Погляди Лонгина Цегельського на проблеми російсько-українських відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка (Україна, Київ)

Погляди Лонгина Цегельського на проблеми російсько-українських відносин

Іваницький І.В.

аспірант

Із розвитком історичної науки в Україні сучасні дослідники все частіше звертаються до вивчення життєвого та творчого шляху тих осіб, які були організаторами й безпосередніми учасниками національного руху, діяльність яких з політичних міркувань у роки панування тоталітарної системи на українських землях замовчувалася або фальшувалася, а подекуди взагалі вилучалася із наукового та суспільно-політичного обігу. Такі дослідження дають можливість краще усвідомити та проаналізувати різні аспекти історії України. Однією з таких постатей є Лонгин Цегельський.

Політична та громадська діяльність надзвичайно часто використовують свої приклади та аргументи, апелюючи до історичного минулого. Багато політичних, громадських діячів активно досліджували історичні процеси в світі та актуалізовували історичний досвід того чи іншого народу з метою вирішення складних питань суспільного розвитку. В нашому дослідженні ми розглянемо особливості висвітлення історії українського народу в працях видатного діяча українського національного руху Лонгина Цегельського, відображення історичної минувшини та запропоновані методи використання історичного досвіду українського народу. У своїй громадській діяльності Цегельський часто звертався до проблем історичного минулого українського народу, проблем етногенезу українців, їх традицій та досвіду співжиття з іншими народами[1, с. 24]. Відомий український політик активно апелював до відображення історичних процесів на території України, їх значення та впливу на них оточуючих народів та державних структур.

Л. Цегельський як юрист, політик, журналіст завжди був у центрі політичного життя суспільства, завжди вміло оцінював політичні процеси і явища, вносив мудрі оцінні судження стосовно певних політичних подій [2, с. 33]. Під час політичної боротьби після виборів 1907 р. серед послів до австрійського парламенту виникла суперечка, як назвати свою делегацію: руська, малоруська чи українська. Вирішальну роль у тій суперечці відіграла проблема етноніма. Представники москвофільської течії, спекулюючи традиційними для західних українців етнонімами “русин”, “Русь”, доводили згідно з політичними поглядами, що він тотожний до назв “руський”, “Росія”.

Власне тоді великого розголосу набула книга Л. Цегельського “Звідки взялися і що значить назви “Русь” і “Україна”, написана в дусі підтримки ідеї. Автор підкреслював: “Наші закордонні браття в Росії му- сіли занехати ім'я “Русь” і “руській”, а прийняти ім'я “Україна”, аби тим способом відріжнитися від “Русских” (т. є. Москалів). Ні, ми Галичане не можемо відречися від імені “Русь”, “Русин”, так як уживають їх в слові і письмі, добре знаємо, що ті слова значать то само, що “Україна” і “український”. Ми знаємо, Русь і Україна то все одно, що одна і та сама земля, так само як Русини і Українці то один і той же народ” [3, с. 45]. Об'єднання парламентарів Галичини і Буковини прийняло назву - Український клуб.

Широке визнання Л. Цегельському принесла резонансна розвідка “Русь-Україна і Московщина”. Брошура опублікована у Львові в 1901 р. накладом 10 тисяч примірників. Згодом, у 1915 році вона була перевидана коштом Союзу Визволення України в Стамбулі накладом 40 тисяч примірників (хоча на перевиданій книжці вказано рік 1916 і наклад 15 тисяч) під назвою “Русь-Україна а Московщина-Россія”. Практично увесь наклад був переданий нелегально на Наддніпрянську Україну. Ця “історично-політична розвідка Льонііна-Цегельського, з картою України” так і залишилась най- відомішою і найпопулярнішою серед його праць, що були видані стосовно проблем етногенезу українства, його місця та ролі у історичному процесі. На сучасному етапі ця праця високо оцінюється в науковій літературі, панує твердження про те, що вона значною мірою сприяла підвищенню свідомості українського населення Галичини.

Основною темою цієї праці є обґрунтування істотної різниці між українцями і росіянами, доведення, що це два окремі народи. Автор говорить про потребу глибшого національного самоусвідомлення українцями, розуміння галичанами того, що вони є одним народом із наддніпрянськими українцями.

