Публікаційна активність шевченкознавців у виданнях Академії наук України (1918-1944)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

Публікаційна активність шевченкознавців у виданнях Академії наук України (1918-1944)

В.С. Савчук

Шевченкіана є фактично неосяжною. І кожен, хто торкається цієї царини, це розуміє. Але в той же час будь-якого дослідника ця проблематика приваблює якраз своєю різноманітністю. Напередодні 200-ліття від дня народження поета, перегортаючи бібліографічний покажчик видань Академії наук України, що вийшов друком у 1969 р., я звернув увагу на нерівномірність публікацій, присвячених Тарасу Шевченку та плинність й розмаїття імен тих, хто звертався до його життя і творчості. Здалося цікавим в історичному та історико-бібліографічному контекстах розглянути публікаційну активність шевченкознавців у виданнях Академії наук України до 1944 р.

Отже метою написання статті є вивчення шевченкіани на сторінках видань Академії наук України у міжвоєнний період. Предмет дослідження - публікаційна активність шевченкознавців у виданнях Академії наук України у часових межах 1918-1945 рр.

Зазначений вище період був багатим на різноманітні соціально-економічні перетворення та зміни політичного курсу України у складі СРСР. У цей час відбувалися становлення Академії наук України, українізація та коренізація, відмова від них, голодомор, репресії 1930-х років, Велика вітчизняна та Друга світова війни тощо.

Як же розвивалася публікаційна активність із шевченкознавства у виданнях Української академії наук у контексті всіх цих подій і хто були вітчизняні шевченкознавці, якою була їх доля і якою була друкована продукція Академії наук України з шевченкознавства. Ці та інші питання я намагався відстежити і в історичному контексті. Зразу ж хочу наголосити, що в статті не розглядається структурна організація досліджень із шевченкознавства, тобто в яких організаційних структурах Академії наук України на різних етапах її існування зосереджувалась дослідницька діяльність з шевченкознавства. Тому надамо лише коротку орієнтаційну довідку з цього питання, взяту нами з історії відділу шевченкознавства Інституту літератури, яка засвідчує, що «попередниками сучасного ВШ були, ще до створення ІЛ, комісії історично-філологічного відділу заснованої 1918 р. Української академії наук: Комісія для видавання пам'яток новітнього українського письменства та Комісія для видавання творів Шевченка, Франка, Драгоманова, які розгорнули шевченкознавчу працю; перша з них під керівництвом акад. С. Єфремова готувала академічне видання творів Шевченка... У Харкові (з філією у Києві) 1926 р. засновано Інститут Тараса Шевченка, де два з п'яти відділів (кабінетів) мали досліджувати саме біографію й творчість Шевченка. ... 1933 р. Інститут було перейменовано у Науково-дослідний інститут Тараса Шевченка, а 1936 р. в Києві утворено Інститут української літератури ім. Т.Г. Шевченка...» [8]. Крім цієї спеціально створеної установи діяльність з шевченкознавства велася й в інших структурних одиницях ВУАН, що виявилося публікаційно у їхніх виданнях.

Ознайомлення з історіографією проблеми виявило, що у сучасному літературознавстві України (на думку, наприклад, шевченкознавця Олександра Бороня) вже визріла думка, «що й досі не написана чесна всеохопна історія шевченкознавства - з належним поцінуванням справжніх учених, переглядом задавнених концепцій, а головне - поверненням замовчуваних імен» [4]. Той же Олександр Боронь, вважає, що серед інших чинників такого стану є й те, що «дається взнаки також інерція наукового мислення: малодосвідчені дослідники вже починають сприймати бібліографії радянського часу як повні й достовірні, мають свій магічний вплив навіть зашкарублий іконостас наукових авторитетів, чиї думки не піддаються сумніву, та «обойма» освячених імен, тоді як численні праці діаспорних та західноукраїнських, а також репресованих дослідників залишаються поза увагою через свою незнаність, попри відкриття колишніх спецфондів та низку першодруків і републікацій» [4]. Отже наразі постає питання, незважаючи на наявність двотомної бібліографії про життя і творчість Т.Г. Шевченка [18], продовження роботи над новими подібними виданнями, адже навіть бібліографія радянського часу досконало не проаналізована. Зокрема це стосується й праць із шевченкознавства, наведених у бібліографічному покажчику видань Академії наук УРСР з суспільних наук, виданому у 1969 р. [6]. За такого стану звернення до відображення шевченкіани у виданнях Академії наук УРСР протягом зазначеного у назві статті періоду, є актуальним з точки зору сьогоднішнього шевченкознавства.

