Дискурс національної свободи у творі "Історія Русів"

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Національно налаштоване Просвітництво, котре домінувало в українській політичній думці на зламі XVIII-XIX ст., перебуваючи під впливом уже відомої з часів Д. Локка на Заході платформи “рівноваги влад” інтелектуальної й моральної течії, яка визнає природну рівності та свободи всіх людей, виступало з критикою тиранії та кріпацтва. В часи нищення залишків української автономії саме представники цієї інтелектуальної течії В. Каразин, В. Капніст, Я. Козельський, І. Тимковський, Ф. Туманський були нечисленними захисниками державних традицій України. Саме в цьому середовищі з'явилася “Історія Русів”, яку не без підстав називали Декларацією прав української нації, але насправді вона є гімном природних, божественних, історичних, моральних прав кожного народу на державну незалежність, права на боротьбу з гнобителями.

Метою статті є дослідження процесу боротьби за національну свободу та державність українського народу, висвітленого у творі невідомого автора “Історії Русів”.

Об'єктом нашого дослідження виступає твір “Історія Русів”, а також пов'язані з ним розвідки та дослідження в яких зачіпається проблема боротьби за незалежність України.

Серед дослідників, котрі займалися вивченням проблеми дискурсу національної свободи в творі “Історія Русів” можна виділити: М. Драгоманов [5], О. Оглоблін [8], О. Салтовський [9], С. Семенко [10], В. Шевчук [12], Н. Шліхта [13]. Однак, усе ще бракує досліджень, у яких в яких було б обгрунтовано значущість “Історія Русів” для державотворчих процесів в Україні.

В. Шевчук тонко й образно зауважив, що “Історія Русів” належить до тих творів, “які значною мірою впливали на сучасників та нащадків і по-своєму акумулювали національну енергію, щоб вона, ніби струм, потекла потім по артеріях національного тіла, витворюючи новий рівень самосвідомості та гальмуючи творення ферментів національного розпаду” [12, с. 7].

Намагаючись відповісти на питання про походження українців, автор “Історії Русів”, починає відлік історії слов'янства взагалі, від біблійних часів і Яфета, сина Ноя. Слідом за автором “Повісті минулих літ”, він підкреслює, що слов'яни є автохтонним населенням Східної Європи. Перераховуючи різні слов'янські племена, що мешкали на території Східної Європи, автор “Історії Русів”, зокрема виділяє “за родоначальниками їхніми, нащадками Афетовими, такзваних: по князю Русу Роксоланіяв і Россів, а по Князю Мосоку Московитів і Москів, від чого згодом і царство їхнє дістало назву Московського і нарешті Російського” [7, с. 2]. Не заперечуючи слов'янських коренів московитів, автор “Історії Русів” все ж вважає, що їх етногенез є відмінним від етногенезу “Русаків”, тобто етнічних українців. При цьому, як наголошує О. Салтовський: “Вживання назв “Русаки”, “Руси” замість етноніма “українці” проводиться ним послідовно з метою підкреслити нерозривність зв'язку та спадкоємності Козацької держави і Київської Русі” [9]. політичний кріпацтво історичний

На думку автора “Історії Русів”, створивши власну Київську державу, український народ згодом втратив державну самостійність, об'єднавшись на добровільних засадах з рівними Україні Польщею та Литвою у федеративній Речі Посполитій. І лише тому, що польські королі почали позбавляти українців прав і вольностей, переслідувати православну віру, козаки підняли повстання. Так, зокрема, описуючи виступ козаків під поводом Наливайка і Лободи, автор цитує листа козаків до польського короля: “Народ Руський, бувши в поєднанні спершу з Князівством Литовським, а згодом і з Королівством Польським, не був ніколи від них завойований і їм рабоплінний, але, яко союзний і єдиноплемінний, од єдиного кореня слов'янського, альбо Сарматського, виниклий по добрій волі з'єднався на однакових і рівних з ними правах та привілеях, договорами й пактами урочисто затверджених, а протекція і зберігання тих договорів і пактів і самий стан народу доручені сим помазаникам Божим, Найяснішим Королям Польським, яко же і Вашій Королівській Величності” [9].

Політичний трактат переконливо доводить, що тиранське, насильницьке правління в Україні ніколи не було тривким і довгочасним, бо народ умів боронити свою свободу. Він виходить з платформи рівності народів, гостро виступає проти національної зверхності.