Важливість цих робіт для нашого дослідження полягає у тому, що в них розкриті погляди автора на проблему історичного розвитку українського народу, подано авторську оцінку ключових моментів у історичному розвитку України. Для Л. Цегельського терміни “народ” та “нація” визначаються як рівнозначні. Своє трактування дослідник подає на противагу визначенням народу як сукупності людей, що говорить однією мовою, а також проживають в рамках однієї держави.

Автор був прибічником політичного визначення нації. Нація представлялася ним як сукупність людей, яких єднає спільна традиція та спільні інтереси. Традиція відповідає головним чином не тільки культурним практикам, а й спільному історичному досвіду. Своє бачення український дослідник позначував це терміном “бувальщина”. Кожна нація вважалася спільністю історичною та господарською. Нація уявляється як сукупність, що має спільний історичний розвиток та господарський інтерес стосовно до інших народів. Сама сукупність мала спільні інтереси та політичні ідеї, спільну географічну територію [4, с.22].

При цьому Л. Цегельський відкидає твердження, що мовна складова є визначальною для позначення нації. Тут Л. Цегельський звертається до прикладів з процесу націєтворення народів Західної Європи, іудеїв, окремо наводить приклад з формування Сполучених Штатів Америки, створення колоніальної системи Великобританії та конфлікту між британським управлінням та домініонами. Приведені приклади автор вважав ілюстрацією того, що однакові мови не визначають тлумачення нації та не є головним чинником для визначення національної приналежності.

В питанні початків української історії Л. Цегельський відкидає існуючу норманську теорію створення державності на території земель східних слов'ян. Автор рішуче підтримує твердження про те, що державність розпочалася з центру всіх руських земель.

Трактуючи етимологію терміну “Русь” він стверджує, що тільки мешканці Києва можуть називатися Руссю.

Посилаючись на дослідження М. Грушевського, Л. Цегельський спростовує варязький варіант виникнення Русі, стверджуючи, що Русь пішла від самого серця Русі-України-Києва, а назву Русь мало одне із племен, яке населяло цю землю. При цьому дослідник спирався на історичні факти з руських літописів, “Руської правди” [5, с. 21].

Саме Київ викладався автором як найбільший центр, символ влади, об'єднуючий фактор. Саме Русь розпочала процес гуртування навколо себе. Розпочався процес розширення меж цього державного утворення, в результаті завоювань до цього утворення приєдналися різноманітні сусідні племінні об'єднання. Київська Русь поступово розширила свої володіння, поширила свої кордони на північ. В цей період активно розвивалося письменство, було офіційно прийнято православну віру від Візантії. З початком феодальної роздрібненості, яка виникла внаслідок поділу Ярославом Мудрим між своїми синами, статус Києва серед інших місцевостей Русі поступово зменшується. Саме на цей період припадає формування у ростово-суздальських землях нового центру влади. Фактично створення князівства відбулося завдяки переїзду синів київського князя Ярослава в цей регіон з своїм почтом та дружиною для управління ним. Вони започаткували існування князівського правління і розбудови державної влади. Через деякий час ростово-суздальські князі, нащадки синів Ярослава, розпочали жорстоку боротьбу за владу. А після нападу Андрія Боголюбського у 1069 р. в історії Києва розпочався період занепаду, його статус як центра Русі зменшується [4, с. 55].

Л. Цегельський описує цей процес наступним чином. На північ від Києва після цих подій розпочалося посилення окремих об'єднань князівств, що планували розширити свій вплив на південні землі в тому числі й на Київ. Під час монголо-татарської навали ростово-суздальська земля чи не найменше постраждала від загарбників з степу, в той час як київське князівство зазнало значних втрат. Занепад призвів до того, що землі Русі опустіли. Татарська навала перерізала торгівлю Чорним морем з Візантією.

Особливу увагу автор приділяв історичному розвитку Галицької Русі сконцентрувавши свою увагу на так званій державі князя Данила Галицького. Відзначав її важливе значення для розвитку Київської Русі, підкреслював її силу та особливу роль у розвитку українських земель. Проте, вона не змогла тривалий час проіснувати через велику кількість супротивників, серед яких були польське королівство, що планувало захопити територію цього князівського утворення.