Звернення нами до бібліографії відповідних публікацій у відповідних виданнях за 1918-1945 рр. та проведений аналіз їхньої динаміки й інших характеристик дав досить цікаві результати.

Зазначена вище апріорі нерівномірність публікаційної активності шевченкознавців у виданнях Академії наук України характерна вже на початку діяльності ВУАН.

Можна припустити, що перші декілька років існування ВУАН відсутність публікацій в її системі була спричинена відсутністю її відповідних друкованих органів. Але це не зовсім так, оскільки вже з 1919 р. видавалися Записки історично-філологічного відділу УАН. Основною причиною, мабуть все-таки, на наш погляд, був брак коштів на видання. Таку думку підсилює й той факт, що наступний випуск «Записок історично-філологічного відділу ВУАН», який вийшов лише 1923 р. об'єднував (як зазначено у вихідних даних) роботи науковців за 1920-1922 р. і був подвійним [6]. Зазначимо, зокрема, що тема Шевченка звучала у ці роки й у виступах вчених УАН. Зокрема, У 1918-1921 рр. публікацій з шевченкознавства було небагато й вони друкувалися не у виданнях УАН. Серед кола дописувачів були такі відомі вчені, як Ол. Грушевський, П. Филипович, М. Марковський, О. Дорошкевич, Б. Якубський, А. Лобода, А. Кримський. Останній, між іншим, виступив з відповідною промовою на урочистому засіданні Української Академії наук 1920 р., присвяченому Т. Шевченкові. Так що шевченкіана у ВУАН розроблялася з самого початку її виникнення, але у виданнях ВУАН була відображена дещо пізніше.

Якими ж були ці видання і який характер вони носили? Якщо характеризувати їх за плинністю, то це були в основному або періодичні видання відповідних відділів (підрозділів, комісій) УАН (ВУАН), або видання спеціального призначення (до ювілейних або інших дат) та видання шевченківських творів з відповідними вступними статтями та коментарями, окремі видання (брошури, книги, каталоги тощо).

Серед періодичних видань: Україна. Науковий трьохмісячник українознавства (1924-1932), Записки історично-філологічного відділу (1919-1931; вийшло 26 книг, з них - книги 6, 11, 17 - «Праці історичної секції»); Науковий збірник. Записки Українського наукового товариства (1924-1929) (історичної секції ВУАН); За 100 літ. Матеріали з громадського й літературного життя України ХІХ і початку ХХ століття (1927-1930); Записки Одеського наукового при ВУАН товариства (1924-1929); Науковий збірник Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови (1928--1931); Мовознавство. Наукові записки (1934-1940, 1941-1963); Радянське літературознавство (1938-1957) [6].

Ювілейні та спеціальні видання досліджуваної доби з шевченкознавства: 1925. Шевченко та його доба. Збірник 1; 1926. Шевченко та його доба. Збірник 2; 1940. Мовознавство. Наукові записки. № 115-16; Бюлетень Комітету для видання творів Т.Г. Шевченка при ІІ відділі Всеукраїнської Академії наук Ч. 1. К. - 16 с. 1939. Радянське літературознавство. Відп. ред. А.С. Велічков. № 4. - 204 с. 1939. Пам'яті Т.Г. Шевченка Збірник статей до 125-ліття з дня народження. 1814-1939. - К. 1939. - 584 с. 1943. Пам'яті Т.Г. Шевченка 1943. Збірник доповідей, читаних на ювілейній шевченківській сесії Академії наук УРСР 9 і 1о березня 1943 р. - М., 1944. - 120 с. (АН УРСР) [6] тощо.

Звертає на себе увагу те, що переважна більшість періодичних видань ВУАН з літературознавства, мовознавства, історико-філологічних наук тощо, які були базовими для оприлюднення досліджень шевченкознавців, завершили своє існування у 1929-1932 рр., тобто в ті часи, коли політика українізації та коренізації докорінно змінилася. Нові відповідні часописи, зокрема «Радянське літературознавство» (1938-1957), виникли вже пізніше і відзначилися у передвоєнні роки в основному підготовкою спеціальних випусків, присвячених творчості Т.Г. Шевченка.

