Феномен "множинної суверенності" революційної доби 1917-1920 рр. у контексті процесів національного державотворення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кіровоградський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського

ФЕНОМЕН "МНОЖИННОЇ СУВЕРЕННОСТІ" РЕВОЛЮЦІЙНОЇ ДОБИ 1917-1920 рр. У КОНТЕКСТІ ПРОЦЕСІВ НАЦІОНАЛЬНОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Ю.С. Митрофаненко

Анотація

Визначено ставлення мешканців селянських республік до процесів українського державотворення, розглянуто співвідношення процесів соборництва та регіоналізму в умовах Української революції.

Ключові слова: регіоналізм, селянська республіка.

Ю.С. Митрофаненко. Феномен "множественной суверенности" революционной эпохи 1917-1920 гг. в контексте процессов национального государствообразования

Определено отношение населения крестьянских республик к процессам украинской государственности, рассмотрено соотношение процессов соборности и регионализма в условиях Украинской революции.

Ключевые слова: регионализм, крестьянская республика.

Yu.S. Mytrofanenko. Phenomenon of "multyply sovereignity" of revolutional period of 1917-1920 in the content of national creation of states processes

The attitude of peasant's republics to the processes of Ukrainian state creation is defined, correlation of sobornost process and regionalism in conditions of Ukrainian revolution is considered. The author considers the reasons of appearing and peculiar features of similar original peasants organizations. The term "multiply sovereignty" is applied for definition of this integral part of revolution period in Ukraine. The common features of Ukrainian separatism and federalism phenomenon are analyzed in the article. The self-organization for protection of Ukrainian state power, the influence of political ideologies, and outlook of their leaders on civic position of their citizens of similar republic is defined. The influence of peasant's republics of Ukrainian creation of the state is noted. A little known episode from the history of Ukrainian revolution was focused on the basis of new archive sources.

Key words: regionalism, peasant's republic.

Ідея реформування територіально-державного устрою України з часом набуває підвищеної актуальності. Альтернативою унітарності висувається ідея федералізації. Тому в суспільстві виникає інтерес до подібних процесів, які відбувалися в минулому. Періодом, коли плани федералізації не лише активно дискутувалися, але й в оригінальних формах упроваджувалися в життя, була доба Української революції. Тоді альтернативою ідеї соборництва був регіоналізм.

Одним із поширених виявів своєрідної "федералістичної самоорганізації" був досвід творення "селянських республік", у якому сучасники тих процесів знаходили ознаки "творчого федералізму" [21, с. 71-72]. Контрверсійною цій позиції була думка про нездорові відцентрові тенденції цього явища, які стали однією з причин поразки Української революції [21, с. 72].

Проблематика функціонування "селянських республік" доволі багатоаспектна і не може бути повною мірою розкрита у форматі однієї наукової статті, тому предметом розгляду стане лише один з її фрагментів. Метою статті є аналіз позиції цих своєрідних квазідержавних селянських організацій стосовно питання незалежності України в складних умовах військово-політичної боротьби 1917-1919 рр.

До предмету аналізу феномена "селянського регіоналізму" не включено явище "більшовицького політичного регіоналізму", пов'язане з існуванням Донецько-Криворізької, Одеської, Таврійської радянських республік, до організації яких селянство було мало- причетне. Поява трьох вищезгаданих республік була ініційована більшовиками, а не пов'язана з історичними особливостями регіону та своєрідними рисами селянського світогляду революційного періоду. Тому це явище хоча й належить до виявів регіоналізму, але відмінне за метою творення, лідерами, рушійними силами. Зокрема, центрами подібних республік стали міста, а не села, а ставлення селянських мас до їх виникнення було в основному негативним [18, с. 54-55]. Також не включено до аналізу феномен організації міської республіки в Одесі, який був пов'язаний із традиціями "порто-франко" та діяльністю міської думи [3; 17].

Першими увагу до проблеми функціонування "селянських республік" привернули учасники національно-визвольної боротьби. Зокрема, Ю. Горліс-Горський залишив ґрунтовні мемуарно-аналітичні свідчення з історії Холодноярської організації [7]. Окремі згадки про селянські республіки містяться в спогадах І. Мазепи про Пашків- ську [13], Я. Гальчевського-Орла - Пашківську та Летичівську [5], М. Омеляновича-Павленка - Холодноярську та Чигиринську [16]. Кожен з них залишив згадки про стосунки з представниками "республік", з якими довелося контактувати в умовах революційного періоду, визначив характер настроїв їхніх лідерів та рушійних сил щодо процесів державотворення.