Кревська унія передбачала: “Чины правительственные и самые Гетманы съ урядниками городскими и земскими, выбираемы были изъ рыцарства вольными голосами и утверждаемы Королемъ и Сенатомъ; а Сенатъ составлялся изъ особъ, выбранныхъ Сеймомъ или общимъ собрашемъ, которое составляли Депутаты, посылаемые отъ народа, состоявшаго тогда изъ трехъ классовъ: шляхетства, духовенства и поспольства” [7, с. 7].

Далі автор “Історії Русів” додає: “Въ поспольствЪ считались живущіе въ городахъ купцы и мЪщане, а по селенгямъ свободные міряне. ВсЪ они подчинены были своимъ Магистратамъ и Ратушамъ, въ коихъ засЪдали выбранные отъ нихъ Войты и Лавники, и судились по правамъ Магдебургіи, издавна въ ПольшЪ введеннымъ. При таковыхъ гражданскихъ постановленгяхъ и религія Руская Греческаго или Іерусалимскаго исповЪданш уравнена съ Римскою Католическою на одинакія права и преимущества, яко свободная и союзница” [7, с. 8].

Відтак, польським королем Казимиром Великим було надано рівні права для руської та польської шляхти: “Рыцарству же Рускому, віосками и околицами мЪшкаючему, мЪти права свои и свободы на добра и набытья зупельне, якъ се установлено шляхетному Рыцарству Польскому, зъ якымъ едночитися тымъ, якъ зъ ровными и свободными во вшелякихъ справахъ и урядахъ, и выборы судовыи чинити и вныхъ судитись по еднему праву, коронному Польскому.” [7, с. 9].

Також, унією передбачалося те, що Україна, Польща та Литва об' єднуються, “яко ровный зъ ровнымъ и свободный зъ свободнымъ, и яко единоплеменны суть и доброю волею едность свою ухундовали и укрЪпили вызволившися одъ ярема Татарского общею ратію Рускою, и Литовского предъ Гедимина праотца нашего, и теперь въ имЪнгяхъ своихъ и побыткахъ да имутъ Русняки свободу и волю свого не преслЪдовану и не насилуему, и судятся въ нихъ одъ самихЪ себя” [7, с. 11]. Отож, унію слід було б вважати чи не першою спробою утвердження прав і вольностей на теренах України.

Продовжуючи дослідження змагань українського народу за свою незалежність автор “Історії Русів” підходить до гетьманського періоду та оцінки значення Берестейської унії. Проблеми православних українців зумовлювались не лише бажанням вищого православного духовенства стати в один рівень з католицьким, вони зросли також і у зв'язку зі зрадою шляхетського стану, опертою на прагненні зберегти і примножити свої привілеї. Подібні процеси для автора “Історії Русів” не були просто принизливим фактом минулого в історії власного народу кінець XVIII початок XIX століття був часом, коли представники нового українського дворянства, на цей раз нащадки козацької старшини, повторювали дії своїх попередників майже один до одного змінювали мову, прізвища, а фактично зраджували Батьківщину і свій народ.

Відтак, засуджуючи вустами гетьмана собор дослідник звертає увагу на дискримінацію православних жителів малоросії: “На народъ, кромЪ обыкновенныхъ податей, подымныхъ и поземельныхъ, наложены еще индукта и евекта; и всЪ тЪ сборы были общіе, со всЪхь жителей Малоросійскихь взымаемые. А для держащихся православія или Греческой религіи особая, сверхъ того, положена подать, и для сего предъ праздникомъ Воскресенія Христова по всЪмъ городамъ и торжищамъ продаваемые мірянамь обыкновенные на пасху хлЪбы, были подъ стражею урядниковъ Польскихъ. Покупающій пасху Уніять долженъ имЪть на груди лоскутъ съ надписью: “Уніать”, таковой покупаетъ ее свободно; не имЪющш же начертанія того на груди своей платить дань по тинже и по половинЪ ея оть хлЪба” [7, с. 48].

Зрада вищого православного духовенства та шляхти робить козацтво практично єдиним репрезентантом інтересів та захисником нації. Ті з шляхти, хто залишився вірним своєму народу і висвячене з допомогою козаків нове вище православне духовенство тепер можуть виступати лише як помічники у здійсненні історичної місії козацтва. А місія ця, як вважає автор “Історії Русів” є, після порушення умов “добровільного об'єднання Польщі, Литви і Малої Росії”, самоочевидною -- національне визволення і відновлення історичної справедливості та державності.

