До питання вивчення вітчизняної та зарубіжної архівістики у працях В.С. Іконникова

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка (Україна, Київ)

До питання вивчення вітчизняної та зарубіжної архівістики у працях В.С. Іконникова

Войцехівська І.Н.

доктор історичних наук, професор

Наукова спадщина одного з відомих українських джерелознавців другої половини XIX - початку XX ст. Володимира Степановича Іконникова (1841-1923) сягає понад 700 опублікованих праць, чільне місце з яких посідають розвідки в галузі архівознавства, історії архівної справи, комплектування архівів, розвитку архівістики як науки.

Знавець вітчизняних та зарубіжних архівів, історії архівного будівництва, шляхів та засобів комплектування архівних установ В. Іконников здійснив ґрунтовний огляд комплексу архівних установ Росії - від центральних державних до губернських, міських, монастирських, приватних та особових. Учений висвітлив структуру тогочасної архівної системи Росії і торкнувся історії найвідоміших архівів зарубіжжя. Проте, розглядаючи дане питання, Іконников не об'єднав матеріал щодо архівістики в окремий підрозділ, а систематизував його за 2-ма книгами першого тому “Опыта русской историографии” (далі - “Опыт...”), де, як правило, огляд архівів і аналіз його документальної бази автором проводиться разом з оглядом бібліотек та музеїв відповідного рангу [1].

Таким чином, основна інформаційна база архівісти- ки охоплює перші три розділи ІІ відділу І книги І тому та 6, 7, 9 розділи продовження другого відділу ІІ книги І тому “Опыта”. Водночас зазначимо, що матеріали з архівістики зустрічаються і в інших розділах, у контексті аналізу проблем бібліотекознавства, музеєзнавства, літописознавства.

Під “архівом” вчений розумів “місце зберігання державних документів та справ різних відомств або родових паперів” [2, с. 385].

Розпочинає Іконников своє дослідження з архівісти- ки оглядом сучасного йому стану архівної справи, розглядаючи питання концентрації та упорядкування архівного матеріалу. Він зазначає, що і до сучасного йому періоду не звикли з повагою ставитись до історичних пам'яток. Так, посилаючись на листування митрополита Євгенія з гр. Рум'янцевим, він зазначав, що в Київській казенній палаті гнили у льохах та ящиках важливі матеріали великої історичної цінності. Він називає цей період занепадом архівної справи, що призвів до загибелі великої кількості документів, часто через недбале зберігання, а іноді і навмисне знищення [2, с. 111].

На початку ХІХ ст. багато європейських держав прийшло до необхідності створення архівної бази з метою збереження національних історичних документів. Першим державним закладом такого типу вважається англійська Комісія Архівів, заснована у 1800 р. Але вона не зробила великого внеску в архівну справу і на її базі у другій чверті ХІХ ст. виникла низка інших комісій. Відома французька Історична комісія під керівництвом історика Гізо. У Німеччині таку комісію очолював історик Ранке. Він займався оглядом архівів Італії, Німеччини, Англії та Бельгії і цим викликав інтерес до архівів у своїх співвітчизників. Це був період, пише Іконников, загального національного руху, що був наслідком боротьби за незалежність.

Особливої гостроти питання збереження архівного матеріалу набуло із започаткуванням (з 1869 р.) загальноросійських Археологічних з'їздів, які на той час зарекомендували себе досить демократичними зібраннями. Ініціатива у цьому питанні належить професору Московського університету М.В. Калачову (1818-1885), автору проекта реформи архівної справи. Завдяки його наполегливій праці у 1873 р. у складі Міністерства народної освіти була заснована “Комиссия об устройстве архивов”, яка висунула свої пропозиції щодо створення обласних, центральних та місцевих архівів для установ усіх відомств. Вони мали бути створені в окремих містах імперії з метою зосередження документів з кількох сусідніх губерній, пов'язаних спільністю історичних та географічних умов. З українських міст до цього списку потрапили лише Київ та Одеса. Пізніше, виступаючи на ГУ Археологічному з'їзді (1877) з доповіддю “Деякі дані про дослідження матеріалів в наших архівах та про вивчення нашого народного побуту”, М. Калачов запропонував учасникам з'їзду підтримати його ідею про організацію місцевих історичних товариств, завдання яких він вбачав не тільки в пошуковій архівній роботі, а й у вивченні пам'яток матеріальної культури, збиранні етнографічного матеріалу і, навіть, поширенні історичних знань серед народу. Говорячи про ці товариства, М. Калачов ще раз підкреслив, що їх створенню має передувати заснування центральних історичних архівів на чолі з підготовленими фахівцями-архівістами. Проте ще декілька років ідея створення історичних архівів та товариств не знаходила ніякої підтримки уряду. Поданий міністру внутрішніх справ графу Д. Толстому проект “Положення про губернські історичні архіви та вчені архівні комісії” потрапив на розгляд Комітету Міністрів 17 березня 1884 р., а через десять днів був “высочайше утвержден” Олександром ІІІ.