Склад шевченкознавців в Академії наук України у 1920-х рр. був сильним і кваліфікованим у науковому відношенні. До нього входили як шевченкознавці, що почали свою діяльність до встановлення радянської влади, так і ті, хто прийшов у шевченкознавство вже за часів радянської влади. Серед перших відзначимо такі постаті, як С.О. Єфремов, О.К. Дорошкевич, П.П. Филипович, Ф. Сушицький. Уже після 1917 р. у складі шевченкознавців у ВУАН активно виявляють себе М.М. Новицький, М. Марковський, М. Мандрика, В. Петров, П. Рулін, О. Новицький, В. Резанов, М. Сулима, М. Біляшівський. С. Родзевич, Б. Якубський, А. Степович, Л. Арасимович, Н. Богданова, Д. Шелудько, та інші [6; 9].

Але наприкінці 1930-х рр. практично майже нікого з цього складу у бібліографічних довідниках не зустрічаємо. Щоб з'ясувати в чому справа довелося звернутися до біографій цих учених та інших джерел. Про долю низки шевченкознавців та їх внесок у шевченкознавство є досить багато наукових розвідок [1-5; 7; 10; 12-17; 21]. У статті вони були використані для ілюстрації змін у шевченкознавчій тематиці видань АН України досліджуваного періоду. Зрозуміло, що взято певний зріз шевченкознавців для ілюстрації життєвих траєкторій вчених, найбільш характерних для досліджуваного періоду.

Почнемо з шевченкознавців, що заявили про себе ще у дорадянський період. С. Білокінь зазначав, що «одним із провідних шевченкознавців доби Розстріляного відродження був віце-президент ВУАН академік Сергій Єфремов» [1]. Внеску С.О. Єфремова в шевченкознавство присвячена і сучасна монографія Ольги Меленчук [11]. Особливу роль він відігравав у підготовці повного зібрання творів Т. Шевченка, яке редагував. Але працю цю не завершив у зв'язку з арештом у 1929 р. Розглядаючи історію академічного видання у передвоєнні роки, С. Білоконь писав, що «вона складалась особливо трагічно. Матеріали показують, як том за томом українці на дуже високому рівні видають Повне зібрання Шевченка, а їх група за групою вирубують буквально фізично» [1]. Як вже зазначалося, С.О. Єфремов був заарештований у 1929 р. за справою СВУ, засуджений до 10 років ув'язнення, й загинув в одному з таборів ГУЛАГу.

Із шевченкознавців дореволюційного часу значною постаттю був Павло Петровича Филипович [9; 20]. Поет, перекладач, письменник, історик літератури (1891-1937). Надзвичайно багато писав з різноманітних питань творчості Т. Шевченка у 1920-х роках. Причому друкувався не тільки у виданнях ВУАН. За його редакцією вийшли такі збірники, присвячені творчості Т.Г. Шевченка, як «Шевченківський збірник». Т. 1 (1924), «Шевченко та його доба» (два збірника у 1925 та 1936 роках) (співредактори С.О. Єфремов та М.М. Новицький). Ним написана монографія «Шевченко і декабристи» (1926) тощо. Із 1919 р. виконував обов'язки секретаря комісії для видавання пам'яток новітнього мистецтва, у 1921 р. обраний ученим секретарем Відділу філології та літератури комісії для складання енциклопедичного словника, член Історико-літературного товариства (1922-1923) й інше. У 1935 р. заарештований і засуджений до 10 років ув'язнення за справою М.К. Зерова і його групи, яку визначили як контрреволюційну терористичну націоналістичну організацію. Відбував покарання на Соловках. У 1937 р. справа була переглянута і П.П. Филипович був засуджений до ВМП і розстріляний.

