Пенсійне забезпечення населення Подільського краю в середині 60-х - 80-х роках ХХ століття

This paper analyzes the most important regulations since the creation of the national pension system in the mid-60s - 80s of the XX century. It specifies the expansion of the subjective structure of pension recipients and the peculiarities of the provision ofpensions during this period. It also points to the importance of the emergence of a new branch - social security law.

Keywords: pension, the right to a pension, benefits, financial support, social services, social security contributions, retirement age.

Виклад основного матеріалу

Одним із найважливіших конституційних прав людини в СРСР було право на пенсійне забезпечення, яке гарантувало певні права громадянам у разі настання старості, постійної втрати працездатності чи втрати годувальника. З метою належної організації пенсійного забезпечення держава зобов'язувалась вишукувати відповідні джерела фінансування. Основними з них були внески, що сплачували із загального фонду оплати праці державні та кооперативні підприємства, колгоспи, профспілки та інші організації.

Розмір пенсій за віком визначався в межах 55% від заробітної плати, але не нижче мінімальної величини, встановленої законодавством. За кожний повний рік роботи понад 25 років чоловікам і 20 років жінкам пенсія збільшувалася на 1% від заробітку, але не менше 1% від мінімального розміру пенсії. Для окремих пільгових категорій пенсіонерів відповідно до чинного законодавства цей стаж міг бути меншим. Пенсійне забезпечення охоплювало практично всіх непрацездатних громадян та було найбільш важливою формою допомоги у діючій системі соціального забезпечення. Цілком очевидно, що відповідне законодавство з кожним роком розвивалося та вдосконалювалося. Особливістю пенсійного забезпечення було те, що воно здійснювалось за рахунок держави, без додаткових відрахувань з громадян [1, с. 23].

Актуальність обраної теми визначається тим, що в ній порушуються проблеми пенсійного забезпечення громадян, яке було одним з ключових завдань у соціальній політиці радянської держави. Тема пенсійного забезпечення громадян завжди була, є і буде актуальною для будь- якого суспільства, адже пенсіонери - одна з найбільш соціально вразливих верств суспільства, яка у досліджуваний період повністю знаходилася на утриманні держави.

Проблема радянського пенсійного забезпечення знайшла своє висвітлення у роботах В. Андрєєва [1]. і Я. Погребняка [3]. Сучасні погляди дослідників викладені у працях О. Іванової [2], Б. Сташківа [10]. Для розкриття практики пенсійного забезпечення на Поділлі використано матеріали фондів державних архівів Вінницької та Хмельницької областей. Нормативну базу склали підзаконні акти СРСР дослідженого періоду.

Мета статті полягає в тому, щоб на основі принципів об'єктивності, історизму, опираючись на архівні документи та науково-дослідницьку літературу, здійснити комплексний аналіз змін законодавства у галузі пенсійного забезпечення та висвітлити стан матеріального забезпечення і добробуту пенсіонерів Подільського краю.

Державна система пенсійного забезпечення та соціального страхування робітників, службовців і колгоспників отримала своє закріплення у Конституції УРСР (1978 р.), де у статті 41 відзначалося: «Громадяни СРСР мають право на матеріальне забезпечення в старості, у випадку хвороби, повної або часткової втрати працездатності, а також втрати годувальника» [3, ст. 65]. Основу пенсійного забезпечення громадян складала створена державою пенсійна система. Вона забезпечувала належний рівень життя людям похилого віку на засадах соціальної справедливості, гармонізації відносин між поколіннями та сприянні економічному зростанню. Суттєве підвищення пенсійних виплат було здійснено у 1956 р. Законом «Про державні пенсії». Він об'єднав усі основні види пенсій і встановив єдині правила і порядок призначення їх виплати. Незважаючи на певні позитивні фактори, даний нормативний акт стосувався лише робітників і службовців. Загалом перехід до єдиного загального пенсійного забезпечення в СРСР затягнувся ще на десять років [1, с. 15].

У 1964 р. вперше в СРСР було поставлено на державну основу пенсійне забезпечення колгоспників. Відповідно до закону від 15 липня 1964 р. «Про пенсії і допомоги членам колгоспів», право на пенсію за віком отримували члени колгоспів і колишні їх працівники, які мали необхідний вік та стаж роботи [2, с. 43].

Закон чітко закріплював умови призначення пенсій. Так, зокрема, чоловіки отримували право на пенсію після досягнення ними 60 років, зі стажем роботи, який не повинен бути меншим 25 років. Жінкам пенсії призначались при наявності не менш ніж 20-річного стажу при досягненні ними 55 років. Пенсію за віком членам колгоспів визначали в розмірі 50% від заробітку, який не перевищував 50 крб. на місяць, і 25% у випадку більшого заробітку. Встановлювався мінімальний розмір пенсії - 12 крб. на місяць. Максимальний розмір пенсії за віком склав 102 крб. на місяць на рівні максимального розміру пенсії за віком, передбаченого для робітників і службовців, які постійно проживали в сільській місцевості та були пов'язані з сільським господарством [2, с. 44].