Одним із перших дослідників, хто спробував визначити місце селянських республік в історії Української революції був історик М. Стахів. Він вказав чинники появи подібного явища в Україні, виокремив його своєрідні риси [20; 21]. Серед сучасних істориків, які приділили увагу процесам регіоналізму періоду революційної доби в Україні 1917 - 1920-х рр. як співвідношенню регіональних інтересів із спільнонаціональними, варто відзначити В. Солдатенка. У праці "Соборництво і регіоналізм в українському державотворенні (19171920 рр." знаний фахівець привернув увагу до цієї неоднозначної теми, без розуміння якої важко усвідомити хід та результати боротьби за українську державність [18].

Інші історики досліджували віхи існування окремих "селянських республік". Зокрема, ґрунтовні дослідження Ю. Котляра стосуються історії Висунської та Баштанської республік [10], праці Р. Коваля - Холодноярської республіки [8]. О. Солодар розглянув фрагменти існування Чигиринської республіки Свирида Коцура [19]. До категорії фахівців з подібної проблематики слід віднести праці дослідників гуляйпільської республіки (махновщини). Насамперед, В. Верстюка [2], В. Волковинського [4], М. Ковальчука [9], В. Савченка [17], В. Чопа [26]. Інші дослідники розглянули сторінки історії Летичівської [15] та Гуцульської республік [14; 22].

Отже, історіографія питання являє собою праці, які стосуються історії окремих "селянських республік", натомість узагальнюючі праці в історіографії з цього питання відсутні.

Існує цілий комплекс чинників, які призвели до поширення процесів селянського регіоналізму під час революційних подій 19171920-х рр. в Україні. У західній соціології процеси поширення регіоналістичних прагнень у революційні періоду отримали оригінальну дефініцію "множинна суверенність". Зокрема, авторитетний соціолог Ч. Тілі писав, що подібне явище є закономірним, бо пов'язане із неспроможністю влади впливати на процеси в державі, що штовхає населення до самоорганізації та відкидає ідею необхідності центральної влади [6, с. 586].

Феномен "множинної суверенності" був наслідком революційної доби в Російській імперії, який виник на історичних традиціях козацького самоврядування і набув поширення у регіонах, наповнених подібним досвідом або охопленим козацькою романтикою. На інших теренах активізація процесів селянського демократизму спричинилася своєрідними рисами селянської свідомості та переобранням сільськими сходами політичних функцій. Зокрема, дослідник української ментальності періоду Української революції В. Лозовий пов'язував активізацію процесів селянської демократії зі схильністю до анархізму та своєрідною мрією про "можливість щасливого існування у власній громаді поза державною системою великого суспільства" [11; 12]. Подібні думки при аналізі революційної ситуації в Україні висловив американський дослідник М. Бейкер, який звернув увагу на своєрідну локальну свідомість населення і сприйняття центральної влади як чужинської на відміну від своєї - місцевої [1, с. 74]. соборництво регіоналізм селянський республіка

Виникали подібні квазідержавні утворення з метою самооборони, захисту результатів власної праці, а іноді для "слави парубоцької" чи для грабунку навколишніх сіл сусідів, слабких державних установ та знесилених військових частин. Часом до появи "селянських організацій" були причетні представники політичних партій і тоді виникав своєрідний симбіоз "селянської вольниці" та політичної ідеології.

До появи оригінальних селянських організацій часом призводили непродумані накази українських політичних лідерів. Зокрема, С. Петлюра в одній із своїх відозв писав: "Хай кожне село наводить в себе порядок!" [24, арк. 11]. Селяни розуміли це гасло по-своєму: "Кожна волость сама по собі!", тобто позбавлена контролю з боку центральної влади. Тому, заслуговує на увагу думка, яку вперше висловив М. Стахів, що в умовах слаборозвиненої національної свідомості подібні республіки, за окремими винятками, "поза своєю волостю нікого не визнавали і не хотіли боротися за федеративну в своїм устрою, але назовні суверенну Українську Державу" [20, с. 72].

Географія поширення "селянських республік" в Україні була доволі значною від Карпат до Дніпра. Найбільш відомою та впливовою була Гуляйпольська анархо-комуністична організація Н. Мах- на. У часи військових успіхів махновців її терени охоплювали площі кількох областей сучасної України. Історія Махновії написана українськими дослідниками достатньо об'єктивно та змістовно, тому ми зупинимося лише на окремих епізодах, які є предметом дослідження цієї статті.