Ще одна постать - Олександр Костянтинович Дорошкевич - співробітник ВУАН [9], літературознавець, автор багатьох праць із шевченкознавства. Очолював у 1918 р. відділ середньої школи департаменту вищої та середньої освіти Міністерства народної освіти. Із 1927 р. керівник київської філії Інституту Т. Шевченка, учень С.О. Єфремова. У середині 1930-х pp. висланий з України на Урал, після повернення з якого продовжував працювати в Інституті літератури ім. Шевченка, але без активної публікаційної діяльності. Пішов з життя у 1946 р.

Серед шевченкознавців, які виявили себе у 1920-ті роки, зазнала репресій низка вчених. Зокрема.

Петро Іванович Рулін (1892-1941), театрознавець і педагог, позаштатний співробітник Комісії для складання біографічного словника діячів України (1921, 1923), штатний та позаштатний співробітник низки комісій ВУАН [9], проф. історії українського і світового театру в Музично-драматичному Інституті ім. М. Лисенка (1920-1934) та директор Київського державного музею театрального мистецтва УРСР (1926-1936), редактор «Річника українського театрального музею» (1930). У царині шевченкознавства досліджував драматичну творчість Т. Шевченка. Заарештований за часів «єжовщини» та помер в ув'язненні.

Михайло Михайлович Новицький (1892-1964], літературознавець, співробітник ВУАН, активно працював у царині шевченкознавства з 1921 р. як співробітник Комісії для видавання пам'яток новітнього мистецтва [9], керував семінаром текстології та кабінетом біографії Т. Шевченка, брав активну участь у підготовці видань творів Т. Шевченка тощо. У 1937 р. заарештований та засланий у Пермську (тоді Молотовську), перебував також у таборі «Печерлаг» (Республіка Комі). У липні 1946 р. повернувся до Києва. Останні роки життя працював у Державному музеї Т.Г. Шевченка, але, як пише Г. Карпінчук, «у шевченкознавстві не мав змоги розкритися вповні та друкувати всі свої наукові праці» [10].

Михайло Михайлович Могилянський (1873-1942) - український літературний критик і публіцист, літературознавець, науковий співробітник ВУАН і керівник Комісії для складання біографічного словника [9]. На початку 1930-х років зазнав важких ударів долі: було ув'язнено й розстріляно його старшу доньку поетесу Ладу Могилянську, заслано середню доньку, репресовано сина письменника Дмитра Тася. У 1933 р. був репресований і сам. Очолювану ним комісію у ВУАН ліквідовано. Йому спочатку заборонено жити в Києві, а потім заслано поза межі України.

Микола Федорович Сулима (1892-193?) - педагог, український мовознавець. Закінчив Варшавський університет, професор Інституту народної освіти у Харкові, автор синтетичного курсу історії української літературної мови, досліджував мову Т. Шевченка (автор праці «Найяскравіші особливості фрази Шевченкового «Кобзаря», 1924), М. Хвильового, написав низку розвідок із питань українського синтаксису, словотвору, фразеології й лексики. Репресований за «український буржуазний націоналізм у синтаксисі» після вкрай негативної статті П. Горецького й І. Кириченка в «Мовознавстві» 1934 р.; подальша доля невідома, хоча є згадки про те, що з 1935 р. він працював у Кримському педагогічному інституті [17; 19].

Володимир Іванович Резонов (1867-1936) - історик літератури, член-кореспондент АН СРСР (з 1923) і співробітник УАН. У 1934 р.

усунений від викладання за «неприйняття» марксистської методології. В.І. Рєзанову належить близько 70 праць з історії російської, світової й української літератури. Крім того, має низку розвідок про Т. Шевченка, Лесю Українку тощо.

Борис Володимирович Якубський (1889-1944) - український літературознавець. У 1920-ті роки був співробітником декількох наукових установ (Історико-літературне товариство при ВУАН, Комісія для видавання пам'яток новітньої української літератури ВУАН, Київська науково-дослідницька кафедра мистецтвознавства (19271930), Київська філія Інституту Тараса Шевченка).

На 1920-і роки припадає розквіт Б.В. Якубського як ученого та видавця. Він плідно працює як теоретик літератури та дослідник творчості Т. Шевченка. Після 1930 р. потік його публікацій та видань переривається. Як вказують дослідники його творчості, про його життя у 1930-ті роки майже нічого невідомо. Формальних репресій не було, але від літературного процесу він був усунутий у розквіті сил. У 1941 р. Б.В. Якубський залишився в Києві. У 1944 р. заарештований КДБ. Помер у Лук'янівській тюрмі.