Відповідно до постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 вересня 1967 р. «Про заходи по дальшому підвищенню добробуту радянського народу» передбачалося підвищення розмірів пенсій військовослужбовцям рядового, сержантського і старшинського складу і колгоспникам [4, ст. 364]. Розмір їхніх пенсій прирівнювався до аналогічного розміру пенсій для робітників і службовців. В 1968 р. колгоспники були прирівняні в правах на пенсію по старості до робітників і службовців, в результаті чого пенсійний вік було зменшено на 5 років. Це був вдалий крок у підвищенні рівня життя пенсіонерів як міського, так і сільського населення [5, с. 29].

З початку 70-х рр. ХХ ст. удосконалювалася нормативна база соціального обслуговування різних категорій населення шляхом наданням їм додаткових пільг і переваг. Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 3 серпня 1972 р. «Про затвердження положення про порядок призначення та виплати державних пенсій» було усунуто численні розбіжності між багатьма рішеннями уряду СРСР з питань, які стосувалися персональних пенсій. Пенсії призначалися чоловікам після досягнення 55 років, а жінкам - 50 років або незалежно від віку за наявності інвалідності [6, ст. 173]. У 1977 р. пенсійний вік був збільшений для чоловіків до 60 років, а для жінок - до 55 років. Встановлювалися також пенсії у випадку втрати годувальника та пенсії на пільгових умовах [1, с. 19].

Крім того, персональні пенсіонери мали суттєві соціально-побутові пільги. До них належали: зниження цін в оплаті житлової площі та комунальних послуг; надання безкоштовної медичної допомоги; щорічна безоплатна путівка в санаторій чи будинок відпочинку; щорічна грошова допомога в розмірі до двомісячної пенсії; безоплатний проїзд у міському транспорті [7, с. 1 ].

Впродовж 1980-1985-х рр. пенсійне законодавство зазнало вдосконалення. Так, у 1980 р. були введені надбавки до пенсії за роботу після досягнення пенсійного віку. Надбавки працюючим пенсіонерам, замість виплати пенсії під час роботи, виплачувалися в розмірі 10 крб. за кожний рік роботи після досягнення пенсійного віку за умови, щоб загальний розмір надбавки не перевищував 40 крб., а сума пенсії з надбавкою - 150 крб. на місяць [8, с. 306]. Того ж року були підвищені пенсії військовослужбовцям, через втрату годувальника, а також інвалідам Великої Вітчизняної війни [9, с. 289].

Окрім пенсійного законодавства, розвивалася також нормативна база соціального обслуговування різних категорій населення. Яскравим прикладом цього слугувала постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР № 209 від 23 лютого 1982 р. «Про пільги для інвалідів Вітчизняної війни і сімей загиблих військовослужбовців»: передбачалося, що розміри мінімальних допомог у разі втрати годувальника чи внаслідок непрацездатності становили до 75 крб. на місяць, в той час як за віком - до 50 крб.; родинам загиблих військовослужбовців - до 38 крб.; родинам, які мали непрацездатних, - до 28 крб. [10, с. 75]. Особливу увагу державні установи приділяли самотнім людям похилого віку. Вони були наділені додатковою допомогою у вигляді надбавки до пенсії, яка не повинна була перевищувати 50 крб. на місяць [10, с. 76]. Так, наприклад, у 1971 р. на Вінниччині одноразові державні допомоги і виплати отримали 1 975 пенсіонерів, 1 475 інвалідів Великої Вітчизняної війни, 176 сімей загиблих солдатів. Соціальний прошарок населення області забезпечувався також безкоштовним медичним обслуговуванням, запроваджувалися безвідсоткові позики на житлове будівництво на загальну суму 83 тис крб., протезовано 4 062 пенсіонерів. Для інвалідів були закуплені спеціальні автомашини «Запорожець» (65 шт.), «Москвич» - (9 шт.) та мотоколяски (80 шт.), видано безкоштовні права на проїзд у громадському транспорті 9 610 особам. Соціальний захист і соціальні послуги надавалися передусім вразливим верствам населення, зокрема людям похилого віку, інвалідам, ветеранам праці. Так, наприклад, у 1966 р. в стаціонарні заклади було направлено 242 особи, які не в змозі були обслуговувати себе самі або не мали близьких родичів, які могли б про них піклуватися [11, арк. 15].

Як зазначалося, впродовж 1965-1970-х рр. відбулося підвищення пенсій різним категоріям працівників. Так, якщо у 1966 р. на Хмельниччині 162 824 пенсіонери отримували пенсії на загальну суму 1 991 500 крб., то в 1971 р. для виплати пенсії 238 747 пенсіонерам було потрібно вже 5 260 600 крб. Таким чином, разом із збільшенням кількості пенсіонерів на 46,6% розмір пенсії зріс майже вдвічі - з 12 до 22 крб. [12, арк. 46].

Зростання розмірів пенсії відбувалося на фоні зростання заробітної плати. Загалом за вказаний період пенсійні виплати сягнули 219,1 млн. крб., з яких 79,1 млн. крб. складали відрахування від доходів колгоспу, а 140,0 млн. крб. забезпечувались за рахунок асигнувань держави [12, арк. 47].

Подана нижче таблиця відображає динаміку чисельності пенсіонерів Вінницької та Хмельницької областей у 60-80-х рр. ХХ ст.

Кількісний склад основних категорій пенсіонерів Вінницької області у 60-80-х рр. ХХ ст. (тис.) [15, арк. 33; 16, арк. 111; 17, арк. 23; 18, арк. 41; 19, арк. 10]