Н. Махно народився в Україні, але анархістський світогляд "батька" був ворожим будь-якій формі державної влади. Тому Н. Махно вдалося створити українську армію за своїм етнічним складом, яка була неукраїнською за змістом своєї діяльності, воюючи за утопічні ідеали. Союз з УНР восени 1919 р. був для махновців ситуативним, вимушеним і тому короткочасним.

Проте заперечувати український слід в історії Махновщини, розквіт якої припав на весну та осінь 1919 р. не варто. Зокрема, на території анархічної республіки була створена оригінальна система дошкільної та початкової освіти, яка охоплювала як дітей відповідного віку, так і дорослих вояків махновської армії. Цілком демократично було розв'язано мовне питання. Врахувавши, що значна частина його війська та підконтрольного населення україномовна, навчання відбувалося українською мовою або за вибором батьків чи учнів- вояків. Мовна ситуація в регіоні змусила махновців восени 1919 р. видавати свій друкований орган "Путь к свободе" українською мовою "Шлях до волі". Справами освіти на території Гуляйпольської республіки опікувалася дружина Н. Махна Галина (Агафія) Кузьменко - вчителька української мови з Піщаного Броду (нині Кіровоградська обл.). Махновські школи існували протягом всього періоду існування Гуляйпольської анархо-комуністичної республіки.

Отже, незважаючи на вороже ставлення до ідеї української державності, практичні кроки махновців у наданні культурно-освітніх потреб були частково спрямовані на задоволення інтересів українського населення. Крім того, дозволимо собі припустити, що тактичним прорахунком Н. Махна було розірвання угоди з С. Петлюрою. На думку автора, союз з більш демократичною владою УНР, зацікавленість у його армії надавала "батькові" більше шансів на реалізацію ідеї "вільних трудових рад" на півдні України.

На Черкащині протягом 1918 - початку 1920 рр. існували відразу дві потужні селянські організації: Холодноярська Василя Чучупаки та Чигиринська Свирида Коцура. Незважаючи на близькість розташування та сусідські стосунки в дореволюційну добу, відносини між обома "квазідержавами" були вкрай ворожими. Причина конфлікту - ставлення до національної ідеї України. Холодно- ярці, які контролювали значну частину Чорноліського масиву Черкащини, протягом усього періоду національно-визвольної боротьби залишалися віддані ідеалам Української революції. А от симпатії "громадян" Чигиринської республіки визначалися мінливими поглядами їхнього отамана С. Коцура: від ідеалів української державності до більшовизму, а згодом анархо-комунізму. Обидва утворення виникли як загони самооборони в бурхливий час, але період їх співпраці був дуже коротким - кінець 1918 - початок 1919 р. У грудні 1919 р. спільними зусиллями С. Коцур та В. Чучупака здобули Чигирин.

"Чигиринська республіка" відома значно менше, тому варта більшої уваги в цій статті. Влада військової організації С. Коцура поширювалася на "гетьманські місця": Чигирин, Суботів та декілька навколишніх сіл, які були розташовані поблизу Холодного Яру. Згадуючи про політику С. Коцура, холодноярці з розпачем відзначали, "що він зганьбив стару гетьманську столицю Чигирин" [7, с. 30]. Зрада національної ідеї спричинила ворожнечу між колишніми родичами та сусідами. Перемир'я між ворогами-сусідами тривало лише під час релігійних свят, коли за одним столом знаходилося місце і коцурівцям, і холодноярцям [19]. Лише взимку 1920 р. після ліквідації більшовиками Чигиринської республіки селянам цього району вдалося поступово подолати ворожнечу.

Різницю у настроях мешканців "двох республік" (а це були мешканці сіл розташованих усього за кілька кілометрів одне від одного) сповна відчули вояки армії УНР - учасники Першого зимового походу в січні 1920 р. Якщо на території Холодноярської республіки вони почували себе в повній безпеці, не зустрічаючи "недовірливих та ворожих поглядів" [16, с. 301], то на коцурівських теренах мусили відбивати їхні напади [16, с. 297]. У білогвардійському зведенні про ситуацію в регіоні також простежується оцінка відмінностей двох сусідніх селянських республік: "Чучупак ідейний самостійник, спирається на сільську інтелігенцію і селянство; суворо переслідує в себе грабунки і намагається створити дисципліновану армію. Коцу- ра ж зі своїми бандами головним чином грабував" [9, с. 196].

