню громадсько - політичну діяльність.

У 1911 р. вийшла перша фундаментальна праця Сергія Олександровича «Історія українського письменства», яку неодноразово перевидавали. В дослідженні вперше було зібрано, упорядковано і узагальнено колосальний різноплановий матеріал, осмислений, однак, уже в дещо застарілому, як на початок XX ст., народницькому стилі. Для залагодження дозволу для друку з боку цензури С. Єфремов змушений був тривалий час прожити у Петербурзі.

В червні 1911 р. Є. Чикаленко зазначав: «С.О. Єфремов поїхав у Петербург випускати свою «Історію». Він сам і ті, що знають його працю, кажуть, що її напевне сконфіскують, та може й автора засадять». І далі: «Скільки разів казав я С.О., […] щоб писав відповідно до тодішніх умов» [8, с. 176]. Однак він не знав межі між цензурним і нецензурним, йому все здавалося цензурним. Тому часто його публікації викликали штрафні санкції цензури.

З початком Першої світової війни публікуватися українською мовою стало надзвичайно важко, більшість українських журналів і газет була закрита через підозру в нелояльності до російського уряду. Сергій Олександрович опинився у скрутному матеріальному становищі. Бойові дії сприймав як трагедію українського народу, що розділений між двома ворогуючими імперіями і не має у ній власних інтересів.

Війна внесла певні зміни в суспільне життя. Російський уряд розпочав переслідування українства: 21 липня (3 серпня) 1914 р. припинив видання газети «Рада». 8 серпня головнокомандувач Південно-Західним фронтом генерал-ад'ютант Іванов постановою №52144 заборонив видавати газету на період дії воєнного становища [2, арк. 42]. Редакція газети подала прохання про скасування заборони. Під зверненням підписалися С. Єфремов, Ф. Штейнгель, А. В'язлов, В. Леонтович, М. Василенко, А. Ніковський [7, с. 244, 245; 3]. Однак рішення залишилося в силі, відновити видання газети не вдалося.

Після припинення діяльності «Ради» для С. Єфремова почалися важкі часи, йому необхідно було якось заробляти на життя. Допоміг старий приятель О. Лотоцький, котрий мешкав у Петербурзі, і редактор часопису «Голос Минувшого» С. Мельгунов. Замовляли писати статті і редактори газет «Киевская Мысль», «Русские Ведомости», «Северные Записки» [11, с. 44]. Сергій Олександрович стане постійним автором цих видань та інших й дістане можливість отримувати мати хоча б які-небудь заробітки.

Публіциста здивувало, а згодом і розчарувало втручання редакцій зазначених видань у його авторські тексти: скорочення матеріалів, зміни на догоду воєнній цензурі, перекручування думок автора. Особистий його погляд щодо такої редакційної політики був висловлений у одному з листів: «Все це не те, що треба. І пишеш тепер тільки з песього обов'язку, а не од серця, бо наперед знаєш: що од серця пливе, все одно світа не побачить» [6, с. 134]. Про своє становище в 1915 р.

С. Єфремов писав «коли тобі й руки зв'язано, і рота замазано, і коли оця мовчазна лінія сіє деморалізацію й зневіру серед ширших кругів громадянства» [6, с. 131].

В умовах війни процвітало цензурне свавілля, яке і призвело до закриття видання «Основи» за статтю С. Єфремова «З хвиль життя» [10]. У ній автор перелічив факти переслідувань української преси, звернув увагу на репресії щодо українців, засуджував політику Російської імперії в Галичині, критикував чорносотенців, які виступали проти розвитку української культури.

Зважаючи на постійні переслідування авторів статей, Сергію Олександровичу доводилося час від часу приховувати своє авторство під різноманітними криптонімами і псевдонімами. Серед них найчастіше зустрічаються - С.А. Єфремов, Александрович, Волосожар, Охріменко, Палець Сергій, Ромул, Ярошенко, Nemo, Scrida [11, с. 45].

Таким чином, протягом 1900-1917 рр. С. Єфремову довелося не лише творчо працювати над улюбленими проектами, але й шукати різні варіанти їх публікування. Цензурні комітети в Києві, Петербурзі, Одесі по - різному ставилися до його роботи. Одні відмовляли в опублікуванні через дрібні причіпки, інші через гострий стиль автора. Найбільш перспективними історичними дослідженнями у цьому напрямку є більш ґрунтовна розробка тем щодо історії Київського цензурного комітету, ставлення офіційних органів влади до газетних та інших публікацій С. Єфремова.

Список використаних джерел

єфремов ліберальний книговидавничий публіцистичний

1. ІР НБУВ. - Ф. 226 Ніковський Андрій Васильович (1885-1942). №134-151. Листи від С. Єфремова до А. Ніковського. 1 листопада 1910 р. - 26 червня 1918 р. - 18 од. зб. - 10 арк., 11 листівок.

2. Єфремов С. Щоденник. Про дні минулі (спогади) / Упор., вступ. стаття І. Гирича / С. Єфремов. - К.: Темпора, 2011. - 792 с.

3. Лотоцький О. Сторінки минулого. У 3 ч. / О. Лотоцький. - Варшава: УНІ, 1932. - Ч. 2. - 1933. - 490 с.

4. Чикаленко Є., Ніковський А. Листування. 1908-1921 роки / Упоряд.: Н. Миронець, Ю. Середенко, І. Старовойтенко. - К.: Темпора, 2010. - 448 с.

5. Чикаленко Є. Щоденник (1907-1917) / Є. Чикаленко. - К.: Темпора, 2011. - 480 с.

6. Ефремов С. Вне закона (К истории цензуры в России) / С. Ефремов // Русское Богатство. - 1905. - №1. - С. 64-104.

7. Єфремов С. З хвиль життя / С. Єфремов // Основа. - 1915. - Кн.3. - С. 119-125.

8. Кримський А. Життєпис і літературна діяльність С.О. Єфремова / А. Кримський // Записки історико-філологічного відділу ВУАН. - 1923. - Кн. ІІ-ІІІ (1920-1922). - С. 42-92.

9. Красицька М. Його називали совістю нації / М. Красицька // Українське слово. - 1996. - 14 лист.

10. Лисенко О.В. «Просвіти» Наддніпрянської України у дожовтневий період / О.В. Лисенко: Препринт / АН УРСР. Інститут історії. - К., 1990. - №6 (18). - 34 с.

11. Нариси історії української інтелігенції: Перша половина ХХ ст. У 3 кн. - К.: АН України, 1994. - Кн.1. - 138 с.; Кн.2. - 1994. - 172 с.; Кн.3. - 1994. - 154 с.

12. Пахаренко В.І. Суспільна й естетична цінність публіцистики С. Єфремова / В.І. Пахаренко // Матеріали Всеукраїнських Єфремовських читань (27-28 вересня 1996 р. - 17-18 жовтня 2001 р.). - Черкаси: Відлуння-плюс, 2002. - С. 29-35.

Размещено на Allbest.ru