Судові справи Київської судової палати як історичне джерело дослідження історії національних рухів у Російській імперії

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 930.253

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Судові справи Київської судової палати як історичне джерело дослідження історії національних рухів у Російській імперії

Зінченко П. В.

Нині українська історична наука приділяє велику увагу дослідженню національно-визвольних рухів українського народу та інших народів, які проживали на території України, в період перебування її у складі Російської імперії. Однак, слід зауважити, що події, які відбувалися у національно-політичному житті нашої країни у ХІХ столітті, висвітлені не достатньо. Хоча це- надзвичайно важлива сторінка нашої історії, оскільки без національних і революційних рухів кінця ХІХ - початку ХХ століття, неможливо скласти повноцінний історичний ланцюжок, який привів нашу державу до набуття незалежності.

Нема підстав стверджувати, що українські історики зовсім не цікавилися етно-національними подіями в Україні у складі Російської імперії. До цієї теми зверталися в своїх працях такі дослідники, як А. М. Катренко [12], Г. В. Касьянов [14], К. К. Кондратюк [16], В. І. Сергійчук [17], Н. О. Щербак [18] та інші. З закордонних науковців варто відзначити Ю. Гессена [12], та В. С. Дякина [13].

Дослідження проблеми національно-визвольного руху вимагає введення до наукового обігу нових видів джерел, які рідко використовувались радянськими дослідниками. Серед них - судово-слідчі матеріали.

Київська судова палата була заснована 29 червня 1880 року і діяла на основі Положення “Про заснування судових установ” від 20 листопада 1864 року”. Її юрисдикція поширювалася на 4 губернії: Київську, Волинську, Чернігівську і Могилевську. Палата була поділена на три департаменти - один кримінальний і два цивільних. Вона мала широкий спектр діяльності - розгляд кримінальних і політичних справ, була органом нагляду і апеляції відносно окружних судів. Київська судова палата буда підвідомча Міністерству юстиції. Вищою касаційною інстанцією був Сенат.

У 1880 році у Київській судовій палаті була введена посада прокурора. Останній виконував наступні обов'язки - судово-адміністративні (спостереження за перебігом слідства і правильним діловодством прокурорів окружних судів), судові (організація кримінального переслідування, керівництво дізнаннями по політичних справах, підготовка до суду необхідних матеріалів, підтримка на суді обвинувачення, контроль судових вироків), і адміністративні (спостереження за утриманням у тюрмах арештованих, перевірка листів, книг, посилок, що отримували в' язні, участь у нарадах з генерал-губернатором, розгляд скарг і прохань в'язнів).

Крім того, прокурор був місцевим представником Міністерства юстиції, займаючись питаннями призначення, переміщення, звільнення, підвищення, атестації, представлення до нагороди чи покарання працівників судової палати.

Судову палату було ліквідовано 1919 року декретом Робітничо-селянського уряду України [1, с. 1-2].

З поміж матеріалів діловодства державних установ Російської імперії варто виокремити документацію судових палат, де міститься інформація про революційний і національно-визвольний рухи. В першу чергу це стосується судових справ проти учасників цих національних і революційних партій та організацій. Для дослідження даних матеріалів автором було опрацьовано фонди Київської судової палати в Центральному державному історичному архіві в Україні, а саме фонд (прокурор Київської судової палати) і фонд (Київська Судова палата). Метою статті є дослідження інформативності судових справ з цих фондів.

Судові справи багато чисельні. У фонді прокурора Київської Судової палати (№ 317) зберігається 4751 судових справ. Інформація про них міститься в першому і другому описах.

Перший опис поділений на чотири томи. Перший охоплює період з 1879 до 1899 року. Другий - з 1900 до 1905, третій 1906 і 1907. Четвертий починається 1908 роком і завершується 1917-им.

У першому томі опису міститься інформація про 1517 судових справ. За 1879 рік є лише одна справа про приналежність міщанина Бабєнцова до народників [1, с. 1]. Далі до 1895 року кількість справ на рік складає кілька десятків і лише за 1890 і 1892 роки їх більше ста - 108 і 114 відповідно [1, с. 64-78, 88-102]. Після 1894 року і до 1899 справ на рік завжди більше ста - найбільше їх було в 1896-му - 137 [1, с. 147-165].