Доля двох організацій Чигиринської та Холодноярської ідентична - вони були знищені більшовиками протягом 1920-1922 р. Проте, якщо друга вкрила себе славою та патріотизмом, то перша залишилася маловідомою та сумновідомою. Натомість координація зусиль двох організацій могла принести обом значно більше користі в боротьбі зі спільними ворогами: більшовиками та білогвардійцями.

На Поділлі існували декілька селянських республік: Пригорненська, Держанська, Пашківська, Летичівська. Найбільш відомими з них були Пашківська та Летичівська. Обидві організації були створені в 1919 р. і були антиукраїнські за змістом своєї діяльності. Ці творіння революційної доби руйнували українську владу в запіллі, вели підступні бої з українськими військовими частинами, вдавалися до провокацій та дискредитації тих частин, які поборювали їх антидержавницькі наміри. Часом для ліквідації цих ворожих організацій в тилу доводилося знімати з фронту боєздатні частини.

Наприклад, наприкінці 1918 - на початку 1919 р. утворилася Летичівська (Меджибізька) республіка з центром у селі Голосківці. Серед мешканців, значну частину яких складали росіяни, панували про- більшовицькі настрої, яким симпатизувала молодь. Дії летичівців стосовно сіл, які підтримували Директорію були агресивними: їм погрожували розправою. Лідерами Летичівської організації були прихильники більшовизму євреї Мушлін та Лайнер. У січні 1919 р. між добре озброєними селянами Летичівської республіки та Гайсинським полком отамана А. Волинця спалахнули бої. "Летичівці" зазнали поразки, однак для самого отамана приборкання "зрадницького села", ледь не викликало серйозні наслідки [15].

Мешканці "республіки" за намовою місцевого священика звернулися зі скаргою до вищих органів влади УНР на протиправність та надмірну жорстокість А. Волинця та його вояків стосовно мирних селян, "які просто не зорієнтувалися в політичній ситуації" [23]. Отаман опинився під слідством та був визнаний винним судовою владою. Лише втручання військових вищого рангу з посиланням на необхідність перебування А. Волинця та його полку на фронті дозволило цьому отаману уникнути несправедливого покарання.

Лише згодом вища влада УНР прийняла рішення про дозвіл застосування жорстоких мір стосовно до сіл, населення яких хоча і вважалося громадянами УНР, але чинило боротьбу проти державного війська. Зокрема, авторитетний повстанський ватажок Андрій Гулий-Гуленко, призначений у листопаді 1919 р С. Петлюрою керівником повстанських загонів Херсонщини, Катеринославщини, Уманщини, Звенигородщини, Черкащини та Чигиринщини, в одному зі своїх наказів зазначив: "Попереджаю, що як яке-небудь село не буде помагати нам (владі УНР. - Ю. М.) або дасть приют сим розбишакам (білим, червоним. - Ю. М.), то буду жорстоко карати таке зрадливе погане село. Нехай краще загине одно або двоє сел, чим через нього будуть гинути тисячі сел" [9, c. 196].

Сумновідомою стала й Пашківська республіка завдяки епізоду, який стався наприкінці 1919 р. Важко визначити її політичну орієнтацію. Це було скоріше утворення позаідеологічне кримінального характеру без чітко визначеної політичної спрямованості, яке виникло для грабунку навколишніх населених пунктів та ослаблених військових частин. Протягом усього 1919 р. пашківці вирізнялися своєю антиуенерівською діяльністю [13, с. 313; 25, арк. 89]. Керівні органи республіки сформували місцеві селян та колишні збільшовизовані матроси-дезертири. Восени 1919 р. уряду УНР не поталанило відступати на захід через терени Пашківської організації. їхній потяг було зупинено. Розпочалися переговори між двома урядами: УНР та Пашківської республіки. Ратифікація угоди затягнулася, а місцеві селяни тим часом почали розкрадати державне майна. Згаявши значну частину часу, члени уряду залишили територію Пашківської організації [13, с. 313-314]. У 1920 р. Пашківська республіка була розгромлена повстанським відділом Я. Гальчевського (Орла). Керівників цієї організації було розстріляно отаманом "за напади на частини та транспорт української армії в 1919 р" [5, с. 269-270].