Відтоді розпочинається діяльність перших губернських архівних комісій в Росії, завдяки яким вдалося не тільки зберегти, а й упорядкувати та частково оприлюднити важливі історичні документи. Першими розпочали свою діяльність Орловська, Тамбовська, Рязанська та Тверська комісії (всі у 1884 р.). Згодом були засновані Костромська (1885 р.) та Саратовська (1886 р.), вчені архівні комісії. На базі останньої було створено власну бібліотеку, зібрано невелику колекцію рукописів, нумізматичну колекцію тощо. Саратовська комісія видавала “Протоколы заседаний” (з 1888 р. “Труды”), описувала приватні зібрання письмових та матеріальних пам'яток [4, с. 125].

На жовтень 1887 р. припадає відкриття Нижегородської архівної комісії, яка зосередила увагу на виявлені документальних матеріалів про історію свого краю. Членами комісії були переглянуті сховища документів місцевих установ губернії, закладені підвалини створенню музею та бібліотеки, куди увійшли численні пам'ятки писемності, предмети побутового характеру, матеріали родових архівів та немало інших бібліографічних раритетів [4, с. 128].

На початку 1887 р. розпочала свою діяльність Таврійська архівна комісія. В. Іконников зазначає, що архіви Таврійської губернії відносно нові, оскільки Ханський архів у Бахчисараї згорів у 1736 р. і залишилося лише “декілька десятків ханських ярликів”, представлені мурзами в Таврійське дворянське зібрання [4, с. 129].

Діячі комісії оглянули та описали всі розпорошені документи, що залишилися в архіві губернського правління, канцелярії губернатора і Таврійської казенної палати.

Підбиваючи підсумки діяльності усіх існуючих на той час комісій Іконников наголошує, що їхня робота зосередилась, головним чином, на систематичному огляді та описуванні місцевих архівних матеріалів, збереженні документальних колекцій, родових збірок, старожитностей взагалі.

Окрему групу архівознавчих розробок В. Іконникова складають студії з історії архівознавства та розвитку архівної справи в Україні. Один з розділів “Опыта...” він присвятив Київському Центральному архіву, історія якого тісно пов'язана з діяльністю наукових установ і товариств України, що сприяли заснуванню архіву як головного сховища документальних пам'яток.

Після заснування Київського університету Св. Володимира (1834 р.) за ініціативою його викладачів М. Максимовича, С. Зеновича, С. Орнацького вдалося заснувати Тимчасовий комітет для розшуку старожитностей (1836 р.), який своєю діяльністю заклав підґрунтя для утворення майбутніх, більш професійно організованих наукових історичних інституцій. На цьому фундаменті і виникла згодом Тимчасова комісія для розгляду давніх актів при Київському, Подільському, Волинському генерал-губернаторові і діяла при його канцелярії. В науковій літературі вона відома як Київська Археографічна комісія, що була урочисто відкрита 8 грудня 1843 р. В ній працювали В. Антонович, М. Грушевський, О. Левицький, І. Каманін, М. Іванишев, В. Іконников та ін. відомі вчені.

Київська Археографічна комісія проіснувала до 1921 р. і залишила по собі величезну наукову спадщину: десятки томів надрукованих архівних джерел і монографій з різних питань історії України, видання козацьких літописів, збірники наукових статей, археографічні публікації тощо.

Зібрані комісією численні документи склали основу для створення першого в Україні державного історичного архіву - Київського Центрального архіву давніх актів (нині Центральний державний історичний архів України). Величезна заслуга в його організації та становленні як наукової інституції належить відомому історику-правнику, архівісту та археографу М.Д. Іванишеву (1811-1874 рр.).