Удругому томі описано 1249 справ. Не дивлячись на те, що цей опис охоплює лише 6 років, справ, як бачимо, у ньому не набагато менше. На кожен рік припадає близько 200 справ. Найменше за 1902 рік - 148 справ [1, с. 241-266]. Найбільше справ зібрано в рамках 1905 року - 372 [1, с. 359-468].

Третій том опису, охоплюючи всього лише два роки, переважає усі інші томи по кількості справ на один рік - 667 у 1906-му році і 445 у 1907, разом 1112 [1, с. 468682].

У четвертому томі описів описано найменше судових справ - 816. При цьому лише за 1908 рік кількість справ перевищує сотню - тут їх збережено 178 [1, с. 682-717]. У решту років справ завжди більше півсотні, але менше ста. Лише за 1909 і 1915 роки кількість справ перевищує 90-92 і 94 відповідно [1, с. 717-732, 805-825].

Кожен документ стосується якогось конкретного регіону. У назві справи практично завжди вказується, на території якої губернії була здійснена незаконна дія. Це допомагає скласти уявлення про географію антиурядових виступів на території України. За період 18801881 26 справ стосуються Київської губернії, 33 Чернігівської, 5 Волинської і 1 Гродненської. За 1894-1895 роки лідирує Київська губернія - 31 справа, в Чернігівській 21. Зросла активність у Волинській губернії - 17 справ, а також 14 документів стосується

Могилевської губернії [1, с. 1-12]. У подальшому саме ці 4 губернії і були основною ареною, на якій діяла Київська судова палата. На далі ці рамки не міняються, змінюється лише кількість справ на кожну губернію. Наприклад, за 1902 рік по Київській губернії заведено 40 справ, по Чернігівській 30. Значно збільшилася активність антидержавних елементів у Могилевській губернії - 32 справи і Волинській - 22. За 1917 рік кількість справ зменшується - 27 справ у Київській губернії, 14 у Чернігівській, 18 у Волинській і лише 1 у Могилевській [1, с. 88-102].

Як бачимо з цієї статистики - основною ареною антиурядових виступів у районі юрисдикції Київської судової палати були Київська і Чернігівська губернії. Що ж стосується Могилевської і Волинської, то кількість справ, що з ними пов'язані, була значно меншою і часто коливалася від кількох десятків до однієї. Це дає можливість зрозуміти, де саме дії революціонерів були найбільш активні.

Досліджуючи назви справ можна встановити, які протиправні дії були найбільш поширені в різні періоди. За період з 1879 і до 1899 року найбільш поширеним злочином було розповсюдження листівок, приналежність до революційних організацій та висловлювання проти царя і самодержавства.

За період з 1900 до 1905 кількість справ, що стосуються розповсюдження брошур і листівок,зростає. До них додаються народні заворушення. При цьому в справах вже є назви конкретних партій і організацій, найчастіше Російська соціал-демократична партія чи Бунд.

У справах за 1906 і 1907 до розповсюдження листівок і народні виступи додаються поодинокі справи про зберігання зброї та збройні напади на чиновників, жандармів чи установи. Наприклад, “Справа по звинуваченню Абуладзе С. Ф. в причетності до партії есерів і збройному нападі на винну лавку в місті Житомирі, Волинської губернії” [1, с. 502] або “Справа по обвинуваченню Караєва А. З., Войовського А. Н. та інших в приналежності до Київської групи анархістів - комуністів і зберіганні зброї” [1, с. 517].

Найбільш буремними є справи з 1908 до 1917 року. У них містяться документи про розповсюдження прокламацій, селянські бунти, арешти солдатів за антиурядову пропаганду. Окрім того, є справи, що стосуються бойових дій українізованих полків російської армії проти полків, у яких служили росіяни. Наприклад, “Справа про обстріл казарм Кирасирського полку бійцями 1-го українського полку імені Богдана Хмельницького” [1, с. 848].

У другому описі 317 фонду міститься 75 судових справ. 7 за 1917, 50 за 1918 та 18 за 1919 рік [2, с. 2-19]. Вони стосуються арештів симпатиків і спільників більшовиків. Документація стосується переважно періоду гетьманату Павла Скоропадського. Є і справи, що розповідають про відомі події, такі як, наприклад “Справа про підготовку повстання Київським революційним комітетом РСДРП (більшовиків)”, де ідеться про бунт на заводі “Арсенал”.

Судові справи також зберігаються у фонді 318 (Київська судова палата). У двох томах першого опису їх міститься 1621.