Саме тому людність пристала до Литовської держави, до якої вже належали землі на північ від Київської землі. Відбувався складний процес симбіозу старих традицій з представниками литовської влади. Це сталося в наслідок того, що “литвини” захопивши Білу Русь почали створювати родинні зв'язки з старими руськими родинами і отримували знання не тільки звичаїв, а й мови, в результаті ставали руськими. Причиною такого симбіозу автор називає високий культурний розвиток руських земель та потребу у кваліфікованих управлінцях з високим інтелектуальним і освітнім рівнем. Спільними діями стала боротьба проти татарського панування на Київщині, Поділлі, Брацлавщині та боротьба за торгові шляхи до Чорного моря [5, с. 129].

Розвиток українських земель в цей період мав власні традиції докорінним чином відрізнявся від московської держави. Ще з ІХ століття українці та білоруси мали спільну історичну долю, яка їх і об' єднала в одну спільну державу в рамках Литовського князівства. Територія на північ, яка була згодом захоплена Москвою, мала відмінні традиції суспільного життя та відрізнялася від українських земель не тільки державним устроєм, а й розвитком науки освіти. На думку автора в цей історичний період у Москві не було освіти, ніхто не вмів читати й писати, за винятком князів та “думних дяків”.

Для Л. Цегельського система державного управління на українських землях мала елементи демократичного устрою. В подальшому ці елементи розвинулися в козацькому війську, де посади старшини обиралися на широких зібраннях. Такий уклад відрізнявся від московських традицій управління, що були засновані на особистій владі царя. У частих війнах між Литовською та Московською державами українці приймали активну участь.

Л. Цегельський висловлює думку про те, що “литовсько-руське” князівство було продовженням старої київської держави [4, с. 145]. В той же період інші українські землі, Галицька Русь, потрапили під владу Польщі, внаслідок чого поступово втратили свій зв'язок з Києвом, хоча і не були зацікавленні жити під правлінням польського короля Казимира. Внаслідок складного міжнародного становища, а саме боротьби проти ордену Хрестоносців, Польща та Литовська держава розпочали процес єднання, яке завершилось підписанням унії. Цей процес мав тривалу хронологічну тяглість, але призвів до того, що Поділля, Полісся, Київщина, Чернігівщина були приєднанні до Польської корони. Литовська держава утримала в своєму володінні лише землі Білої Русі. Люблінська унія ознаменувала загибель традицій старої київської держави.

Після приєднання українських земель польський уряд розпочав пригноблення народу. Але на першому етапі існування руських земель у складі Польщі, руське населення протистояло цим процесам. Активно розвивалося письменство, закладалися навчальні заклади, проте з плином часу пригноблення посилювалися. Гоніння зазнавала православна церква, складними були умови життя простого люду. В той же момент відбувся процес покатоличення більшості шляхетських родів. Коли ситуація стала загрозливою для українського народу повстала нова сила - козацтво, саме ця степова людність взяла на себе складне завдання захисту українства. Л. Цегельський не особливо вдається до вивчення походження козацтва. У викладі автора, це було населення степу, що проживало по обидва береги Дніпра. Так як козаки межували з татарськими землями кожен з них був вояком. Через небезпечність цього краю в ньому не було панщини та козаки активно займалися торгівлею та промислами. Після пригноблення українського люду польські пани розпочали все більше втручатися у справи козацтва. Це викликало значне невдоволення серед козацтва і воно розпочало боротьбу проти панства.

Козацькі повстання, великі та маленькі, сприяли формуванню опозиції до політики польського короля та шляхти. Серед козацьких ватажків Л. Цегельський виділяє гетьманів Сагайдачного та Хмельницького [4, с.170]. Ці два видатних діяча української держави в результаті повстання проти польської влади зберегли український народ. Перший все своє життя боронив українсько-руський народ від турків, татар та поляків. Повстання Хмельницького, що вилилося у тривалу війну за власну державу, призвело до кровопролитної боротьби гетьмана за звільнення від польського панування. Гетьману вдалося відвоювати Київщину, Брацлавщину та Поділля. Українські козаки потребували допомоги та внаслідок цього звернулися до Московської держави. Остання прийняла пропозицію козаків. Відбулася Переяславська рада, що на тривалі роки визначила подальшу долю України. Не зважаючи на умови угоди московські бояри не повністю їх виконували. На думку Л. Цегельського, Московська держава планувала повністю підкорити собі українські землі, але не могла провести це відкрито через войовничість козаків. Приєднання полягало у підступних діях, що шкодили інтересам українських земель. Л. Цегельський наводить приклади такої політики - це Віленська угода 1656 р., інспірування суперечок в середовищі козацької старшини. Богдан Хмельницький вирішив змінити ситуацію, але його перемовини з шведським королем не принесли очікуваного результату.