Київський архів давніх актів розмістився у великій залі приміщення Київського університету, де він і працював аж до евакуації університету в 1941 р. Штат архіву спочатку був невеликим: завідувач, два помічники, служник. Пізніше кількість працівників архіву досягла 9-12 чоловік. І тільки на початку ХХ ст. архів дочекався нарешті і суттєвого збільшення штатів. Щодо завідувачів архіву - В.О. Корд, І.М. Каманін, В.О. Романовський - то їхня наукова кваліфікація була добре відома історикам.

Вже на початку 1890 р. архів мав багату колекцію документів на польській, латинській та вірменській мовах. Загалом це були документи ХУІ-ХУІІІ ст. Найдавніші книги датуються 1520 р., але записи в них відносяться іноді і до ХІУ ст. [2, с. 494]. Київський архів поступово ставав провідним центром пошуку, збирання, вивчення і видання важливих писемних пам'яток української історії.

Завдяки багатим фондам цього архіву були підготовлені та видані фундаментальні монографії М. Іванишева [5], В. Антоновича [6], Ф. Лебединцева [7], М. Владимирського-Буданова [8], І. Новицького [9] та ін.

Значну увагу В. Іконников приділив вивченню вітчизняної історії в зарубіжних архівах. Це питання вчений висвітлює в окремому розділі, класифікуючи джерела за місцем зберігання, а саме: в архівах, бібліотеках, музеях. Розділ охоплює 115 сторінок тексту і структурно поділяється на 13 підрозділів, де констатується наявність джерел вітчизняної історії в архівосховищах Італії, Австрії, Саксонії, Прусії, Швеції, Данії, Англії та ін. країн [3].

Вчений зазначає, що з XV-ХУІ ст. в Італії почали з'являтися описи “Московії” італійською та латинською мовами, авторами яких були, головним чином, італійці. В цих документах, зазначає історик, збереглися цінні відомості про різні аспекти суспільного життя. Найбільш значущим вчений вважає Ватиканський архів. Іконников дає коротку довідку про історію його створення та виділяє три основні напрями, за якими можна систематизувати наявні в ньому документи [3, с. 14-34]. Зупиняється він і на аналізі праць окремих закордонних вчених, насамперед, завідувача Ватіканським таємним архівом Августа Тейнера, автора твору про російську церкву [10]. Також увагу приділяє В. Іконников Флорентійському державному архіву, відомому своїми колекціями документів зі слов'янської історії, зокрема, російської та польської [3, с. 14-41].

Цікавим щодо складу документів вчений називає Туринський архів, де відклалися документи з історії Росії та України періоду 1727-1819 рр., велика епістолярна колекція, літописи, мемуари.

Вченим наведені дані про наявність подібних документів у архівах та бібліотеках Неаполя та Венеції, інших зарубіжних архівосховищах. Автор провів фундаментальний бібліографічний пошук з окресленої проблеми. Слід згадати, що сам В. Іконников був активним автором-співробітником відомих на той час історичних журналів “Русская старина”, “Вестник Европы”, “Русский архив”, “Киевская старина” тощо, на сторінках яких постійно публікувались документальні матеріали. Ретельно стежачи за появою нових наукових праць, за публікаціями цих журналів, він зібрав та упорядкував інформаційний матеріал, що був покладений в основу систематизованої галузевої бібліографії.

Розповідаючи про архіви Австрії, Іконников пише, що перші зносини Русі з Австрійською імперією сягають часів княгині Ольги та князя Володимира. При цьому він посилається на А.-Л. Шльоцера, як дослідника джерел давньої Русі [3, с. 14-47]. Автор “Опыта.” повідомляє, що відносини між цими країнами встановилися з виникненням одновладдя московських князів.

Окремо Іконников відзначає цінність фондів Віденського державного архіву, де зберігаються щоденники деяких російських дипломатів пізнішого часу. Ця колекція знаходиться у відділі архіву, що має назву “Rossica”.