У першому томі, що охоплює період з 1880 до рік до 1901 року на кожен рік припадає менше десяти справ. Лише за 1898 їх збереглося 13 [3, с. 13-16]. За період 1902 до 1906 кількість справ на рік коливається від кількох десятків до 323 у 1906 році [3, с. 88-188].

Абсолютну протилежність представляє період з по 1917 рік, матеріали котрого зібрані у другому томі. Починаючи з 411 справ за 1907 і 189 за 1908 [3, с. 159-248, 248-285], в наступні роки кількість справ не перевищує кількох десятків на рік і завершується 4 справами у 1917 році [3, с. 368-372].

Справи першого тому опису мають певну специфіку - окрім справ про єврейські погроми, розповсюдження листівок, революційні дії є також документи, що стосуються суперечок щодо земельних наділів. За період з 1907 по 1917 рік інтерес представляють справи, в яких ідеться про відмову військових стріляти в народ під час страйків, а також ті, що стосуються відбирання землі у селян за несплату земського збору.

Розглянемо структуру цих документів на прикладі “Справи по обвинуваченню шорника Петухова І. А. у приналежності до Чернігівської групи партії есерів, у розповсюдженні есерівських відозв та іншої нелегальної літератури у місті Бобровиці, Кизильського повіту, Чернігівської губернії”. Справу було розпочато 1 травня 1907 року і завершено 4 листопада 1913 року [4].

Першими у справі зберігаються описи, в яких вміщено список усіх матеріалів, що там зберігаються. Потім - звинувачувальний акт, який займає кілька сторінок. У ньому коротко подано всі обставини справи - що і ким було скоєно, де саме, за яких обставин обвинувачуваний був спійманий жандармами, і за якими статтями пропонується інкримінувати злочин. Завершується звинувачувальний акт списком усіх осіб, викликаних у суд - обвинувачуваних і свідків [4, арк. 2-3].

Слідом іде визначення, щодо надання чи ненадання справі подальшого ходу. Дане питання вирішується прокурором, секретарем і одним з членів судової палати, які керуються 547 статтею Статуту Кримінального судочинства. У документі містяться питання, від відповідей на які стане зрозуміло: матиме справа продовження чи ні. Зокрема, перше - чи підлягає справа компетенції судової палати. По-друге, з'ясовується чи нема необхідності збирати довідки про судимість (мається на увазі особиста справа підсудного і листування). Третє питання звучить наступним чином “Чи не треба збирати довідки про підсудного”. Четверте питання - чи варто з'ясовувати місце роботи підсудного. З' ясовується також наявність речових доказів та їх місцезнаходження, чи пред'явлено цивільний позов та чи не було затримок під час попереднього слідства. У разі, якщо прокурор і його помічники приходять до висновку, що варто продовжувати справу, то призначається дата і час судового засідання [4, арк. 6-7].

Протокол судового засідання є основним джерелом, яке розповідає, що відбувалося у залі суду. Документ надзвичайно докладний та інформативний. Зафіксовано о котрій годині увійшов суддя і члени палати, обвинувачуваний та його захисник. Вказано, що захисник надається підсудному згідно з 566 статтею Статуту Кримінального судочинства [4, арк. 15-18].

У друкованому вигляді подаються лише бланки документів, наприклад: “Виступ захисника” чи “Слово підсудного”, після яких сказані учасниками процесу промови вписані від руки, що часто створює проблеми у досліджені цих матеріалів. Дуже багато в такому разі залежить від почерку секретаря.

Підсудні мали право відмовитися від захисника. У такому випадку рядки, в які мали вписуватися промови захисника, порожні і перекреслені великою літерою Z. Траплялися випадки, коли не приходив котрийсь із свідків. У такому разі безпосередньо під час засідання відбувалися дебати між членами судової палати щодо того, чи є необхідним дочекатися приходу цього свідка чи можна обійтися без нього. Крім того, вирішувалося чи варто притягнути його до відповідальності за відсутність на засіданні. Завершувалося судове засідання останнім словом підсудного. У разі, якщо він від нього відмовлявся, то так і занотовувалось “Від останнього слова відмовився” [4, арк. 15-19].

Після протоколу засідання слідує “Запитальний лист”, в який внесені лише два питання: чи винен підсудний і, якщо “так”, то якого покаранню він заслуговує. У разі, якщо підсудних було кілька, то ці питання задаються відносно кожного з них окремо. З цим пов'язаний розмір запитального листа - кількість аркушів у ньому залежить від кількості підсудних.