Виходячи з утисків православних християн у малоросії та недотримання поляками попередньо підписаних угод король Владислав, відчуваючи власну безпорадність у ситуації, що склалася приходить до висновку: “Поневажь вы воины есте и имаете у себе мушкеты и сабли, то что вамь возбраняетъ стать за себя и за свою свободу?” [7, с. 58-59]. Отже, як наслідок було розпочато національно-визвольну війну під проводом Б. Хмельницького, котрий звертається до реєстрових козаків з такими словами: “Мы подняли оружіе не для корысти какой или пустаго тщеславія, а единственно на оборону отечества нашего, жизни нашей, и жизни чадъ нашихь, а равно и вашихь! Поляки, вась вооружившіе на нась, суть общіе и непримиримые враги наши; они уже все отняли у нась: честь, права, собственность и самую свободу разговора и вЪроисповЪданш нашего” [7, c. 63].

Далі, доволі промовисто звертається Зиновій Богдань Хмельницкій, до козаків перед битвою Збаражем: “Оть нынЪшняго сраженія зависить все счастье и несчастье наше и всего отечества нашего, вь которомь отцы, братія и дЪти наши простирають кь намь руки, прося освобожденія своего изь постыднаго и тиранскаго невольничества Польскаго, а мертвецы наши, избитые и измученные Поляками, заклиная нась Самимь Богомь и вЪрою вь Него, оть Поляковь поруганною, требують праведнаго мщенія за кровь ихь, неповинно Поляками пролитую и всегда попираемую” [7, c. 90]. Відчуваючи неминучість поразки польський Король, зітхнувши з полегшенням та піднявши руки, сказав козацькому старшині: “Какь я обмануть оть льстецовь своихь, называвшихь вась, Козаковь, грубіянами и варварами! Напротивь, вижу я вь вась благородныхь воиновь и великодушныхь Христіань” [7, c. 92]. Саме так автор “Історії Русів” змалював велич генія-полководця та патріота Хмельницького, котрий заборонив вбивати польського короля на полі битви, і козаків. В такий спосіб, Хмельницький перетворюється на своєрідне втілення самого поняття провідної риси справжнього сармата адже “Отечество свое и народь так любиль, что покоем своим, здоровьем и самою жизнію всегда ему жертвоваль без малейшего роптанія” [5, с. 16].

Для підтвердження вагомості ролі Хмельницького в боротьбі за національну незалежність, автор наводить кілька пунктів Зборівського мирного договору:

“1. Народь Рускій, со всЪми его областями, городами, селеніями и всякою кь нимь народною и національною принадлежностью, увольняется, освобождается и изьемлется оть всЪхь притязаній, и долегливостей Польскихь и Литовскихь на вЪчныя времена, яко изь вЪковь вольный, самобытный и незавоеванный, а по однимь добровольнымь договорамь и пактамь вь едность Польскую и Литовкую принадлежавшій.

3. Народь Рускій оть сего часу есть и ма буть ни оть кого, кромЪ самаго себе и правительства своего, независимымь” [7, с. 94].

Ці пункти проголошують не створення нової держави, а відродження колишньої політичної самостійності українців.

Демократичність козацьких вольностей підсилюється автором “Історії Русів” оповіддю про те, що Б. Хмельницький у зеніті військової слави відмовився від пропозицій сусідніх монархій отримати для свого роду право на спадкове володіння Україною та від князівського титулу. Гетьман є начальником, господарем землі Руської, але його право на це забезпечується вибором громадян держави. Повністю відповідає уявленню автора про “справедливу” договірно-представницьку форму влади опис того, як Хмельницький обговорював з “чинами і депутатами” питання про прийняття протекторату спершу після Зборівської битви, згодом після отримання відповідних пропозицій від Польщі, Московської держави та Османської імперії [13, с. 4].