Серед Саксонських архівів вчений надає пріоритетного значення Дрезденському архіву, документи якого він підрозділяє на кілька груп: 1) донесення колишніх іноземних посланців у Петербурзі; 2) чисельні дипломатичні акти; 3) мемуари та повідомлення дипломатів. Цей комплекс документів слугував певним довідковим матеріалом для співробітників зовнішньополітичних відомств, знайомлячи їх з життям петербурзького двору, з діяльністю впливових сановників, установами й загалом політичним життям країни. У цьому архіві знаходяться і важливі документи, що висвітлюють окремі епізоди історії зовнішньої політики часів Івана Грозного, пояснюють політичні плани та позицію царя щодо держав, що виступали проти Москви. Автор вказує на велику цінність цих матеріалів як джерел до вивчення російської історії, побуту, звичаїв, стану економіки, фінансів, торгівлі, дипломатичного протоколу тощо. Проте він обережно зазначає, що часто вони не точні, а іноді навіть анекдотичні [3, с. 1457].

Один з відомих послів Саксонії в Росії - граф Шуленбург, що обіймав цю посаду у 1801-1804 рр. залишив мемуари, що зберігаються у Дрезденському архіві. Значна кількість записів про Росію за 1796-1813 рр. належить секретарю посольства К.Ф. Розенцвейгу, велике джерельне значення мають особисті листи Катерини ІІ та Олександра І, що стосуються питань зовнішньої політики країни [3, с. 14-64].

Наступний підрозділ присвячено огляду матеріалів архівів, музеїв та бібліотек Прусії. Починає виклад матеріалу Іконников з історичної довідки про відносини Московської держави з Бранденбургом. Він зазначає, що за період 1654-1658 рр. збереглися донесення пруських послів, в яких є цікаві подробиці про життя в Росії. Автор наводить численний матеріал, який йому вдалося знайти та опрацювати; це розвідки вітчизняних та німецьких істориків. Він розглядає колекцію Берлінського державного архіву та королівської бібліотеки, де є листи та грамоти Петра І, що пізніше були опубліковані [11]. Велика збірка документів Берлінських архівів підготовлена до друку німецькими вченими. В. Іконников наводить, як приклад, праці А. Шефера, який на підставі архівних документів з прусських, французьких, саксонських, російських та ін. архівів повідомив цікаві дані про таємний договір між Росією та Австрією 1760 р. Інший вчений - М. Дункер використав епістолярні джерела, зокрема листування Фрідріха ІІ з Катериною ІІ, матеріали зовнішньої політики Росії за 1806-1813 рр. [3, с. 1464].

В. Іконников зазначає, що документами Кенігсберзького архіву цікавився ще М.П. Рум'янцев. Як людина високоосвічена, він розумів, що обмежитися в своїх наукових пошуках тільки працями росіян, вивченням пам'яток історії та культури з вітчизняних архівів та музеїв - це означає навмисне збіднити джерельну базу дослідження. Тому він послуговувався і зарубіжними джерелами, особливо слов'янського походження. Він особисто спостерігав за пошуками матеріалів в італійських, німецьких, англійських та ін. архівах, куди направив фахівців для наукової роботи. У приватній колекції документів М.П. Рум'янцева зберігся перелік актів Кенігсберзького таємного архіву (на 38 арк.) [2, с. 197]. В. Іконников повідомляє про те, що не всі документи, якими цікавився М.П. Рум'янцев, були надані йому для користування. Зокрема, в архіві не видали документів, що стосуються відносин між Прусією та Росією у

ХУІ-ХУГІ ст., - а це п'ять книг, які увібрали у себе щоденникові записи бранденбурзьких послів та інструкції, якими вони керувалися під час роботи в Росії. З Кенігзберзького архіву ці документи були перевезені до таємного придворного архіву в Берліні, де пізніше їх досліджував О.І. Тургенєв [12].

Не менш цікавим є і Данцигський архів. Іконников зазначає, що там є чимало матеріалів з історії торгових відносин між російськими та німецькими містами, матеріали з російської історії ХУІІ ст. тощо.

У підрозділі “Інші німецькі архіви” вчений зупиняється на Ганноверському, Штутгарському, Мюнхенському, Гамбургському та Вісмарському архівах, кожний з яких має численні колекції документів, що торкаються історії російських земель та їх політичного та економічного стану в окремі періоди історії.