У справі також присутня резолюція присяжних засідателів. Ними виступали представник дворянства, міський голова та повітовий старшина. Вони писали у резолюції своє бачення даної справи: винен чи не винен підсудний [4, арк. 21-22].

І наостанок у справі - вирок. Як правило, він написаний на кількох аркушах та являє собою скорочений обвинувачувальний акт, де знову описується, що скоїв підсудний. У кінці документа - посилання на статті Кримінального уложення, за якими було вирішено притягнути підсудного до відповідальності. Завершується справа актом про вступ вироку в дію [4, арк. 23-25].

Вказані вище документи є обов'язковою частиною кожної справи по обвинуваченню. Але є і такі, що зустрічаються лише в деяких. Наприклад, у справі по обвинуваченню селянина Березовського П. І., що зберігав прокламації партії “Спілка”, вклеєно листок про зміну запобіжних заходів щодо спроб підсудного уникнути відповідальності [5, арк. 2].

До “Справи по звинуваченню селянина Охріменка І. Н., робітників кафельної фабрики Андр- женовського у місті Києві Касьянова Г. А. і Коваленка В. І. у розповсюджені брошур партії есерів серед селян сіл Гаврилова, Димера та інших Київського повіту та губернії” додано статистичний листок, в якому зібрана інформація про підсудних. У ньому зазначені вік кожного з них на момент скоєння злочину; місце народження; постійне місце проживання; дата народження; звання; національність; віросповідання; сімейний стан; заняття чи ремесло, яким займається підсудний; матеріальний стан; освіта; чи був за кордоном, якщо був - де саме; чи був затриманий під своїм іменем; в чому обвинувачується (вказано номер статті); місце скоєння злочину та чи має місце утримання підсудного під вартою [7, арк. 5-7].

Крім того, до справи міг додаватися протокол допиту, що проводився губернським жандармським управлінням. У цих протоколах міститься список затриманих, список протоколів та постанова по завершенню допиту. Крім того, у справі можуть бути відозви чи брошури, що зберігалися чи розповсюджувалися підсудними. Наприклад, оригінал відозви Революційної Української партії “Відкритий лист до робочого люду!” за авторством священика Петра Стегенного, “щирого оборонця робочого люду” [6, арк. 4].

Описана вище структура справ по звинуваченню є найбільш поширеною. Але є і виключення. Зокрема, “Справа по обвинуваченню солдата 167 піхотного ост- рожського полку Крігера М. Ю. в приналежності до польської націоналістичної партії “ППС” являє собою ряд донесень прокурору Київської судової палати про рядового польської національності, а також листування прокурора з начальником Київського губернського жандармського управління. Повідомляється про затримання Крігера та слідство, під час якого було проведено медичне обстеження, після якого констатовано факт, що затриманий є психічно хворою людиною (в нього виявлена меланхолія, яка характеризується, як безумство “в смислі 95 статті Уложення”) [8, арк. 3]. Через відсутність у цьому документі звинувачувального акту, основну інформацію несуть нам донесення прокурора, його листування та протоколи допиту, надіслані прокурору начальником ГЖУ. Варто зазначити, що дуже багато постанов і протоколів написано від руки, що робить дослідження цих документів дуже складним.

Значна кількість судових справ стосується боротьби проти національних рухів, у першу чергу українського, польського, а також єврейського. Дослідження цих матеріалів дає нам змогу не лише дізнатися про діяльність, структуру чи ідеологію руху, але і провівши порівняння цих матеріалів дізнатися, який саме рух найбільше дошкуляв царському уряду.

“Справа по звинуваченню міщан Ліпського І. Д. та Браіловського І. Ю. в належності до Київського комітету єврейської організації Бунд” від 7 вересня 1913 року розповідає нам про арешт двох активістів Бунду. Судять їх не за конкретну дію, а вже за саму приналежність. Завершується слідство направленням їх обох до в'язниці. При цьому відбувати покарання їх відправили до різних місць позбавлення волі - Липського до Іркутської губернської тюремної інспекції, а Браілоського до Енісейської [9, арк. 2-3, 7].

Інакше виглядає справа проти активістів “Об'єднаних спільнот польської молоді”. Створена на території Австро- Угорщини з дозволу уряду, ця спільнота займалася допомогою полякам на території Російської імперії. Що це була за допомога не вказано, але зазначено, що загрози державному устрою вона не несла. На території Російської імперії було затримано 10 активістів. Але зважаючи на нешкідливість їх діяльності і небажання встрявати у суперечки з урядом Австро- Угорщини, поляків відпустили, обмежившись встановленням негласного нагляду [10, арк. 22, 72].