Тут же, аналізуючи процес пошуку козацькою старшиною та гетьманом протекції для збереження відвойованих прав і вольностей (свободи), автор “Історії Русів”, ніби для порівняння, наводить приклад особливості менталітету росіян: “вь народЪ Московскомь владычествуеть самое неключимое рабство и невольничество вь высочайшей степени, и что у нихь, кромЪ Божьяго, да Царскаго, ничего собственнаго нЪть и быть не можеть, и человЪки, по ихь мыслямь, произведены вь свЪть, будто, для того, чтобы вь немь не имЪть ничего, а только рабствовать. Самые вельможи и бояре Московскіе титулуются обыкновенно рабами Царскими, и вь прозьбахь своихь всегда пишуть они, что бьють ему челомъ; касательно жъ посполитаго народа, то всЪ они почитаются крЪпостными, какъ бы не отъ одного народа произшедшими, а накупленными изъ плЪнниковъ и невольниковъ, и сіи крЪпостные или, по ихъ названію, крестьяне обоего пола, то есть, мужчины и женщины съ дЪтьми ихъ, по недовЪдомымъ въ мфЪ правамъ и присвоенгямъ, продаются на торжищахъ и въ жилищахъ отъ владЪльцовъ и хозяевъ своихъ на ряду скота” [7, с. 98].

Далі, дорікаючи гетьману за московську протекцію, дослідник вустами Хана стверджує, що таке об'єднання спричинить до вічної боротьби проти козаків і моковитів, та звертає свою увагу на такі риси московітів, як: жадобу до влади; зазіхання на захоплення території інших держав; постійну зміну царської влади.

Не менш різкими є висловлювання рядових козаків, які вважають, що недопустимо, визволившись від польської залежності, добровільно запродатися в неволю, та ще й “такому народові, котрий не подав їм жодної допомоги в найлихішу їхню годину, не подав навіть води промити кривавих уст наших, і ліпше нам бути у безперервних війнах за свободу, ніж накладати на себе нові ланцюги рабства та неволі” [9]. При цьому вони підкреслюють, що єдиний аргумент на користь Московської держави належність до однієї віри не витримує ніякої критики.

Сам же ж автор “Історії Русів” наголошує, що Березневі статті головним своїм змістом мали підтвердити відродження стародавніх прав і вольностей та української державності. З усіх статей він приводить тільки три: про збереження всіх колишніх козацьких привілеїв, про збереження національного судочинства на основі стародавніх прав Руських та про невтручання московитів у судові справи в Україні.

Як пише В. В. Кравченко, відзначаючи специфіку трактування Березневих статей та пов'язаних з їх прийняттям подій: “... Переяславська угода та Березневі статті потрактовані автором в дусі не надання, а підтвердження всіх тих прав і свобод, які українці, на його думку, мали з найдавніших часів” [9].

Таким чином, на думку автора “Історії Русів” союз України і Московського царства був надзвичайно вигідним останньому і вводив його в коло найбільших потуг тогочасної Європи. При цьому він постійно наголошує, що боротьба українців за власну свободу завжди мала виключно оборонний характер і була спрямована на відновлення історичної справедливості. Існування незалежної української держави, на його думку, не загрожувало інтересам інших народів і не могло порушити міжнародну систему політичної рівноваги, оскільки й раніше у взаєминах зі своїми сусідами Україна завжди керувалася правовими нормами.

Як підкреслює В. Шевчук: “Автор “Історії Русів” є ворогом тиранії, він вважав, що будь-яке насильницьке чи тиранське правління ніколи не буває міцне і довготривале, а обов'язково впаде як таке, що неуміцнене згодою та взаємними інтересами, коли ж на скинення тиранії буде підняте народне обурення, то воно має вважатися за справедливе” [9]. Наскільки це актуально для України сьогодні? Думаю відповідь очевидна.

В цілому, “Історія Русів” пропагує ідею демократичної, але сильної унітарної козацької держави. Цей твір виступає яскравим свідченням особливостей українського державницького політичного мислення на рубежі XVIII та XIX століть. Його квінтесенцією можна вважати, на наш погляд, слова вкладені в уста одного з найнегативніших персонажів української історії І. Брюховецького, гетьманування якого поклало початок розділенню України по Дніпру та втратою Гетьманщиною своїх державних прерогатив. І навіть цей гетьман, побачивши, що Московська держава не має наміру дотримуватись досягнутих домовленостей та вступила в сепаратні переговори з поляками, заявляє: “... відомо-бо цілому світові, що народ тутешній, зазнавши від поляків нечуваного досі в людстві варварства та всякого роду переслідування, визволився од них власною силою своєю і мужністю, а злучився із Росією з доброї волі і єдино через єдиновірство. Отже, закріпляти його або іншому дарувати ніхто і ніяк не має права, і в протилежному разі готов він знову боронити себе зброєю до крайньої межі і радше погодиться вмерти із зброєю в руках, як зносити ганебне ярмо від ворогів своїх” [9]. Ніхто не має права закріпачувати, передавати у власність чи ділити вільний народ вільної країни. Народ, для автора “Історії Русів”, є джерелом суверенітету і тільки він вправі розпоряджатись власною долею.