Автором зроблено огляд й архівів Швеції. Вчений пише, що свого часу ще В.М. Татищев звернув увагу на книги та рукописи з російської історії у Стокгольмі. Цікаву статтю, в основі якої лежать матеріали державних та приватних архівів Швеції опублікував Я. Грот [13]. Чимало цінних даних щодо російської історії можна знайти у працях шведських істориків. В. Іконников виділяє серед них Г. Гейера, та А. Фрикселя як знавців проблем архівістики [3, с. 1480].

У розділі, присвяченому архівам Данії, В. Іконников вказує на важливість вивчення документів Копенгагенського державного архіву як одного з багатих архівосховищ країни. Там було віднайдено численні документи, що розкривають різні аспекти дипломатичних відносин періоду правління Івана Грозного. Вчений констатує, що корпус джерел стосується в основному торгових відносин, у них наводяться цікаві подробиці як, наприклад, повідомлення про те, що Дмитро Самозванець діяв як зброя Папи з метою насадити в Росії католицтво [3, с. 14-82]. У донесеннях датських послів можна знайти відомості про внутрішню політику Московської держави першої половини ХУІІ ст.

Наступним об'єктом дослідження виступають архіви Голландії. Починає викладення матеріалу В. Іконников з повідомлення, що у кінці ХУІ ст. (1594, 1595 та 1596 рр.) голландцями були проведені три північні експедиції за участю відомого мандрівника та мореплавця Вільгельма Баренца. Свідоцтва цієї експедиції певною мірою послужили становленню у Голландії історичної картографії. Чимало документів висвітлюють і політичні відносини Голландії і Росії: дипломатичні акти, записи голландських резидентів за ХУІІ-ХУІІІ ст. [3, с. 14-85].

Далі йдеться про документи архівних та музейних установ Іспанії, Бельгії та Швейцарії. Так, вчений акцентує увагу на збірках Брюссельського архіву, який багатий документами з історії ХУІ та ХУІІ ст., зокрема про торгові зносини голландців. У Швейцарії, як зазначає В. Іконников, зберігаються приватні зібрання осіб, що обіймали високі посади на службі у Росії. Це, зокрема, добірка епістолярій Олександра І та Єлизавети Олексіївни [3, с. 15-05].

Вивчав учений і архівні фонди музеїв та бібліотек слов'янських країн. Автор розповідає про Львівський архів, заснований наприкінці ХУІІІ ст., де було зібрано понад 15 тис. судебників. У магістрацькому архіві та міській ратуші зберігалося чимало документів в оригіналах та копіях, що стосуються історії Львова. Це королівські приватні грамоти, судові рішення, книги магістрацького суду, численний епістолярій, що є цінним джерелом для дослідження зовнішніх відносин та внутрішнього становища Львова. При Львівському Ставропігійському інституті знаходився архів, де були зосереджені документи з історії Львівського братства, Львівського Єпіскопату, історії монастирів та церков. Багато рукописів та цінних документів знаходилось і в бібліотеці Львівського університету, зокрема каталоги монастирських бібліотек.

Особливої уваги, на думку Іконникова, заслуговує бібліотека та музей Оссолінських у Львові. Вчений подає історію створення цієї наукової інституції, розповідає про збірки бібліографічних раритетів, про керівників цього закладу. Завдяки значним коштам, вкладеним меценатами у її фундацію, інституція вела значну археографічну діяльність, публікувала збірники та періодичні видання. Тут знайдено епістолярну колекцію та багатий актовий матеріал князів Острозьких; історичні записки ХУІ ст., листування Б. Хмельницького і Киселя, листи гетьмана Правобережної України М. Ханенка, копії грамот, документи князів Радзивіллів, Вишневецьких, Збаразьких, Любецьких та ін., опис Зборівської битви тощо [3, с. 1510-1511].

Відома своїми унікальними колекціями і Краківська Академія наук, при якій функціонували Археологічний та Нумізматичний музеї. Там зберігалися збірки документів з історії Польщі та її взаємин з іншими державами. Особливо цінним для дослідників був архів кн. Чарторийських. Усього в цій науковій установі (музей, бібліотека та архів) зберігалось 5 тис. рукописів, 900 пергаментних грамот та декілька тисяч окремих документів [3, с. 1519].