У “Справі по звинуваченню вихованця Київської духовної семінарії Сікори П. І. та інших...” йдеться про належність останніх до Революційної української партії. Ставлення до цієї справи було серйозне, бо братів Михайла і Петра Івановичів Сікор узяли по доносу у підпільній типографії, яку останні утримували. При них було знайдено знаряддя для друкування, матеріали і листівки партії, а також листування. Зважаючи на приналежність підсудних до “злочинного угруповання”, а також, щоб запобігти їх спробам перетворити судову залу в арену для пропаганди, засідання вирішено зробити закритим. Брати Сікори були визнані винними і засуджені до двох років позбавлення волі у фортеці. Від цих двох років відняли 10 місяців, які вони провели під попереднім арештом [11, арк. 2-3, 9, 72-73].

Загалом судові справи дають нам багато інформації про національні рухи, їх розмах, ідеології та наскільки серйозно їх сприймає влада. В той час, як одна лише належність до Бунду була підсудною справою, з польськими організаціями були можливі інші варіанти розвитку події і тому подібне.

Наостанок варто додати, що окрім такої інформації, як оперативні дії, судові засідання, діяльність революціонерів тощо, ми можемо знайти в судових документах і дрібніші справи. Йдеться про багаточисельні спроби людей уникнути відповідальності, симулюючи хвороби, посилання на свою безграмотність і нерозуміння того, що коїться. Документи свідчать і про велику кількість проблем, через які проходить слідство і суд - десь відсутній свідок, десь не встановлено особу обвинувачуваного і так далі.

Дослідник може зіштовхнутися також з тим, що назви справ часто не співпадають з основним змістом. Наприклад, людина могла бути притягнута за українофільську діяльність, а вже в процесі слідства її починають за діяльність в рядах партії соціалістів- революціонерів.

Варто зазначити, що досліджуючи ці справи, треба бути вкрай обережним. Судові справи не завжди представляють з себе надійне історичне джерело. Це пояснюється кількома факторами: охоронні відділення, затримавши людину, намагалися переконати прокурорів і суддів у її винуватості; часто революціонери потрапляли до суду з фальшивими паспортами; не об'єктивними часто були і свідчення свідків: одні намагались “обілити” підсудного, інші йому нашкодити.

Тим не менш, судові справи є важливим історичним джерелом, оскільки вони не несуть ніякого пропагандистського навантаження, а є виключно матеріалами, які описують конкретні справи. Вони - одні з основних документів у фондах Київської судової палати. Про це свідчить, по перше, їхнє число. Це 6372 справи. По друге, судові справи з поміж усіх інших матеріалів, з' явилися як наслідок основної діяльності палати - ведення судових засідань. Тому робота з цими документами є надзвичайно важливою для дослідження національних рухів на території України кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Список використаних джерел

1. Центральний Державний історичний архів у місті Києві. - Ф. 317. - Опис фонду. - Оп. 1. - 853 с.

2. Дякин В. С. Национальный вопрос во внутренней политике царизма // Вопросы истории. - 1995. - № 9. - С. 130-134; 1996. - № 11. - 12. - С. 62.

3. Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму. - К., 1999. - 252 с.

4. Катренко А. М. Український національний рух 19 ст. - К., 1999. - 189 с.

5. Кондратюк К. Нариси історії українського національно- визвольного руху ХІХ ст. - Тернопіль, 1993.- 98 с.

6. Сергійчук В. І. Українці в імперії. - К., 1992. - 92 с.

7. Щербак Н. О. Національне питання в політиці царизму у Правобережній Україні (кінець XVIII- початок ХХ століття). - К., 2005. - 615 с.

Анотація

Досліджено інформативність судових справ, як джерела з історії національних рухів на території Російської імперії. Дані документи зберігають у фонді 317 (прокурор Київської судової палати) та фонді 318 (Київська судова палата) Центрального Державного історичного архіву у місті Києві. Вони є важливим джерелом з історії українського, польського та єврейського національних рухів на території Російської імперії у кінці 19 -- початку 20 століття. судовий імперія національний рух

Ключові слова: судові справи, ЦЩАК фонди, історичне джерело, національний рух.

Ключевые слова: судебные дела, ЦДИАК, фонды, исторический источник, национальное движение.