У 1933 р. було видано Бюлетень Комітету для видання творів Т.Г. Шевченка при ІІ відділі Всеукраїнської Академії наук Ч. 1, в якому взяла участь низка відомих науковців та літературознавців, причому не тільки з ВУАН [6]. Це був рік Голодомору. І тут такий сплеск шевченкознавчої активності. Якщо подивитися на публікації з шевченкознавства у виданнях Академії наук, то їх після цього року фактично не було аж до 1938 р. Зрозуміло, що це не єдина причина, яка вплинула на подальші долі цих учених. Але подібне видання було на той час досить сміливим кроком. Що ж сталося з цими авторами-шевченкознавцями, серед яких були: О.К. Дорошкевич, М.М. Новицький, Б. Навроцький, Д. Загул, О. Синявський, М. Плевако, Є. Шабліовський та інші. Про долю перших двох вже розповідалося вище.

Як зазначається в одному з досліджень «однією з центральних постатей шевченкознавства 1920-1930-х рр. був Борис Навроцький, який тривалий час завідував секцією шевченкознавства Київської філії Інституту Тараса Шевченка, працював також на посаді вченого секретаря, протягом 1930-1934 рр. виконував обов'язки директора інституту. Із 1935 р. Б. Навроцький запрошений до роботи в Інститут світової літератури ім. М. Горького у Москві, був професором Московської консерваторії. Заарештований у 1936 р. за сфабрикованими звинуваченнями» [4].

Олекса Наумович Синявський (1887-1937) - український мовознавець, професор з 1920 р., член низки наукових комісій ВУАН [9]. Із 1928 р. очолював Діалектичну комісію ВУАН, з 1930 - завідувач відділу діалектології Інституту мовознавства ВУАН, одночасно (1932-1937) інституту. Ініціатор укладання словника мови творів Т. Шевченка. У 1937 р. незаконно репресований і розстріляний, у 1957 р. реабілітований.

Микола Антонович Плевако (1890-1941) - український літературознавець, бібліограф, постійний співробітник I відділу [9]. Член Комісії новітнього письменства ВУАН, голова Літературної секції Науково-дослідної кафедри історії української культури в Харкові в 1925-1926 pp. Очолював Кабінет бібліографії Інституту Тараса Шевченка у Харкові (1926-1933). Працював у Ан УРСР (ВУАН) у Києві (1934-1938). Заарештований 17 травня 1938 р. Життя трагічно обірвалося на засланні в Казахстані 11 квітня 1941 р. Реабілітований у 1962 р. [5; 7; 14].

Дмитро Юрійович Загул (1890-1944). Літературознавець Буковини. Не допомогла і праця до проблеми марксистського вивчення Шевченкової поетики. Засуджений у 1933 р. до 10 років концтаборів за націоналізм. Відбув термін у 1943 р., але не був звільнений. Занепав духом. Фізично ослаб і помер від паралічу серця у 1944 р. на Колимі.

Декому з учених вдалося або уникнути репресій, або після репресій навіть повернутися до активної наукової діяльності, або вирішити свою долю, виїхавши за кордон. Серед останніх були, зокрема, Д.І. Шелудько та М.І. Мандрика.

Дмитро Ілліч Шелудько (1892-1963) - український дипломат, мовознавець, літературознавець, популяризатор української літератури у Болгарії. Володів 14 мовами. У 1927 р. емігрував до Болгарії (1927), популяризував українську літературу, зокрема Шевченка в болгарських виданнях.

Микита Іванович Мандрика (1886-1979) - український літературознавець, учений, дипломат, поет, громадський діяч. Доктор права (1925). Був членом Української Центральної Ради. У 1928 р. переїхав до США, а наступного року - до Канади.

Зазнав репресій, але повернувся до активного наукового життя і досяг значних успіхів Євген Степанович Шабліовський (1906-1983) - учений-шевченкознавець, директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка в Харкові (1933-1935), член-кореспондент ВУАН (1934). На початку тридцятих років він очолював науково- дослідний Інститут Т.Г. Шевченка у м. Києві. У 1935 р. був ув'язнений та засуджений до покарання, яке відбував спочатку (протягом п'яти років) у Соловецькому концентраційному таборі. Надалі провів вісім років у Мончегорському та інших таборах. Був звільнений у 1954 р., повернувся до активної наукової діяльності. Надалі відзначений багатьма нагородами, зокрема: лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1979 р.), Ленінської премії (1964 р.).