Історія двох подільських республік свідчить про розмаїття політичних настроїв населення УНР, правові колізії, які виникали при їх ліквідації, а також про їх відверту зухвалість у ставленні до органів влади УНР та про складність ліквідації подібних утворень в умовах військового часу.

Комуністична історіографія не приділяла значної уваги подібним селянським організаціям революційної доби, хоча іноді їх існування підлягало під трактування "політичний бандитизм" або набувала сатиричного зображення [10]. Виняток становили селянські організації, які виникли восени 1919 рр. на території сучасної Миколаївської області - Висунської та Баштанської. Ці селянські республіки виникли в умовах боротьби зі Збройними Силами Півдня Росії з ініціативи діячів лівих українських політичних партій: боротьбистів та більшовиків. Висунську республіку очолив Ф. Юхименко, брати П. Тур та

І. Тур - Баштанську. Керівні центри були різними: Висунськ орієнтувався на співпрацю з українськими лівоесерівськими організаціями, баштанці - на більшовицькі організації Миколаєва. Лише виділивши значні сили на боротьбу із повстанцями, А. Денікіну вдалося розгромити села - опорні пункти повстанців, але не їх військові організації. Селянські армії, уникнувши розгрому, збирали нові сили та шукали нові центри для продовження збройної боротьби.

Питання про політичну орієнтацію мешканців селянських республік гостро постало в післяреволюційний час. У 1926 р. керівництво комуністичної України нагородило с. Полтавку-Баштанку Червоним прапором за заслуги в боротьбі з білогвардійцями. Але чому подібна нагорода минула село Висунськ? Таке рішення існувало, але не було втілено в життя. На думку дослідника цих організацій Ю. Котляра, боротьбистська ідеологія Висунської республіки, яка полягала в ідеї самостійної радянської України, була "недостойною" високої нагороди. Натомість зорганізована більшовиками Баштанська республіка відповідала всім необхідним критеріям [10].

Надалі роль Висунської організації в історичній та художній літературі зменшувалася та опинилася в тіні Баштанської республіки, хоча роль її керівників та учасників у розгортанні повстансько-партизанської боротьби на Півдні України проти білогвардійців була значно меншою [10].

Обидві селянські республіки створили ліві українські партії, ворожі до Директорії УНР, однак українські ліві есери свій державотворчий ідеал вбачали у створенні незалежної радянської України. Повстанці зуміли створити значні проблеми Добровольчій армії, ворожої до ідеї української державності у будь-якій формі. З іншого боку саме цей факт прихильності до української національної ідеї призвів до замовчування ролі Висунської організації в революційних подіях на Півдні України комуністичною історіографією.

А от поява української селянської республіки на Закарпатті була викликана ідеями соборності, а не регіоналізму та була реакцією на гальмування процесів української національної ідеї. На теренах Закарпаття процеси українського державотворення суперечили інтересам кількох вороже налаштованих до цієї ідеї держав: Чехо-Словаччини, Угорщини, Румунії. Зокрема, рішення, яке прийняло українське віче 21 січня 1919 р. у Хусті про підтримку акту злуки з УНР та ЗУНР не було реалізовано саме через несприятливу зовнішньополітичну ситуацію. Тому окремі райони Закарпаття боролися за ідею української державності власними силами. Зокрема, в січні 1919 р. Збори Народної Ради різко засудили намагання новоутвореної Угорщини залишити край під своїм пануванням та вирішили збройно боронити свої права. Наприклад, мешканці с. Ясиня здійснили спробу звільнитися від окупаційної влади та проголосили українську владу. За ініціативи Степана Клочурака (уродженця села Ясиня - столиці Гуцульської республіки) в районі цього села ліквідували угорську владу і проголосили рішення про Злуку із ЗУНР. Українці зуміли оволодіти такими значними населеними пунктами як Рахів та Коломия. Так виникла Гуцульсько-Ясинська республіка, яка проіснувала кілька місяців. Право на самовизначення довелося виборювати з військами двох ворожих армій: угорської та румунської. Крім цього, керманичами організації здійснювалися заходи з організації освіти на підвладній території, надавалася матеріальна допомога населенню [22].

Однак у травні-червні 1919 р. під тиском переважаючих чисельно та якісніше озброєних румунських військ самоуправління українців Закарпаття зазнало поразки. Подібний досвід збройної боротьби за національні права став у нагоді 1938-1939 рр., коли творилася історія Карпатської України.