Для підкреслення звитяги та свободолюбності козаків автор “Історії Русів” звертається до відомого філософа Г. Вольтера, який пишучи про Мазепу додає про козаків: “А Козаки сіи суть народъ вольный и храбрый, защищающій вольность свою оружюмъ и готовъ ее всегда защищать противъ всЪхъ народовъ, ищущихъ имъ порабощенш....ПеремЪна ихъ протекціи грозитъ имъ паки рабствомъ; но духъ вольности, натурально, стремится къ защитЪ своей: онъ подобится пороху, слабому при влагЪ, а свирЪпствующему при огнЪ” [7, с. 184].

Закінчуючи логічно епоху політичного мислення українського козацтва, цей видатний твір став явищем XIX сторіччя, принісши в нього ідею поєднання державницької традиції і етнічної самоідентифікації нації на всьому просторі її помешкання. “Історія Русів” була ніби пророкуванням про близьке національне відродження України і виправданням її нового письменства, з якого те відродження почалося.

В. Міяковський, говорячи про місце і значення “Історії Русів” писав: “Мусимо також відмітити, що ідеї передового українського суспільства знайшли свій вислів у знаменитій “Історії Русів”, книзі, яка надихана гарячим національним почуттям, вона клала ідеї української державности, української самостійности, вона підносила національну гордість українця, і в цьому був її великий організуючий і формотворчий вплив. Відси можна починати розвиток української громадської думки XIX віку” [9].

Саме як політичний памфлет “Історія Русів” відіграла значну роль в історії політичної думки України і зайняла в ній почесне місце, як твір, що не лише висловив у концентрованій формі політичні погляди попередньої доби та сучасників автора, а й в значній мірі вплинув на обгрунтування державницько-самостійницьких прагнень українців.

Напевно, найбільше “Історія Русів” вплинула на національного поета України Тараса Шевченка. За правильним висловом Михайла Драгоманова, “ніщо, окрім Біблії, не мало такої сили над системою думок Шевченка, як “Історія Русів”. Зі свого боку, Шевченко підсилив і доповнив власним поетичним генієм ідеологію невідомого автора “Історії Русів” та передав її усьому народові як на свідомому, так і на інтуїтивноемоційному рівнях.

Література

1. Бердник О.С. "Исторія Русовъ" як метатекст: монографія / О.С. Бендик Донецьк: Видавництво Донецького національного університету, 2002. 180 с.

2. Возняк М. Історія української літератури: у 2 кн.: навч. вид. / М. Возняк. 2-ге вид., випр. Львів, 1994. Кн. 2. 560 с.

3. Дей О.І. Словник українських псевдонімів / О.І. Дей. К.: Наукова думка, 1969. 558 с

4. Дорошенко Д. Хліборобська Україна / Д. Дорошенко. 1921. № 3.

5. Драгоманов М. В защиту неизвестного покойника автора “Истории Руссов” / М. Драгоманов // Порядок. 1881. № 128. С. 15-17.

6. Історія Русів / укр. пер. І. Драча; передм. В. Шевчука ; прим. Я. Дзири, І. Дзири. 2-ге вид. К., 2003. 366 с.

7. Кониский Г. Исторія русовь / Г. Кониский М.: Университетская типография 1846. 303 с.

8. Оглоблин О. Вступна стаття / О. Оглоблин // Історія Русів. Переклад В. Давиденка, Нью-Йорк 1956, С. XVII.

9. Салтовський О.І. Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку XX сторіччя) / О.І. Салтовський К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. 396 с. // litopys.org.ua/salto/salt.htm

10. Семенко С. “Історія Русів” у трактуванні М.П.Драгоманова / С. Семенко // Журналістика. 2009. Випуск 8. С.104-109.

11. Сюндюков І. “Історія Русів”: міфи та факти День Щоденна всеукраїнська газета // incognita.day.kiev.ua

12. Шевчук В. Нерозгадані таємниці “Історії Русів” / В. Шевчук // Історія Русів. 2-ге вид. К., 2003. С. 7-51.

13. Шліхта Н. Елементи річпосполитської ідеології та політичної риторики в “Історії Русів” / Н. Шліхта // Молода нація. 2000. № 1. С. 5-23.

Размещено на Allbest.ru