Володимир Федорович Лазурський (1869-1947) - одеський професор, історик літератури, українознавчий напрям діяльності якого у 1920-ті рр. відзначає у своїй публікації В. Музичко [13]. Репресій він уникнув, але зазнавав критики за своє українофільство.

Серед тих, хто уник репресій, але на жаль, померли у часи репресій були А.І. Степович та С.І. Родзевич.

Андроник Іоаникійович Степович (1857-1935) - історик-славіст, літературознавець, історик літератури, перекладач творів слов'янських письменників, директор Колегії П. Ґалаґана, доцент і професор Київського університету, професор славістики в Київському інституті народної освіти, читав слов'янську філологію аспірантам ВУАН (до 1930 р.).

Сергій Іванович Родзєвич (1888-1942) - український літературознавець і критик, з 1935 р. професор Київського університету. Серед його розвідок із шевченкознавства: «Сюжет і стиль у ранніх поемах Шевченка» (1927), «Романтизм і реалізм у ранніх творах Шевченка» (1939).

Підведемо деякі підсумки з огляду на дані, наведені вище. Звернімося до таблиці, яка демонструє динаміку праць з шевченкознавства, виданих у ВУАН (АН УРСР) у зазначені роки. Усього у виданнях Академії наук України за досліджуваний період видано за нашими підрахунками 115 публікацій за авторством близько 85 вчених. Деякі видання здійснювали наукові товариства при ВУАН (Одеське наукове при ВУАН товариство, Ленінградське товариство дослідників української історії, письменства та мови).

1918-1922 рр. - це початок становлення ВУАН, її інститутів та видань. Публікації були в основному не у виданнях ВУАН, яких ще було замало. У період українізації маємо пік публікацій у виданнях ВУАН. Далі йде згортання українізації, закриття більшості гуманітарних видань ВУАН, різке скорочення відповідно й публікацій у виданнях ВУАН (1931-1932). 1933 р. - певний сплеск, викликаний намаганням гідно зустріти 120-річчя від дня народження поета, який не пройшов даром для авторів цього видання. Після цього протягом 1934-1935 років - репресії, що призводить фактично до винищення шевченкознавців (1937). В історії відділу шевченкознавства зазначено, зокрема, що коли 1936 р. у Києві було утворено Інститут української літератури ім. Т.Г. Шевченка, «в усьому Інституті набралося лише 14 уцілілих науковців» [8]. 1938-1939 рр. позначені офіційними заходами до 125-річчя від дня народження Т. Шевченка, що репрезентується випуском ювілейних видань, до участі в яких залучаються літературознавці з Росії, Чувашії, Болгарії тощо. І знову певне забуття до 1943 р, коли видається збірка «Пам'яті Т.Г. Шевченка» 1943; Збірник доповідей, читаних на ювілейній шевченківській сесії Академії наук УРСР 9 і 10 березня 1943 р. - М., 1944. - 120 с. (АН УРСР), на якій деякі доповіді звучали в контексті подій, що їх переживає країна. Зокрема доповідь П.Г. Тичини «Тремтіть супостати» [6].

Отже, можна зазначити, що шевченкознавство в Україні в досліджуваний період мало хвилеподібний характер, який багато в чому залежав від соціально-економічних і політичних чинників розвитку України у складі СРСР, що принесло цій сфері духовного розвитку України, шевченкознавству значні втрати. І це чітко простежується за статистичним аналізом публікаційної динаміки з шевченкознавства у виданнях Академії наук України і корелює з репресивними заходами влади проти вчених-шевченкознавців. Найбільш характерними траєкторіями життєвого шляху шевченкознавців у досліджуваному періоді були еміграція, загибель у тюрмі або на засланні, відхід від активної публікаційної діяльності заради збереження свого життя після певних репресивних дій влади, для деяких - повернення до активної наукової діяльності після відбуття покарання.