Альтернативним варіантом розвитку історії українського народу Л. Цегельський вважав реалізацію умов Гадяцького договору 1658 р. Але положення угоди не були сприйняті широкими масами народу і тому ця угода не була впроваджена в життя. Московські владні кола скористалися спробою гетьмана Виговського перейти на бік Речі Посполитої і складною політичною кризою в межах козацької держави. Юрію Хмельницькому Москва нав'язала принизливі переяславські статті. Саме на Московську державу автор покладав провину за початок “Руїни” в історії козацької держави. Конфлікти між селянами та козаками було інспіровано московськими владними колами з метою послаблення козацького стану [4, с. 185].

Описуючи перебіг політичної боротьби між лівобережними та правобережними українськими гетьманами Л. Цегельський пояснює вчинки гетьманів Брюховецького та Тетері як жадобу до влади та маєтностей. Лише обрання гетьманом Петра Дорошенка відродило прагнення до єднання всіх українських земель та призвело до стабілізації життя в гетьманській державі після підписання Андрусівської угоди. Ця угода трактувалася автором як підтвердження тези про те, що Москва та Україна це різні держави та народи. За логікою викладу, факт підписання Андрусівської угоди та її положення засвідчили негативне ставлення до добробуту українських земель та цілісності.

Подальший історичний розвиток українських земель відбувався в умовах тиску з боку Москви. Особливу увагу Л. Цегельський приділяє періоду гетьманування Івана Мазепи, який співпав з трансформацією Московської держави Петром І. Українського гетьмана відзначав як мудрого, освіченого та справедливого володаря самостійника, патріота українських земель, що планував розвивати українські землі відмінно від Московської держави. Петро І розпочавши реформи планував знищити козацьку державу, уніфікувати свої володіння. Іван Мазепа та запорізький кошовий отаман Кость Гордієнко вирішили заручитися підтримкою швецького короля Карла ХІІ. Цей вчинок отримує в Л. Цегельського позитивну оцінку, хоча й виступ завершився невдачею. На думку автора програш швецьким військом Полтавської битви вирішив подальшу долю України. Вона була несприятливою. Петро І розпочав репресії і прийняв остаточне рішення знищити гетьманське правління, поховати залишки автономії [4, с. 200]. Козаків використовували для участі у далеких військових походах, на території України розміщувалися московські війська, під владу росіян була поставлена церква, література та писемництво. Козацька старшина, що була вигнана з території України разом з Іваном Мазепою робила відчайдушні спроби відновити свою владу, але не мала успіхів.

Велику увагу звертає автор на політику російського уряду по ліквідації автономії України. Ці події розпочалися за часів царювання Петра І і продовжувалися протягом XVIII століття. Російська імператриця Катерина ІІ асоціюється в автора з повним знищенням козацької держави. Було придушено гайдамацьке повстання Гонти та Залізняка, ліквідовано полковий устрій. І у 1775 році зліквідовано Запорізьку Січ. Останнім елементом встановлення московського гніту автор вважав введення у 1783 р. кріпацтва. Цей акт для українців позначив початок складного етапу в історичному розвитку, за виразом Л. Цегельського, ще більша неволя ніж пансько-шляхетська.

Аналізуючи попередній період у історії України автор зазначав, що через визиск з боку польських панів козаки розпочали тривалу війну й зробили ряд кроків для створення власної держави. Але ослаблена кривавими війнами Україна потребувала союзника, яким стала Московська держава. Після Переяславських статей близько ста років відбувався процес ліквідації козацької автономії, інтриг з боку московського уряду. В результаті постала ідея російської влади про створення єдиного російського народу з двох окремих народностей, що мала призвести до повної асиміляції українства[4, с.215].