Перелік згаданих у статті "селянських республік" не є повним. Автором зроблено спробу з'ясувати ставлення до процесів українського державотворення лише найбільш помітних та впливових селянських організацій. Загалом, подібних утворень періоду революційної доби в Україні існувало достатньо, що свідчило про високий рівень суспільної активності та самоорганізації. Спільним для структурних складових феномена "селянських республік" була поразка від більш потужних та чисельних державних механізмів. Тільки узгодження регіональних інтересів із загальнодержавною ідеєю та консолідація зусиль навколо загальнонаціонального ідеалу могли б зробити успішним цей своєрідний досвід федералізації України революційного періоду.

Бібліографічні посилання

1. Бейкер М. Погляд одного історика на розвиток сучасної історіографії Української революції 1917 - 1920 рр. / М. Бейкер // Україна модерна. - 2005. - № 9. - С. 69 - 77.

2. Верстюк В. Селянський повстанський рух на Україні (1918-1921) / В. Верстюк. - К., 1991.

3. Вінцковський В. Вільне місто Одеса в добу Центральної Ради: революційна інтерпретація політичного сепаратизму / В. Вінцковський // Укр. іст. журн. - 2013. - № 1. - С. 80-92.

4. Волковинський В. Нестор Махно: легенди і реальність / В. Волковин- ський. - К., 1994.

5. Гальчевський Я. Проти червоних окупантів / Я. Гальчевський. - Кам'янець- Подільський, 2011.

6. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр / Ю. Горліс-Горський. - Дрогобич, 2006.

7. Коваль Р. Повернення отаманів Гайдамацького краю / Р. Коваль. - К., 2001.

8. Ковальчук М. Без переможців: Повстанський рух в Україні проти білогвардійських військ генерала А. Денікіна (червень 1919 р. - лютий 1920 р.) / М. Ковальчук. - К., 2012.

9. Котляр Ю. Висунська і Баштанська республіки (до 90-ї річниці проголошення) / Ю. Котляр. - Миколаїв, 2010.

10. Лозовий В. Селянська правосвідомість у добу Української революції (1917-1921 рр.) / В. Лозовий // Укр. іст. журн. - 2005. - № 6. - С. 88-95.

11. Лозовий В. Українська революція та українська ментальність (19171921 рр.) / В. Лозовий // ІІ Міжнар. наук. конгрес укр. істориків "Українська історична наука на сучасному етапі розвитку" : у 2 т. - Кам'янець-Подільський; К.; Нью-Йорк; Острог, 2006. - Т. 2. - С. 248-254.

12. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921 : у 3 т. / І. Мазепа. - К., 2003. - Т. 2.

13. Масляник О. Гуцульська республіка повернення із забуття / О. Масляник // За вільну Україну. - 1991. - 31 січня.

14. МитрофаненкоЮ. Справа отамана Волинця / Ю. Митрофаненко // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті : зб. наук. пр. - Д., 2011. - Вип. 9 - С. 206-214.

15. Омелянович-Павленко М. Спогади командарма 1917-1920-ті рр. / М. Омелянович-Павленко. - К., 2004.

16. Савченко В. Проект "Україна". Вольная Одесса - Одесская республика - Юго-Западный край (1917-1919 гг.) / В. Савченко. - Х., 2013.

17. Солдатенко В. Соборництво і регіоналізм в українському державотворенні (1917-1920 рр.) / В. Солдатенко. - К., 2001.

18. Солодар О. Як були коцурці / О. Солодар. - Черкаси, 2009.

19. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР : у 8 т. / М. Стахів. - Торонто, 1968. - Т. 2.

20. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР : у 8 т. / М. Стахів. - Торонто, 1968. - Т. 6.

21. Папікян А. Військове будівництво в Україні у 1917-1920-х роках і його значення / А. Папікян, І. Томюк // Зб. матеріалів Всеукр. наук. військово-іст. конф. "Воєнна історія Сіверщини та Слобожанщини" / відп. ред. В. Горєлов. - К., 2010. - С. 191-198.

22. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. - Ф. 1078, оп. 1, спр. 48.

23. Центральний державний архів громадських організацій. - Ф. 3809, оп. 1, спр. 6, арк. 11.

24. Центральний державний архів громадських організацій. - Ф. 2188, оп. 1, спр. 274, арк. 89.

25. Чоп В. Українське питання в історії махновського руху / В. Чоп // Політична і військова діяльність Нестора Махна. - Запоріжжя, 1998. - С. 83.

Размещено на Allbest.ru