Бібліографічні посилання

шевченкіана публікаційний діаспорний репресивний

1. Білокінь С. Большевики й академічний Шевченко [Електронний ресурс] / С. Білокінь // Праці з історії культури / Режим доступу: URL: http://www. s-bilokin. name.

2. Білокінь С. Досьє шевченкознавця [Михайла Новицького] / С. Білокінь // Літ. Україна. - 2007. - 4 жовт. - № 38 (5226). - С. 1, 8; 11 жовт. - № 39 (5227). - С. 7, 8.

3. Білокінь С. Репресовані шевченкознавці / С. Білокінь // Там само.

4. Боронь О.В. Борис Навроцький в історії шевченкознавства / О.В. Боронь // Шевченків світ: Науковий щорічник. - Черкаси, 2009. - Вип. 2. - С. 138-146.

5. Буран В. Літературознавець і бібліограф Микола Плевако (1890-1941): Біобібліограф. нарис / В. Буран. - К., 1996.

6. Видання Академії наук України (1919-1967). Суспільні науки. Бібліографічний покажчик / склали: П.Ю. Висоцька (керівник), О.В. Бистряков, О.А. Євдокименко [та ін.]. - К., 1969.

7. Зубкова Н.М. Плевако Микола Антонович (1890-1941) - літературознавець, бібліограф / Н.М. Зубкова // Особові архівні фонди Інституту рукопису НБУВ. Путівник. - К., 2002. - С. 424-429.

8. Інститут літератури Національної академії наук України. Відділ шевченкознаваства: [Електронний ресурс] / Режим доступу: URL: http://www. ilnan. gov. ua/shevch. him.

9. Історія Академії наук України 1918-1923. Документи і матеріали / упоряд.: В.Г. Шмельов, В.А. Кучмаренко, О.Г. Луговський [та ін.]. - К., 1993. - 376 с.

10. Карпінчук Г. 3-го жовтня цього року минуло 120 років від дня народження Михайла Новицького / Г. Карпінчук // Літературна Україна. - 2012 - № 41 (5470). - 25 жовт.

11. Меленчук О. Шевченкознавчий дискурс Сергія Єфремова у контексті українського літературознавства / О. Меленчук. - Чернівці, 2013. - 240 с.

12. Михайленко, О. Належить до негайного виконання: (Слідча справа [історика і письм.] Кирила Коршака) / О. Михайленко, О. Лошицький // З арх. ВУЧК- ГПУ-НКВД-КГБ. - 1997. - № 1/2. - С. 285-293.

13. Музичко О. «Вчений з чулою душею»: український історик літератури Володимир Федорович Лазурський (до 140-ї річниці з дня народження) / О. Музичко // Українознавство. Календар-щорічник. - К., 2008 (на 2009 р.). - С. 218-223.

14. Павлов Д.І. Микола Антонович Плевако / Д.І. Павлов, З.М. Куликова // Слово і час. - 1990. - № 12. - С. 44-47.

15. Рєзанов Володимир (1867-1936) // Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). - Париж; Нью-Йорк, 1973. - Т. 7: рЕм - РЖ. - С. 24-97.

16. Синявська Г. Червоне колесо прокотилося по нашій родині з усією міццю / Г. Синявська // Укр. мова. - 2006 - № 1. - С. 90-98.

17. Сулима Микола Федорович: [Електронний ресурс] / Режим доступу: URL: http://movahistory. org. ua.

18. Т.Г. Шевченко. Бібліографія літератури про життя і творчість (1839-1959) / склали І.З. Бойко [та ін.]; відп. ред. Є.П. Кирилюк. - К., 1963. - Т. 1: (1839-1916). Т. 2: (1917-1959).

19. Українська мова: енцикл. / редкол.: В.М. Русанівський, О.О. Тараненко (співголови) [та ін.]. - 2-е вид. випр. і доп. - К., 2004. - С. 663.

20. Филипович О. Життєвий і творчий шлях Павла Филиповича / О. Филипович // Сучасність. - Мюнхен, 1961. - № 10. - С. 46-53.

21. Яблонська О. Шевченкознавчі дослідження Володимира Міяковського / О. Яблонська // Шевченкознавчі студії. - 2011. - Вип. 13. - С. 162-173.

Размещено на Allbest.ru