З кінця XVIII століття українці були під владою двох імперій. При цьому доля у складі кожної з них хоч і відрізнялася але мала спільні елементи. Це було зневажливе ставлення, кріпацтво, національний гніт та відмова від визнання окремішності українського народу. Наступив складний період бездержавності. Але наприкінці XVIII - на початку ХІХ століття в середовищі українського русифікованого дворянства зріє цікавість до історії власного краю, фольклору традицій. Так як вже була сформована літературна мова окремі представники дворянства з цікавістю друкують власні літературні твори, що присвячені Україні. Цегельський надзвичайно високо цінував літературну та громадську цінність “Енеїди” Івана Котляревського та його послідовників. Саме їх мистецькі твори, про простий народ дозволили зберегти літературу, мову. В історії українського народу розпочався процес літературно-культурного відродження.

Ще більшого пожвавлення рух отримав після видання поезій Тараса Шевченко. На думку Цегельського творчий доробок автора вивів український рух на новий рівень та поставив нові завдання[4, с.227]. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства надавала змогу для теоретичного осмислення незалежного розвитку України. Водночас з подіями на Наддніпрянщині відбувався процес національно-культурного відродження й на західно-українських землях. Під впливом чеських традицій члени “Руської трійці” зробили для себе своєрідну програму розвитку українства, актуалізували вивчення народної культури. Як і у Російській, так і у Австрійській імперії діячі українського національного руху зазнавали постійних утисків з боку влади. В результаті революційних подій 1848 року українство Галичини заявило про своє право на власний уряд та автономії. Поширення ідей Шевченка сприяло розвитку спільних контактів з українцями з Російської імперії.

Теоретичне обґрунтування ідей розвитку України з'явилося у працях Михайла Драгоманова. Л. Цегельський пояснює важливість його внеску тим, що він у своїх працях звернув увагу на становище простого народу. Ці ідеї були тривалий час основою у діяльності багатьох політичних партій у Галичині [6, с. 78]. При цьому вплив ідей Драгоманова сприяв появі нової генерації національних діячів у підросійській Україні. Ця генерація наприкінці століття не тільки розпочала політичну боротьбу, а й визнавала потребу у незалежності українства, його єдності та спільного виступу.

Початок ХХ століття поставив перед українством нові завдання. Російський уряд розпочав компанію по боротьбі супроти українського національного руху і тому постало питання подальшої розбудови політичної боротьби та визволення українців з під влади імперій.

В історії українського народу автор виділяв чітко три великих та складних періоди, що мали свій вирішальний вплив на розвиток українського народу - київська доба, козацькі часи та період національного відродження та боротьби. Таким чином слід говорити про те, що Л. Цегельський сформував власне бачення історії українського народу. Відомий публіцист вбачав в історичному розвитку українства шлях до розбудови української незалежної держави. При цьому цей шлях був тривалим та складним, наповненим жорстких протистоянь у боротьбі за владу над українськими землями. В контексті розвитку України Лонгин Цегельський відзначав нелогічність тези про спорідненість українців та росіян. Історичний розвиток українства був наповнений постійним протистоянням проти політичних зазіхань московських владних кіл, що не тільки захопили територію України, а й відмовляли українцям у власній ідентичності. Для громадського діяча історичний процес на території України був надзвичайно динамічним та перебував у взаємодії з оточуючими державними утвореннями.

Список використаних джерел

цегельський історичний ретроспектива

1. Дашкевич Я. Лонгин Цегельський та українська політична думка 1900-1917 рр. - передмова до кн.: Цегельський Л. Русь-Україна і Московщина-Росія. Історико-політична розвідка. - Львів: Апріорі, 2007. - 104 с.

2. Дроздовська О. Цегельський Лонгин Михайлович/ О. Дроздовська // Українська журналістика в іменах: матер. До енциклопедичного словника / за ред. М.М. Романюка. - 1997. - Вип.ІУ. - 267 с.

3. Цегельський Л. Проблема української нації/Лонгин Цегельський // Універсум. - 2002. - № 11-12. - С. 5861.

4. Цегельський Л. Русь-Україна і Московщина/Лонгин Цегельський. - Львів: Просвіта, 1901. - 250 с.

5. Цегельський Л. Русь-Україна і Московщина-Росія. Історико-політична розвідка / Лонгин Цегельський. - 2-ге, перероблене видання. - Царь-город, 1916. - 290 с.

6. Цегельський Л. Від легенди до правди / Лонгин Цегельський. - Нью-Йорк-Філадельфія: Булава, 1960. - 450 с.

7. Цегельський Лонгин. Самостійна Україна. - Відень, Союз Визволення України, 1916.

Размещено на Allbest.ru