Отже, досліджуючи “Опыт...” з огляду на наявність документів щодо російської історії у закордонних архівах, слід визнати, що на час свого створення праця становила собою унікальне енциклопедичне видання, оскільки його автору вперше вдалося систематизувати, узагальнити та запровадити до наукового обігу величезний та територіально розпорошений корпус джерел, що зберігався у вітчизняних та зарубіжних архівах. Серед позитивів архівознавчих розробок вченого слід зазначити те, що висвітлюючи питання архівістики автор використав як дослідження вітчизняних вчених, так і закордонних авторів. Бібліографія праць, що дослідив Іконников, містить твори на латинській, англійській, німецькій, французькій та польській мовах з перекладом цитат та цифровим матеріалом. Поряд з особистими дослідженнями самого Іконникова, ним використані та залучені до наукового обігу всі публікації документів, опубліковані у вітчизняній та зарубіжній періодичній пресі. Особлива увага приділена приватним колекціям, книжковим зібранням, пам'яткам старожитностей як цінному джерелу історичних досліджень. Окрему групу складають епістолярні джерела, логічно вплетені в загальну картину вивчення джерельної бази матеріалів, що висвітлюють різноманітні аспекти російської історії. Нерідко вони слугують підтвердженням ряду положень автора. Важливим джерелом “Опыта русской историографии” виступають примітки автора, які не тільки дають посилання на першоджерело, а й пояснюють авторську тезу і відсилають на бібліографічному рівні до праць інших авторів, присвячених даному питанню.

Географія джерельної бази, як свідчить аналіз тексту, “Опыта...” охоплює найбільші та найвідоміші центри зберігання документів, у фондах яких відклалися джерела з різноманітних аспектів економічного, політичного та духовного життя Росії та України у різні періоди історії. Заслуга вченого, як історика-джерелознавця полягає не тільки у скрупульозній роботі по виявленню та систематизації документальної бази джерел з проблем російської та української історії, а й в науково-бібліографічному узагальненні комплексу документів, що зберігались у вітчизняних та зарубіжних архівах.

Список використаних джерел

архівознавство іконников історик джерелознавець

1. Иконников В.С. Опыт русской историографии. В 2-х тт. - 4-х кн. - К., 1891-1892. - Т. 1. - Кн. 1-2.

2. Иконников В.С. Опыт русской историографии. - К., 1891. Т. 1. - Кн. 1. - 882 + ССХХІІ + VIII с.

3. Иконников В.С. Опыт русской историографии. - К., 1892. Т. 1. - Кн. 2. - 883 + 1539 (ССХХІІІ + СССЬХХІ) + 149 + X с.

4. Иконников В.С. Губернские ученые архивные комиссии (1884-1890) // Университетские известия. - 1891. - № 12. - Неоф. ч. - С. 101-136.

5. Иванишев Н.Д. О древних сельских общинах в Югозападной России. - К. , 1863. - 72 с.

6. Антонович В.Б. Исследование о гайдамачестве по актам 1700-1768. - К., 1876. - 128 с.; Монографии по истории Западной и Юго-Западной России. - К., 1885. - Т. 1. - 351 с.

7. Лебединцев Ф.Г. Архимандрит Мелхиседек Значко-Яворский. - К., 1861.

8. Владимирский-Буданов М.Ф. Немецкое право в Польше и Литве. - СПб., 1868. - 302 с.

9. Новицкий И.П. Об экономическом и юридическом отношении крестьян в ХУІ-ХУІІІ в.

10. Гильтебрандт П.А. Посмертные рукописи Тейнера // Древняя и Новая Россия. - 1879. - Т. 1. - № 3. - С. 255.

11. Письма и бумаги Петра Великого. В 2-х т. - СПб., 1887. - Т. 1. - 888 + ЬІІІ с.; СПб., 1889. - Т. 2. - 721 + ЬХІІ с.

12. Старчевский А.О. О заслугах Румянцева, оказанных отечественной истории // ЖМНП. - 1846. - Ч. ХЬІХ. - Отд^. - С. 26-30.

13. Грот Я. Грамота герцога Карла к царю Федору Иоановичу, найденная в Стокгольмском архиве // ЖМНП. - 1857. - Ч. ХСІЧ. - № 3. - С. 347-355.

Размещено на Allbest.ru